Чи можна зректися імені, роду й традицій заради ідеї нації, яка ще навіть не має власної держави? На початку ХХ століття один польський шляхтич зробив саме такий вибір. В’ячеслав Липинський не просто перейшов на іншу сторону історії. Він переписав саму логіку національної ідентичності у Східній Європі.
Шляхтич з Волині, який дивився не на Варшаву
Польський шляхтич свідомо став українцем – особистий вибір В’ячеслава Липинського, зламав існуючі національні стереотипи. В’ячеслав Липинський народився 1882 року у волинському селі Затурці у родині польської шляхти, що кілька століть мешкала на українських землях. За походженням, мовою родини та соціальним статусом він належав до польського світу. Типовий кресов’як, як тоді казали, тобто поляк з українського пограниччя.
Але життя формувало його світогляд не у салонах і не в родинних легендах, а поруч з українськими селянами та студентами-українцями. Саме вони, а не книжки чи університетські лекції, стали першим і найсильнішим джерелом його українства. Липинський бачив Україну не як територію чи «східні креси», а як живу спільноту з власною історією і правом на майбутнє.
Ще гімназистом Липинський відкрито називав себе українцем. Для польського шляхетського середовища це звучало майже як зрада. Остаточний розрив стався не лише на рівні ідей, а й символів. Коли мати звернулася до нього польським іменем Вацлав, він різко, але твердо відповів, що відтепер є В’ячеславом і українцем.
Липинський переходить від особистого вибору до політичної дії. Він починає публічну кампанію, звернену до польської шляхти Правобережжя. Її суть була радикальною навіть за мірками того часу. Шляхта має визнати свої історичні помилки і допомогти українцям створити власну державу як моральну компенсацію за минуле.
Книги, які нищили, але читали
1909 року у Кракові виходить книга «Шляхта на Україні», що викликала справжній скандал. Польські націоналісти скуповували її, щоб знищувати. Польські газети звинувачували автора у зраді та навіть у роботі на Пруссію!
Наступні праці лише посилили ефект. Липинський доводив, що польська шляхта була не лише гнобителем, а й частиною української історії. Він ламав чорно-білу картину минулого і пропонував складну, але чесну розмову про відповідальність і спільне майбутнє.
Не випадково сучасники писали, що ще вчорашні поляки, прочитавши Липинського, починали усвідомлювати себе українцями.
Навчання у Кракові та Женеві лише розширило його горизонт. Він входить у коло українських інтелектуалів, співпрацює з газетою «Рада», зближується з Борисом Грінченком, працює з галицькими консерваторами. Саме в цей період Липинський переходить від питання «хто ми» до питання «якою має бути держава». Він виступає з самостійницькою програмою, застерігає від соціалізму, працює в Українському інформаційному комітеті, а згодом долучається до створення Союзу визволення України. Для нього українська незалежність була не романтикою, а раціональним політичним проєктом.
Українець за переконанням, а не за кров’ю
1917 року Липинський організовує Полтавську українську військову громаду, входить у керівництво Хліборобської партії, а після поразки визвольних змагань не складає рук. На еміграції він створює гетьманський рух, розробляє концепцію українського монархізму і готується до нового історичного шансу, який, як він вірив, Європа ще дасть Україні.
Парадокс української історії тут проявився повністю. Найпослідовнішим державником-консерватором став не етнічний українець, а польський шляхтич, який свідомо і безповоротно обрав Україну.
Історія В’ячеслава Липинського показує, що українство ніколи не було лише питанням походження чи мови. Це був вибір відповідальності. Він відмовився від зручної ідентичності, статусу і родинного світу заради держави, якої ще не існувало. Саме тому Липинський і сьогодні залишається незручним, складним і водночас надзвичайно актуальним прикладом того, як нації творяться не лише залізом і кров’ю, але й особистими рішеннями.
Автор: Валерій Майданюк
