Сучасний світ багатий на політичні аномалії та феномени. Одним із таких феноменів є влучні прогнози щодо перспектив путінської росії та нехтування цими прогнозами.
Передумови
Багато хто із російських та українських опозиціонерів ще на початку 2000-х років стверджував, що прихід до влади колишнього співробітника КДБ може призвести не лише до встановлення диктатури в країні, але й до експансіоністської політики. Проте на фоні фінансової стабілізації в рф та високій популярності путіна як в самій росії, так і за кордоном, такі прогнози сприймались як маргінальні заяви.
Довгий час складалось враження, що дії путіна є продовженням політики його попередника. Сам путін заявляв, що розглядає вступ рф до НАТО та прагне продовження ядерного роззброєння.
Переламним судилось стати 2004му року. Схильний до конспірологічного мислення, путін сприйняв розширення НАТО та помаранчеву революцію як зрежесовані події колективного Заходу. Метою цих подій, з точки зору близьких до російського президента політологів від караганова та щєдровіцького до дугіна і кургіняна, було обмеження впливу росії.
Твердження, що колишні радянські сателіти бажають отримати захист власного суверенітету за рахунок входження до атлантичної системи безпеки, почали сприйматись як наївні марення. Як прояв слабкого розуму в рф розглядались і переконання, що Помаранчева революція була актом спонтанного національного волевиявлення. Сам путін та його оточення сприймали всі ці події як зрежисовані «світовим урядом» дії, що спрямовані проти росії.
Декілька близьких до кремля аналітичних центрів отримали завдання розробки концепцій відновлення росії як імперії.
Одним із важливих завдань для відродження російського імперіалізму стала необхідність ідей щодо забезпечення невтручання країн заходу.
Нейтралізація втручання країн Заходу мала відбуватись за рахунок:
1) активних дій щодо «експорту корупції»;
2) забезпечення російському газу та нафті майже монопольного становища на ринках Європи;
3) активного нав’язування громадській думці в західних країнах нового позиціонування росії.
Якщо перші два пункти цієї програми є актуальними й до сьогодні, то третій пункт зазнавав постійних трансформацій.
Пасивний підхід – позиціонування жертви
В період 2004-2013 року найбільші зусилля докладались до створення позиціонування росії як «ображеної країни». Цю ідею починали просувати із фрази путіна, що «розпад СРСР став найбільшою геополітичною катастрофою сторіччя» в 2005 році та вкрай ксенофобської Мюнхенської промови 2007 року.
Основними тезами цього етапу були:
- росія є несправедливо ображеною країною;
- розвал СРСР став травмою для росіян;
- Захід має утриматися від ідей розширення НАТО чи ЄС;
- країни Заходу мають «зрозуміти» росіян та компенсувати їм відчуття втрати імперського статусу;
- будь-які дії на пострадянському просторі мають відбуватись за згодою росії.
Саме такі тези розповсюджувались в країнах заходу «корупційним консорціумом». Серед західних політиків спектр носіїв цих меседжів був вкрай широким: від Герхада Шрьодера до Марі Ле Пен та Джон Керрі. Серед західних інтелектуалів – від Олівера Стоуна до Анатоля Лівена.
Успіх цієї концепції був вражаючий. Росії вдалось заблокувати процес вступу до НАТО України та Грузії. Захід спокійно дивився на експериментальні «випробування гібридних методів боротьби» в країнах Балтії в 2007 році.
Обмеженість пасивного підходу
Вже в 2008 році для путінського керівництва стала зрозуміла обмеженість такого підходу. Під час російської агресії проти Грузії в адміністрації США розглядались варіанти прямого військового втручання для захисту Грузії.
Зокрема за військове втручання виступали президент Джордж Буш та віце-президент Дік Че́йні. Проти такого втручання були державний секретар Кондоліза Райс и міністр оборони Роберт Гейтс.
В результаті в адміністрації Буша було досягнуто певного компромісу. США хоча й утримались від прямого втручання в конфлікт проте недвозначно допомагали Грузії.
Найбільш демонстративним кроком США стало транспортування американською військовою авіацією миротворчого грузинського військового контингенту із Іраку до Тбілісі. Використання військових літаків стало своєрідним символічним попередженням для росії.
Під тиском Білого дому росіяни не почали штурм Тбілісі та припинили військові дії. Результати агресії проти Грузії виявились значно більш скромними, аніж ті на які розраховували у кремлі.
Активна фаза – концепція «гібридної війни»
Половинчасті результати війни у Грузії стали поштовхом до наробки нових концепцій.
При збереженні старих підходів щодо необхідності «зрозуміти росію» почали вироблятись нові стратегії. Таким інноваційним підходом стала презентована на початку 2013 року концепція «гібридної війни». Вона дозволяла замість прямого втручання здійснювати агресивні дії за допомогою проксі-військ та уникати таким чином формальної відповідальності за початок військових дій.
В 2014 році поєднання тези про необхідність «зрозуміти росіян» та гібридні методи війни дозволили росії уникнути суттєвих санкцій за аншлюс Криму.
Доволі успішними, на початковій стадії, були й дії щодо створення «Новоросії» в 2014 році. Збиття пасажирського літака Boeing 777 біля Торезу російськими проксі-військами призвело до дипломатичного втручання країн Заходу. Західні санкції та український спротив суттєво скорегували плани росії.
Замість «Новоросії» від Харкова і до Одеси, путін отримав контроль лише над незначними територіями в межах Луганської та Донецької областей. Концепція «гібридної війни» хоча й принесла свої результати, проте її обмеженість ставала зрозумілою.
Виникла потреба вироблення нової концепції щодо забезпечення невтручання Заходу.
Плани широкої експансії потребували значно більш радикальних методів впливу на країни заходу.
Про перехід до концепції ядерного шантажу читайте незабаром.
Автор:Костянтин Канішев