Чимало християнсько-демократичних партій Європи перебували спочатку на лівих позиціях, але після економічного відновлення і вирішення матеріальних проблем трудящих, змістилися від суспільних крайнощів до центризму.
В берлінській організації, як і в більшості інших організацій ХДС, домінували ліві настрої. Серед Берлінського бюро найбільш впливовими були такі авторитетні ліві діячі як Андреас Гермес та Якоб Кайзер. Репутація цих двох політиків базувалась на тому, що вони не зрадили власних поглядів та не йшли на компроміс із нацистським режимом навіть в умовах ув’язнення.
І Гермес, і Кайзер були щирими прихильниками «соціалізму, який базується на християнській відповідальності», нейтрального статусу Німеччини, яка стане «мостом» між країнами західної демократії та Радянським союзом. Значною мірою саме завдяки Гермесу та Кайзеру концепція «мосту» стала популярною у тогочасній Німеччині.
Враховуючи, що частково Берлін входив до радянської зони окупації, влада СРСР могла впливати на процеси в берлінському бюро. В радянських розсекречених документах чітко зазначається, що метою радянської влади було, впливати на ХДС в усіх зонах окупації, взявши під контроль Берлінське бюро. Кращого варіанту аніж тиск та репресії радянська окупаційна влада придумати не могла.
Арешти, обшуки, залякування – саме ці методи використовувались з метою тиску на Берлінського бюро. Через прямі вимоги радянської влади Берлінське бюро ХДС декілька разів змінювало керівництво.
Незважаючи на постійну зміну керівництва та постійний тиск на берлінський ХДС, йому вдалось налагодити якісну роботу із активом партії, євангелічною церквою та християнськими професійними союзами. Значну роль відігравала активність партійних християнських соціальних допомогових комітетів.
На земельних виборах 1946-го року в радянській зоні окупації, незважаючи на великий адміністративний тиск, християнські демократи отримують доволі високі результати. ХДС почало перетворюватись на другу по силі партію в східній Німеччині.
Берлінський ХДС закріпив за собою статус найбільш авторитетної організації серед земельних християнських союзів в усіх зонах окупації. Так чи інакше але ХДС вдавалось налагоджувати партнерські стосунки із радянською окупаційною адміністрацією. Проте, як і будь-якому тоталітарному режиму, радянській владі не потрібні були партнери. СРСР потрібні були лише сателіти.
Наприкінці 1947- на початку 1948 року тиск на берлінський ХДС досяг апогею. Більше 600 активістів Християнсько-демократичного союзу були змушені виїхати із радянської зони окупації. Серед них були й Андреас Гермес та Якоб Кайзер. В східній Німеччині ХДС хоча й продовжував існувати, проте на чолі організацій були поставлені прямі радянські агенти.
Якщо раніше лідерство берлінського ХДС було незаперечним, то в 1948 році в партії склався вакуум лідерства. Внаслідок цього на перші позиції поступово вийшов маловпливовий до того часу Конрад Аденауер, який почав провадити суто центристську внутрішню та максимально прозахідну зовнішню політику.
Пізніше, в першій половині 1950-х років СРСР докладав величезних зусиль щоб унеможливити інтеграцію керованої Аденауером ФРН в євро-атлантичні структури. Але однозначна прозахідна позиція Аденауера поставила хрест на цих планах.
Парадоксально, але якби не розгром берлінського ХДС, то ліві кола залишилися б домінуючими в партії. Ймовірніше за все в Німеччині склався б консенсус ХДС та СДП, отож Кремль без жодних зусиль домігся б того, чого так безрезультатно добивався в першій половині 1950-х років.
Центризм, як концепт, є актуальним для християнсько-демократичних партій до сьогодні. Хоча протягом довгого часу і ліві партії, і частина преси, і радянська пропаганда нав’язували християнсько-демократичним партіям ярлик «консерваторів», самі християнські демократи намагались уникати цього терміну й продовжували наполегливо позиціонувати себе саме як центристів.
Причинами уникнення терміну «консерватор» в європейській континентальній політичній культурі було дві. По-перше, в політичній пам’яті ще довгий час були живі згадки про сприяння консервативних кіл приходу до влади фашистів та нацистів. По-друге, дискурс другої половини ХХ сторіччя здебільшого базувався на поняттях «прогрес», «динаміка», «розвиток». Відповідно, будь-яка політична сила в континентальній Європі не бажала протистояти цьому дискурсу, навіть на семантичному рівні.
Автор: Костянтин Канішев