Ми звикли думати, що культура — це щось додаткове. Є економіка, є безпека, є політика — а вже потім, десь у кінці, книжки, кіно, музеї. Але сьогодні, коли російська війна проти України стала не просто військовим вторгненням, а навмисною спробою знищення самої української ідентичності, саме культура виявилася тією силою, яка тримає суспільство від розпаду.
«Росія веде проти нас не просто війну за території, а цивілізаційну війну — спробу зруйнувати право українців бути собою», — сказано в аналітичній записці «Християнсько-демократична експертиза».
«Саме тому бібліотека, церква, театр і музей — це не просто заклади. Це — опорні пункти національного спротиву».
Культура, на відміну від зброї, працює повільно. Але її ефект — довготривалий. У 2022-му українці показали феномен єдності. Вони співали гімн у підземеллях метро, тримали в руках не лише автомати, а й книжки. Вистави й концерти у бомбосховищах стали символами: ми ще живі, ми ще творимо, ми — народ.
Та вже у 2024–2025 роках стало зрозуміло: соціальна і моральна втома підточує цю єдність. Мистецтво не може триматися на одному героїзмі. Йому потрібна системна підтримка.
Як розвивати культуру в умовах війни: не просто «зберегти», а «переосмислити»
Християнсько-демократичний підхід до культурної політики починається з глибокого переконання: культура — це спосіб життя народу, а не набір «послуг» чи «івентів». Це — поле смислів, де вирішується головне: ким ми є, у що віримо, за що готові померти і навіщо жити далі.
Ось ключові ідеї цього підходу:
1. Персоналізм: кожен — носій культури
У центрі всього — людина. Не як об’єкт «культурного продукту», а як особистість, здатна творити, шукати сенс, передавати досвід.
«Мистецтво й освіта служать розкриттю людської особистості в усій її повноті», — йдеться в аналізі.
Це означає: культурна політика повинна підтримувати не тільки великі театри й академії, а й маленькі сільські бібліотеки, парафіяльні хори, дитячі студії образотворчого мистецтва.
2. Субсидіарність: ініціатива народжується «знизу»
Культура не народжується в міністерських кабінетах. Вона починається з родини, церкви, школи, громади. Завдання держави — підтримувати, а не диктувати. Це означає дати місцевим громадам ресурс і право творити — і не втручатися без потреби.
3. Солідарність: культура — для всіх
Доступ до культурного надбання не може бути привілеєм.
Село має право на виставу так само, як столиця.
Діти з сімей переселенців мають отримати доступ до творчості на рівні з усіма.
Культурна політика повинна усувати бар’єри, а не створювати нові.
4. Укоріненість і відкритість: пам’ять і діалог
У християнсько-демократичному баченні культура — це не ізоляція. Це відкритість до діалогу, але з чітким розумінням своєї ідентичності.
«Хрещення Русі було не просто релігійною подією, а цивілізаційним вибором. Воно заклало той духовний код, на якому тримається українська культура й досі».
Сьогодні ми маємо шанс перейти від режиму виживання до режиму самоствердження. Ми більше не просто обороняємось — ми творимо. І цей перехід має стати віссю нової культурної політики.
Що конкретно треба робити?
- Переосмислити канон.
Повернути до культурного обігу тих, кого замовчувала радянська система: репресованих митців, філософів, педагогів, які творили альтернативну традицію.
Кожен регіон має своє ім’я, свою легенду — настав час зшити ці імена в єдиний національний пантеон. - Підтримати інституції — але не централізовано.
Культурна політика не може бути зосереджена в Києві. Треба розгорнути мережу місцевих центрів культури, які будуть автономними в управлінні, але отримають фінансову підтримку. - Дати голос громадським і церковним ініціативам.
Християнсько-демократичний принцип субсидіарності означає: держава не повинна замінювати громаду. Волонтерські хори, парафіяльні музеї, фольклорні колективи — це справжні носії живої культури. Їм потрібна не «комісія з перевірки», а проста заявка на грант і довіра. - Зробити ставку на цифрову культуру.
Молодь живе в TikTok і YouTube. Там, де української культури немає, буде чужа. Треба створити платформи підтримки україномовного контенту, навчання блогерів, перекладачів, мультиплікаторів. - Очищувати, але не руйнувати.
Деколонізація — не про знищення, а про правду. Не йдеться про те, щоби стерти Пушкіна, а про те, щоби дати голос Кулішу, Довженку, Крушельницькій, Домонтовичу.
Це — не війна з минулим, а будівництво майбутнього, в якому ми більше не будемо «молодшими братами».
Замість епілогу: культура як покликання, а не послуга
«Усе, що тримає нас як спільноту, — тримається на культурі. Це — не тільки мистецтво. Це — сенс», — підсумовує аналітична записка.
Ми виграємо війну лише тоді, коли відвоюємо не лише території, а й смисли. А для цього потрібна культура. Не декоративна. Не святкова. А глибока, правдива, спільнотна. Та, що формує людину — вільну і відповідальну.
І саме таку культуру — культуру соборності, гідності, служіння — і пропонує християнсько-демократичний підхід.
