Протягом десятиліть українці жили в системі, де держава представлялася як всесильний і всезнаючий покровитель, здатний вирішити всі проблеми. Патерналістська культура, успадкована від радянських часів, створила парадоксальну ситуацію: громадяни одночасно не довіряють державі й очікують від неї всеохопного піклування. Сьогодні, коли Україна стоїть перед безпрецедентними викликами війни та післявоєнної відбудови, ця модель демонструє свою неефективність і потребує кардинального переосмислення.
Пастка патерналізму: спадщина, що гальмує розвиток
Патерналізм у соціальній політиці проявляється в кількох ключових аспектах. По-перше, це централізований підхід до надання соціальних послуг, де держава виступає головним, а часто і єдиним суб’єктом допомоги. По-друге, це створення складної системи пільг, категорійних виплат і допомог, які часто не враховують реальні потреби людей. По-третє, це формування залежності від державної допомоги, а не стимулювання самостійності та ініціативи.
“Патерналістські системи створюють залежність, знеохочують ініціативу,” – зазначається в аналітичній записці “Християнсько-демократична експертиза”. Цей підхід породжує психологію утриманства, коли отримувачі допомоги сприймають її як належне, а не як тимчасову підтримку для подолання складних життєвих обставин.
Війна проявила як слабкі, так і сильні сторони соціальної системи України. З одного боку, державні механізми часто виявлялися неповороткими в кризових умовах. З іншого – суспільство продемонструвало надзвичайну здатність до самоорганізації, взаємодопомоги та волонтерства. Цей феномен вказує на потенціал для побудови принципово нової моделі соціальної політики.
Солідарність: від індивідуалізму до спільної відповідальності
Альтернативою патерналізму в християнсько-демократичній традиції виступає принцип солідарності. На відміну від патерналізму, який встановлює вертикальні залежності, солідарність передбачає горизонтальні зв’язки взаємної підтримки між різними членами та групами суспільства.
“Солідарність – це відповідь на спокусу індивідуалізму. Йдеться не лише про допомогу нужденним, а про глибоку моральну установку на спільне життя, турботу, взаємну підтримку,” – пояснюється в аналітичних матеріалах.
Християнсько-демократичне розуміння солідарності базується на кількох ключових принципах:
- Взаємна відповідальність – усвідомлення того, що добробут кожного залежить від добробуту всіх. Це стосується відносин між різними соціальними групами: багатими і бідними, молодими і старшими поколіннями, здоровими і тими, хто має обмежені можливості.
- Визнання гідності кожної людини – солідарність спирається на повагу до людської особистості незалежно від її статусу, можливостей чи внеску в суспільство.
- Активна участь – на відміну від пасивного отримання допомоги, солідарність передбачає активне залучення кожного до вирішення спільних проблем відповідно до його можливостей.
- Справедливий розподіл благ і ресурсів – принцип, який вимагає враховувати потреби найбільш вразливих членів суспільства при розподілі обмежених ресурсів.
Перехід від патерналізму до солідарності особливо важливий у контексті післявоєнної відбудови України, коли обмежені ресурси мають розподілятися справедливо, а всі члени суспільства – об’єднувати зусилля для подолання спільних викликів.
Субсидіарність: розподіл відповідальності замість централізації
Другим фундаментальним принципом християнсько-демократичного підходу є субсидіарність. Цей принцип передбачає, що рішення мають прийматися на найнижчому можливому рівні, а вищі рівні влади повинні втручатися лише тоді, коли нижчі рівні не можуть ефективно вирішити проблему самостійно.
“Субсидіарність гарантує, що допомога ‘згори’ втручається тільки тоді, коли неможливо впоратися ‘внизу’. Це стимулює ініціативність громад, родин, церков, громадських організацій,” – підкреслюється в аналітичних матеріалах.
У контексті соціальної політики субсидіарність означає:
- Децентралізацію соціальних послуг – передачу повноважень та ресурсів на рівень громад, які краще розуміють потреби своїх мешканців.
- Різноманітність надавачів послуг – залучення не лише державних структур, але й громадських організацій, релігійних спільнот, приватного сектора.
- Підтримка сімей як первинного середовища турботи – визнання того, що сім’я є першим і найважливішим рівнем соціальної підтримки.
- Стимулювання самодопомоги та взаємодопомоги – створення умов, за яких люди можуть самостійно вирішувати свої проблеми або об’єднуватися для їх спільного вирішення.
Яскравим прикладом субсидіарності в дії став волонтерський рух під час війни. Коли централізовані державні механізми не могли швидко адаптуватися до кризових умов, саме громадські ініціативи, парафії, місцеві громади взяли на себе значну частину роботи з підтримки військових, внутрішньо переміщених осіб, вразливих груп населення.
Практичне впровадження: від теорії до реальних змін
Перехід від патерналістської до солідарної моделі соціальної політики вимагає конкретних кроків на різних рівнях:
На рівні держави:
- Реформування системи соціальних виплат – перехід від категорійних до адресних допомог, які враховують реальні потреби отримувачів.
