У Латинській Америці, сповненій революційних подій соціалістичної орієнтації під впливом кубинської революції, партизанської війни та численних державних переворотів, християнсько-демократичні сили в ХХ столітті вирізнялися  революційною і навіть соціалістичною риторикою.

Християнсько-демократичні партії в цьому регіону займають більш радикальну позицію щодо аграрної реформи, націоналізації власності, боротьби за розширення соціальної політики держави та підвищення рівня освіти населення. Значний вплив на програми християнських партій цього регіону мають “теологія визволення” й ідеї лівого популізму.

Цьому сприяли й низькі результати реформ латиноамериканських християнсько-демократичних урядів, які часто наголошували на своїй повазі до християнської моралі, однак мало зробили для зменшення впливу місцевої олігархії капіталістичного зразка.

Для латиноамериканських християнських демократів досить близькі позиції християнського соціалізму, в той час як європейські християнські демократи, в основному, відмовилися від концепту пошуку середнього «третього шляху» (між капіталізмом і соціалізмом). Досить значний вплив на латиноамериканських християнських демократів спричинили ідеї, зокрема – «теології визволення», яка стала синтезом соціалістичних та біблійних постулатів заради боротьби за соціальну справедливість. Одним із символів теології визволення стало зображення Ісуса Христа з автоматом Калашникова – цієї зброї Москва в достатній кількості привезла до бідного і багатостраждального регіону. Керуючись гаслами бунтівної церкви, чимало християн та священників виступали на підтримку соціальних змін, брали участь у партизанському русі, формували ліві християнсько-демократичні групи, радикалізували християнські профспілки.

На фоні тотальної бідності, злиднів та корумпованості місцевих урядів в суспільствах вкорінювалося переконання, що визволення людини починається з розвитку економічної̈ інфраструктури, створення нових робочих місць, соціальної̈ стабільності. Теологія визволення зверталася до постаті Ісуса Христа як борця за права пригноблених. Популярним біблійним сюжетом теології визволення стала біблійна Книга Вихід, яка створює аналогію з розповіді про визволення євреїв із єгипетського рабства та екстраполює необхідність соціального визволення на сьогодення. Однак, поєднання комуністичного лівацтва з християнством суперечило постулатам Церкви, яка невдовзі засудила та розкритикувала теологію визволення. Хоча остання встигла залишити певний «соціалістичний відбиток» в середовищі латиноамериканських християнських демократів.

Проте, в ХХІ столітті лівий вплив у латиноамериканському християнсько-демократичному русі суттєво маргіналізувався, а сили, які користуються лівацькими настановами, займають дуже незначні позиції. Цьому сприяли і розпад Радянського Союзу, який надавав підтримку соціалістичним рухам в регіон, та соціально-економічні провали соціалістичних урядів на Кубі та у Венесуелі, які втіливши соціалістичні гасла на практиці – кинули свої народи у прірву злиднів та бідності. Водночас, християнські демократи Європи еволюціонували до позицій консерватизму. В результаті на сьогодні виникла досить певна ідеологічна відмінність між латиноамериканською та європейською християнською демократією.

Автор: Валерій Майданюк

Про консерватизм сьогодні існує чимало стереотипів і навіть люди, котрі за переконаннями є консерваторами, вважають консерватизм якимось буржуазним анахронізмом вікторіанської Англії, з атмосферою манер респектабельних аристократів.

Консерватизм був таким сто років тому, коли ще класики лібералізму були гомофобами, расистами і фанатичними християнами. Проте сьогодні консерватизм має мало спільного з манірністю аристократів типу Вінстона Черчилля. Консерватизм виступає за збереження існуючих цінностей, традицій, моделі суспільства, але саме через це, чимало громадян помилково вважають, нібито це означає повернення до якихось архаїчних традицій.

Так само, як консерватизм зовсім не прагне зберегти існуючу корупційну систему чи недосконалу бюрократично-олігархічну структуру. В інституційному вимірі консерватори підтримують прогрес більше, ніж політичні сили, котрі себе називають “прогресистами”. Але за правління цих “прогресистів” мільярдери стали в рази багатшими, а працівники їхніх корпорацій – біднішими. Чимало американців, в тому числі й авторитетних науковців-економістів, зауважують, що в 1980-ті (період президентства республіканця-консерватора Рональда Рейгана), людина, яка мала роботу, могла достойно прожити з цілою сім’єю на зарплату, а сьогодні працівникові й трьох робіт не вистачає, щоб сплачувати рахунки.

