Після двох років повномасштабної війни перед Україною постає виклик не лише військового, а й соціального характеру. Унікальний феномен національної згуртованості, що став одним із вирішальних факторів опору в перші місяці вторгнення, зазнає природної ерозії. Як зберегти цей невидимий, але критично важливий ресурс національної стійкості?
Вибух єдності: феномен 2022 року
Лютий 2022 року відкрив світові не лише жахіття російської агресії, але й безпрецедентну здатність українців до самоорганізації та солідарності. Десятки тисяч волонтерів, активізація парафій, миттєва мобілізація громадянського суспільства – все це створило той тил, який став опорою для фронту.
“Цей феномен можна розглядати як прояв глибинної соціальної солідарності, яка є частиною української ідентичності, але в мирний час часто залишалася прихованою”, – зазначають аналітики. Вторгнення активізувало колективний захисний механізм, що проявився в безпрецедентній взаємодопомозі та відродженні традицій взаємопідтримки.
За даними соціологів, саме 2022 рік став піком довіри до інституцій, армії, волонтерів і громад. На фоні екзистенційної загрози суспільство спонтанно виробило ті механізми єдності, які в інших умовах потребували б років свідомих зусиль.
Виклики 2024-2025: втома, фрагментація, недовіра
Сьогодні ситуація змінюється. Згідно з аналітикою “Фонду сприяння демократії” (2025), з початку 2024 року спостерігається помітне зниження рівня соціальної єдності. Індекс соціальної згуртованості становить лише 51,8 із 100 балів – і має тенденцію до зниження.
Які основні чинники цього спаду?
Соціальна втома. Люди морально виснажуються, рівень тривожності зростає (індекс тривоги – 5,8 із 10). Постійні тривоги, невизначеність майбутнього, економічні проблеми – все це підриває психологічну стійкість.
Проблеми мобілізації. Формується відчуття несправедливого розподілу обов’язків: одні вже понад рік перебувають на фронті без ротацій, інші – ніколи не були мобілізовані або ухиляються. Ця ситуація породжує моральні дилеми та суспільні розколи.
Політична напруга. Вибори, дискусії про умови миру, відсутність єдиної стратегії – все це загострює різницю в баченні майбутнього.
Зниження міжособистісної довіри. Один із найтривожніших симптомів – люди менше довіряють одне одному, що підриває саму основу суспільної тканини.
Християнсько-демократична відповідь: солідарність як моральний імператив
У таких умовах християнсько-демократичний підхід пропонує відповідь, яка виходить за межі технократичного управління кризою. Він розглядає згуртованість не як нав’язану згори єдність, а як результат свідомого вибору громадян, які визнають спільну долю та відповідальність.
“У християнській традиції згуртованість – не лише політичне завдання, а етична вимога: будувати мости, а не стіни; слухати інші групи, а не приглушувати їхній біль; підтримувати слабших – не з жалю, а з поваги до їхньої гідності”, – пояснює експерт із соціальної політики.
Ця перспектива дозволяє побачити розколи не просто як соціологічні факти, але як моральні виклики, що потребують не лише технократичних рішень, а й етичної відповіді, заснованої на принципах солідарності, субсидіарності та спільного блага.
Нерівність як загроза національній єдності
Одна з головних загроз для згуртованості – нерівність, особливо в умовах війни. Хоча в 2022-2023 роках соціальна мобілізація згладжувала нерівності, сьогодні вони знову виходять на поверхню:
- Економічна нерівність: одні втратили все, інші – показово розбагатіли.
- Нерівність доступу до ресурсів: лікування, психологічна підтримка, евакуація – не для всіх однаково доступні.
- Розрив у відчутті справедливості: виникає масове відчуття, що “одні тягнуть війну”, а інші – ухиляються.
Глибоке почуття соціальної несправедливості стає емоційним корінням розколів. Це особливо небезпечно під час війни, коли справедливий розподіл тягарів стає не просто економічним, а екзистенційним питанням.
