Коли в лютому 2022 року російські війська вторглися на українську землю, першим зламався не фронт — першим вистояв соціум. Люди, розкидані по різних куточках країни, об’єдналися без наказів і вказівок. Хтось відкрив волонтерський штаб у себе в гаражі, хтось пік хліб для тероборони, хтось — просто мовчки взяв за руку людину поруч і сказав: «Тримайся». У ті перші дні і тижні війни зруйнувались старі схеми, а народилася нова, ще не артикульована, але дуже жива сила — український соціум як суб’єкт, як спільнота, як джерело стійкості.
Але чи достатньо нам цього тепла фронтової солідарності, щоб пройти марафон війни і після неї — відновлення, реформ, перетворень? Християнсько-демократична перспектива дає нам глибоку, принципову відповідь: ні, якщо ця солідарність не стане відповідальністю.
Соціальна згуртованість: не просто єдність, а довіра
У 2022 році ми пережили унікальний соціальний момент — вибух довіри. Люди довіряли армії, волонтерам, навіть незнайомцям на вулиці. У повітрі стояло відчуття братерства. Цей «запас єдності» став ресурсом, який виніс нас через перші й найважчі місяці. Але довіра — це не магія, а механізм. Її потрібно підтримувати.
Уже у 2024–2025 роках ми бачимо тривожні сигнали. За даними досліджень «Фонду сприяння демократії», рівень суспільної тривожності зріс до 5.8 з 10. Люди втомлені, фрагментовані, зневірені. Розчарування у спроможності держави вирішувати щоденні проблеми породжує відчуття ізоляції. Замість об’єднання — атомізація, замість спільнот — міхур інформаційної самотності.
«Суспільство, яке не може захистити свій інформаційний простір, приречене програти війну за уми», — влучно зауважив Сергій Дем’янов.
І саме тому соціальна згуртованість — це не емоція, а стратегія, яку потрібно плекати на інституційному рівні.
В основі — людина, а не держава чи ринок
Християнсько-демократичний підхід радикально відрізняється від ліберального чи соціалістичного. У центрі не держава і не ринок, а людина як особистість, створена для спільного життя. Не статистична одиниця, не «користувач послуг», а особа з гідністю, з потребами і здатністю відповідати за ближніх.
У цій філософії:
- Гідність → основа всієї соціальної політики.
- Свобода → не анархія, а можливість відповідального вибору.
- Відповідальність → не лише індивідуальна, а й взаємна, перед громадою та суспільством.
Саме тому християнська демократія не бачить у соціальній сфері просто «допомогу нужденним», а — етичний порядок, у якому сильні захищають слабких, не втрачаючи власної сили, а множачи спільне благо.
Головні соціальні виклики воєнного часу
На папері Україна — країна з тисячами соціальних програм. У реальності — десятки мільйонів людей, які вважають себе покинутими. Які ж основні соціальні виклики постали перед нами зараз?
1. Демографічна криза
- Скорочення населення.
- Масова еміграція жінок і дітей.
- Старіння нації, руйнування демографічного балансу.
2. Нерівність і втома
- Відчуття несправедливості: одні на фронті, інші — у ресторанах.
- Зріст недовіри між різними соціальними групами.
- Поляризація між містом і селом, «центром» і «периферією».
3. Криза інституцій
- Зневіра в здатність держави надати соціальні послуги.
- Бюрократичні перепони у допомозі ВПО, ветеранам, родинам загиблих.
4. Інформаційна фрагментація
- Медіа й телеграм-канали створюють замкнені простори, де кожен бачить свій варіант реальності.
Усе це — не просто проблеми. Це ознаки розхитаної соціальної тканини, яку треба не латати, а відновлювати — зсередини, з опорою на базові моральні принципи.
Суспільство — це спільнота, а не ринок обміну
Сучасний ліберальний світ бачить людину як споживача, а суспільство — як сукупність контрактів. Християнсько-демократична думка має іншу візію: communio — спільнота осіб, пов’язаних не лише правами, а й взаємними обов’язками.
«Громада, родина, школа, церква — це не атавізми. Це опорні структури соціального життя», — йдеться в аналітичній записці.
Якщо держава намагається замінити собою всі ці структури, вона не зцілює, а калічить. Якщо ж вона створює простір, де вони можуть діяти вільно, — зцілення можливе.
Соціальна політика як етика, а не технократія
Ми звикли оцінювати соціальні реформи в цифрах: скільки людей охоплено? Скільки відсотків ВВП витрачено? Але справжній показник успішної соціальної політики — відчуття гідності у людини, яка її отримує.
Християнсько-демократичний підхід пропонує інше мислення:
- Політика має бути прозорою, щоб громада брала участь у її формуванні.
- Вона має бути орієнтованою на розвиток, а не на залежність.
- Вона повинна лікувати не симптоми, а відновлювати гідність, відновлювати суспільну тканину.
Конкретні напрями дії: від концепції до практики
- Розвиток мережі місцевих соціальних центрів, підпорядкованих не Києву, а громадам.
- Програми реабілітації та підтримки ветеранів, які поєднують медичну, психологічну і духовну допомогу.
- Підтримка родин загиблих не лише матеріально, а й через спільнотні структури (церкви, школи, волонтерські мережі).
- Інтеграція ВПО не як проблема, а як шанс — через зайнятість, спільні проєкти, діалог.
- Фінансування горизонтальних ініціатив — волонтерських, громадських, парафіяльних, які замінюють функції слабких інституцій.
- Довгострокові програми формування соціального капіталу: школи співпраці, локальні медіа, міжрегіональні обміни, підтримка молодіжних спільнот.
У підсумку: соціум — це фронт
Ми часто чуємо: «На фронті все зрозуміло, а в тилу — хаос». Але це неправда. Тил — це фронт. І він не менш важливий.
Християнська демократія нагадує: перемога можлива лише тоді, коли сильні захищають слабких, коли громади діють вільно, коли політика служить людині, а не навпаки.
Соціум — це не поле битви. Це — тіло нації. І якщо воно втрачає зв’язок між органами, між клітинами, то жодна зброя його не врятує.
Але якщо ми повернемося до гідності, до солідарності, до взаємної відповідальності — тоді ми не просто вистоїмо.
Ми — переможемо. Як суспільство. Як нація. Як спільнота.