- Підтримка громадських ініціатив – створення механізмів державного фінансування соціальних проєктів, які реалізуються громадськими організаціями, релігійними спільнотами, волонтерськими групами.
- Розвиток соціального підприємництва – законодавча та податкова підтримка бізнесів, які вирішують соціальні проблеми та працевлаштовують представників вразливих груп.
На рівні громад:
- Розвиток центрів життєстійкості – створення на рівні громад комплексних центрів, які поєднують психологічну, соціальну, юридичну підтримку та базуються на співпраці між державними структурами, громадськими організаціями, релігійними спільнотами.
- Програми сусідської взаємодопомоги – організація систем, в яких мешканці громади можуть обмінюватися послугами, підтримувати літніх людей, родини з дітьми, осіб з інвалідністю.
- Залучення церков та релігійних організацій – визнання їхньої ролі як важливих суб’єктів надання соціальних послуг, особливо у сфері психологічної та духовної підтримки.
На рівні індивідів та сімей:
- Розвиток культури волонтерства – заохочення громадян до активної участі в соціальних проєктах, допомоги ближнім.
- Підтримка сімейних форм виховання дітей-сиріт – сприяння розвитку прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу замість інституційних форм опіки.
- Програми економічної самостійності – замість безумовних грошових виплат, акцент на навчанні, розвитку навичок, підтримці підприємницьких ініціатив серед вразливих груп.
Особливі групи: ветерани, ВПО, родини загиблих
Одним із найбільш яскравих прикладів необхідності переходу від патерналізму до солідарності та субсидіарності є підтримка груп, найбільш постраждалих від війни: ветеранів, внутрішньо переміщених осіб, родин загиблих.
“Ці групи не повинні бути ‘бенефіціарами допомоги’, вони мають стати партнерами у відбудові країни,” – наголошується в аналітичних матеріалах.
Традиційний патерналістський підхід розглядає цих людей як пасивних отримувачів допомоги, яким держава “надає послуги”. Натомість, християнсько-демократичний підхід підкреслює їхню суб’єктність, гідність та потенціал для активної участі в суспільному житті.
Для ветеранів важливо не просто отримати пільги чи виплати, а мати можливість реінтегруватися в цивільне життя, реалізувати свій досвід та навички, отримати визнання свого внеску в захист країни. Для ВПО ключовим є не просто отримати “допомогу переселенцям”, а стати повноцінними членами приймаючих громад, зберігаючи при цьому свою ідентичність. Для родин загиблих – не лише матеріальна підтримка, але й постійне визнання жертви їхніх близьких, створення умов для гідного життя та розвитку дітей.
Роль Церкви: від благодійництва до системної участі
Особливе місце в оновленій соціальній політиці має належати Церквам та релігійним організаціям. В українському контексті вони традиційно користуються високим рівнем довіри та мають значний досвід соціального служіння.
Християнсько-демократичний підхід передбачає не просто залучення Церков до благодійної діяльності, а їх системну участь у формуванні та реалізації соціальної політики:
- Консультації з питань соціальної політики – включення представників Церков до обговорення та розробки стратегій соціального розвитку.
- Капеланське служіння – розвиток інституту капеланства не лише у військовій сфері, а й у закладах охорони здоров’я, освіти, соціального захисту.
- Мережа парафіяльних соціальних центрів – підтримка ініціатив релігійних громад зі створення центрів допомоги різним категоріям населення.
- Міжрелігійна співпраця – заохочення спільних соціальних проєктів різних конфесій для подолання суспільних проблем.
Висновок: від опіки до партнерства
Перехід від патерналізму до солідарності та субсидіарності – це не просто зміна механізмів надання соціальних послуг. Це глибока трансформація відносин між державою, громадянським суспільством та окремими громадянами, перехід від вертикальної моделі “опікун – підопічний” до горизонтальної моделі партнерства та взаємної відповідальності.
Справедлива соціальна політика – це не централізована роздача благ, а створення умов, в яких кожен член суспільства може реалізувати свій потенціал і водночас підтримувати тих, хто цього потребує. Саме в цьому полягає сила християнсько-демократичного підходу до соціальної сфери.
У контексті викликів, з якими стикається сучасна Україна – війни, міграції, економічних труднощів, психологічних травм – такий підхід дозволяє не лише ефективніше використовувати обмежені ресурси, але й зберігати та зміцнювати людську гідність, соціальні зв’язки та довіру, які є основою стійкого суспільства.
Як показав досвід війни, українці здатні до надзвичайної самоорганізації та взаємодопомоги. Завдання оновленої соціальної політики – не замінити ці ініціативи державним контролем, а підтримати їх, створити для них сприятливі умови та інтегрувати в системну роботу з розбудови справедливого, солідарного суспільства.
