Соціалісти полюбляють підтримувати міф, начебто саме їм належить монополія захисту прав робітників і трудового класу, однак значна роль у цьому належала християнським профспілкам і Церкві, котрі без зайвого галасу працювали над покращенням становища найманих працівників, уникаючи пропаганди класової ворожнечі.
Християнські діячі усвідомлювали глибину проблем ринкової економіки та важкого становища найманих працівників і ще більше розуміли загрозливі наслідки соціалістичних революцій та жорстокого тоталітаризму, який завжди за ними слідував. Тож християни докладали активних зусиль, щоб суспільство знайшло золоту середину між розвитком підприємництва та гідним рівнем оплати праці. Останнє випливало з двох ключових принципів християнської демократії – людської гідності та поваги до праці.
Ще в Енцикліці Папи Лева ХIII “Rerum Novarum” 1891 року, яка приділяла велику увагу проблемі боротьби з соціальною нерівністю, зазначалося: « …Треба негайно прийти на допомогу людям з найбідніших верств, оскільки значна їх частина перебуває в умовах, недостойних людини. І інституції, і законодавство почали віддалятися від християнського духа, сталось так, що робітництво помалу залишалось саме, ставало безборонним, один на один з нелюдськістю панів і жадібністю власників. Зросла пожерливість, захланність, лихварство, стільки раз осуджене Церквою, продовжує своє існування під іншим забарвленням. Додамо ще сюди монополію продукції і торгівлі, які досягли вже такого ступеню, що жменька багатіїв накинула на численну кількість пролетарів ярмо, яке не відрізняється від невільничого».
В 20-30 роки ХХ століття саме християнським профспілкам, налаштованим на результат, а не страйк заради класової ворожнечі та диктатури пролетаріату з винищенням буржуазії, як це робили соціалісти, вдавалося досягти компромісів між фабрикантами та робітниками. Важливою рисою усіх післявоєнних християнсько-демократичних партій було їх ліве спрямування, але воно було сформоване не під впливом марксизму, а як наслідок пережитого досвіду Великої депресії та Другої світової війни. Під час війни зріс вплив держави на економічні процеси та регуляторна політика державного апарату, що й пояснювало ліві настрої в християнсько-демократичних партіях.
Захисту робітників та бідніших верств населення християнські демократи приділяли так багато уваги, що програми післявоєнних християнських демократів багато в чому нагадували постулати соціалістів та комуністів. Оле християнські демократи наголошували на необхідності соціальних та моральних реформ. Проте в їхній риториці не було орієнтації на класи. Християнські демократи не були марксистами – вони були етатистами і приділяли ключову роль державі, як незалежному арбітру між класами.
Так, у розвитку програми німецької ХДС найвпливовішим документом були розроблені Людвігом Ерхардом Дюссельдорфські тези 1949 року, в яких партія задекларувала орієнтацію на “соціальну ринкову економіку”. Під нею партія розуміє таку соціально спрямовану систему, в рамках якої економічна свобода і вільне змагання індивідів та бізнесу повинні бути співзвучними з принципами соціальної справедливості та громадянської солідарності. Приватна власність поєднується із соціальною відповідальністю, з соціальним захистом і підтримкою системи освіти, яка повинна формувати рівні стартові можливості для всіх членів соціуму. Роль держави ж полягає у створенні сприятливих умов для розвитку економіки та дотриманні принципу субсидіарності – допомоги лише у тих питаннях, в яких особистої відповідальності буває недостатньо для досягнення суспільного блага та соціального захисту. У економічній сфері ХДС вбачає головне завдання в підтримці економічного зростання і скорочення безробіття, реформування систем оподаткування та охорони здоров’я.
І ХДС, і ХСС спочатку свого створення наголошували на соціальній справедливості. Першим головою Християнсько-соціального союзу було обрано Йозефа Мюллера – відомого католицького опонента нацистів, який був близький до соціал-демократичних поглядів. Конрад Аденауер максимально підтримував створення соціальних комітетів ХДС – груп, які вели роботу в робітничому середовищі та вважались найбільш лівими в середовищі партії. Саме співпраця із соціальними комітетами збільшувала електоральні шанси партії.
Лише після подолання бідності та соціальної незахищеності робітників в 1950-60 роки, християнські демократи займають центристські та консервативні позиції. На відміну від соціалістів та “нових лівих”, християнські демократи, досягнувши покращення становища робітників, почали акцентувати на інтеграції суспільства, а не пошуку нових форм нерівності та боротьби заради боротьби та руйнації суспільства.
Автор: Валерій Майданюк