Україна довгі століття не мала власної держави, яка б захищала інтереси української нації. Різні окупаційні режими по-різному впливали на українців. Останній найбільш негативний окупаційний режим за своїми результатами – російсько-радянський, дуже болісно відбився на стані українства.

Кілька голодоморів, які винищили мільйони українців в першу чергу за національної ознакою, а також знищення соціальне – в першу чергу провідної верстви – інтелігенції, науковців, політичних і громадських діячів, класу власників, священників і духовенства в цілому, їх русифікація, – здійснили страхітливий відбиток на генофонді українців, стані їх мови, культури, наявності еліти тощо. Денаціоналізація українця, перетворення його на офіційно «радянську», але де факто російську людину, проявляється ще і сьогодні. Боротьба із традиційною духовністю, звичаями, релігією, Церквами розірвали зв’язок між поколіннями, витворили ситуацію порожнечі і вирваності людей з національного і духовного контексту. Людей позбавили моральних орієнтирів, замість опертя на традиційні християнські моральні цінностей, зокрема Біблію і катехизис, змушували перейти на т.зв. моральний кодекс будівника комунізму, а так насправді – на страх перед силою репресивних комуністичних органів. Українець переставав бути власником. Клас власників, навіть найдрібніших, вбила радянська колективізація.

Дослідник фашизму Желю Желев стверджував, що комунізм став значно небезпечнішою і довершенішою формою тоталітаризму і пригноблення людини, забравши не тільки політичні права і свободи, як це зробив фашизм, але і економічні, знищивши будь-які прояви приватної власності в СССР і перетворивши людей на абсолютно залежних від волі комуністичних керівників. Такі керівники могли вільно розпоряджатися долями мільйонів, що вони і з успіхом робили – організовуючи масові голодомори в різних кінцях СССР серед тих народів, які на їх думку не були достатньо лояльними чи могли становити потенційну загрозу.

Відродження ідея приватної власності і перетворення українців на націю власників – одне із основних завдань зокрема і християнської демократії. Цього можна досягнути дуже різними способами, але головний з них – формування свідомості господаря і власника. Українці століттями були ніким на своїй землі, вони не мали ніяких прав, в них забирали майно і власність. В них виховували негативний суспільний настрій, відчуття публічної і громадської сфери, як несвоєї. Сьогодні потрібно радикально міняти свідомість людей, починаючи від того, що весь громадський простір повинен бути задбаний і приведений в порядок, а обов’язком кожного українця є необхідність підтримки порядку і належного рівня навіть біля багатоквартирних будинків, на майданчиках, прибудинкових територіях, тощо. Так повинно формуватись відчуття власності, як приватної, так і громадської¸ розуміння, що це все вже наше і ми несемо відповідальність за його стан. Наступним кроком повинно бути навчання молодшого покоління українців основам підприємницької діяльності. Підприємництво, потреба опертя на власні сили, ідея того, що я можу чесно заробляти в своїй країні, а не бути найманим працівником в держави – ось нові завдання, які можуть з часом відродити українські традиції самозайнятості, ведення сімейного бізнесу, бізнесу як служіння громаді і народу, що з часом врешті решт буде сприяти становленню українців як нації власників.

Окреме питання – подолання ідеї російсько-радянської несвободи. Українцям забороняли вільно думати, говорити, врешті бути українцями і вільними людьми. Їх Церкви знищили, замість цього запровадили свою версію православної казенної Церкви – РПЦ (в Україні сьогодні вона прикривається іменем Української Православної Церкви), де священники були співробітниками КГБ, які доносили про сповіді вірних, їх діяльність, виконували пропагандивні і організаційні доручення комуністичної влади.

Сьогодні Україна проходить важкий етап декомунізації. Він поки що почався із зміни комуністичних назв, залишених окупаційною владою. Проте це поки що невеличкий об’єм того, що насправді потрібно зробити для справжнього духовного і національного відродження. Окрім відмови від Церкви окупанта, його духовних практик «казенного чекістського православ’я», основаного на практично повному концентруванні на ритуальних платних послугах і зрощенні з владними органами, в випадку України  – з російськими, Україна повинна повернути собі і своє традиційне православ’я, і духовність різних християнських традицій, які здавна були представлені в Україні.