Стратегія збереження єдності: від емоцій до інституцій
Християнсько-демократичний підхід пропонує конкретні кроки для збереження соціальної згуртованості:
Визнати згуртованість стратегічною ціллю державної політики. Соціальна єдність має стати пріоритетом на рівні з обороною та економікою. Пропонується включити індекс соціальної згуртованості до регулярного моніторингу, запровадити національну програму єдності, створити при РНБО групу з соціальної згуртованості як аналітично-стратегічний центр.
Створити мережу центрів життєстійкості на рівні громад. Ці центри мають об’єднувати роботу психологів, капеланів, соціальних працівників для комплексної підтримки людей. Особливо важливо, щоб вони функціонували на основі співпраці держави, громади, Церкви та громадських організацій.
Справедлива мобілізація через ротаційну модель. Система, за якої більшість чоловіків проходять військову службу почергово, з обмеженими строками безперервного перебування на фронті, сприймається як справедлива та гуманна. “Мобілізація має перестати бути жеребом і стати обов’язком, що не принижує гідність”, – наголошують експерти.
Переосмислити підтримку ветеранів, ВПО, родин загиблих. Ці групи не мають бути просто “бенефіціарами допомоги” – вони мають стати партнерами у відбудові країни. Пропонується реформування системи ветеранських послуг, запровадження довічного статусу родини загиблого, розробка інтеграційних програм для ВПО з акцентом на працевлаштування та участь у житті громади.
Визначити роль Церкви як партнера у зміцненні соціальної тканини. Церкви та релігійні громади мають довіру, інфраструктуру, авторитет і досвід служіння. Вони можуть бути включені до консультацій з політики згуртованості, програм реінтеграції ветеранів, роботи з родинами загиблих.
Громада як середовище солідарності
Особливий акцент робиться на ролі громади – не просто як адміністративної одиниці, а як морального та соціального середовища взаємодопомоги.
“У християнсько-демократичному підході громада – це не лише територіальний суб’єкт самоврядування, а моральна й соціальна одиниця солідарності”, – пояснює експерт із місцевого самоврядування.
Саме громада першою зустрічає внутрішніх переселенців, стає джерелом підтримки для родин загиблих, відновлює соціальні зв’язки та будує інфраструктуру психологічної стійкості. Принцип субсидіарності передбачає, що проблеми найкраще вирішуються на найнижчому можливому рівні, і лише коли вони перевищують можливості цього рівня, слід залучати вищі інстанції.
Етика довіри: повернення сенсу інституціям
Соціологічні дослідження показують, що сьогодні високий рівень довіри мають лише Збройні Сили, тоді як більшість державних інституцій опинилася на дні довіри. Християнсько-демократичний підхід наголошує: інституції мають служити людині, а не панувати над нею.
Для відновлення довіри необхідні:
- Етичне лідерство – приклади морально вмотивованих дій у владі
- Прозорість та участь – громадський контроль, бюджетна відкритість
- “Людське обличчя держави” – соціальні працівники, судді, освітяни мають бути не “чиновниками”, а людьми, які дбають
“Тільки інституції, що дбають, можуть стати опорою для нації в кризі”, – підсумовують аналітики.
Від фрагментації – до спільного шляху
Розколи в суспільстві не можна приховати – їх треба відкрито визнати, діагностувати і лікувати. Це можливо через справедливу й прозору мобілізацію, гідне ставлення до ветеранів і родин загиблих, системну роботу з тривожністю та емоційним виснаженням, відновлення довіри до інституцій, підтримку локальних громад як основ єдності.
Українське суспільство зберегло у своїй глибині моральний ресурс, який не мають диктатури – віру в людину, довіру до ближнього, готовність служити. Саме ці чесноти мають бути піднесені до рівня політики – не цинізм, а відповідальність; не контроль, а довіра; не страх, а надія.
У час випробувань фундаментальні християнські цінності – віра в гідність людини, надія на відродження та любов до ближнього – можуть стати не лише особистими орієнтирами, але й державною стратегією, що надихає та скеровує суспільство в його найскладніший час.