7 квітня — Всесвітній день здоров’я. Це мав би бути день, коли суспільство говорить про право кожної людини на життя, підтримку та повагу. Проте в Україні цей день минає на тлі глибокої тривоги: реформа системи медико-соціальної експертизи (МСЕК), яка мала стати кроком до модернізації та прозорості, фактично загострила кризу доступу до справедливої допомоги для людей з інвалідністю.
Мова йде про не просто адміністративну проблему, а про порушення базових прав і гуманістичних принципів. Коли люди, які потребують допомоги, опиняються в ситуації, де формальні процедури і бюрократична плутанина витісняють людину, як живу особу — це свідчить про глибоку системну помилку.
Реформа запровадила так зване «повсякденне оцінювання», однак на практиці воно вилилося у ще більше знеособлення процесу. Подання документів стало лабіринтом без виходу: пацієнтів «перепасовують» між сімейним лікарем і вузькими спеціалістами, створюючи замкнене коло, яке часто можна подолати лише шляхом корупційної «домовленості». Саме оцінювання відбувається за лічені хвилини, формально, часто з рішеннями, що виглядають ухваленими заздалегідь.
Одне з головних зловживань — відсутність уніфікованих критеріїв для оцінювання багатьох хвороб, що відкриває двері для маніпуляцій. Формально діагноз може бути наявним, але інвалідність не встановлюється. У випадках тяжких захворювань, таких як онкологія, оцінювання не враховує загальний стан організму після лікування: вплив хімієтерапії, оперативних втручань, відсутність реабілітації — все це ігнорується.
Реформа також не змогла забезпечити ефективну цифровізацію: подання документів в електронній формі часто неможливе, а витяг з рішення комісії в електронному форматі в більшості випадків не визнається дійсним. Це створює додаткові бар’єри для отримання пільг, таких як безоплатний проїзд або доступ до соціальних програм.
Серед найбільш тривожних ознак — поширене переконання, що реформа використовується для прихованого скорочення кількості осіб із встановленою інвалідністю. Це може бути пов’язано як з економічними чинниками (зростанням видатків у зв’язку з війною), так і з намаганням зменшити навантаження на систему підтримки. Але підхід, в якому зекономлені кошти важливіші за підтримку тих, хто пережив травми, хвороби або перебуває в стані, що потребує опіки, — це тривожний сигнал для всієї держави.
Найголовніша проблема — це формалізм. Втрачається головне: розгляд людини як цілісної особистості, яка має право на підтримку не за абстрактними кодами, а відповідно до реального функціонального стану. Замість того, щоб сприяти відновленню і реабілітації, система штовхає людину до відчаю, залишаючи її наодинці з хворобою, травмою, несправедливістю.
Суспільство має право вимагати:
- Призупинення дії Постанови №1338 до врегулювання виявлених проблем.
- Автоматичного продовження інвалідності тим, хто мав пройти повторне оцінювання у 2025 році.
- Запровадження чіткої, зрозумілої та неупередженої процедури подання документів.
- Зобов’язання лікарів первинної ланки оформлювати направлення, навіть у разі відмови спеціалістів.
- Заборони на доступ до документів без присутності особи, що проходить оцінювання.
- Відеофіксації всіх рішень з обов’язковим обґрунтуванням і правом отримати копію запису.
- Публічного декларування доходів та майна всіх членів комісій.
- Уніфікації критеріїв оцінювання з публічним обговоренням і участю профільних спільнот.
А найголовніше — необхідно повернути принцип розгляду кожної людини у її повному контексті: як людини, яка втратила здатність до звичного життя. Лише тоді система зможе бути не лише ефективною, а й справедливою. І лише тоді ми зможемо говорити про суспільство, що дійсно поважає своїх громадян.
Захист прав людей з інвалідністю