Перші кроки вже зроблені – в Україні розвивається своя помісна Православна Церква, визнана світовим православним центром – Константинопольським Патріархатом. Проте ми ще далекі від того, щоб могли назватись такими, які очистились від «чекістської» скверни девальвації духовності. Поки що голос і значення різних українських Церков доволі слабкий. Серед них ще панує думка, що не можна займатись суспільними і політичними справами, не варто впливати навіть своєю духовною позицією щодо певних загрозливих суспільних і політичних процесів. Сьогодні Церкви ще мало і в цілому недостатньо займаються різними суспільними справами, такими, як освіта, допомога знедоленим, допомога неповносправним, бездомним, допомогою вагітним перед загрозою вчинення абортів, допомогою біженцям, вихованням дітей і молоді тощо. Церкви рідко ведуть діалог із владою, суспільними і політичними діячами щодо дотримання ними християнських принципів справедливості, чесності і милосердя.

Автор: Юрій Міндюк

За словами колишнього французького прем’єр-міністра-соціаліста Гі Молле, християнсько-демократичний рух, як політична сила, взагалі «не повинен був би існувати» через значну різнорідність свого соціального складу: поєднання у своїх рядах і роботодавців, і робітників.  Проте, саме в такій різноманітності й полягає секрет успіху та одна із найсильніших сторін християнської демократії, яка зберігає здатність здобувати підтримку всіх соціальних груп.

Коли в грудні 1990-го року в Німеччині, вперше після об’єднання країни, відбулися вибори до бундестагу), блок ХДС/ХСС здобув підтримку електорату, яка у соціологічному розрізі відповідала демографічним показникам усіх соціальних груп і класів. Така міжкласовість християнської демократії зберігається й в інших в країнах, зокрема –  Латинської Америки.

Такі цінності християнської демократії як відповідальність, яка передбачає пріоритет загального блага, субсидіарність, котра передбачає не втручання державної влади у справи місцевих громад без прохання про таку допомогу, та солідарність за принципом “Один за всіх – всіх і за одного”, становлять основу християнсько-демократичної соціальної політики.

Її доповнюють повага до праці та її результатів, соціальна справедливість і соціальна ринкова економіка. Остання є винаходом християнських демократів. За її принципами, економічна політика має регулюватись державою, а не лише законами ринку. Держава має підтримувати не лише великі корпорації, а й середній клас та дрібних власників. Перерозподіл соціальних ресурсів має бути спрямований на підтримку найбільш соціально незахищених груп суспільства. Держава має стимулювати зникнення бідності.

Християнські демократи будують свою соціальну політику на ґрунті суспільства загального добробуту, моральності та поваги до прав людини, яка сприймається як істота, створена за подобою Божою.

До найважливіших завдань християнсько-демократичної соціально-економічної соціальної політики належить:

•        захист громадян від бідності та створення умов для гідного життя всіх;

•        створення груп солідарності та взаємодопомоги, адже одна людина не може впоратися з соціальними викликами;

•        збереження соціальної рівноваги, соціального миру та підтримка справедливості.

Ліві полюбляють підтримувати міф, начебто саме їм належить монополія захисту прав робітників і трудового класу, однак значна роль у цьому належала християнським профспілкам і Церкві, котрі без зайвого галасу працювали над покращенням становища найманих працівників, уникаючи пропаганди класової ворожнечі.

Соціальна політика в Німеччині, Нідерландах, Італії, Австрії та інших країнах, де християнські демократи перебували при владі, засвідчують створення якісних життєвих умов для людського й суспільного розвитку та добробуту.

Автор: Валерій Майданюк

Для людини кінця ХІХ – початку ХХ століття християнські партії із майже повною інфраструктурою – власними професійними об’єднаннями, мережею благодійних та філантропських організацій, власною пресою, тісними стосунками із священиками на рівні приходів – стали певним замінником «втраченого світу» інститутів традиційних суспільств.

Європа ХІХ сторіччя радикально змінювалась. Індустріалізація та урбанізація руйнувала світ традиційних суспільств. Спосіб життя людини в доіндустріальну епоху кардинально відрізнявся від сьогоднішнього. Весь побут та будь-яка соціальна діяльність концентрувались у відносно невеликих колективах, де традиція та релігія відігравали важливу роль.

У традиційному суспільстві патерналістські зв’язки людини із громадою, гільдіями, церковним приходом та великими землевласниками створювали неформальні інститути соціальної стабільності. Зв’язок з цими інститутами був для людини гарантією стабільного існування її самої та її дітей. Свобода в цих умовах сприймалась не як можливість, а як загроза відлучення від соціальних інститутів.

Руйнування традиційного світу та послаблення зв’язку людини із традиційними інститутами тягнуло за собою для більшості людей відчуття покинутості, самотності та ностальгійної туги за «втраченим світом».

