Через традиційну для українців недовіру до держави, котру спровокувало тривале колоніальне минуле та недоліки української бюрократії після здобуття незалежності, побутує досить небезпечна думка, що “усі політики однакові” і “вся політика – брудна справа”. Не останніми промоутерами таких ідей в Україні є й російська агентура. Якщо слідувати такій анархістській логіці, тоді єдиною альтернативою політичним процедурам, як формі цивілізованого співіснування громадян, залишається вуличне насильство і право сильнішого. Альтернативою, політиці котру таврують як “корумповану аферу”, може бути лише розгул бандитизму за прикладом Сомалі – там керують не політики, а озброєні розбійники.

Водночас критики усіх без винятку політиків, забувають про тих державних діячів, котрі політичними засобами зробили свої країни успішними. Якщо всі політики однаково корумповані, цинічні та злодійкуваті, то хто ж тоді збудував успішні країни, які сьогодні є взірцями розвитку? Попри критику політики, в світі не існує країн, які стали демократичними, правовими та соціальними іншими засобами, окрім політичних.

Для більшості світу, такі держави як Німеччина, Нідерланди, Швейцарія, Австрія, країни Скандинавії, Фінляндія стали втіленням добробуту, турботи про людей, громадянських свобод та можливостей для людського розвитку. Але всі ці блага були збудовані не ким іншим, як політиками. Не розстрілами, концтаборами і  репресіями, а реформами на основі законності, поваги до людської гідності, власності та громадянських прав. Окрім півтора десятка соціальних держав, більшість з яких – європейські, на планеті сьогодні немає інших прикладів більш успішних суспільств. Адже політика буває різною.

Безумовно, у всіх країнах була корупція, олігархи, мафія, деструктивні сили, але в декотрих країнах політики змогли встановити такі закони і правила, що ресурси держави почали працювати на благо народу. Незаперечним залишається факт: успішні країни збудовані добрими політиками і державними діячами. Політикам допомагали вільна преса, свідомі виборці, економічні, соціальні та інші умови, але без ефективного державного менеджменту Німеччину чи Швейцарію сьогодні б не ставили у приклад успішних соціальних та правових держав.

До прикладу, Німеччина – країна, котра прийняла найбільшу кількість українських біженців, декілька десятиліть будувалася як соціальна держава, заснована на християнсько-демократичних цінностях. Перший канцлер ФРН Конрад Аденауер – автор німецького “економічно дива”, будував Німеччину на християнських принципах солідарності, субсидіарності, моральності та поваги до людської гідності – ключових цінностей Євангелія.

Такі християнсько-демократичні європейські лідери Ганнс Зайдель та Людвіг Ергхард у Німеччині, Роберт Шуман у Франції, Альчіде де Гаспері в Італії були тими політиками, завдяки діяльності яких, народи цих країн живуть у мирі, добробуті та розвитку. Всі вони були політиками, але боролися за прийняття таких законів, норм та інституцій, які уможливили благоденство та процвітання, які сьогодні є прикладом для наслідування всього світу. А мільйони біженців з інших країн, мріють потрапити до держав, які збудували ці політики.

Коли українцям кажуть, що “всі політики однакові”, це означає, що нас хочуть відвернути від того шляху розвитку, яким пішли сучасні Німеччина, Швейцарія, Нідерланди, Австрія чи Швеція і запропонувати якусь руїну анархії, замість цивілізованих політичних правил зміни влади та реформ. Там не буде політків, а будуть бандити, терористи, бойовики чи пірати – так, як в країнах, де політику знищили в хаосі громадянських конфліктів.

Автор: Валерій Майданюк

Україна довгі століття не мала власної держави, яка б захищала інтереси української нації. Різні окупаційні режими по-різному впливали на українців. Останній найбільш негативний окупаційний режим за своїми результатами – російсько-радянський, дуже болісно відбився на стані українства.

Кілька голодоморів, які винищили мільйони українців в першу чергу за національної ознакою, а також знищення соціальне – в першу чергу провідної верстви – інтелігенції, науковців, політичних і громадських діячів, класу власників, священників і духовенства в цілому, їх русифікація, – здійснили страхітливий відбиток на генофонді українців, стані їх мови, культури, наявності еліти тощо. Денаціоналізація українця, перетворення його на офіційно «радянську», але де факто російську людину, проявляється ще і сьогодні. Боротьба із традиційною духовністю, звичаями, релігією, Церквами розірвали зв’язок між поколіннями, витворили ситуацію порожнечі і вирваності людей з національного і духовного контексту. Людей позбавили моральних орієнтирів, замість опертя на традиційні християнські моральні цінностей, зокрема Біблію і катехизис, змушували перейти на т.зв. моральний кодекс будівника комунізму, а так насправді – на страх перед силою репресивних комуністичних органів. Українець переставав бути власником. Клас власників, навіть найдрібніших, вбила радянська колективізація.

