Нещодавній текст нашого проекту про початок створення міфу в період правління Сталіна читайте тут.
Відзначення на офіційному рівні
В перший період після смерті Сталіна зовнішня атрибута відзначення 9 травня та 3 вересня лишилась незмінною. Ці дні були святковими, проте залишались робочими. На підприємствах проводились урочисті заходи, в місцях відпочинку влада організовувала масові гуляння, в найбільших містах СРСР влаштовувались салюти.
В газетах розміщувалась значна кількість інформації щодо подій війни та перемоги. Проте рок від року в таких публікаціях зменшувалась кількість згадувань про заслуги маршала Сталіна, натомість збільшувався наголос про роль компартії в організації перемоги.
Після ХХ з’їзду КПРС, на якому було піддано критиці культ особистості Сталіна, ця преса робила наголос на помилках та прорахунках Сталіна.
Частиною офіційної позиції став критичний погляд відносно:
- прорахунків із датою початку війни;
- репресії проти військових у роки «великої чистки»;
- поразок в 1941-1943 роках;
- репресій радянської влади щодо полонених червоноармійців.
Визнання помилок війни мало суттєві обмеження, які можна пояснити суто апаратним підходом. Наприклад, критиці не підлягав пакт Молотова-Рібентропа, зокрема й тому, що сам Молотов лишався в керівництві країни. Так само й у поразках першого етапу війни звинувачувала виключно Сталіна. При цьому підкреслювалась позитивна роль генералів, зокрема Жукова, якого було призначено міністром оборони.
Загалом стратегії окремих посадовців цілком вписувались у логіку апаратних ігор. Хрущов звинувачував виключно Сталіна в проведенні репресій, хоча сам активно провадив такі репресії в Україні. Аналогічно Жуков звинувачував виключно Сталіна в поразках та чисельних людських втратах, хоча сам ніколи не шкодував солдатські життя. Після відставки Жукова в газетах з’явилась критика його діяльності на фронті.
В ставленні до свят перемоги варто зважати на контекст епохи. Для хрущовської доби був властивий вкрай потужний тренд візії майбутнього. Космічні програми, розбудова атомної енергетики, плани наздогнати США за рівнем розвитку, багатоповерхова розбудова міст, побудова комунізму до 1980 року, модернізація сільського господарства можуть сьогодні подекуди здаватись комічними. Проте для населення частина цих планів була вкрай актуальною. Можливість переїхати із бараків у власну квартиру, безперебійне отримання електроенергії, перспектива подолання продовольчого дефіциту (хоча саме ця програма провалилась) означало перехід на новий рівень життя. Саме ці теми біли більш актуальними аніж рефлексії пов’язані з минулим. 9 травня та 3 вересня поступово набувало ознак одного із військових свят. Ці дні ставали чимось на кшталт дня танкіста чи дня авіації.
Імперський аспект
Дуже цікавим є імперський аспект «днів перемоги». Порівняльний аналіз практик дає багато цікавих паралелей із політикою інших колоніальних імперій. При всій специфіці радянської імперії ці паралелі є дуже показовими. Практики коригувались з урахуванням як вдалих прийомів, так і з врахуванням невдач.
Зокрема, одна із невдач імперського панування призвели до того, що із двох свят перемоги – 9 травня та 3 вересня – залишився лише один. Вересневе свято остаточно зникло у зв’язку із загостренням протиріч між СРСР та комуністичним Китаєм. Основним здобутком війни СРСР проти Японії було встановлення комуністичного режиму в Китаї. Проте погіршення стосунків між комуністичними режимами в Москві та Пекіні, ставило під сумнів «далекоглядність радянського керівництва» та людські жертви цієї війни.
Ще однією імперською рисою є апробація, «обкатка» певної технології в одній частині імперії з подальшим адміністративним впровадженням цієї техніки на іншу територію без врахування місцевої специфіки. Однією із тенденцій хрущовської доби стало адміністративне перенесення на рівень всієї радянської імперії тих низових практик, які виникли в Україні та Білорусі.
Наприклад, ще в перші повоєнні роки за часів правління Хрущова в Україні, на низовому рівні виникли самоорганізовані спілки фронтовиків, які діяли при місцевих органах влади чи були кооптовані до партійних органів. Їх соціальна роль ставала доволі значною. Проте після переводу Хрущова до Москви, ці спілки було, здебільшого, розпущено. Вже на посаді керівника СРСР Хрущов відновлює роботу цих спілок. Проте зроблене це було директивним методом – відділи по роботі із інвалідами створювалися при військкоматах, партійних органах та профспілкових організаціях.
Також з України, Білорусі та окремих областей росії були поширені практики вшанування загиблих, оформлення місць поховань та встановлення пам’ятників у вигляді танків та літаків. Така адміністративна практика в імперському масштабі мала й свої суттєві обмеження. В тих районах, де проходили бої ІІ світової війни, ці практики сприймались цілком органічно. Проте на тих теренах, де військових дій не було, такі нововведення викликали нерозуміння та скепсис. Особливо це стосувалось тих національних районів, де радянська влада провадила масові депортації: Чечня, Інгушетія, Калмикія та деяких інших.
Разом з тим існували й райони підвищеної підтримки такої меморіальної політики. Показовим є приклад Криму. Протягом 1940-1944 рр. з півострова були депортовані кримські татари, німці та інші етнічні групи. Встановлення меморіальних пам’ятників мало підтримку з боку місцевого населення, переселеного сюди після війни. Така меморіальна політика ставала символічним підтвердженням того, що саме нові поселенці, а не депортовані є справжніми «власниками цієї землі».
Ще однією ознакою імперських практик стало гіпертрофована увага дням перемоги на територіях приєднаних після 1938 року. Особлива роль приділялась заходам у Львові, Калінінграді та Порт-Артурі, до передачі його під владу Китаю.
Низова пам’ять про війну
Відносна м’якість радянського тоталітаризму за Хрущова обумовила певний плюралізм суспільного життя.
Практично у кожній родині був фронтовик, а подекуди й загиблий у ІІ світовій війні. Ця обставина обумовила виникнення чисельних стихійних низових ініціатив по вшануванню пам’яті фронтовиків. Дуже поширеними стали практики громадських панахид за загиблими. Проте дуже швидко ці панахиди були трансформовані в офіціозні заходи вшанування загиблих. Це було пов’язано як із новим обертом атеїстичної політики уряду, так і з бажанням встановити повну партійну монополію на громадське життя.
Значно менш успішною виявилась політика компартії в інтелектуальному житті. Для покоління шістдесятників, яке постало в часи хрущовської «відлиги», нещодавня війна набула обрисів морального вибору.
Дуже швидко популярності в СРСР набула так звана «лейтенантська проза». Автори цього напрямку описували свій військовий досвід. В цьому досвіді мало уваги приділялось комуністичним ідеалам, політичному режиму, абстрактній перемозі чи партійному керівництву. Основним мотивом «лейтенантської прози» стало життя рядового бійця, який пережив фронтовий досвід та зумів вижити в складних умовах війни.
Поступово такі ж настрої почали проявлятися й у кінематографі. Якщо маскульт сталінської доби робив акцент на керівниках, то «кіно відлиги» говорило про пересічних носіїв фронтового досвіду. «Окопна пам’ять» стала домінуючою в суспільстві й радянському керівництву знадобилось значно більше зусиль щоб поставити цей тренд під свій контроль.
Автор:Костянтин Канішев