7 квітня 2026 року Росія знищила садибу Донців-Захаржевських у Великому Бурлуку на Харківщині. За даними місцевої влади та ДСНС, у пам’ятку архітектури XIX століття влучили два безпілотники типу «Шахед», після чого вогонь охопив близько 2 тисяч квадратних метрів дерев’яної споруди. Йшлося не про випадкову стару будівлю, а про об’єкт культурної спадщини місцевого значення, пов’язаний з історією слобідського старшинського роду Донців-Захаржевських, із місцевою пам’яттю про Григорія Сковороду, а також із легендою про «дощечки» «Велесової книги», яку самі джерела подають саме як дискусійний сюжет, а не беззаперечний факт.
Ця втрата має не лише символічний, а й унікальний архітектурний вимір. Харківський архітектор Віктор Дворніков назвав садибу останнім дерев’яним маєтком такого масштабу на Харківщині, що зберігся в автентичному вигляді. Суспільне також нагадує, що будинок був узятий під охорону ще у 1972 році, а у 2008-му його внесли до переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації. Тобто удар прийшовся не просто по старій дерев’яній будівлі, а по захищеному об’єкту історичної пам’яті, який давно мав офіційний статус і чітко вписувався в український культурний ландшафт.
Саме тому Великий Бурлук слід розглядати не як поодинокий епізод, а як частину довгої кампанії. Станом на 25 березня 2026 року UNESCO незалежно підтвердило пошкодження 525 культурних об’єктів в Україні, серед них 153 релігійні споруди, 275 будівель історичного та мистецького значення, 39 музеїв, 33 пам’ятники, 20 бібліотек, 4 археологічні об’єкти та 1 архів. Водночас сама UNESCO окремо пояснює, що її цифри формуються шляхом перехресної перевірки інцидентів із кількома надійними джерелами, тобто це радше консервативний мінімум, ніж повна картина.
На цьому тлі уряд України 8 березня 2026 року повідомляв уже про 1 707 пошкоджених або зруйнованих об’єктів культурної спадщини та 2 503 об’єкти культурної інфраструктури, з яких 558 були знищені повністю. Різниця між цими цифрами не заперечує масштаб злочину, а лише показує, наскільки обережною є міжнародна верифікація і наскільки ширшими є національні дані про втрати.
Великий Бурлук особливо болісно вписується в цю послідовність тому, що Харківщина вже пережила один із найгучніших ударів по українській філософській та духовній спадщині. 7 травня 2022 року російський снаряд влучив у дах Національного літературно-меморіального музею Григорія Сковороди в Сковородинівці, і будівлю фактично було знищено. У зверненні того ж дня президент України прямо наголосив на абсурдності самого факту: російська армія випустила ракету, щоб знищити музей філософа XVIII століття, який учив людей християнському ставленню до життя та самопізнанню. Випадковістю такий вибір цілі назвати дедалі важче.
Далі були Одеса, Київ, Львів. UNESCO документує, що Спасо-Преображенський собор в Одесі, розташований у межах об’єкта всесвітньої спадщини «Історичний центр Одеси», був тяжко пошкоджений ракетним ударом 23 липня 2023 року. У січні 2026 року, за повідомленням уряду України, були пошкоджені об’єкти Національного заповідника «Києво-Печерська лавра», а 24 березня 2026 року удари зачепили будівлю біля Бернардинського монастиря в межах об’єкта всесвітньої спадщини у Львові. У відповідь UNESCO нагадало очевидне: культурна спадщина захищена Гаазькою конвенцією 1954 року та Конвенцією про всесвітню спадщину 1972 року, а сторони конфлікту зобов’язані утримуватися від будь-яких дій, що завдають їй шкоди. Коли під ударом опиняються Лавра, собор, монастир і старовинна слобожанська садиба, говорити про «супутню шкоду» стає дедалі менш переконливо.
Міжнародне гуманітарне право формулює це ще жорсткіше. За звичаєвим правом війни, узагальненим ICRC, навмисне спрямування атак проти будівель, присвячених релігії, освіті, мистецтву, науці або історичних пам’яток, є воєнним злочином.
Те саме закріплено і в Римському статуті Міжнародного кримінального суду. Отже, питання тут не лише моральне чи емоційне. Якщо удари наносяться свідомо по об’єктах, які мають духовне, історичне або мистецьке значення і не є військовими цілями, це входить у площину міжнародної кримінально-правової відповідальності.
Але війна проти духовності — це не тільки війна проти каменю, дерева й штукатурки. В оприлюдненому 2 квітня 2026 року зверненні, підписаному релігійними діячами та науковцями, Українська греко-католицька церква навела дані, що станом на кінець 2025 року внаслідок російської агресії в Україні було пошкоджено або зруйновано 737 місць поклоніння, а 67 священнослужителів різних конфесій загинули. Додатково USCIRF фіксує, що у 2024 році та в першій половині 2025 року російська влада переслідувала представників «нетрадиційних» релігійних груп як у самій Росії, так і на окупованих територіях України. Тобто йдеться не лише про руйнування церковних мурів, а й про системний тиск на саме право вірити, молитися і жити поза імперською ідеологією.
На цьому тлі особливо промовисто звучить російська риторика про «традиційні цінності». В інтерв’ю «Коммерсанту» директор Ермітажу Михайло Піотровський, пояснюючи передачу музейних реліквій РПЦ, сказав, що в сучасній Росії «ритуальное значение важнее, чем художественное». Це надзвичайно точна формула російської державної «духовності»: не жива віра, не благоговіння перед спадщиною, не відповідальність за святиню, а ритуалізована демонстрація сакральності, підпорядкована державі. Саме тому Росія може одночасно гратися в охорону «святинь» у себе вдома й спалювати музеї, садиби, собори та монастирі в Україні.
У Великому Бурлуку згоріла не просто стара деревина. Там горіла тяглість української Слобожанщини — пам’ять про рід, про місце, про філософа, про культуру, яка пережила імперії, революції та дві світові війни, але знову стала мішенню для російської зброї.
І коли такі удари лягають в один ряд із музеєм Сковороди, одеським собором, Києво-Печерською лаврою та об’єктами всесвітньої спадщини у Львові, дедалі важче уникнути висновку: Росія воює не лише проти української держави. Вона воює проти української пам’яті, проти християнської спадщини і проти самої можливості українців залишатися собою.
Автор: Юрій Гончаренко