Дослідник фашизму Желю Желев стверджував, що комунізм став значно небезпечнішою і довершенішою формою тоталітаризму і пригноблення людини, забравши не тільки політичні права і свободи, як це зробив фашизм, але і економічні, знищивши будь-які прояви приватної власності в СССР і перетворивши людей на абсолютно залежних від волі комуністичних керівників. Такі керівники могли вільно розпоряджатися долями мільйонів, що вони і з успіхом робили – організовуючи масові голодомори в різних кінцях СССР серед тих народів, які на їх думку не були достатньо лояльними чи могли становити потенційну загрозу.

Відродження ідея приватної власності і перетворення українців на націю власників – одне із основних завдань зокрема і християнської демократії. Цього можна досягнути дуже різними способами, але головний з них – формування свідомості господаря і власника. Українці століттями були ніким на своїй землі, вони не мали ніяких прав, в них забирали майно і власність. В них виховували негативний суспільний настрій, відчуття публічної і громадської сфери, як несвоєї. Сьогодні потрібно радикально міняти свідомість людей, починаючи від того, що весь громадський простір повинен бути задбаний і приведений в порядок, а обов’язком кожного українця є необхідність підтримки порядку і належного рівня навіть біля багатоквартирних будинків, на майданчиках, прибудинкових територіях, тощо. Так повинно формуватись відчуття власності, як приватної, так і громадської¸ розуміння, що це все вже наше і ми несемо відповідальність за його стан. Наступним кроком повинно бути навчання молодшого покоління українців основам підприємницької діяльності. Підприємництво, потреба опертя на власні сили, ідея того, що я можу чесно заробляти в своїй країні, а не бути найманим працівником в держави – ось нові завдання, які можуть з часом відродити українські традиції самозайнятості, ведення сімейного бізнесу, бізнесу як служіння громаді і народу, що з часом врешті решт буде сприяти становленню українців як нації власників.

Окреме питання – подолання ідеї російсько-радянської несвободи. Українцям забороняли вільно думати, говорити, врешті бути українцями і вільними людьми. Їх Церкви знищили, замість цього запровадили свою версію православної казенної Церкви – РПЦ (в Україні сьогодні вона прикривається іменем Української Православної Церкви), де священники були співробітниками КГБ, які доносили про сповіді вірних, їх діяльність, виконували пропагандивні і організаційні доручення комуністичної влади.

Сьогодні Україна проходить важкий етап декомунізації. Він поки що почався із зміни комуністичних назв, залишених окупаційною владою. Проте це поки що невеличкий об’єм того, що насправді потрібно зробити для справжнього духовного і національного відродження. Окрім відмови від Церкви окупанта, його духовних практик «казенного чекістського православ’я», основаного на практично повному концентруванні на ритуальних платних послугах і зрощенні з владними органами, в випадку України  – з російськими, Україна повинна повернути собі і своє традиційне православ’я, і духовність різних християнських традицій, які здавна були представлені в Україні.

Перші кроки вже зроблені – в Україні розвивається своя помісна Православна Церква, визнана світовим православним центром – Константинопольським Патріархатом. Проте ми ще далекі від того, щоб могли назватись такими, які очистились від «чекістської» скверни девальвації духовності. Поки що голос і значення різних українських Церков доволі слабкий. Серед них ще панує думка, що не можна займатись суспільними і політичними справами, не варто впливати навіть своєю духовною позицією щодо певних загрозливих суспільних і політичних процесів. Сьогодні Церкви ще мало і в цілому недостатньо займаються різними суспільними справами, такими, як освіта, допомога знедоленим, допомога неповносправним, бездомним, допомогою вагітним перед загрозою вчинення абортів, допомогою біженцям, вихованням дітей і молоді тощо. Церкви рідко ведуть діалог із владою, суспільними і політичними діячами щодо дотримання ними християнських принципів справедливості, чесності і милосердя.

Автор: Юрій Міндюк