В умовах російської агресії культурна політика перестає бути «м’якою темою» і стає питанням національного виживання. Нове дослідження пропонує революційний підхід: від оборони до наступу, від виживання до перемоги
Коли музеї стають фортецями
У підвалі Національного музею історії України ховаються не лише експонати, а й душа нації. Коли російські ракети летять на Київ, працівники музею рятують не просто артефакти – вони захищають код, за яким століттями жила Україна. Ця картина стала символом нової реальності: культура більше не розкіш для мирного часу, а поле битви за майбутнє.
«Росія веде проти нас не просто військову агресію, а цивілізаційну війну», – кажуть експерти, які презентували масштабне дослідження культурної політики України. І в цій війні кожна збережена книжка, кожна українська пісня, кожен урок в школі стають актами опору.
Від «молодшого брата» до рівноправного гравця
Століттями українська культура розвивалася за законами виживання. Ховалася в селах від імперських переслідувань, мімікрувала під «регіональну специфіку», боялася заявити про себе на повний голос. Навіть після здобуття незалежності цей комплекс «молодшого брата» не зник – просто змінив форми.
Сьогодні дослідники пропонують кардинально інший підхід. Замість захисної позиції – наступальну. Замість виправдань за свою «провінційність» – гордість за унікальність. Замість копіювання чужих зразків – створення власних.
«Ми маємо перейти від культури виживання до культури перемоги», – пояснюють автори дослідження. І це не просто красиві слова. За ними стоїть конкретна стратегія, як зробити українську культуру не лише самодостатньою, а й привабливою для світу.
Мова як територія свободи
В одній із київських кав’ярень молода мама читає дитині українську книжку. Поруч сидить програміст, який слухає український подкаст про штучний інтелект. За сусіднім столиком студенти обговорюють українською філософські проблеми. Ці будничні сцени – результат тихої революції, яка відбувається в українській мові.
Дослідники називають це стратегією «позитивного утвердження». Замість примусу – створення привабливого контенту. Замість заборон – конкуренція якістю. Результат вражає: люди переходять на українську не тому, що «так треба», а тому, що «так цікавіше».
Особливо це помітно в цифровому просторі. Українські ютубери збирають мільйони переглядів, українські подкасти потрапляють у топи, українські серіали дивиться півсвіту. Мова, яку ще недавно вважали «непрестижною», раптом стала модною.
«Найкращий спосіб захистити мову – не примушувати на ній говорити, а зробити так, щоб на ній хотілося говорити», – кажуть дослідники. І життя підтверджує цю тезу щодня.
Школа майбутнього: не лише знання, а й характер
В одній із львівських шкіл урок історії триває не в класі, а біля пам’ятника жертвам репресій. Діти не просто вивчають дати – вони розуміють, за що боролися їхні предки. В іншій школі на Харківщині учні створюють документальний фільм про свою громаду. Третя школа в Ужгороді організує обмін з польськими однолітками.
Це не окремі ініціативи ентузіастів – це частина нової освітньої філософії. Школа має виховувати не лише фахівців, а й особистостей. Людей, які вміють мислити критично, діяти відповідально, жити з гідністю.
Особливу увагу приділяють медіаграмотності. В епоху фейків та пропаганди вміння відрізняти правду від маніпуляцій стає навичкою виживання. «Хто контролює інформацію – контролює свідомість», – нагадують педагоги. Тому навчання критичного мислення стає такою ж важливою дисципліною, як математика чи література.
Коли мистецтво лікує душі
У реабілітаційному центрі для ветеранів поранений боєць малює автопортрет. На полотні – не біль, а надія. Психологи кажуть: мистецтво робить те, що не під силу ліками – повертає людині віру в себе.
Арт-терапія стала масовим явищем воєнного часу. Діти в укриттях малюють свої страхи і перемагають їх. Внутрішньо переміщені особи створюють інсталяції про втрачений дім і знаходять новий. Ветерани пишуть вірші, в яких війна перетворюється на досвід, а не травму.
«Мистецтво має унікальну здатність перетворювати біль на красу, хаос на сенс, розпач на надію», – кажуть арт-терапевти. І це не метафора. Це медично підтверджений факт: творчість дійсно лікує.
Водночас українське мистецтво стає все більш впізнаваним у світі. Українські художники виставляються в провідних галереях, режисери отримують престижні нагороди, музиканти підкорюють міжнародні сцени. Культура стає «м’якою силою» України – засобом впливу, який іноді ефективніший за дипломатію.
Цифрова революція по-українськи
В київському ІТ-хабі програміст створює додаток для вивчення української мови. В одеському стартапі розробляють платформу для українських письменників. У львівській студії знімають анімацію про українську історію для дітей усього світу.
Цифрова революція кардинально змінює правила гри в культурі. Тепер не потрібні великі бюджети чи державна підтримка, щоб достукатися до мільйонів людей. Достатньо мати талант, ідею і доступ до інтернету.
Українські креатори це прекрасно зрозуміли. Вони створюють контент, який конкурує з голлівудськими блокбастерами за увагу глядачів. Український «Квартал 95» став глобальним феноменом задовго до того, як його засновник став президентом. Українські геймдевелопери створюють ігри, які грають мільйони людей по всьому світу.
«Цифрові технології – це шанс для малих культур стати великими», – кажуть експерти. І Україна цим шансом активно користується.
