Вони були архітекторами воєн США і головними «яструбами» Вашингтона. Їх називають найзатятішими ворогами Кремля у США. Неоконсерватори хочуть більш рішучих дій і не бояться говорити про поразку Росії. А Україну неоконсерватори вважають ключовим фронтом глобального протистояння зі злом. Сьогодні їхні прогнози виглядають дедалі реальнішими. І питання лише в тому – чи дослухається до них Америка зараз?
Американський консерватизм ніколи не був однорідним. У його межах співіснують різні течії – від традиціоналістів і релігійних консерваторів до лібертаріанців й ізоляціоністів. У базовому політичному сенсі консерватори виступають за обмеження ролі федерального уряду, вільний ринок, зниження податків і дерегуляцію, а також підтримку традиційних цінностей і релігійної етики.
Проте саме у сфері зовнішньої політики розбіжності стають найбільш помітними. Неоконсерватори – або «неокони» – сформувалися як окрема течія ще в другій половині ХХ століття. Історично частина неоконсерваторів походила з Демократичної партії, де вони представляли її праве крило. Багато з них походили з колишніх ліберальних або навіть лівих кіл, але розчарувалися в пацифізмі та ставленні демократів до СРСР. Вони поступово перейшли до Республіканської партії – особливо в епоху Рональда Рейгана. Тоді коли їхні ідеї – жорстка антирадянська політика і просування демократії – стали мейнстрімом.
Головна відмінність неоконів від інших консерваторів – їхній підхід до ролі США у світі. Якщо значна частина правих виступає за обмеження зовнішнього втручання, то неоконсерватори дотримуються протилежної логіки.
Їхні основні ідейні риси:
- підтримка активної глобальної ролі США – аж до військового втручання;
- просування демократії у світі як стратегічної мети;
- переконання, що американська сила – це інструмент стабільності;
- жорстка позиція щодо авторитарних режимів – Росії, Ірану, Китаю;
- підтримка сильного військово-промислового комплексу.
Саме неоконсерватори були ідеологами багатьох рішень початку 2000-х років, зокрема війни в Іраку. Вони вважали, що повалення диктатур і встановлення демократичних режимів відповідає як моральним принципам, так і стратегічним інтересам США.
Тоді як палеоконсерватори та частина трампістів виступають за ізоляціонізм – мінімальне втручання у зовнішні конфлікти та концентрацію на внутрішніх проблемах. Лібертаріанці взагалі скептично ставляться до будь-яких військових операцій за кордоном. У цьому сенсі неоконсерватори – це радше «глобалісти» в межах правого спектра. Вони переконані, що відхід США зі світової арени створює вакуум, який заповнюють авторитарні держави. Саме ця суперечність стала особливо гострою після приходу Дональда Трампа.
Ідеологи неоконсерватизму сьогодні
У політичному спектрі США неоконсерватори традиційно вважаються одними з найжорсткіших критиків Росії. Їх часто називають «яструбами» – політиками та інтелектуалами, які виступають за активну, наступальну зовнішню політику і не бояться застосування сили. Саме в їхньому середовищі сформувалося бачення Росії як головної стратегічної загрози для Заходу.
Цю позицію яскраво уособлював сенатор Джон Маккейн – один із найбільших друзів України в американській політиці. За своїми поглядами і риторикою він був близький до неоконсервативного табору, послідовно виступав за стримування Росії і підтримку демократичних рухів у Східній Європі.
Попри втрату частини політичного впливу, неоконсерватори залишаються активними у публічному просторі. Серед ключових фігур: Джон Подгорець, Вільям Крістол, Роберт Каган – інтелектуали і публіцисти, які формують зовнішньополітичний дискурс у США.
Більшість із них займає різко критичну позицію щодо Дональда Трампа. Вони розглядають трампізм як відхід від традиційної ролі Америки у світі і навіть як ознаку глибокої кризи Республіканської партії. На їхню думку, ізоляціоністські тенденції підривають глобальне лідерство США і створюють можливості для авторитарних режимів.
У сучасній Республіканській партії, яка значною мірою трансформувалася під впливом Трампа, неоконсерваторів дедалі частіше сприймають як «стару гвардію», що втратила домінуючі позиції.
