5 листопада, наступного дня після обшуків НАБУ і САП у високопосадовців СБУ та Нацполіції, керівник Офісу Президента Кирило Буданов написав: «Закон один для всіх». Посада, звання й повноваження, додав він, не рятують від відповідальності. За кілька годин ці слова повторили десятки видань.
Я працюю з командою InfoLight.UA, яка щодня читає тисячі дописів про українську політику, і бачив, що сталося з цією фразою далі. Її підхопили майже всі. Одні — бо справді хочуть, щоб так було. Інші — щоб загорнути в неї власний порядок денний: уже наступного дня формулу «як сказав Буданов» узяли на озброєння люди з мережі, що працює проти мобілізації. Якщо однією фразою користуються і ті, й ті, вона влучила в щось справжнє.
І ось що мене зачепило. У нас цю вимогу звикли вважати ліберальною: рівність, права, верховенство права — слова з грантових звітів. Це помилка. «Закон один для всіх» — одна з найстаріших консервативних ідей, які знає Європа. І одна з найбільш українських. Спробую це показати.
Слуги законів, щоб бути вільними
Арістотель радив, щоб правив закон, а не хтось із громадян. Цицерон у судовій промові сказав точніше: ми всі слуги законів — для того, щоб бути вільними. Вдумайтеся в порядок слів. Людина вільна завдяки тому, що закон стоїть над кожним, і над сильним теж.
1215 року англійські барони змусили короля Іоанна скріпити печаткою Велику хартію вольностей. Барони не були демократами. Вони боронили своє: землі, спадок, привілеї. Але сформулювали так, що вистачило на вісім століть. Жодну вільну людину не можна схопити чи позбавити майна інакше, ніж за законним вироком рівних або за законом країни. І ще: правом і справедливістю не торгуватимуть, нікому в них не відмовлять і з ними не зволікатимуть (статті 39 і 40; латинський текст і переклад статті 40).
Хартія нічого не ламала. Її написали люди, які хотіли вберегти давній порядок від свавілля. Консервативний документ у найточнішому сенсі слова.
Король — під законом
У XIII столітті англійський суддя Генрі Брактон записав формулу, яку повторюватимуть століттями: король не має бути під людиною, але має бути під Богом і законом, бо саме закон робить короля.
1607 року головний суддя Едвард Кок, за його власним записом, повторив ці слова королю Якову I, який вважав, що може сам вирішувати судові справи (текст справи Prohibitions del Roy). Король розлютився. Кок устояв. Суд лишився судом.
Далі була довга низка: Петиція про право 1628 року, Габеас корпус акт 1679-го, Білль про права 1689-го. Жоден із цих документів не оголошував, що вигадав нові права. Кожен підтверджував давні. Едмунд Берк, з якого починають історію сучасного консерватизму, саме за це їх і цінував: свободи англійців для нього — спадщина, яку отримують від предків і передають нащадкам, а не теорія, виведена з голови.
Джон Адамс 1780 року вписав у конституцію Массачусетсу мету: щоб це було правління законів, а не людей (стаття XXX першої частини). Англійський письменник Томас Фуллер у XVIII столітті дав формулу, яку через двісті з гаком років процитує в судовому рішенні лорд Деннінг: хоч би як високо ти стояв, закон — вище за тебе. А Фрідріх Гаєк у XX столітті пояснив, чому це питання свободи, а не лише справедливості. Людина вільна тоді, коли кориться правилам, однаковим для всіх і відомим заздалегідь, а не волі начальника.
Наша традиція
Тепер головне. Нам не треба позичати цю ідею. Вона в нас своя.
Руська правда XI століття — це вже писане право: князь судить за записаними правилами, а не як заманеться.
1529 року з’явився Перший Литовський статут — кодекс держави, до якої належала більшість тодішніх українських земель. Написано його руською мовою. У першому розділі є артикул, який варто знати напам’ять: усіх підданих, і вбогих, і багатих, хоч би якого стану вони були, мають судити однаково, цими писаними правами (розділ I, артикул 9). московське самодержавство пішло іншим шляхом: там государ лишався джерелом закону, а не його підданим.
Міста жили за магдебурзьким правом: Львів — від 1356 року, Київ — від кінця XV століття. Міщанин знав свої права, свій суд і свого війта. У цій школі покоління вчилися, що влада має межі.
1710 року під Бендерами козацька старшина й гетьман Пилип Орлик уклали «Пакти й конституції». Гетьман там не самодержець. Найважливіші справи він вирішує з Генеральною радою. Військовий скарб відокремлено від гетьманського. А того, хто образив гетьманську честь, судить не сам гетьман, а Генеральний суд: стаття VII прямо забороняє гетьманові карати «своєю приватною помстою та владою» (витяги з тексту; огляд статей). Людей, які це писали, важко назвати лібералами. Це були воїни й землевласники, які знали ціну свавіллю — і власного гетьмана теж.
