На перший погляд, Україна сьогодні — об’єднана як ніколи. Спільний ворог, спільна боротьба, спільна кров. Але що ближче ми вдивляємося в тло великої картини, то чіткішими стають тріщини в суспільному ґрунті. Їх не видно з далеких трибун, але вони відчутні в розмовах у маршрутках, у коментарях під новинами, у родинних суперечках.
Це — розколи, які не завжди розривають суспільство гучно, але постійно підточують його зсередини: фронт і тил, місто і село, Захід і Схід, віряни різних конфесій, мови, цінності, досвіди. Усе це — не просто різноманіття, а потенційні лінії розлому, які підживлює війна, втома, недовіра, а іноді — ворожа пропаганда.
І якщо ми хочемо не просто вистояти, а перемогти як народ — нам потрібно зшити себе заново. Не гаслами, а змістами. Не примусом, а довірою. Не з однаковості — а з поваги до різності. І саме тут християнсько-демократична думка дає нам не тільки ціннісну основу, а й практичну дорожню карту.
1. Розкол — це не аномалія, це сигнал
Найбільша помилка, якої припускаються політики й експерти, — вважати, що розколи є патологією. Вони — природна реакція живого суспільства на стрес, на виклики, на невизначеність. Їх не можна скасувати законом чи замовчати указом.
Християнська демократія розуміє суспільство як складну тканину різних ідентичностей, традицій, голосів. Ця традиція не боїться різноманіття — вона прагне його об’єднати через спільне благо, а не уніфікацію.
«Суспільство — це не механізм, а communio — спільнота осіб, пов’язаних не лише правами, а й взаємною відповідальністю», — сказано в аналітичній записці «Соціум».
У цьому контексті будь-який розкол — це сигнал про втрату зв’язку, про розрив горизонтальних зв’язків, про зменшення довіри. І саме довіра — найдефіцитніший ресурс після двох років великої війни.
2. Які розколи найнебезпечніші сьогодні?
Фронт і тил
Мовчазне роздратування тих, хто воює, до тих, хто не воює. І навпаки — почуття провини або захисту власної «нормальності» в тилу. Це — розкол досвіду, і його не знімає жоден закон.
Соціально-економічний розрив
Ветерани повертаються у міста, де працюють салони краси й автосалони, але немає державних сервісів для реабілітації, де чиновник не розуміє, що таке ПТСР, і де люди з втраченими домівками конкурують за оренду з ІТ-шниками. Це — розкол справедливості.
Інформаційний розлам
Один народ — але тисячі інформаційних бульбашок. Телеграм-канали, нішеві медіа, блогери — створюють у кожного свою версію реальності. Ідеологічні «ми» і «вони» множаться. Це — розкол смислів.
Історико-культурний поділ
Попри деколонізацію, глибоко вкорінені пострадянські уявлення про канон, «своє» і «чуже» досі панують у багатьох регіонах, освітніх і церковних просторах. Це — розкол ідентичності.
3. Християнсько-демократичний підхід: єдність через гідність
Найпотужніша відповідь на розкол — це не «мир за всяку ціну» і не «перемога правої думки». Це — відновлення гідності кожного.
Християнсько-демократична традиція говорить чітко:
- Людина — не об’єкт, а суб’єкт політики.
- Свобода — не уніфікація, а право бути собою у спільноті.
- Солідарність — не милостиня, а моральний обов’язок сильного захищати слабкого.
Це означає: примирення — не коли всі мовчать, а коли всі можуть висловитись і бути почутими.
4. Як «зшивати»? Практичні стратегії
а) Локалізація і повага до регіонального досвіду
Дати громадам не тільки податки, а й право на голос у формуванні освітньої, культурної, соціальної політики. Не вирівнювати за лекалом Києва, а створювати можливість бути собою.
б) Спільні платформи діалогу
Церкви, школи, ветеранські центри, бібліотеки, волонтерські простори — мають бути не лише інституціями послуг, а просторами розмови. Там мають зустрічатися «фронт» і «тил», «ліберали» і «консерватори», «місто» і «село».
в) Публічна реабілітація гідності
Офіційна політика має не просто «вшановувати» захисників і постраждалих — вона повинна повертати їм публічне місце у спільноті. Через вшанування, участь, залучення до рішень.
г) Децентралізація медіа і контенту
Підтримка регіональних медіа, локальних блогерів, громадських проєктів. У фокусі — не сенсації, а мости порозуміння між різними аудиторіями.
д) Етика пам’яті — без монополій
Історія — це не зброя. Це — мова порозуміння. Християнська демократія визнає важливість правди, але не дозволяє їй стати інструментом приниження. Ми маємо вчити історії, яка дає спільні точки зору, а не тільки спільного ворога.
5. Єдність як довга робота, а не момент тріумфу
Християнсько-демократична концепція єдності — це не абсолютистська згода, а етичне зобов’язання бути разом попри різне. Це шлях — не через нав’язування, а через служіння. Через відповідальність. Через любов — як політичну, громадянську, моральну категорію.
«Перемога — це не лише коли ворог відступає, а коли ми не втрачаємо себе», — нагадує логіка цього підходу.
Замість епілогу: держава — це не центр, а шов
Ми часто говоримо про «централізовану державу». Але в християнсько-демократичному баченні держава — це не центр влади, а шов, який з’єднує частини. Якщо шов зроблено грубо, тканина рветься. Якщо з розумінням структури — вона тримається.
Розкол — не приреченість. Він — запрошення до праці. До політики поваги, а не тиску. До культури спілкування, а не домінації. До суспільства відповідальних, а не зранених.
І якщо ми знайдемо в собі силу будувати таке суспільство — ми справді станемо єдиною нацією.