Найбільший вплив неоконсерватори мали після терактів 11 вересня 2001 року. Саме тоді їхні ідеї про необхідність активного втручання США у світову політику стали основою для рішень адміністрації Джорджа Буша-молодшого. Вони були серед головних ідеологів війни в Іраку, вважаючи, що повалення авторитарних режимів сприятиме поширенню демократії. Однак після складних наслідків цієї кампанії їхній авторитет похитнувся, а вплив – зменшився.
Україна як принципове питання
Для неоконсерваторів підтримка України – не просто елемент політики, а питання принципу. Вони розглядають війну як частину глобального протистояння між демократіями і авторитарними режимами.
У цьому контексті Росія сприймається як загроза номер один. У риториці неоконів вона постає як деструктивна сила, яку потрібно стримувати і послаблювати. Деякі з них прямо говорять про необхідність «деконструкції» російської імперської моделі як умови стабільності у Європі. Неоконсерватори також критикували адміністрацію Джо Байдена за недостатньо рішучі дії на підтримку України. На їхню думку, більш швидке і масштабне постачання зброї могло б змінити хід війни.
Як зазначає історик Євген Мочалов, неоконсерватори – це ті самі політичні «яструби», які свого часу зробили адміністрації Рейгана і Буша-молодшого жорсткими та рішучими у зовнішній політиці. Сьогодні нове покоління неоконів уже не має колишнього впливу, але активно працює над збереженням і розширенням підтримки України.
Конфлікт із трампізмом
Значна частина цього середовища виступала проти висунення Трампа ще на етапі праймеріз і надалі залишалася його опонентами. Якщо неокони вважають, що США повинні активно формувати світовий порядок, то трампізм тяжіє до ізоляціонізму і прагматизму. У цьому сенсі неоконсерватори бачать у трампізмі не просто політичну альтернативу, а ознаку деградації республіканської зовнішньої політики.
Через це багато класичних неоконсерваторів дистанціювалися від нього ще під час кампанії 2016 року. Частина з них навіть підтримала демократів або зайняла нейтральну позицію. Політичний феномен Трампа значною мірою базувався на критиці традиційної зовнішньої політики США. Його гасло «America First» фактично заперечувало ключові принципи неоконсерватизму.
Трамп неодноразово критикував витрати на союзників по НАТО, спроби «експорту демократії», і, як не парадоксально – «нескінченні війни» на Близькому Сході. Втім, ситуація не є чорно-білою. Попри риторику, у різні періоди в адміністрації Трампа працювали люди з неоконсервативними поглядами.
Попри втрату впливу після Іраку і трансформацію Республіканської партії, неоконсерватори залишаються важливим інтелектуальним і політичним фактором. Глобальні кризи – війна Росії проти України, напруження у відносинах із Китаєм, нестабільність на Близькому Сході – знову роблять їхні аргументи актуальними.
І хоча сьогодні вони не визначають політику США так, як це було раніше, саме неоконсерватори залишаються тією силою, яка найбільш послідовно виступає за жорстке стримування Росії і максимальну підтримку України. У разі їхнього повернення до реального впливу, американська зовнішня політика може знову стати значно більш рішучою і наступальною.
До прикладу Ліндсі Грем – послідовний прихильник жорсткої зовнішньої політики і підтримки України, чимало висловлював саме неоконсервативних ідей. Зокрема Грем наголошує, що США витратили сотні мільярдів на Холодну війну і не перемогли Росію. А Україна за значно менші гроші перемолола вже левову частину російської армії.
Республіканська партія переживає ідеологічну трансформацію. Усередині неї триває боротьба між різними баченнями ролі США у світі – від ізоляціонізму до глобального лідерства. Неоконсерватори залишаються важливою частиною цієї дискусії. Вони наполягають, що відступ Америки лише підштовхне агресивні режими до нових дій. Їхні опоненти вважають, що саме надмірна активність США призвела до виснаження ресурсів і довготривалих конфліктів. Який із цих підходів переможе – значною мірою визначить не лише майбутнє Республіканської партії, а й глобальний баланс сил у найближчі роки.
Автор: Валерій Майданюк