Немає жодної успішної країни чи суспільства, де загальнонародного блага вдалося досягнути без моральної та відповідальної еліти. Чим швидше це зрозуміють українці – тим швидше в нас почнеться ефективне державне будівництво.
Однією з характерних рис консерватизму та, зрештою, й християнської демократії, є акцент на визначальній ролі еліти в житті суспільства. Але елітизм тут не повинен сприйматися як панування зажерливих багатіїв над трудящим народом, як це часто подається у лівацьких перекрученнях цієї раціональної та тверезої думки. Візьмемо прості збори класу, студентської групи, ОСББ чи робочого колективу і всюди й завжди будь-яка діяльність спрямована на загальне благо буде неможливою без ініціативної меншості, без лідерства. В масштабах громади чи держави це буде політична еліта, з якою українцям не завжди щастило, але не ми одні такі. Але без керівної ролі еліти, котра править за народним мандатом, неможливий розвиток ні держави, ні нації.
Для українців це є величезною проблемою, адже проблема якості української еліти є однією з найгостріших, хоча корені її криються у реальних пануючих цінностях українського народу, котрий з 1990-х живе за специфічними життєвими орієнтирами. Якщо особисте збагачення будь-якою ціною чи порушення закону є приводом для вихваляння і не зустрічає засудження з боку оточуючого середовища і навіть суспільства, то нема чого дивуватися, що кожна нова хвиля еліти буде такою ж самою, як і попередня.
Але в нашій державі вже існують осередки з принципово іншими цінностями, на базі котрих нова українська еліта може бути обрана до влади. Але щоб це сталося – необхідно, щоб виборці, котрі даватимуть владний мандат, обрали кандидатів, котрі обіцяють чесні правила для всіх, замість тих, які дали кульок гречки і привезли КАМаз щебеню на сільську вулицю.
Однією з найглибших проблем українського державотворення є те, що значна частина українців сприймає еліту як апріорі щось чуже і антинародне, вважаючи, що «глибинний народ» сам вирішить усі проблеми. Попри те, що такої думки можуть дотримуватися лише ті, хто ніколи нічого суспільно-важливого не робив, така ідея вже приводила до важких суспільних катастроф.
У грудні 1918 року соціалістично орієнтовані лідери УНР схвалили так званий «трудовий принцип», за яким влада на місцях мала належати радам робітників, селян і трудової інтелігенції. Буржуазію було позбавлено виборчих прав, фактично викинувши еліти з процесу державотворення. Враховуючи катастрофічний рівень грамотності серед тогочасних селян, робітників та солдатів, загроза популізму тоді нависла над Україною навіть більша, аніж московсько-більшовицька навала.
Як наслідок, вже наступного місяця Директорія втрачає столицю України і виявляється нездатною організувати армію, оборону, подолати отаманщину і запровадити дисципліну і тд. А потім прийшли більшовики та запровадили репресії, голодомори та подальшу русифікацію. 100 років тому українці так не любили свої еліти, що змушені були плазувати перед чужими – значно гіршими.
Для консерваторів еліта є тим рушієм, що задає вектор розвитку завдяки своїй освіті, досвіду управління людьми та моральним якостям, базованими на відповідальності перед суспільством. Український історик Роман Лехнюк зазначає, що вихід зі становища, в якому опинилася Україна, полягає не у відкиданні еліт як таких, а у створенні умов, за яких зможе сформуватись якісно нова еліта з соціальними ліфтами, що функціонують не згідно з патерналістськими зв’язками, а за критерієм ефективності для суспільства.
Українцям варто пам’ятати, що власну державу важко здобути, але дуже легко втратити. Особливо враховуючи, наших сусідів. Але власна, навіть недосконала, держава – завжди краща, аніж чужа. Хоча б тому, що українці завжди можуть примусити свою владу зважати на думку народу.
Автор: Валерій Майданюк