Сучасний консерватизм – це насамперед про збереження звичних, традиційних, і підтримуваних більшістю громадян моделей сім’ї, міжстатевих відносин, національних цінностей і тд. Якщо вам не видається прогресивним вигляд переможців цьогорічного Євробачення і ви вважаєте, що були б кращими більш традиційні учасники – це про консерватизм. Збереження традиційних уявлень про красу, естетику, культуру, мистецтво, соціальні відносини і тд. Якщо вас турбує олімпійський боксерський матч за представництва Алжиру та Італії і ви вважаєте, що тут щось не те – це також консерватизм – збереження звичних для суспільства норм. Ультраліберальні та лівацькі середовища намагаються довести, що норми і нормальності не існує – що все це штучні конструкти, вигадані з метою дискримінації і тд. Консерватори  вважають, що нормальність, як сукупність корисних і загальноприйнятих більшістю норм та правил, існує і повинна існувати задля суспільного блага. Якщо ви вважаєте, що нормальність існує – це і є сучасний консерватизм. Звісно, в історії відбуваються постійні культурні зміни, але деякі суспільні норми залишаються незмінними не тільки тисячоліттями, але й впродовж усієї писаної історії людства.

Консерватизм виступає проти руйнування агресивними меншинами закономірних, раціональних і підтримуваних більшістю громадян норм. Більше того – консерватори сьогодні виступають головними захисниками демократії та свободи слова. Адже в автентичному значенні, демократія – це влада народу і її завжди розуміли як перевагу думки більшості громадян. Натомість перевага меншості, чи кількох різних меншостей над більшістю, завжди засуджувалася прихильниками демократії як явище, яке неодмінно веде до диктатури. На противагу тим, хто хоче примусити більшість громадян підкорятися волі меншості, консерватори закликають зберегти традиційну модель демократії з рівністю для всіх і без привілеїв для окремих категорій.

Чимало українців не здогадуються, що їхні погляди на більшість соціальних тем є консервативними. Не застарілими, як це часто помилково сприймається, а такими, які базуються на нормі і суспільному раціоналізмі.

Автор: Валерій Майданюк

Існує чимало “версій” демократії, але саме християнсько-демократична  орієнтована на врахування інтересів всього суспільства та має “запобіжники” від авторитарних тенденцій.

Християнська демократія – це ідейно-політична платформа, яка має на меті інтегрувати християнські принципи та демократію, а розв’язання ключових сучасних проблем бачить у ключі християнської моралі та християнського гуманізму. Ідеологічна основа християнської демократії базується на християнських принципах прав людини, народовладдя та класового і загальносуспільного примирення. Християнська демократія поділяє консервативні цінності індивідуалізму, повагу до приватної власності, антикомунізм і проти надто активного втручання держави в суспільні справи. Як слушно зауважив професор Уді Грінберг, християнська демократія, що народилася у відповідь на фашизм і комунізм, стверджувала, що «гідність» людини – якість, визначена Богом – найкраще реалізується шляхом поєднання плюралістичної політики та християнського соціального вчення.

В умовах соціальних потрясінь, світових воєн та революцій ХХ століття, християнська демократія з’явилася як політична сила, яка могла претендувати на конструктивну альтернативу руйнівним суспільним тенденціям між крайнощами: між лівим популізмом і старим консерватизмом бюрократичного типу. В контексті різноманіття підходів до розуміння демократії, християнські демократи є прихильниками концепції плюралістичної демократії. Ця концепція стала компромісом між теоріями партисипаторної демократії, яка ідеалізує можливість активної політичної участі всіх членів суспільства й елітарної демократії, яка стверджує, що демократія це не влада народу, а можливість народу вибирати собі правителів.

Плюралістична теорія демократії виходять із ідеї, що ні народ, ні індивід не можуть бути головною рушійною силою політичного процесу в демократичній державі. Адже на практиці, окрім національно-визвольних рухів, народ не може бути єдиним суб’єктом політики. Народ завжди складається з конкуруючих груп інтересів і є дуже неоднорідним. Звідси й неможливо досягти якогось єдиного розуміння “народного блага”. Тож в умовах, коли кожен громадянин  чи соціальна група мають власне розуміння добра, щастя, блага та шляхів їх досягнення, демократія не може бути ефективною без групової взаємодії, справедливого представництва та узгодження інтересів. Саме в групі формуються інтереси, ціннісні орієнтації громадян і лише завдяки групі особа може виражати свої політичні інтереси. Призначення демократії, на думку християнських демократів, полягає насамперед у тому, щоб надати всім суспільним групам можливість висловлювати й захищати свої інтереси.

Ці інтереси виражаються за допомогою зацікавлені груп, таких як професійні спілки, асоціації підприємців, релігійні та культурні об’єднання. Натомість держава розглядається в ролі нейтрального арбітра між конкуруючими політичними групами, завданням якої є не допущення переваги одних над іншими та збереження умов вільної політичної конкуренції.

Християнські демократи не підтримують притаманну лібералізму абсолютизацію індивідуальної свободи, яка зумовлює у поляризацію суспільства та політичну нестабільність. Альтернативою цьому має бути плюралістична демократія, базована  на врахуванні різноманітності соціальних інтересів. Плюралістична демократія — це демократія для всіх. Вона забезпечує баланс сил між класовими, національними, економічними, соціальними, та іншими групами інтересів, які є рушіями політики та центральним елементом демократичної політичної системи. Головною її ознакою є відкритий характер прийняття політичних рішень через представницькі органи. Завдяки наявності у суспільстві асоціацій, що діють автономно, таких як наприклад християнські громади, в плюралістичній моделі демократії формуються механізми, які роблять владу відповідальною перед народом.

