Той факт, що християнсько-демократичні партії постали як частина рухів Опору, зближувала християнських демократів із соціалістами та комуністами. Усі ці партії об’єднувала апеляція до соціальної справедливості, переконаність у необхідності державного втручання в економіку та неприйняття ліберальних методів економічної політики. Здавалось, що коаліції колишніх сил опору – соціалістів, комуністів та християнських демократів – стануть домінуючими в Європі. Якби такий сценарій був реалізований, то цілком ймовірно, що історія другої половини ХХ століття пішла б геть по-іншому. Європа, скоріш за все стала б нейтральною, що суттєво б посилило позиції СРСР в Холодній війні.

Починаючи з 1947–го року в світі відбулись геополітичні зміни, які суттєво послабили лівий вплив в християнсько-демократичних партіях.

В перші повоєнні роки в країнах Заходу комуністи вважались однією із демократичних партій. Вони виглядали як реформістська партія, яка визнавала вибори та закликала до встановлення в Європі демократично-парламентських республік. І країнами-переможцями, і суспільствами європейських країн комуністи сприймались як повноцінний партнер в антифашистському консенсусі.

Європейською нормою стало те, що комуністи входили в коаліційні уряди країн та окремих земель окупованої Німеччини. Але несподіваний поворот Кремля та його вимога до комуністичних партій йти на конфронтацію із «буржуазними урядами» суттєво змінила європейський порядок денний. Саме політика Кремля та керованих ним комуністів сприяла тому, що в християнсько-демократичних партіях посилились центристські течії.

За результатами виборів 1946 року у Франції була сформована коаліція, до якої увійшли ФКП, християнські демократи та соціалісти. Але в 1947 році СРСР вимагає від спонсорованої ними КПФ вийти із коаліції та почати конфронтацію із «буржуазним урядом Франції». Така зміна політичного курсу стала несподіванкою і для християнських демократів, і для соціалістів, і для самих французьких комуністів.

Внаслідок конфронтації між комуністами та іншими силами, відбувся суттєвий зсув вправо у інших партій, зокрема й в рядах християнських демократів. І хоча в подальшому Народно-республіканський рух залишався найбільш лівою із усіх християнсько-демократичних партій Європи, НРП однозначно підтримував створення НАТО, налагоджував співпрацю із Німеччиною та відкидав будь-який можливий союз із комуністами, як вкрай ненадійними партнерами.

За таким само конфронтаційним сценарієм відбувався розвиток подій в Італії. Під час війни і комуністичним, і християнсько-демократичним партизанам, разом із іншими партіями вдалось налагодити співпрацю та створити Комітет національного визволення. Цей комітет і сформував післявоєнний уряд Італії.

В повоєнний час за наполяганням СРСР італійські комуністи почали вести лінію на жорстку конфронтацію. Співпраця інших партій із комуністами виглядала майже нереальною. Відповідно, були послаблені й ліві кола в християнсько-демократичній партії Італії.

Результати перших післявоєнних парламентських виборів в Італії виглядали таким чином: Християнські демократи – 48,51, Народно-демократичний фронт (блок Італійської комуністичної партії та Італійської соціалістичної партії) – 30,98 %.

До сьогодні можна почути думку, що результати виборів 1948 року були виграні ХДП завдяки американському втручанню та впливу католицької церкви. Не можна заперечити ані союзу ХДП із Ватиканом, ані допомоги американців, проте основними причинами перемоги стали геть інші причини.

В той час як ХДП наголошувала на необхідності нормалізації та стабілізації життя в країні, комуністи наголошували на необхідності конфронтації із «буржуазним урядом». Саме це відштовхнуло від ІКП значну частину виборців.

Проти комуністів також спрацював той фактор, що вони виступали за передачу комуністичній Югославії Трієсту, основне населення якого складали італійці.

Ці фактори і стали визначальними в поразці на виборах комуністів, та перемоги християнських демократів.

Безумовно, в рамках європейських християнсько-демократичних партій завжди існували консервативні кола, проте вони традиційно не суттєвого впливали на політику власних партій.

Певна зміна ставлення до слова консерватор сталась в 1980-х роках під час так званої «неоконсервативної революції». Неокони змінили не лише економіку, але й дискурсивні практики. Слова «консерватор», «неокон», «ліберальна економіка» відтепер стали престижними та символізували успішність, силу, ефективність й динаміку. Більшість християнсько-демократичних партій  почали позиціонуватися як об’єднання центристських, консервативних та ліберальних політиків. Проте позиціонування не завжди дорівнює практиці. Ідеологія християнсько-демократичних партій і далі базувалась на тому сплаві центристських та лівих ідей, які були закладені ще в 1940-1950-х роках.

