На все свій час, усякій справі в цім житті — своя пора. Час для народження, і час для смерті, час посадити й час вирвати посаджене з корінням. Час убивати й час лікувати, час руйнувати й час будувати
Екклезiяст 3:1-14
У вирі війни, коли кожен день випробовує нашу стійкість та єдність, ми стикаємося з глибоким конфліктом перспектив між фронтом і тилом. Але як знайти баланс між цими часами в умовах тривалого конфлікту?
Для тих, хто щодня дивиться смерті в очі на передовій, будь-які виправдання здаються пустими словами.
“Never in the field of human conflict was so much owed by so many to so few. (Ніколи ще в історії людських конфліктів так багато не були так сильно зобов’язані стільком небагатьом – укр.)”
Уінстон Черчилль.
Водночас, для свідомих громадян у тилу, які всіма силами підтримують армію та країну, силове затримання викликає тривожні асоціації з минулим, яке ми прагнемо подолати. Тиранія, як і пекло, не завойовується легко.
Неякісні зміни до законодавства про мобілізацію та їх непродумана реалізація призвели до парадоксальної ситуації: кількість мобілізованих зростає, але спроможність війська падає, а механізм демобілізації відсутній. Це нагадує застереження Джорджа Орвелла про те, що “Усі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших.” Чи не ризикуємо ми втратити ті демократичні цінності, за які боремося?
Україна відрізняється від Росії саме своєю відданістю демократії. Навіть у воєнний час силовий примус має бути регламентованим та унормованим. Як влучно зазначив Черчилль, “Демократія – найгірша форма правління, якщо не брати до уваги всі інші.” Але чи витримає наша демократія випробування війною?
Гіпотетичний сценарій встановлення диктатури в Україні наштовхується на відсутність харизматичного лідера з абсолютним авторитетом та ризик державного перевороту. “Влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно.” Чи готові ми ризикнути всім, за що боролися, заради ілюзії “сильної руки”?
Публічні конфлікти між військовими та цивільними можуть призвести до глибокого розколу в суспільстві, падіння легітимності військових та актів непокори. “Насильство породжує насильство, ненависть породжує ненависть.”
Чи не ризикуємо ми втратити ту єдність, яка робить нас сильними перед лицем агресора?
Заклики до застосування зброї проти цивільних у неунормованих ситуаціях – це небезпечний шлях. “Хто бореться з чудовиськами, тому слід остерігатися, щоб самому при цьому не стати чудовиськом.” Чи не ризикуємо ми, борючись із зовнішнім ворогом, перетворитися на те, проти чого боремося?
У пошуках балансу між військовими потребами та демократичними цінностями ми повинні бути обережними з простими рішеннями та завжди враховувати довгострокові наслідки наших дій.
Що треба робити? Мабуть, найперше слід згадати, що існує Закон. Дії центрів комплектації суворо ним обмежені. І якщо держава не хоче саботажу своїх менш впливових громадян, то має модерувати ситуацію. Для початку почати карати крищучі випадки перевищення повноважень з боку центрів комплектації. Чи вона карає? Ні. Уповноважений з прав людини каже, що руху в тому напрямку нема належного.
Вiталiй Руденький, аналітик, викладач Українського Католицького Університету
Зрештою, наша боротьба – це не лише про територію чи ресурси. Це боротьба за цінності, за право бути вільними людьми у вільній країні. Бо лише разом, зберігаючи людяність та вірність демократичним ідеалам, ми зможемо вистояти у цьому випробуванні та збудувати ту Україну, про яку мріємо.
