Однією з істин християнства є «милосердя» і саме на цьому будується один з найважливіших принципів солідарності в християнській демократії. Солідарність, або ж як раніше називали – «братерство», означає взаємодопомогу та взаєморозуміння членів суспільства чи громади. Співпраця та солідарність для християнських демократів є обов’язковими умовами досягнення спільного блага та миру.

Солідарність визначається християнськими демократами як головний засіб боротьби з несправедливістю та нерівністю і може виражатися в короткому «мушкетерському» девізі «Один — за всіх і всі — за одного». Завдяки впровадженню принципу суспільної солідарності в ХХ столітті в Європі значно поліпшилися соціальні гарантії для широких верств населення: запроваджені пенсійне страхування, медичне страхування, страхування на випадок безробіття, системи соціальної допомоги.

Солідарність, як політичний принцип властивий й багатьом іншим конкуруючим ідеологіям, зокрема соціал-демократам і комуністам. Однак в комуністичному варіанті під солідарністю розуміють єдність робітничого класу і панівної партії у класовій боротьбі з іншими соціальними групами. Натомість, християнсько-демократична інтерпретація солідарності значно більш гуманістична й охоплює всі соціальні групи суспільства – і багатих, і бідних, а у глобалізованому світі– також інші народи та нації.

Християнська демократія, на відміну соціал-демократії та комунізму, не робить акценту на класових відмінностях в суспільстві, вважаючи, що світогляд в класових категоріях лише заважає, аніж сприяє соціальній інтеграції. Крім того, наявністю принципу солідарності, християнські демократи відрізняються від консерваторів, які більш схильні до ціннісного та економічного індивідуалізму. Ідеологія християнської демократії, маючи спільні погляди з консерваторами щодо церкви, сім’ї, приватної власності, антикомунізму, обмеження ролі держави, водночас, переконана що лише утвердження солідарності, яка охоплює всі суспільні верстви, зокрема солідарність багатого з біднішим, уможливить повноцінний розвиток суспільства, поліпшення соціальних умов без надмірної ідеалізації капіталізму.

Навіть в Енцикліці Папи Лева ХIII «Rerum Novarum», яка відіграла ключову роль у формуванні християнсько-демократичної доктрини, приділено ключову увагу проблемі боротьби з соціальною нерівністю: « …Треба негайно прийти на допомогу людям з найбідніших верств, оскільки значна їх частина перебуває в умовах, недостойних людини.  І інституції, і законодавство почали віддалятися від християнського духа, сталось так, що робітництво помалу залишалось саме, ставало безборонним, один на один з нелюдськістю панів і жадібністю власників. Зросла пожерливість, захланність, лихварство, стільки раз осуджене Церквою, продовжує своє існування під іншим забарвленням. Додамо ще сюди монополію продукції і торгівлі, які досягли вже такого ступеню, що жменька багатіїв накинула на численну кількість пролетарів ярмо, яке не відрізняється від невільничого». Саме тому більшість християнсько-демократичних партій Європи мають сильні профспілкові «крила», а об’єднання християнсько-демократичних партій Європейського Союзу – Європейська народна партія (European People’s Party)  активно підтримує соціальні програми ЄС.

Автор: Валерій Майданюк

Деякі любителі конспірології безпідставно стверджують, начебто християнська демократія, як одна з найвпливовіших в Європі ідеологій, була проєктом “всесильного Ватикану”, який нібито, таким чином, досі зберігає свій політичний вплив. Попри те, що достатньо одного погляду на теперішній вплив Папи Римського в Європі, зокрема у питанні російсько-української війни, щоб зрозуміти, що це абсолютно не так, варто детальніше розвінчати чудернацький фейк про християнську демократію.

Може комусь би хотілося, щоб таємні спецслужби Ватикану, Opus Dei та “лицарі плаща і кинджала” намагалися впливати на політичну ситуацію в християнських країнах, але зростання впливу лібералізму, ЛГБТ-прайди, витіснення християнської етики та поширення гендерної ідеології в системі освіти засвідчують протилежне.

На початку ХХ століття в Європі існували численні християнські партії, але після Другої світової війни, християнські демократи, котрі прийшли їм на зміну, жодним чином не залежали від волі церкви. Вони стали політичними об’єднаннями які підтримують християнські цінності в політиці, але жодним чином не підпорядковувалися церкві.

Ба, більше – численні християнсько-демократичні партії в Нідерландах та Швеції є протестантськими і ніяк не залежать від Риму. ХДС в Німеччині є міжконфесійною партією, зі значною часткою німецьких протестантів, що також позбавило партію можливості оглядатися на політику Римської курії. Хтось всерйоз думає, що до прикладу, Ангела Меркель якось підпорядковувала свою діяльність Святому Престолу?

Починаючи з другої половини ХХ століття Ватикан почав заперечувати ідею католицької політичної партії. Попри бажання частини громадськості, Ватикан вирішив, що така партія суперечитиме основній передумові католицизму, яка полягає в тому, що мирські політичні рішення не покриваються депозитом Віри. Тому жодна політична лінія, в тому числі християнсько-демократична, не є представником Віри. Тож жодної підпорядкованості християнсько-демократичних партій церковним структурам не існує. Церква сама виступає проти власного втручання в політику, намагаючись залишатися в ролі морального авторитета для суспільства.

Всі сучасні християнсько-демократичні партії є об’єднаннями небайдужих громадян, які хочуть принести в політику християнські цінності – добро, милосердя, повагу до людської гідності, адже людина – створена за подобою Божою. Інтеграція цих цінностей у політику, за задумом християнських демократів, може зробити політику і владу кращою, гуманнішою, турботливішою і чеснішою.