Автор: Костянтин Канішев

Сьогодні консерватизм в світовому масштабі переживає кризу: трампісти в Америці намагаються підмінити його популізмом, а росіяни хочуть привласнити для маскування путінського фашизму. За правдивий консерватизм без популізму і фашизму потрібно боротися.

Республіканська партія у США дедалі частіше таврується як популістська, а консерватори, які завжди виступали за сильну зовнішню політику та захист демократії у всьому світі, сьогодні розповідають про економію коштів на мир. В той час як президенти-республіканці Трумен, Рейган, обидва Буші вважали зміцнення позицій США в світі запорукою успіху, нинішні консервативні пабліки в США охопив раптовий напад жадібності.

Незважаючи на те, що республіканці в американській політиці завжди виступали головними “яструбами”, Трамп раптом почав апелювати до інтересів та кишень простого американця. Республіканська партія, котра обома руками голосувала за військові операції в Афганістані та Іраку, раптом почала рахувати, як багато американські платники податків витрачають на допомогу Україні. Американські консервативні пабліки заповнені інфовкидами про те, скільки своїх податків техаський фермер витрачає на підтримку України. Партія, яка з моменту терактів 11 вересня 2001 витратила близько $1,6 трлн на війну в Іраку та Афганістані, раптом починає шкодувати 60 млрд на захист демократичного союзника від головного геополітичного ворога Штатів. І це при тому, що левова частина цих коштів залишиться в США й піде на активізацію американської промисловості.

Затримка американської допомоги Україні та заяви Трампа про те, що він не захищатиме європейських союзників і навіть буде заохочувати Росію нападати на них, якщо вони не сплачують рахунків, засвідчили високий рівень геополітичної безвідповідальності в середовищі американських консерваторів.

Іншою загрозою для світового консерватизму став путінський фашизм, який нещодавно вирішив себе також називати “консерватизмом”. Російський диктатор розпочав пропагандистську кампанію в якій себе видає за “захисника” традиційних цінностей, який протистоїть ліберальній аморальності. Найгірше, що на таку абсурдну пропаганду почали вестися навіть авторитетні консервативні інфлюенсери.

Популярний консервативний філософ Джордан Пітерсон, якого називають “іконою консерватизму”, нещодавно зганьбився проросійськими наративами. Пітерсон критикував расові та гендерні квоти та обстоював класичні консервативні цінності західної цивілізації. А потім несподівано почав вбачати “оборонців духовності” в середовищі азійських диктаторських режимів.  Пітерсон опустився до озвучки російсько-фашистських пропагандистських меседжів про те, що “Росія має свою сферу впливу”, а також ядерну зброю, тому, зі слів філософа “Заходу слід це поважати”.  Цілком можливо, на такі погляди Пітерсона вплинула й російська агентурна робота. Незрозумілим чином, канадський професор психології раптом вирішив поправити здоров’я та полікуватися від депресії в Москві та Бєлграді (Сербія) із застосуванням психоактивних речовин. Але Москві вдалося використати одного з найвідоміших консервативних філософів на свою користь.

На сьогодні єдиним оплотом консерватизму, як ідеології захисту людської свободи та конструктивних цінностей, залишаються британські консерватори та християнсько-демократичні сили континентальної Європи. Адже критерієм справжнього консерватизму є істина відданість християнським та гуманістичним принципам. Консерватизм – це про свободу, гідність і повагу до людини та суспільства, а не про зони імперського впливу та ядерний шантаж кривавих диктаторів.

Автор: Валерій Майданюк

Однією з істин християнства є «милосердя» і саме на цьому будується один з найважливіших принципів солідарності в християнській демократії. Солідарність, або ж як раніше називали – «братерство», означає взаємодопомогу та взаєморозуміння членів суспільства чи громади. Співпраця та солідарність для християнських демократів є обов’язковими умовами досягнення спільного блага та миру.

Солідарність визначається християнськими демократами як головний засіб боротьби з несправедливістю та нерівністю і може виражатися в короткому «мушкетерському» девізі «Один — за всіх і всі — за одного». Завдяки впровадженню принципу суспільної солідарності в ХХ столітті в Європі значно поліпшилися соціальні гарантії для широких верств населення: запроваджені пенсійне страхування, медичне страхування, страхування на випадок безробіття, системи соціальної допомоги.

Солідарність, як політичний принцип властивий й багатьом іншим конкуруючим ідеологіям, зокрема соціал-демократам і комуністам. Однак в комуністичному варіанті під солідарністю розуміють єдність робітничого класу і панівної партії у класовій боротьбі з іншими соціальними групами. Натомість, християнсько-демократична інтерпретація солідарності значно більш гуманістична й охоплює всі соціальні групи суспільства – і багатих, і бідних, а у глобалізованому світі– також інші народи та нації.

