Якою має бути стратегія перемоги? – питає у своїй статті один із найкращих українських експертів у сфері вивчення оборони та війни Микола Бєлєсков. Та окреслює плани щодо війни на найближчі два роки. І потреб, зокрема – “проблема мобілізації унаочнює глибокий розрив між домінуючою постмодерною ліберальною системою цінностей, в основі якої комфорт окремої особистості й непривабливість військової служби як майбутньої кар’єри, і проблематикою захисту держави в умовах зовнішньої агресії“.
На цей момент — це ключовий виклик для України, оскільки фактично всі, хто дотичний до ухвалення рішень, комунікації з союзниками та навіть публічної аналітики є носіями цієї ліберальної системи цінностей. І попри все, намагаються мислити та планувати в її системі координат.
Простий приклад — філософія додатка Резерв+ і мобілізації в цілому. Він орієнтований на комфорт користувача/військовозобов’язаних і фактично ніяк не сприяє мобілізації. Як, за великим рахунком, і зміни до закону про мобілізацію. Але тут розробники й замовники потрапили у власну пастку, оскільки комфорт тих, хто в тилу, вступає в конфлікт з комфортом тих, хто з 24.02.2022 на фронті. І результат вибору, який довелося робити, був очевидний.
Але обмеження ліберальної системи цінностей та досить примітивне мислення створило кілька суперечностей/парадоксів, на які автори закону та замовники додатка не готові дати відповідь:
- В нинішньому вигляді додаток працює фактично для тих, хто має законні підстави для відстрочки/бронювання та хотів перевірити цей статус. Проте в підсумку їх змусили йти оновлювати дані, чим без нагальної потреби перевантажили ТЦК. На Текстах є чудовий репортаж Отара Довженка про це. Прочитайте обов’язково.
- Розуміючи, що зміни та додаток особливого збільшення добровольців не дадуть, розширили поле тих, хто став військовозобов’язаним. Внаслідок зменшення віку, що в цілому правильно, і шляхом визнання придатними хворих, що виглядає диким ідіотизмом. Бо по деяких позиціях у військо потраплять фізично залежні від регулярного приймання серйозних препаратів, після важких операцій та з ризиком померти від банального перегріву. Чому цим людям не запропонувати роботу на критичній інфраструктурі, водіями комунального транспорту, працівниками різних управлінь тощо — не розумію. І в підсумку, здорові — ховаються, хворі, які мають бути під постійним наглядом лікарів, потрапляють у військо.
- Ліберальна система цінностей не дозволяє ефективно протидіяти російській агентурі. Це те поле битви, яке ми вже програли. Ніхто не наважився на рішення, яке було очевидним та єдиноправильним — тимчасово обмежити свободи тих, хто діяв проти інтересів держави. Як під час Другої світової війни США вчинили з громадянами японського походження, просто на підставі національної приналежності позбавивши волі десятки тисяч людей.
- Так само ця система цінностей входить в конфлікт з ефективним ручним менеджментом швидких рішень. Простіше — з забезпеченням необхідним не цілком законним шляхом, або з корупційною складовою. В підсумку, стався парадокс, коли переслідують Пашинського, Лієва та інших, атакували Резнікова, не чіпаючи тисяч тих, хто брав хабарі, через які сотні тисяч військовозобов’язаних опинились за кордоном. Бо працівників ТЦК та ВЛК треба документувати, що складно при таких масштабах, а одиничні випадки на кшталт Пашинського чи Резнікова — зручні, медійні та подобаються грантодавцям.
Завершуючи щодо мобілізації, зазначу, що авторитарна росія досить швидко обрала правильне рішення: припинила непопулярну мобілізацію “на вулиці”, закривши екстрену потребу зеками та ПВК, і перейшовши до адресного контакту та прихованих методів. При цьому, в цілому забезпечивши більше свобод пересічному росіянину ніж є в Україні. І, як наслідок, щиру мотивацію до продовження війни та черги тих, кого цікавить матеріальна сторона участі у війні.
Підтримка союзників
Носії ліберального світогляду відмовляються визнавати реальність, в якій їх цінності вже не є безальтернативними. І поки в США та Європі одна частина суспільства рухається в бік екстремальних проявів лібералізму, все більшу силу набирають протилежні тенденції. В першу чергу через те, що нинішнє застосування лібералізму вже обертається в пряму протилежність собі — диктатуру не просто меншості, а часто — зникаюче малих груп. Почавши з переважно справедливої боротьби проти їх дискримінації, в підсумку ми маємо ситуацію, коли тотальна більшість не розуміє що вона зробила не так, з яких причин їй нав’язується абсолютно неприйнятне.
Виникає конфлікт між позиціями політичних еліт та виборцями в основних країнах Заходу. І оскільки традиційні еліти не виявили гнучкості, настав час популістів та радикалів. Які дають прості відповіді на складні питання, оперують теоріями змов — і є переважно прихильними до росії. Бо путін заздалегідь захопив це поле і щедро вдобрив його грошима від продажу нафти та газу.
Проте на цьому полі ми ще маємо шанси виграти. Доказ — успішна операція з переконання спікера Конгресу США Джонсона, коли саме християнські пастори з України переконали його, що ми більше свої, аніж росія.
Хто ми?
Це насправді зараз ключове — бути своїми для союзників. Бо шоковий ефект на початку найбільшої війни в Європі з моменту Другої світової — минув. Жертви, жахливі злочини Бучі та Маріуполя стали звичними. Біженців з України дуже багато країн сприймають не як проблему чи загрозу, а як розв’язання демографічних проблем.
З іншої сторони, росія зламала сподівання на санкції, на внутрішню нестабільність, знайшла ефективних союзників. І як би ми не глузували щодо КНДР, вони дають путіну зброю, яка нас вбиває. І цілому, росія перейшла до режиму “срср в облозі” – і цілком нормально тримається. Щоб знову перемогти цього монстра, Заходу потрібно перебудуватися і мати лідерів рівня Рейгана.
А так, Захід може цілком спокійно дивитися на вбивства мільйонів людей, не втручаючись навіть тоді, коли є всі сили й засоби. Події в Руанді тому доказ. І, за великим рахунком, як багато українців турбувало вбивство десятків і сотень тисяч тутсі за день? Ну, окрім перегляду відомого голлівудського фільму.
Тому Україна має чітко визначити себе в цих цивілізаційних координатах. І велика помилка вважати, що маркерами євроатлантичної цивілізації є свобода слова чи боротьба з корупцією, наприклад. Або права меншин.
Хоча для меншин — все навпаки. І тут Україну чекає складний вибір. У Франції чи Британії, наприклад, меншини складають значну частину їх суспільства. І створюють настільки серйозні проблеми, що “старі мігранти” в особі Ріші Сунака лобіюють дуже жорсткі закони щодо висилки мігрантів. А у Франції антимігрантська риторика робить популярною партію Ле Пен.
Інтереси меншин в країнах Європи та США майже повністю протилежні інтересам корінних, чи точніше — традиційних мешканців. В США це прямо стало головною темою президентської кампанії та приводом ненадання допомоги Україні. І оскільки від України вимагається визначитися з ким ми, то цей вибір доведеться робити.
І в ньому ми маємо прагматично припустити, чи будемо ми настільки своїми для цих меншин, щоб вони були готові за нас воювати? Ну просто глянути на політику Обами, заклики чинних лідерів лейбористів, глибоку стурбованість Байдена тощо. Згадати, що злам в допомозі Заходу зробив Борис Джонсон. Що європейські праві, окрім тих, хто на прямому фінансуванні путіна, майже всі за нас.