Україна довгі століття не мала власної держави, яка б захищала інтереси української нації. Різні окупаційні режими по-різному впливали на українців. Останній найбільш негативний окупаційний режим за своїми результатами – російсько-радянський, дуже болісно відбився на стані українства.
Кілька голодоморів, які винищили мільйони українців в першу чергу за національної ознакою, а також знищення соціальне – в першу чергу провідної верстви – інтелігенції, науковців, політичних і громадських діячів, класу власників, священників і духовенства в цілому, їх русифікація, – здійснили страхітливий відбиток на генофонді українців, стані їх мови, культури, наявності еліти тощо. Денаціоналізація українця, перетворення його на офіційно «радянську», але де факто російську людину, проявляється ще і сьогодні. Боротьба із традиційною духовністю, звичаями, релігією, Церквами розірвали зв’язок між поколіннями, витворили ситуацію порожнечі і вирваності людей з національного і духовного контексту. Людей позбавили моральних орієнтирів, замість опертя на традиційні християнські моральні цінностей, зокрема Біблію і катехизис, змушували перейти на т.зв. моральний кодекс будівника комунізму, а так насправді – на страх перед силою репресивних комуністичних органів. Українець переставав бути власником. Клас власників, навіть найдрібніших, вбила радянська колективізація.
Дослідник фашизму Желю Желев стверджував, що комунізм став значно небезпечнішою і довершенішою формою тоталітаризму і пригноблення людини, забравши не тільки політичні права і свободи, як це зробив фашизм, але і економічні, знищивши будь-які прояви приватної власності в СССР і перетворивши людей на абсолютно залежних від волі комуністичних керівників. Такі керівники могли вільно розпоряджатися долями мільйонів, що вони і з успіхом робили – організовуючи масові голодомори в різних кінцях СССР серед тих народів, які на їх думку не були достатньо лояльними чи могли становити потенційну загрозу.
Відродження ідея приватної власності і перетворення українців на націю власників – одне із основних завдань зокрема і християнської демократії. Цього можна досягнути дуже різними способами, але головний з них – формування свідомості господаря і власника. Українці століттями були ніким на своїй землі, вони не мали ніяких прав, в них забирали майно і власність. В них виховували негативний суспільний настрій, відчуття публічної і громадської сфери, як несвоєї. Сьогодні потрібно радикально міняти свідомість людей, починаючи від того, що весь громадський простір повинен бути задбаний і приведений в порядок, а обов’язком кожного українця є необхідність підтримки порядку і належного рівня навіть біля багатоквартирних будинків, на майданчиках, прибудинкових територіях, тощо. Так повинно формуватись відчуття власності, як приватної, так і громадської¸ розуміння, що це все вже наше і ми несемо відповідальність за його стан. Наступним кроком повинно бути навчання молодшого покоління українців основам підприємницької діяльності. Підприємництво, потреба опертя на власні сили, ідея того, що я можу чесно заробляти в своїй країні, а не бути найманим працівником в держави – ось нові завдання, які можуть з часом відродити українські традиції самозайнятості, ведення сімейного бізнесу, бізнесу як служіння громаді і народу, що з часом врешті решт буде сприяти становленню українців як нації власників.
Окреме питання – подолання ідеї російсько-радянської несвободи. Українцям забороняли вільно думати, говорити, врешті бути українцями і вільними людьми. Їх Церкви знищили, замість цього запровадили свою версію православної казенної Церкви – РПЦ (в Україні сьогодні вона прикривається іменем Української Православної Церкви), де священники були співробітниками КГБ, які доносили про сповіді вірних, їх діяльність, виконували пропагандивні і організаційні доручення комуністичної влади.
Сьогодні Україна проходить важкий етап декомунізації. Він поки що почався із зміни комуністичних назв, залишених окупаційною владою. Проте це поки що невеличкий об’єм того, що насправді потрібно зробити для справжнього духовного і національного відродження. Окрім відмови від Церкви окупанта, його духовних практик «казенного чекістського православ’я», основаного на практично повному концентруванні на ритуальних платних послугах і зрощенні з владними органами, в випадку України – з російськими, Україна повинна повернути собі і своє традиційне православ’я, і духовність різних християнських традицій, які здавна були представлені в Україні.
Перші кроки вже зроблені – в Україні розвивається своя помісна Православна Церква, визнана світовим православним центром – Константинопольським Патріархатом. Проте ми ще далекі від того, щоб могли назватись такими, які очистились від «чекістської» скверни девальвації духовності. Поки що голос і значення різних українських Церков доволі слабкий. Серед них ще панує думка, що не можна займатись суспільними і політичними справами, не варто впливати навіть своєю духовною позицією щодо певних загрозливих суспільних і політичних процесів. Сьогодні Церкви ще мало і в цілому недостатньо займаються різними суспільними справами, такими, як освіта, допомога знедоленим, допомога неповносправним, бездомним, допомогою вагітним перед загрозою вчинення абортів, допомогою біженцям, вихованням дітей і молоді тощо. Церкви рідко ведуть діалог із владою, суспільними і політичними діячами щодо дотримання ними християнських принципів справедливості, чесності і милосердя.
Автор: Юрій Міндюк