Через двісті років про те саме писав В’ячеслав Липинський, найглибший наш консервативний мислитель. Він був монархістом і мріяв про спадковий гетьманат. Але й монархію мислив тільки правовою — «законом обмеженою і законом обмежуючою». Навіть гетьман у нього стоїть під законом.
Чому це консервативна ідея
Консерватор не вірить у добру владу. Він вірить в обмежену. Людська природа не змінюється від посади: хто може дозволити собі більше, рано чи пізно дозволить. Тому консерватор покладається не на чесноти начальника, а на правило, яке діє незалежно від того, хто начальник.
Звідси три речі, які я вважаю консервативним мінімумом.
Закон один. Не «своїм — усе, решті — закон». Не окремий для генерала, депутата, волонтера чи блогера.
Процедура важливіша за наш гнів. Самосуд — теж нерівність перед законом, тільки навиворіт: вирок виносить той, хто голосніше кричить.
Заслуги — не індульгенція. Орден, звання, грамота, тисячі зібраних донатів дають право на повагу. Права на виняток вони не дають. Людину шанують за те, що вона зробила, і судять за те, що вона зробила. Одне не скасовує другого.
М’якості в цьому немає. Вимогливість тут починається із себе й зі своїх.
Що показує стрічка
Повернуся до того, з чого почав. За ці два тижні ми в InfoLight.UA бачили, як вимога рівності перед законом працює в обидва боки.
Є приклад, коли вона спрацювала як слід. Керівник Офісу Президента на місці сутичок під Києвом говорив російською. Мовний омбудсмен запустила процедуру й згодом повідомила: порушення визнано, передбачений законом штраф буде сплачено (Укрінформ, Kyiv Post). Без винятку для посади. Омбудсмен сказала при цьому річ, під якою підпишеться кожен консерватор: правову державу від хаосу відрізняє те, що помилку фіксують, визнають і виправляють за законом, а не самосудом у соцмережах. До самого посадовця можна ставитися по-різному. Але процедура відпрацювала однаково, і це важить більше за будь-чиї симпатії.
А є приклади, коли ту саму вимогу використовують як зброю. Уже 6 листопада, наступного дня після заяви, з’явився допис: закон має бути однаковим для всіх, «як нещодавно сказав Кирило Буданов», — а далі про «мундир», який не дає права «принижувати людину». Його автор належить до мережі, що працює проти мобілізації, і 14 листопада цей допис рознесли сімома Facebook-групами. У ті самі дні сотні однакових дописів — слово в слово, у десятках груп за лічені хвилини — розповідали про «грамоти», звання й давні рішення керівників держави. Інші питали: «чому досі не зробив?» Автори цих текстів добре знають, чого хоче українець: щоб закон був один. І підсовують йому замість закону вирок. Без слідства, без суду, без права на відповідь.
Тут і проходить межа. Вимагати перевірки — позиція громадянина. Виносити вирок репостом — уже змагання, хто голосніший. А в такому змаганні перемагає той, у кого більше копій.
Інституції замість персоналій
Наша політична звичка — шукати героя або зрадника. Сьогодні ми когось підносимо, завтра скидаємо, і щоразу нам здається, що справа в людині. Консервативна традиція каже інше: справа в правилах.
Якщо посадовець порушив — має бути процедура, яка це встановить, і наслідок, однаковий для всіх. Якщо не порушив — має бути та сама процедура, яка це підтвердить, і тоді тисяча копій у Facebook нічого не важить. В обох випадках відповідь дає інституція: слідчий, суд, уповноважений. Не натовп, не телеграм-канал і не начальник, який «вирішить питання».
Це стосується й тих, кого ми любимо. Особливо їх. Під час війни дуже легко сказати: цій людині можна, вона заслужила. Саме з цього «можна» починається те, проти чого ми воюємо. Держава, у якій начальникові можна все, а закон існує для решти, стоїть по той бік фронту. Ми на неї вже надивилися.
І це стосується влади. Що вища посада, то швидшою й прозорішою має бути перевірка. Не тому, що високопосадовець гірший за інших. Довіра до закону починається згори: люди дивляться не на те, що написано, а на те, чи діє воно для першого кабінету так само, як для останнього.
Замість висновку
Барони 1215 року, судді, які перечили королям, укладачі Литовського статуту, козацька старшина під Бендерами — усе це люди, які не довіряли владі на слово. Вони вимагали запису. І щоб запис діяв для всіх.
Я хочу, щоб українські консерватори повернули собі цю ідею. Не віддавали її ні тим, хто перетворив «верховенство права» на канцеляризм, ні тим, хто розмахує нею в анонімних групах, щоб когось утопити.
Закон один для всіх. Для президента й для солдата. Для того, хто має грамоту, і для того, хто її видав. Для тих, кого ми любимо, і для тих, кого терпіти не можемо.
Це найстаріша наша традиція. Варто поводитися так, ніби ми про неї пам’ятаємо.
Дані про поширення дописів — InfoLight.UA, 11–14 листопада 2026 року.
