Венесуела має найбільші в світі запаси нафти і могла б мати всі шанси бути заможною, якби не популізм влади та провальні соціалістичні експерименти. Ще донедавна, завдяки запасам нафти, за якими країна випереджає Саудівську Аравію, Венесуела була однією з найбільших економік Латинської Америки. Однак без будь-якої війни, одними лише реформами двох президентів, країна докотилася до гіперінфляції, відключень електроенергії, голоду та нестачі продуктів і ліків. А бензин став дефіцитом в країні, в якій основою експорту була нафта.
У Венесуелі, де влада часто змінювалася в недемократичний спосіб, ще донедавна діяла одна з найвпливовіших християнсько-демократичних партій. В умовах військової диктатури в 1946 році була створена Соціал-християнська партія Венесуели. До 1948 року вона називалася Комітетом незалежної політичної організації виборців – КОПЕІ, проте партія у повсякденній практиці користується старою назвою. Партія КОПЕІ сформувалася на основі студентських та консервативних організаційта усвоїй діяльності керується християнськими цінностями, приматом моралі, загального блага, підпорядкування політики етичним нормам й велику увагу приділяє розвитку громадянського суспільства. Державу венесуельські християнські демократи розглядали як регулятора відносин між суспільними групами і арбітра в пом’якшенні соціальних конфліктів. Водночас, важливою функцією держави був соціальний аспект: щоб від «жирного» громадського пирога відрізати такий шматок, який дозволяв би давати все більші порції малозабезпеченим верствам населення.
КОПЕІ пропагувала створення суспільства соціальної справедливості мирним шляхом, при збереженні громадянських свобод, а своєю головною метою декларує створення «комунітарного суспільства», в якому інтереси індивіда органічно поєднуватимуться з інтересами та потребами суспільства. Тривалий час КОПЕІ опиралася на широку соціальну базу й утримувала симпатії майже всіх верств й соціальних груп, поєднуючи інтереси і робітників, і середнього класу, і селян, і міських жителів та профспілок. КОПЕІ, спільно з Демократичною дією, була правлячою партією у Венесуелі з 1958 до 1998 року, а її кандидати тричі обіймали пост президента.
В 1968 році президентом Венесуели був обраний лідер Соціал-християнської партії Рафаель Кальдера, який перебував на посаді президента до 1974 року. Саме Кальдера став одним із засновників та ключових теоретиків венесуельської християнської демократії. Його християнська позиція стала теоретичним обґрунтуванням головних християнсько-демократичних принципів таких як комунітаризм, концепції «третього шляху» і соціальної ролі держави.Як і Жак Марітен, Кальдера наголошував, щотрагедія сучасних демократій полягає в ще не досягнутій здатності реалізовувати демократичні принципи на практиці.
У 1993 році християнські демократи, в результаті розчарування населення в неоліберальних реформах попереднього уряду, знову здобувають підтримку виборців і Р. Кальдера вдруге стає президентом, декларуючи продовження процесу демократизації суспільно-політичного життя країни. Було здійснено подальшу децентралізацію органів державного управління, виборними стали посади губернаторів, розгорнуто соціальні програми. Однак в кінці 1993 року в країні вибухнула банківська криза, збанкрутували понад 70 тисяч малих і середніх підприємств, зросла бідність. Ситуація поглиблювалась світовою нафтовою кризою. Потребуючи допомоги Міжнародного валютного фонду, Кальдера був змушений піти на неоліберальні кроки, що спричинило протести з боку населення та піднесення лівого популізму. Цьому сприяла й президентська амністія для військових учасників державного перевороту 1992 та 1993 років, зокрема на свободу вийшов соціаліст Уго Чавес. У 1998 році Кальдера відмовився від участі у президентських виборах через похилий вік, а влада перейшла до рук соціалістичних популістів. Венесуельці, яким подобався веселий і жартівливий президент Чавес, навіть не уявляли, що почався шлях їхньої країни до прірви.
Без війни, у мирний час, у найбагатшій за запасами нафти країні світу з 2013 по 2018 роки ВВП обвалився на 48,3 %. Для порівняння, за 2022 рік ВВП України, котра зазнала воєнного вторгнення, блокади морських портів, еміграції мільйонів громадян та руйнування багатьох підприємств, впав на 29,1%.
У 2014 році у Венесуелі 48,4% населення проживало за межею бідності, а вже у 2018 році цей показник досяг 91,3%. При владі, котра поставила своїм пріоритетом турбуватися про бідних, бідняками стали 27 млн осіб. Результатом провальної економічної політики стала гуманітарна криза, котра спричинила еміграцію за кордон понад 3 млн осіб.
У 2019 році гіперінфляція у Венесуелі сягнула 1 300 000%. Ціни подвоювалися в середньому кожні 19 днів. За даними соцопитувань щодо дефіциту продовольства, 8 з 10 опитаних у 2017 році відповіли, що стали їсти менше, бо не мають вдома їжі. 6 з 10 сказали, що лягають спати голодними, тому що не мають грошей на продукти. 64 % втратили вагу в 2017 році – в середньому на 11,4 кг. Найбільше схудли найбідніші верстви населення.
Попри те, що Південна Америка є батьківщиною картоплі, під керівництвом соціалістичного уряду мешканці Венесуели були змушені перейти на дешевший замінник картоплі – коренеплід юку або маніок. Мережа фаст-фуду «Макдональдс», з огляду на продовольчу кризу в країні, замінила в меню картоплю фрі на юку фрі. В країні почалося різке підвищення цін на бензин, а на автозаправках виникли довжелезні черги. За популярним висловом: «Якщо б комуністи зайняли пустелю Сахару, то там скоро був би дефіцит піску».
Ще за часів Уго Чавеса соціалістична влада запровадила катастрофічну програму націоналізації, яка змусила чимало риболовецьких компаній залишити країну. Подальший обвал венесуельської економіки, гіперінфляція та зубожіння населення призвели до появи в Карибському морі піратів. Так само як і в Сомалі, зубожілі венесуельські рибалки, маючи доступ до човнів та зброї, замість вилову тунця, восьминога чи креветок взялися за морський розбій. Зброю було легко дістати на вулицях венесуельських міст, де все частіше панує беззаконня.
Однак, якщо сомалійські пірати полювали за великими кораблями за великий викуп, то венесуельські корсари нападали переважно на бідних рибалок та обмінювали у іноземних портах зброю та наркотики на підгузки, рис, олію, мило та інші дефіцитні товари у найбагатшій на нафту країні світу.
Популістична влада продовжує відвертає суспільну увагу на «зовнішнього ворога» – заявляє про розв’язання «економічної війни» проти Венесуели, звинувачує західні санкції і залякує народ іноземною військовою інтервенцією капіталістів. А венесульський народ з ностальгією згадує “золоті часи” правління християнських демократів, коли панували мир, економічне зростання і відповідальність влади.
Автор: Валерій Майданюк