Кремль роками намагається переконати світ, що Росія є оплотом консерватизму. Путін говорить про «традиційні цінності», апелює до західних консерваторів і навіть намагається знайти спільну мову з американськими республіканцями. Але за цією риторикою ховається зовсім інша політична реальність – авторитаризм, культ лідера і агресивна імперська політика. А псевдоконсерватизм потрібен Кремлю лише для обману свого населення та закордонних держав, щоб надати своїй диктатурі респектабельного ідеологічного іміджу.
Російський диктатор Путін уже багато років намагається позиціонувати себе як захисника «традиційних цінностей» і навіть називає свій політичний курс консерватизмом. Російські чиновники та пропагандисти постійно повторюють цю тезу, стверджуючи, що сучасна Росія нібито є бастіоном традиційного суспільства на противагу «ліберальному Заходу».
Однак при уважнішому аналізі стає очевидно: путінський режим не має майже нічого спільного зі справжнім консерватизмом у його класичному західному розумінні. Більше того, його риси значно ближчі до тоталітарних і навіть фашистських режимів ХХ століття.
Кремлівська підміна понять
Класичний консерватизм у західній політичній традиції сформувався як ідеологія, що поєднує повагу до традицій із підтримкою демократичних інституцій, прав людини та ринкової економіки.
Політичні лідери, яких вважають символами консерватизму, – Вінстон Черчилль, Маргарет Тетчер чи Рональд Рейган виступали за сильну державу, але водночас за верховенство права, незалежні суди, політичну конкуренцію та свободу слова. Для них консерватизм означав збереження політичних інститутів демократії, а не їхнє руйнування. Саме тому ці політики були принциповими противниками тоталітаризму – як нацистського, так і радянського.
Путінська Росія намагається використати слово «консерватизм» як політичний бренд, який добре сприймається частиною західної аудиторії. У російській офіційній риториці постійно звучать заяви про «традиційні сімейні цінності», «захист культури», «духовність» та боротьбу з «деградацією Заходу». Усе це створює ілюзію ідеологічної близькості з консервативними колами у США та Європі. Але за цією риторикою ховається зовсім інша політична реальність.
У сучасній Росії знищена політична конкуренція, опозиція переслідується, але насправді вже ліквідована, незалежні медіа закриті або витіснені з країни та інфільтровані ФСБ, а судова система повністю залежить від влади. Такі характеристики є типовими для авторитарних режимів і не мають нічого спільного з демократичною традицією західного консерватизму.
Більшість рис путінської політичної системи характерні для фашистських режимів ХХ століття, особливо режиму Беніто Муссоліні в Італії.
Передусім – культ вождя. У російській політичній системі влада максимально персоналізована. Путін представлений як єдиний незамінний керівник держави, а державна пропаганда формує навколо нього майже сакральний образ.
Друга характерна риса – агресивний шовінізм і мілітаризм. Кремль систематично просуває ідею особливої «історичної місії» Росії та її права домінувати над сусідніми державами.
Третя ознака – антидемократизм. Вибори в Росії давно перетворилися на формальність, а політична система фактично не допускає реальної опозиції.
Ще один важливий елемент – імперіалізм і агресивна зовнішня політика. Війни проти Грузії, анексія Криму, повномасштабне вторгнення в Україну – усе це є проявами ревізіоністської політики, спрямованої на відновлення імперського впливу.
Такі характеристики на 100 % відповідають історичним моделям фашизму, аніж сучасному консерватизму.
Маніпуляція для Заходу
Попри це Путін досить активно використовує риторику «традиційних цінностей» у спілкуванні із західною аудиторією. Особливо часто він підкреслює цю тему у розмовах із консервативними журналістами та політиками. Наприклад, у діалогах із такими медійними фігурами, як Такер Карлсон, або у зверненнях до американських консервативних кіл.
Кремль намагається створити образ Росії як союзника консервативних сил Заходу у боротьбі проти ліберального порядку денного. Ця стратегія розрахована насамперед на частину американського політичного середовища, зокрема на електорат Республіканської партії.
Але подібна тактика добре відома в історії радянських і російських спецслужб. Ще з часів КДБ використовувалася проста схема: знайти тему, яка є близькою для співрозмовника, і через неї поступово завойовувати довіру. Це дозволяло впливати на політиків, журналістів та громадську думку за кордоном. У випадку з сучасною Росією такою темою стали саме «традиційні цінності» та риторика консерватизму.
Після посилення консервативних настроїв у частині американського суспільства російська пропаганда почала активно намагатися асоціювати Кремль із західними правими політичними силами. Мета такої кампанії цілком прагматична: Кремль прагне послабити санкційний тиск, розколоти політичну єдність Заходу і переконати частину політиків у тому, що Росія нібито є природним союзником консервативного світу.
Ідеологічна маска
Насправді ж путінський режим використовує риторику консерватизму лише як ідеологічну маску. За нею стоїть зовсім інша політична система – авторитарна, імперська і мілітаристська. Система, яка веде агресивні війни, придушує свободу слова і будує культ особистої влади. Тому говорити про «консерватизм» сучасної Росії так само некоректно, як називати демократичним будь-який режим, що знищує демократію.
У цьому сенсі путінська Росія є не продовженням традицій Черчилля, Тетчер чи Рейгана, а радше модернізованою версією тоталітарних режимів минулого, які прикривалися красивими словами, але на практиці руйнували свободу. І саме тому кремлівські заяви про «традиційні цінності» дедалі більше виглядають не як політична позиція, а як добре продумана пропагандистська стратегія.
Автор: Валерій Майданюк