Християнська демократія, на відміну соціал-демократії та комунізму, не робить акценту на класових відмінностях в суспільстві, вважаючи, що світогляд в класових категоріях лише заважає, аніж сприяє соціальній інтеграції. Крім того, наявністю принципу солідарності, християнські демократи відрізняються від консерваторів, які більш схильні до ціннісного та економічного індивідуалізму. Ідеологія християнської демократії, маючи спільні погляди з консерваторами щодо церкви, сім’ї, приватної власності, антикомунізму, обмеження ролі держави, водночас, переконана що лише утвердження солідарності, яка охоплює всі суспільні верстви, зокрема солідарність багатого з біднішим, уможливить повноцінний розвиток суспільства, поліпшення соціальних умов без надмірної ідеалізації капіталізму.

Навіть в Енцикліці Папи Лева ХIII «Rerum Novarum», яка відіграла ключову роль у формуванні християнсько-демократичної доктрини, приділено ключову увагу проблемі боротьби з соціальною нерівністю: « …Треба негайно прийти на допомогу людям з найбідніших верств, оскільки значна їх частина перебуває в умовах, недостойних людини.  І інституції, і законодавство почали віддалятися від християнського духа, сталось так, що робітництво помалу залишалось саме, ставало безборонним, один на один з нелюдськістю панів і жадібністю власників. Зросла пожерливість, захланність, лихварство, стільки раз осуджене Церквою, продовжує своє існування під іншим забарвленням. Додамо ще сюди монополію продукції і торгівлі, які досягли вже такого ступеню, що жменька багатіїв накинула на численну кількість пролетарів ярмо, яке не відрізняється від невільничого». Саме тому більшість християнсько-демократичних партій Європи мають сильні профспілкові «крила», а об’єднання християнсько-демократичних партій Європейського Союзу – Європейська народна партія (European People’s Party)  активно підтримує соціальні програми ЄС.

Автор: Валерій Майданюк

Деякі любителі конспірології безпідставно стверджують, начебто християнська демократія, як одна з найвпливовіших в Європі ідеологій, була проєктом “всесильного Ватикану”, який нібито, таким чином, досі зберігає свій політичний вплив. Попри те, що достатньо одного погляду на теперішній вплив Папи Римського в Європі, зокрема у питанні російсько-української війни, щоб зрозуміти, що це абсолютно не так, варто детальніше розвінчати чудернацький фейк про християнську демократію.

Може комусь би хотілося, щоб таємні спецслужби Ватикану, Opus Dei та “лицарі плаща і кинджала” намагалися впливати на політичну ситуацію в християнських країнах, але зростання впливу лібералізму, ЛГБТ-прайди, витіснення християнської етики та поширення гендерної ідеології в системі освіти засвідчують протилежне.

На початку ХХ століття в Європі існували численні християнські партії, але після Другої світової війни, християнські демократи, котрі прийшли їм на зміну, жодним чином не залежали від волі церкви. Вони стали політичними об’єднаннями які підтримують християнські цінності в політиці, але жодним чином не підпорядковувалися церкві.

Ба, більше – численні християнсько-демократичні партії в Нідерландах та Швеції є протестантськими і ніяк не залежать від Риму. ХДС в Німеччині є міжконфесійною партією, зі значною часткою німецьких протестантів, що також позбавило партію можливості оглядатися на політику Римської курії. Хтось всерйоз думає, що до прикладу, Ангела Меркель якось підпорядковувала свою діяльність Святому Престолу?

Починаючи з другої половини ХХ століття Ватикан почав заперечувати ідею католицької політичної партії. Попри бажання частини громадськості, Ватикан вирішив, що така партія суперечитиме основній передумові католицизму, яка полягає в тому, що мирські політичні рішення не покриваються депозитом Віри. Тому жодна політична лінія, в тому числі християнсько-демократична, не є представником Віри. Тож жодної підпорядкованості християнсько-демократичних партій церковним структурам не існує. Церква сама виступає проти власного втручання в політику, намагаючись залишатися в ролі морального авторитета для суспільства.

Всі сучасні християнсько-демократичні партії є об’єднаннями небайдужих громадян, які хочуть принести в політику християнські цінності – добро, милосердя, повагу до людської гідності, адже людина – створена за подобою Божою. Інтеграція цих цінностей у політику, за задумом християнських демократів, може зробити політику і владу кращою, гуманнішою, турботливішою і чеснішою.

Побудова успішної соціальної держави в Німеччині, Нідерландах, Швеції, Австрії, Швейцарії і тд. засвідчує, що християнські демократи вміють будувати держави на християнських засадах братерства, гуманізму та громадянської взаємодопомоги.

Автор: Валерій Майданюк