«Українська карта» стала однією з найважливіших у передвиборчій гонці США, тож команда Дональда Трампа не оминула нагоди використати тему війни задля рейтингу. І нещодавні нападки декотрих республіканців на Володимира Зеленського засвідчують не стільки некомпетентність української дипломатії, яка й так балансує «між краплями», скільки загострення виборчої епопеї.
Ще десятиліття тому українцям здавалася би фантастикою така суб’єктність, де американські республіканці образяться, якщо під час візиту українського президента на завод у США їх не покличуть до делегації. Неймовірною була б історія, що за ймовірний тиск на українського президента, лідеру США оголосять імпічмент, як це трапилося в 2019 році. Але жодній країні світу насправді не хотілося б такої суб’єктності у тій ситуації, в якій ми перебуваємо.
Цього тижня контраверсійна і достатньо непрозора політика Трампа що України знову змішала карти серед тих, хто намагався дати від повідь на питання: «Трамп дійсно проти України чи лише прикидається?»
Останні заяви Трампа про «тисячолітні зруйновані міста», про те, що «України вже немає» і «всіх грошей світу не вистачить на відбудову» і тд. засвідчують нерозуміння лідером республіканців багатьох аспектів російсько-української війни. А його вимоги «укласти угоду», що насправді означають заморожений конфлікт без перемоги, у вигляді облудливої пропозиції «мир в обмін на території», розвіюють сподівання на звичайний передвиборчий популізм. Наразі немає жодної ознаки, що після перемоги Трамп може на 180 градусів змінити своє ставлення до підтримки України і почати рішуче допомагати.
Але особиста зустріч із Зеленським, комюніке якої завершилося загальними фразами про мир і потиснутими руками, знову актуалізувала аргументацію тих, котрі стверджують, що критикою допомоги Україні Трамп лише атакує рейтинг адміністрації демократів. Зараз Трамп дозволяє собі висловлювання, котрі ніколи б не дозволив на посаді президента, але він сподівається, що цими словами зіграє на настроях американського плебсу й виграє вибори. Далі вже, на потенційній президентській посаді, Трампові довелося б відмовитися від ексцентричних вчинків, а слідувати усталеному курсу зовнішньої політики США. Чимало інституцій системи стримувань та противаг у політичному апараті Штатів примушують кожного лідера до зваженості та врахування думок інших вагомих гравців.
Зрештою, якщо не сам Трамп, то лідери та спонсори республіканців і високопосадовці, котрі здійснюють всю основну управлінську роботу, усвідомлюють, як відреагують американські партнери та союзники, якщо США завтра кинуть напризволяще країну, котру підтримували три роки й називали союзником. Що скажуть і зроблять Ізраїль, Південна Корея, Японія, Тайвань і зрештою – Європа? А відповідь очевидна – вони почнуть створювати власну ядерну зброю або посилювати наявний ядерний потенціал. Трампові не дозволять зруйнувати основи світового порядку і перетворити США на ізольований Елізіум, котрий кинув союзників на поталу Росії, Ірану та Китаю і виграв десятиліття спокою, поки не прийшли за Аляскою і Гаваями. Наразі в США ще не траплялося, щоб зі зміною президента Штати відмовлялися підтримувати союзника, якого підтримували роками.
Дональд Трамп продовжує зберігати інтригу щодо власної позиції у підтримці України. На це й розрахована його виборча стратегія: залучити голоси й противників і прихильників допомоги Україні. А після ймовірної перемоги, господар Білого дому робитиме те, що відповідатиме інтересам та збереженню іміджу Сполучених Штатів.
Автор: Валерій Майданюк
