На фоні ціннісних проблем сучасної Європи та польсько-українських відносин, життя та діяльність В’ячеслава Липинського є яскравим прикладом конструктивних ціннісних орієнтирів та польсько-українського порозуміння.
В’ячеслав Липинський народився 1882 року в польській родині правобережної шляхти, але в українському оточенні, у юному віці прийняв українську ідентичність. Він звернувся до родини зі словами: “Ми маємо йти до тих, чий хліб їмо і на чиїй землі живемо”. Хоча Липинський не знайшов розуміння у сім’ї, він продовжив навчання в європейських університетах та зайняв активну українську громадянську позицію. В часи Української Держави гетьмана Скоропадського Липинський працює на урядовій та дипломатичній службі. Після поразки гетьманату¸ на еміграції, Липинський створює наукові історичні та політичні праці, котрі стають основотворчими підвалинами української політології та історичної науки.
На противагу популярному тоді соціалізму, котрий захопив уми багатьох науковців та громадських діячів, Липинський акцентує увагу на історичному досвіді, а не на соціальних утопіях, котрі призведуть лише до руїни. Вчений пропонує консервативні цінності власної сильної держави, поваги до історичних традицій, підтримку українського гетьмана як легітимного вектора об’єднання українців у боротьбі за незалежність.
Чимало ідей Липинського були усвідомлені українцями лише після повномасштабного вторгнення 2022 року. Зокрема фраза “Ніхто нам не збудує держави, поки ми самі її не збудуємо. І ніхто з нас не зробить нації, поки ми самі нацією не захочемо бути” була осмислена ширшими масами лише після невдалих сподівань на іноземців, які чи то нам реформи проведуть, чи то нашу країну захистять. Час показав – що самим потрібно дорослішати і позбуватися ілюзій. Українцям довелося на практиці переконуватися у правдивості висновків засновника української політичної науки В’ячеслава Липинського, досвід якого знову актуалізований. Адже раніше Липинського не згадували через радянську цензуру, а після здобуття незалежності – шукали авторитетів серед інших класиків, оминаючи консерватизм.
Липинський був автором державницької концепції української історії – держава має бути основою для творення нації. У своїй найвідомішій праці “Листи до братів-хліборобів” Липинський характеризував три типи правління, серед яких виділяв охлократію – владу натовпу та диктатуру, демократію та класократію. Остання мала бути владою моральної еліти на чолі з монархом британського типу – правителя, який прямо не править, але об’єднує країну своїм символічним авторитетом. Сьогодні інститут монархії видається застарілим, але Липинський аргументовано доводив, що кожна держава в історії виникала на монархічній основі. Навіть США мали тривалий період британського монархічного панування, звідки черпали свої традиції. В умовах громадянської війни особа спадкового гетьмана, на думку Липинського, мала стати гарантом стабільності в країні і врятувати націю від хаосу ворожнечі.
Попри сучасні уявлення про політику, варто визнати, що історія України в ХХ столітті виглядала б значно менш трагічною, якби замість більшовиків, при владі залишився гетьман Скоропадський, який би передав владу по монархічній традиції. А вже після зміцнення держави, вважав Липинський – можна розглядати демократію, яку, однак, критикував за низку недоліків та слабкі місця у боротьбі за незалежність.
Показово, що слідуючи монархічній ідеї, під кінець життя Липинський посварився з гетьманом Скоропадським на еміграції, вважаючи, що монарх має бути зразком чеснот і несе більшу відповідальність, аніж решта громадян. “Врятувати монархію від монарха” – такий принцип у європейській історії часто ставав запобіжником від волюнтаризму та самодурства правителів і пізніше став підґрунтям для встановлення демократій.
Сьогодні спадщина та політологічні рекомендації Липинського актуальні для створення стабільної, гармонійної, сильної та процвітаючої держави на ґрунті консервативних цінностей – котрі будують, а не руйнують.
Автор: Валерій Майданюк