Для плюралістичної демократії важливою є не лише наявність ідеологічного плюралізму, але й соціального плюралізму – врахування всіх інтересів соціальних груп. Християнські демократи визнають принципи взаємозалежності та взаємопов’язаності суспільства, в якому досягнення спільного блага якого можливе лише спільними зусиллями, тому громади повинні враховувати інтереси інших громад. Плюралістична демократія базується на чітко вираженому почутті солідарності різних суспільних груп, що передбачає відповідальність політиків перед своїми виборцями, громадами, профспілками. Проте захист інтересів своєї громади чи групи повинен відбуватися з урахуванням  вимог загального блага. Лише за  таких умов культура солідарності стає передумовою процвітання демократичної, соціальної та правової держави.

Завдяки широкому представництву інтересів всіх суспільних груп, плюралістична модель демократії, яку підтримують християнські демократи, не допускає ситуації, щоб влада упродовж тривалого часу проводила політику, яка завдає шкоди інтересам громадян.

Автор: Валерій Майданюк

Висміювання християнських цінностей на церемонії Олімпійських ігор в Парижі сигналізує, що значна частина європейської цивілізації перебуває на культурному роздоріжжі, в той час як агресивні режими –  цілеспрямовані та ідейно мотивовані. Парадоксальним чином в Європі стає нормою забороняти критикувати все, окрім власних цивілізаційних цінностей, хоча не всі усвідомлюють, які загрози це несе для західних демократій.

Всі визначні європейські мислителі та вченні відзначають визначальний вплив християнства на становлення та зміст європейської цивілізації. Як би комусь не хотілося, але однією зі стрижневих рис світових цивілізацій – західної, арабо-мусульманської, індійської, китайської є насамперед релігія. Кожна велика й успішна цивілізація мала свою релігію.

Це зовсім не передбачає релігійного фанатизму чи вбивств заради релігії, а насамперед – ціннісного орієнтиру, який задає суспільні правила гри. Науці невідомі випадки появи та розвитку будь-якої цивілізації без релігії, а конкретніше – виховного та інтегруючого впливу релігії на суспільство. Визначальну роль релігії визнають навіть такі відомі атеїсти як Річард Докінз, котрий називає себе культурним християнином, оскільки захоплюється церемоніальними та філантропічними аспектами християнства.

Нещодавній скандальний перфоменс на Олімпійських іграх в Парижі, який спародіював Ісуса і “Святу вечерю”, засвідчив, що Європа не цурається на офіційному рівні насміхатися над своїми культурними основами –  християнством. Принаймні, так це бачать представники інших цивілізацій: ісламської, китайської, індійської. Поки в інших цивілізаціях свої культурні цінності охороняються законом аж до репресій, європейські організатори Олімпійських ігор вирішили зробити пародію на християнство образами сексуальних меншин. Учасники перфоменсу заявили, що в такий спосіб хотіли “об’єднати людей” і одночасно заявили, що “мистецтво завжди розділяє”.

Католицький єпископ Роберт Баррон закликав католиків не соромитися чинити опір блюзнірству і засудив псевдотолерантність: «… усіх терпимо, все це різноманіття чудове — поки справа не дійде до будь-кого, хто не погоджується з вашою ідеологією, як-от ці 2,6 мільярдів людей. Тож припиніть ці розмови про толерантність і різноманітність, — сказав він. — Мені цікаво, на якій планеті вони живуть, якщо вважають, що гармонії, миру тощо було досягнуто цією явною образою християн».

Британський журналіст Дуглас Мюррей зазначає, що ще півтора десятиліття тому атеїсти в Європі могли вільно критикувати релігію, але після нападів мусульманських фанатиків на критиків ісламу – ніхто не наважується сказати нічого поганого про іслам в Європі. Без наслідків можна критикувати лише християнство – християни  не відріжуть вам голову і не підірвуть вибухівкою, на відміну від інших представників “культурної різноманітності”. Чимало консерваторів також зазначають, що під страхом нападів ісламістів, в телестудії дедалі рідше запрошують вчених-критиків релігії, якщо лише вони не критикують тільки християнство.

Поки на Заході ультраліберали зайняті висміюванням своєї традиційної європейської культури та намагаються замінити її на щось нове, що викликає сміх і зневагу з боку незахідних культур, світ стає дедалі небезпечнішим місцем для демократій. Китай поглинутий світовим лідерством на ґрунті суміші комунізму та культурної величі, Індія, під керівництвом Нарендри Моді, переживає хвилю напрочуд нетолерантного націоналізму, Ерефія погрузла в павутинні агресивних скрєп і погрожує західним країнам ядерним бомбардуванням, ісламські країни входять в період войовничої експансії віри, що є цивілізаційним відповідником “хрестових проходів”. І лише Європа, замість цивілізаційної мобілізації перед антидемократичними силами – зайнята руйнуванням і висміюванням власних інтеграційних культурних основ, які могли б об’єднати країни континенту у війні, початку якої на Заході не поспішають помічати.

Автор: Валерій Майданюк