Той факт, що християнсько-демократичні партії постали як частина рухів Опору, зближувала християнських демократів із соціалістами та комуністами. Усі ці партії об’єднувала апеляція до соціальної справедливості, переконаність у необхідності державного втручання в економіку та неприйняття ліберальних методів економічної політики. Здавалось, що коаліції колишніх сил опору – соціалістів, комуністів та християнських демократів – стануть домінуючими в Європі. Якби такий сценарій був реалізований, то цілком ймовірно, що історія другої половини ХХ століття пішла б геть по-іншому. Європа, скоріш за все стала б нейтральною, що суттєво б посилило позиції СРСР в Холодній війні.
Починаючи з 1947–го року в світі відбулись геополітичні зміни, які суттєво послабили лівий вплив в християнсько-демократичних партіях.
В перші повоєнні роки в країнах Заходу комуністи вважались однією із демократичних партій. Вони виглядали як реформістська партія, яка визнавала вибори та закликала до встановлення в Європі демократично-парламентських республік. І країнами-переможцями, і суспільствами європейських країн комуністи сприймались як повноцінний партнер в антифашистському консенсусі.
Європейською нормою стало те, що комуністи входили в коаліційні уряди країн та окремих земель окупованої Німеччини. Але несподіваний поворот Кремля та його вимога до комуністичних партій йти на конфронтацію із «буржуазними урядами» суттєво змінила європейський порядок денний. Саме політика Кремля та керованих ним комуністів сприяла тому, що в християнсько-демократичних партіях посилились центристські течії.
За результатами виборів 1946 року у Франції була сформована коаліція, до якої увійшли ФКП, християнські демократи та соціалісти. Але в 1947 році СРСР вимагає від спонсорованої ними КПФ вийти із коаліції та почати конфронтацію із «буржуазним урядом Франції». Така зміна політичного курсу стала несподіванкою і для християнських демократів, і для соціалістів, і для самих французьких комуністів.
Внаслідок конфронтації між комуністами та іншими силами, відбувся суттєвий зсув вправо у інших партій, зокрема й в рядах християнських демократів. І хоча в подальшому Народно-республіканський рух залишався найбільш лівою із усіх християнсько-демократичних партій Європи, НРП однозначно підтримував створення НАТО, налагоджував співпрацю із Німеччиною та відкидав будь-який можливий союз із комуністами, як вкрай ненадійними партнерами.
За таким само конфронтаційним сценарієм відбувався розвиток подій в Італії. Під час війни і комуністичним, і християнсько-демократичним партизанам, разом із іншими партіями вдалось налагодити співпрацю та створити Комітет національного визволення. Цей комітет і сформував післявоєнний уряд Італії.
В повоєнний час за наполяганням СРСР італійські комуністи почали вести лінію на жорстку конфронтацію. Співпраця інших партій із комуністами виглядала майже нереальною. Відповідно, були послаблені й ліві кола в християнсько-демократичній партії Італії.
Результати перших післявоєнних парламентських виборів в Італії виглядали таким чином: Християнські демократи – 48,51, Народно-демократичний фронт (блок Італійської комуністичної партії та Італійської соціалістичної партії) – 30,98 %.
До сьогодні можна почути думку, що результати виборів 1948 року були виграні ХДП завдяки американському втручанню та впливу католицької церкви. Не можна заперечити ані союзу ХДП із Ватиканом, ані допомоги американців, проте основними причинами перемоги стали геть інші причини.
В той час як ХДП наголошувала на необхідності нормалізації та стабілізації життя в країні, комуністи наголошували на необхідності конфронтації із «буржуазним урядом». Саме це відштовхнуло від ІКП значну частину виборців.
Проти комуністів також спрацював той фактор, що вони виступали за передачу комуністичній Югославії Трієсту, основне населення якого складали італійці.
Ці фактори і стали визначальними в поразці на виборах комуністів, та перемоги християнських демократів.
Безумовно, в рамках європейських християнсько-демократичних партій завжди існували консервативні кола, проте вони традиційно не суттєвого впливали на політику власних партій.
Певна зміна ставлення до слова консерватор сталась в 1980-х роках під час так званої «неоконсервативної революції». Неокони змінили не лише економіку, але й дискурсивні практики. Слова «консерватор», «неокон», «ліберальна економіка» відтепер стали престижними та символізували успішність, силу, ефективність й динаміку. Більшість християнсько-демократичних партій почали позиціонуватися як об’єднання центристських, консервативних та ліберальних політиків. Проте позиціонування не завжди дорівнює практиці. Ідеологія християнсько-демократичних партій і далі базувалась на тому сплаві центристських та лівих ідей, які були закладені ще в 1940-1950-х роках.
Автор: Костянтин Канішев