Побудова успішної соціальної держави в Німеччині, Нідерландах, Швеції, Австрії, Швейцарії і тд. засвідчує, що християнські демократи вміють будувати держави на християнських засадах братерства, гуманізму та громадянської взаємодопомоги.

Автор: Валерій Майданюк

Сьогодні ми всі бачимо, що Україна і країни Європейського Союзу перебувають на різних етапах свого економічного, соціального, і врешті-решт – цивілізаційного розвитку. ЄC сьогодні виглядає ситим і самозадоволеним, життя його мешканця є доволі передбачуваним, розміреним і забезпеченим. Цілком інакше виглядає життя в Україні, – українець часто змушений боротись за своє виживання, при чому – часто як і з своєю владою, так і з загарбником, бо частину території України – окупувала Росія, ще на частині території ведеться війна. Україна перебуває тільки на початку свого національно-державного становлення, змушена прискореними темпами проходити те, що інші нації проходили десятиліттями чи навіть століттями.

Тобто по-суті можна ствердити, що стан ЄС і України доволі таки кардинально відрізняється. Коли в ЄС намагаються переважно зберегти існуючі порядки, в Україні стоїть питання про радикальні реформи суспільного буття, коли мешканці ЄС думають про те, як би надійніше відгородитись від орд мігрантів чи інших загроз із-зовні, українці думають, як виживати і навпаки – поїхати в чужі краї на заробітки, щоб дати перспективи своїм родинам.

Коли більшість європейських країн є надійно захищені договором колективної безпеки НАТО, українці змушені побоюватись чергової зовнішньої агресії з боку РФ. Європейські країни збільшують витрати на соціальні потреби і зменшують на оборону, Україна – будучи однією із найбідніших країн європейського континенту, навпаки змушена збільшувати свої оборонні витрати перед обличчям російської загрози.

При всьому цьому для нас став цікавим досвід європейської християнської демократії, яка відродила зруйновані внаслідок ІІ світової війни європейські країни і дала їм майбутнє, в якому вони сьогодні живуть. Не побоїмося сказати, що по суті християнська демократія стала наріжною ідеологією для витворення нового європейського ренесансу і створення заможної і розвинутої об’єднаної Європи. Християнські демократи безпосередньо чи опосередковано приклались до відродження і потужного розвитку Німеччини, Італії, Франції, Нідерландів, Бельгії, Австрії та ряду інших країн. Протягом всіх попередніх розділів цієї книги ми показували, хто, коли і з якими ідеями спричинився до європейського становлення і відродження. Ми вважаємо, що ці ідеї можуть стати цікавими дороговказами для українського читача, як і те, що сучасна Європа повинна звернутись до їх джерел, критично оцінити наявний стан справ і ще раз задуматись про корисність порад, які дає християнська демократія для вирішення тих чи інших проблем європейського суспільства.

Зрозуміло, що християнська демократія в післявоєнні роки сильно відрізнялась від християнської демократії через 70 років. Ставши європейським мейнстрімом, християнсько-демократичні партії також зробилась в багато чому постідеологічними catch-all політичними утвореннями, які мусіли відповідати ситуації постмодерну, в якому цінності та істини втрачали своє звичне значення, все девальвувалось, змішувалось з протилежним і набувало іншого значення.

Зрозуміло, що сьогодні ідеї християнської демократії для України з однієї сторони і для ЄС з іншої можуть бути по-різному прочитані і проінтерпретовані, для них характерні інші виклики і проблеми. Для українських реалій буде напевне ближчою стара післявоєнна християнська демократія Аденауера-Шумана-де Гаспері, в якій первинними були завдання витягування країн із прірви післявоєнного руйнування, знищених економік і засобів виробництва, масового безробіття, загрози втручання ззовні, в першу чергу – з боку комуністичного табору. Для Україна це доволі схожа картина, якщо не в деталях, то в цілому.

Проте ідеї християнської демократії все одно залишаються актуальними і для сьогоднішньої Європи, переповненої протиріччями, антагонізмом, не завжди чесною конкуренцією, розчарування виборців в політиках і політиці тощо. Християнська демократія пропонує певний серединний шлях чи такий собі фюжн в економічній сфері, де розвиток приватної власності є драйвером росту соціальних гарантій, які, в свою чергу, повинні допомагати людині стати самостійною і забезпеченою, тобто дати освіту, ремесло чи професію, навчити давати собі раду в суспільстві, але не бути вічним утриманцем бюджету. З іншої сторони – християнська демократія є щепленням від радикальних лівих чи правих ідеологій, які пропонують будувати нове суспільство чи то на основі класової боротьби, чи то на основі расово-кровної єдності або ж і майнової диференціації. Християнська демократія заперечує обидва ці підходи і стверджує свій, за яким разом рука об руку ідуть такі ідеї, як свобода, солідарність, субсидіарність, де свобода особистості постулюється як щось, що узгоджується із свободою інших, і накладає певний солідарний відбиток відповідальності за долю інших і громади вцілому, проте при цьому розділяє компетенції і владу так, щоб вони були субсидіарними, тобто найближчими до вирішення проблем конкретної людини.

Зрозуміло, що сьогодні в ЄС християнська демократія стала доволі невиразною політично, перемістилась в центр і намагається захопити невизначених поміркованих виборців, націлених на стабільність, розвиток і компетентність політиків. Подібні стратегії застосовують і інші політичні гравці, зокрема серед них часто соціал-демократи і ліберали. Тому багато оглядачів стверджують, що сучасні мейнстрімові партії настільки зблизились одна до одної, що їх візії і програми мало чим відрізняються.

Проте все ж сьогодні ми можемо виділити теорію і практику, яка стала характерною для християнсько-демократичних партій Європи.

Автор: Юрій Міндюк