Пам’ять без помсти
На Майдані стоїть пам’ятник Героям Небесної Сотні. Люди несуть квіти не лише в дні річниць, а й просто так – коли хочеться пригадати, за що боролися і за що борються досі. Це жива пам’ять, яка не заганяє в депресію, а надихає на дії.
Робота з історичною пам’яттю – одне з найскладніших завдань культурної політики. Як пам’ятати про трагедії, не культивуючи ненависть? Як поважати жертв, не перетворюючись на жертв? Як будувати майбутнє, не забуваючи минулого?
Дослідники пропонують принцип «правди без реваншизму». Говорити правду про історію, але не використовувати її як зброю проти сьогодення. Пам’ятати про злочини, але не переносити відповідальність на нащадків. Шанувати героїв, але не ідеалізувати їх до карикатурності.
Особливе завдання чекає на деокупованих територіях. Там доведеться не просто відновлювати зруйновані будівлі, а й лікувати покалічені душі. Повертати людям право на власну історію, мову, ідентичність. Це буде довгий і складний процес, але без нього неможлива справжня перемога.
Церкви як культурні центри
У невеликому волинському селі місцева церква стала не лише місцем молитви, а й культурним центром. Тут організовують концерти, виставки, лекції. Священник веде блог про історію села, а молодь створила хор, який співає не лише церковні пісні, а й народні.
Це не унікальний випадок. По всій Україні релігійні громади стають точками кристалізації культурного життя. Особливо там, де немає державних установ культури чи вони працюють погано.
Дослідники вважають це позитивним явищем. Церкви мають те, чого часто бракує державним установам: довіру людей, волонтерський ресурс, здатність об’єднувати громаду. Головне – щоб ця діяльність була відкритою для всіх, незалежно від віросповідання.
«Культура об’єднує людей поза межами конфесійних розбіжностей», – кажуть експерти. І це справді так: на концерті української музики чи виставці місцевих художників разом збираються православні, католики, протестанти і навіть невіруючі.
Економіка творчості
У київському арт-кварталі відкривається чергова галерея. Поруч працює дизайн-студія, звукозаписна студія, школа анімації. Це не просто культурний простір – це економічний кластер, який створює робочі місця і приносить прибуток.
Креативні індустрії стали одним із найшвидше зростаючих секторів української економіки. Навіть під час війни українські розробники ігор, аніматори, дизайнери продовжують працювати і заробляють валютну виручку для країни.
«Культура – це не витрата, це інвестиція», – переконують економісти. Кожна гривня, вкладена в культуру, повертається у вигляді податків, робочих місць, туристичних доходів. А ще – у вигляді того, що неможливо виміряти грошима: національної гордості, впізнаваності у світі, «м’якої сили».
Особливо перспективним напрямком вважають культурний туризм. Коли закінчиться війна, мільйони людей захочуть побачити країну, яка так героїчно опиралася агресору. І важливо, щоб вони побачили не лише руїни, а й живу, творчу, самобутню культуру.
Виклики глобалізації
В одному з українських університетів студенти дивляться корейський серіал з українськими субтитрами, слухають африканську музику і читають японську мангу. Глобалізація робить світ все більш однорідним. Чи є в цьому місце для національних культур?
Дослідники впевнені: є, але лише для тих, які зможуть знайти свою унікальність. «Світ втомився від одноманітності. Він шукає автентичності», – кажуть вони. І приводять приклад корейської хвилі: як невелика азійська країна підкорила світ своєю поп-культурою саме завдяки тому, що залишилася собою.
Україна має всі шанси повторити цей успіх. У неї є те, чого немає у багатьох інших: драматична історія, багата культурна спадщина, молоді таланти і, головне, досвід боротьби за свободу, який резонує з мільйонами людей по всьому світу.
«Наша трагедія може стати нашою силою, якщо ми зумієм правильно її розповісти», – кажуть культурологи. І цей процес уже почався: українські фільми про війну збирають аншлаги на міжнародних кінофестивалях, українська література перекладається десятками мов, українська музика лунає на світових сценах.
Дорога до перемоги
Культурна перемога України вже відбувається. Вона – в кожному українському слові, сказаному публічно. В кожній українській пісні, що лунає в ефірі. В кожній дитині, яка вчить вірш Шевченка. В кожному музеї, що працює всупереч обстрілам. В кожному художнику, що малює красу всупереч жахіттю.
Але ця перемога потребує системної підтримки. Не бюрократичного управління, а розумного сприяння. Не диктату згори, а підтримки знизу. Не копіювання чужих моделей, а розвитку власних.
«Культура – це не галузь економіки, це спосіб життя народу», – підсумовують дослідники. І від того, яким буде цей спосіб життя, залежить не лише те, якою буде Україна після перемоги, а й те, чи буде ця перемога взагалі.
Тому що справжня перемога – це не лише звільнення території. Це утвердження права бути собою. Права мати власну мову, власну історію, власну мрію. Права на гідність, творчість, свободу. І це право ніхто не може відібрати – якщо сам народ готовий його захищати.
В цьому захисті культура стає не розкішшю, а зброєю. Не додатком до «серйозної» політики, а її серцевиною. Не справою окремих ентузіастів, а загальнонаціональним завданням.
І коли це завдання буде виконане, Україна стане не просто незалежною державою, а культурною силою, яка змінить світ. Як це вже робили малі народи з великою душею – від давніх греків до сучасних корейців. Тільки цього разу – це буде українська історія успіху.
Світлана Кушнір, спеціально для Консервативної Платформи.