- Час володіє особливим статусом в житті людини. Його осмислення означає осмислення не тільки Буття як такого, але й власного буття людини. Ця проблема має важливе світоглядне значення.
- Статична і динамічна моделі часу співіснували протягом багатьох століть. Ще Платон поєднував обидві концепції, вважаючи, що статичний час панує в єдино реальному Вічному «світі ідей», динамічний же час – в «світі речей», де все виникає і гине, але ніколи не існує насправді.
- В релігійному світогляді поняття часу відокремлено від поняття Вічності. Вічність не вимірюється тимчасовими відрізками. Вічність – атрибут Бога, Першопричини, земний час – це «тінь Вічності». Час створений і, отже, має початок і кінець, які обмежують тривалість людської історії. Так, віруюча людина прагне перейти з часу у Вічність.
- У Артура Мьоллера ван ден Брука є такий вислів: «На стороні консерватора – Вічність!»
- Що під цим розуміється? Якщо розглядати консерватизм не з точки зору ідеологізованих штампів, а певної позитивної логіки.
- В примітивному уявленні консерватори – це ті, хто «хочуть зберегти минуле та залишити все, як було».
- Насправді, консерватизм – це філософський підхід, який особливо трактує час. Він не просто вибирає якийсь сектор часу (минулого) в якості пріоритету, а оперує з ним.
- Він шукає в історії не те що було і пройшло, а Вічне, – тобто фундаментальні цінності та смисли.
- Тобто, консерватизм – це спроба будування на Вічному. Не на випадковому, не на привнесеному, не на запозиченому, а саме на Вічному.
- І завдання відокремлення минулого від Вічного для консерватизму є дуже важливим, – що в минулому минуло, а що представляє цінність в культурі, традиціях, в соціально-політичній системі…
- Як тільки ми починаємо розуміти, що консерватизм бореться не за минуле, але за Вічне, за фундаментальні константи суспільства, людини, духу, тоді ми зможемо з повною підставою зрозуміти погляд консерватора – минуле цінне не саме по собі, але тільки тим, що в ньому є Вічне.
- Адже те, що належить до Вічного, перевершує час і не залежить від часу. Тому те, що по-справжньому було, обов’язково є і зараз, і буде завтра. Більш того, те, що буде завтра, обов’язково було вчора і є сьогодні (оскільки час не владний над Вічністю).
- Навпаки, Вічність владна над часом і зумовлює структуру сучасного та зміст майбутнього.
P.S. Екскурс до історії прогресу.
Разом з кінцем Середньовіччя в Європі відбулася фундаментальна зміна типу суспільства. Сенс цих змін, так званого “Просвітництва”, що почалися в Західній Європі в другій половині XVII століття, полягали в розповсюдженні серед мас суто наукових знань та загальної освіти.
Це був якісно та принципово відмінний від попереднього етап в історії людства. Він базувався на радикальному відторгненні минулого, через перегляд та повну ревізію тих принципів та устоїв, на яке до цього часу опиралося людство. Мислення, властиве традиційному суспільству, піддавалося “просвітителями” критичному переусвідомленню, ставилося під сумнів та заперечувалося.
“Просвітництво”, яке виникло в контексті номіналізму, емпіризму та механіцизму, вважало єдиним суб’єктом пізнання розумового людського індивіда, а об’єктом – навколишній світ. Тому істинним знанням реальності “просвітителі” вважали тільки розумові умовиводи та систематизовані дослідні спостереження.
Історія, згідно поглядів “просвітителів”, полягала в наступному: спочатку людство було диким та примітивним. З часом це було подолано – під натиском розумової діяльності людини первісні форми життя поступаються більш розвинутим, цивілізованим.
Подальший розвиток звільняє людство від інерцій минулого, його міфів та забобонів, як спадщини первісної епохи, та відкидає минуле, що стримує цей розвиток і тягне людство назад.
З цієї філософії безпосередньо виходить “наукова теорія історичного прогресу людства”, яка поступово стає все більш популярною і в ХІХ-ХХ століттях визнається за об’єктивну істину. Історія, згідно цієї концепції, має єдиний та незворотній напрям розвитку суспільства – “прогрес” (pro-gress – “рух вперед”), де кожен наступний етап якісно досконаліший попереднього.
Фрідріх Мейнеке говорить про прогрес, як про “секуляризовану християнську есхатологію ідей універсальності – кінцеву мету, що досягається всім людством, переміщеною з сфери чудес та трансцендентності в сферу природних пояснень та іманентності”.
Вперше термін “прогрес” відносно плину часу застосував Френсіс Бекон (1561-1626). В 1750 році французький філософ Тюрго (1727-1781) сформулював наукову аксіому: “Людський рід постійно йде до все більшої досконалості”.
Ці ідеї були підхоплені та розвинуті Т. Гоббсом, Дж. Локком, Д. Дідро, Ж.- Ж. Руссо та іншими т. зв “енциклопедистами”.
Пізніше концепція “прогресу” була “обґрунтована” т. зв. хронологією якості пізнання (О. Конт) та поєднана з теорію еволюції видів живих істот (Ж.-Б. Ламарк, Ч. Дарвін).
Так була отримана нова філософія історії, світобачення та антропології, повністю протилежна минулій, яка отримала повну перемогу на рівні раціонального мислення – віднині концепція “прогресу” почалася осмислюватися як безальтернативне (те, що розуміється само собою) та природне (те,що виходить з природи речей) – де розвиток суспільства йде від примітивного до складного, гіршого до кращого, меншого до більшого. Історично реалізація світоглядних моделей закладених епохою Просвітництва продовжується і по сьогоднішній день.
Якщо першими двома станами (духовенством та аристократією) це сприймалося як єресь та занепад, то для третього стану (буржуазії) це стало винаходом. Буржуа, скріплючи позиції в суспільстві, віднині “науково” могло нав’язувати суспільству, як універсальну закономірність, цю, зовсім нову систему цінностей, пов’язаною зі всім прагматичним, раціональним, логічним, корисним, ефективним та прибутковим. З цієї позиції починає розглядатися і розвиток політичних інститутів.Еволюція політики, з “недосконалого” минулого до “досконалого” майбутнього сьогодення, стає довгим та заплутаним процесом, в якому накоплюється досвід людства та конкретизується в сучасному. Логіка політичного “прогресу” суспільства відтепер бачилася в лінійному рухові “з права на ліво” – де на “правому фланзі” знаходилося минуле, а на “лівому” – майбутнє. Тому подальший історичний розвиток мав проходити виключно в “лівому” напрямку.
Подібна просторова схема (“прогрес-регрес”, “ліві-праві”) вплинула на політичне мислення ХІХ- ХХ століть на якій будувалися ідеологічні системи, як ствердження історичної невідворотності, а не можливості.
Автор: Сергій Чаплигін