Серед популярних міфів про консерватизм, які поширюють опоненти цієї раціональної ідеології, вважається, нібито консерватори виступають проти змін і хотіли б усе повернути на сотні років назад, а ще краще – в епоху мамонтів.
Помилковість такої думки полягає в тому, що консерватизм не лише ніколи не заперечував змін, а лише наполягав на їхньому раціональному та обґрунтованому характері. Змінювати щось без потреби, заради самих змін, а ще гірше – імітувати зміни та вигадувати «інновації», котрі не несуть жодного сенсу, для консерватизму є гіршим, аніж взагалі не змінювати.
В нашій історії українські консервативні сили якраз виступали чи не найбільшими поборниками змін. А перебування України під владою інших держав перетворювало боротьбу за збереження українських національних традицій та ідентичності на справжню революційну, а подекуди й радикальну боротьбу, в якій консерватори були далеко попереду лібералів чи соціалістів.
Консерватори в Галичині боролися за виборчу реформу в Австро-Угорщині та запровадження загального виборчого права, а не відстоювали застарілу дворянсько-елітарну систему. Гетьманат Павла Скоропадського за свої 7,5 місяців став справжнім драйвером реформ, в той час як соціалістична Центральна Рада за рік спромоглася видати лише 4 універсали.
В епоху незалежності консервативний Народний Рух був силою, котра боролася з зміни, в той час як саме комуністи хотіли законсервувати колоніальне становище української мови, культури та національного статусу відносно Ерефії. Ініціативи підвищення статусу української мови в 1990-ті, консервативні за своїм змістом, називали і «радикальними», і «екстремістськими» і якими завгодно. При тому, що якби консерватори виступали за відсутність змін, то мали б вимагати збереження панування російської мови в Україні та комуністичної партії, як це було раніше. Проте промотором революційних державотворчих процесів на зорі незалежності були саме українські національно-демократичні консерватори.
Консерватизм виступає за зміни, коли вони важливі та не обхідні, а не просто аби щось змінювати заради змін. В Україні внаслідок пануючих бюрократично-популістичних процедур, сформувалася система, за якою кожен новий керівник чи міністр, прийшовши на посаду намагалися щось «змінювати», щоб було видно, що щось робить. Зазвичай справа обмежувалася зміною назв, вивісок і «шапок» документів, хоча на це також йшло чимало грошей українських платників податків та людино-годин державних установ, котрі могли б цей час використати на ефективніше обслуговування потреб населення.
Таким чином Адміністрація президента України стала Секретаріатом Президента, а сьогодні зветься Офісом президента, але зовсім не змінилася за суттю своїх повноважень, незважаючи на зміни назв. Питання: навіщо тоді змінювати і витрачати на ці зміни народні гроші? Адже як казала «ікона» консерватизму Маргарет Тетчер: «Держава не має власних грошей, а лише гроші платників податків».
Консерватизм відстоює дійсно важливі для суспільства зміни і заперечує псевдозмінотоворчість, якою прикриваються ті, хто прагне змінити лише своє фінансове становище, і часто за чужий рахунок.
Автор: Валерій Майданюк