Перетворення нацизму на домінуючу силу в континентальній Європі не зміцнило позиції традиціоналізму, як сподівались консерватори, а призвело до встановлення тоталітарного «нового порядку». Тоталітаризм фактично знищив усі старі інститути. Верховенство права, персональні та політичні свободи, підзвітність уряду були скасовані. Більш того під загрозою існування опинились навіть інститут церкви та релігія.
Ідеологія нацизму вкрай критично розглядала вплив християнства на долю європейської цивілізації. Для нацистів діяльність християнської церкви дорівнювала «єврейському впливу».
Традиційні чесноти християнського вчення, як-от милосердя, справедливість, універсалізм, сприймались нацистами як риси, що негативно вплинули на арійські чесноти європейців.
Вплив християнських церков було суттєво обмежено. Поступово нацисти заборонили діяльність усіх соціальних церковних організацій: профспілок, допомогових комітетів, молодіжних організацій. Також була накладена заборона на християнські друковані видання. Під заборону потрапляли навіть малотиражні єпископальні вісники.
Нацисти планували суттєво ревізувати вчення церкви. Під заборону мали потрапити Старий Заповіт та апостольські послання. Серед нацистів існували плани, що в церквах поруч із Біблією мав знаходитись «Майн Кампф» Гітлера, а місце традиційних хрестів у церквах мала зайняти свастика.
Стало зрозуміло, що в разі тривалого домінування нацизму вплив християнства суттєво зменшиться, а саме християнство буде змінене до непізнаваності. Поступове усвідомлення цього факту викликало справжній шок у багатьох сучасників діячів вже заборонених християнських партій, священників чи християнських інтелектуалів.
Сумнівні перспективи християнства призвели до появи в контрольованих нацистами країнах феномену «християнського опору». Окремі християнські інтелектуали, діячі заборонених християнських партій, священики, а подекуди і церковні ієрархи висловлювали позицію, що йшла врозріз із ідеологією нацистів. Ще більша частина ієрархів намагалась уникнути будь-якої публічної підтримки дій нацистів, а також негласно рятували групи, переслідувані нацистами. Саме такої позиції дотримувався Папа Римський Пій ХІІ. Утримуючись від публічної підтримки нацистів, Пій ХІІ давав неофіційні розпорядження монастирям переховувати політичних опонентів нацизму та євреїв.
Поступово в русі опору Італії та Франції з’явились християнські групи, що почали збройну боротьбу із нацизмом.
Існування «християнського опору» та радикальна поляризація із тоталітарними партіями перетворили середовища «демократичного християнства» на одну із найбільш помітних сил у постнацистській Європі.
Боротьба із тоталітарним нацизмом та потенційна загроза з боку тоталітарного комунізму призвела до утворення найбільш оригінального європейського явища післявоєнного періоду – потужних християнсько-демократичних рухів.
Хоча більшість європейських християнсько-демократичних партій були створені в другій половині 40-х років, проте ключовими для кристалізації інтелектуального підґрунтя християнської демократії стали останні роки ІІ Світової війни.
В 1943 році французький філософ-персоналіст Жак Марітен видає книгу «Християнство та демократія». Книга Марітена окреслила основні підходи та ідеологічні засади християнсько-демократичних рухів. Марітен констатував, що через недалекоглядність політичних еліт Європа опинилась перед вибором «між комунізмом, який бореться із Богом, та нацизмом, який намагається підкорити Бога своїм цілям».
На думку Марітена, післявоєнна Європа зможе досягнути тривалого миру лише за умови, якщо «християнство та демократія знов об’єднаються». Ключовим питанням для Марітена стало питання, чи зможуть християни перетворитись на громадян, які здатні взяти на себе відповідальність за долю батьківщини, Європи та загалом християнської цивілізації.
Діяльність Жака Марітена є доволі показовою та може слугувати прикладом трансформації ідеологічних поглядів покоління, що пережило ІІ Світову війну. Ще в 20-х роках Марітен належав до католицької групи «Аксьйон Франсез», що сповідувала авторитарно-корпоративні погляди. Так само, як і Марітен, великі групи європейців, стикнувшись із реаліями нацизму, відмовлялись від ілюзій щодо авторитаризму та заново відкривали для себе роль церкви і християнського вчення.
Якщо книга Жака Марітена вплинула здебільшого на елітні групи, то для широких мас значно важливішим стала зміна позиції Римської церкви. У різдвяному посланні 1944 року Римський Папа Пій ХІІ заявив, що демократія є тією формою правління, яка найбільш близька до християнських ідеалів. Ця заява остаточно легітимізувала політичну діяльність католиків з боку церкви та сприяла утворенню демократичного католицизму.
Різдвяне послання Пія ХІІ мало тим більше значення, що ті території, які в післявоєнній Європі були звільнені від нацистських режимів та не потрапили під комуністичну окупацію, були значною мірою католицькими. Навіть у західних зонах окупованої Німеччини католики становили приблизно рівну частину населення порівняно протестантами.
Книга Жака Марітена та послання Пія ХІІ не стільки сформували суспільний запит на поєднання християнства та демократії, а радше відобразили його. Саме ці два політичні діячі остаточно кристалізували інтелектуальні обриси християнської демократії.
Автор: Костянтин Канішев