Для більшості цих людей модерні політичні ідеології були чужими, або ж незрозумілими. Власне поява християнських партій була однією із ознак кризи ліберально-консервативної парадигми ХІХ сторіччя. В політику приходили нові групи, яких не задовольняли старі ідеї.

Лібералізм із його апеляцією до свободи та закликом до відмови від патерналістських інститутів був занадто радикальним. Ліберальна повага до індивідуалізму йшла всупереч християнській соборності. Довгі парламентські процедури та повага до закону, здавалось, є лише ширмою, яка приховує егоїстичні інтереси кількох осіб.

Від соціалізму християнські партії відділяли ставлення до релігії – практично всі течії соціалізму ставали атеїстичними. Заклик соціалістів до створення радикально нового ладу йшов всупереч «екзистенційній ностальгії» про втрачений традиційний світ. Наприкінці ХІХ сторіччя практично в усіх європейських країнах – від Лісабону та Лондону до Санкт-Петербургу та Бухаресту – виникли окремі групи християнських соціалістів. Проте ці групи були вкрай невпливовими та не змогли стати основою масового руху.

Здавалось, що природним прихистком для цих людей має стати консерватизм. Проте, як показала практика, консерватизм зміг абсорбувати ці настрої лише в тих країнах де парламенти грали помітну роль. В цих країнах консервативні партії, намагаючись розшити базу підтримки, апелювали до простих громадян і так чи інакше захищали його інтереси. Класичним прикладом такої практики є діяльність консервативної партії Британії.

У більшості ж країн Європи консерватизм кристалізувався навколо правлячих династій та домінуючих соціальних верств. Консерватизм із аристократичною зверхністю ставився до настроїв великих мас, сприймаючи їх плебейськими та низькими. Поступове збільшення прав парламентів та розширення виборчого права призвело до утворення величезних електоральних груп, для яких був чужим і лібералізм великого капіталу, і «безбожно-космополітичний» соціалізм, і консерватизм аристократичних кіл.

Саме спираючись на такі настрої великих мас, починають виникати перші християнські партії ХІХ століття.

В Бельгії у 1869 році виникає «Католицька партія». У 1870 році у Німеччині утворюється «Антиліберальна партія», згодом перейменована в партію «Центр». У Нідерландах у 1879 році остаточно формується «Антиреволюційна партія». В 189 1893 році в Австрії створюється «Християнсько-соціальна партія».

Апеляція до релігії виявилась доволі успішною практикою. Протягом короткого часу християнські партії здобувають чималу електоральну підтримку. Позиції християнських партій укріплювало те, що з часом діячі цих партій починають створювати християнські профспілки, молодіжні об’єднання та численні християнські допомогові комітети. Саме соціальна робота партій сприяє тому, що електорат християнських партій виявився найбільш консолідованим та намагніченим. Незважаючи на релігійність та стихійний монархізм, стосунки християнських партій із церковними інститутами та монархіями не були партнерськими.

Зокрема в Нідерландах діячі Антиреволюційної партії увійшли в світоглядний конфлікт із ліберально налаштованим керівництвом кальвіністської церкви та врешті утворили власну церковну структуру.

В Австрії представник Християнсько-соціальної партії декілька разів вигравав вибори мера Відня, проте не отримував мандат від імператора, що призводило до фактичного анулювання результатів муніципальних виборів.

В новоутвореній Німецькій імперії канцлер Отто Бісмарк, вважаючи, що мешканці імперії мають бути передовсім німцями, а лише потім католиками, починає так звану «війну за культуру» (Kulturkampf). Культуркамф був спрямований на послаблення католицьких спільнот. Проте культуркампф ще більше консолідував католицьку спільноту в Німеччині. Зокрема партія «Центр» посилює свою співпрацю з католицькими організаціями. Особливе значення мало укладання «Центром» союзу із партіями, які також були пов’язані із католицизмом: «Баварською народною партією» та «Католицькою народною партією» в Бадені. Консолідація католицьких кіл у Німецькій імперії фактично призвела до першої політичної поразки «залізного канцлера».

Ще більш складними були стосунки церковної ієрархії та християнських політичних рухів у суто католицьких країнах: Італії, Іспанії, Португалії та Ірландії. Хоча, здавалось, саме тут існувала можливість для утворення потужних народних християнських рухів, проте в ХІХ столітті цього не сталось. Цей феномен пояснюються офіційною позицією католицької церкви. Римський престол довгий час засуджував участь католиків у політиці, вибори до парламентів та демократію в цілому. Ці явища вважались руйнівними та антиканонічними, а право на владу визнавалось лише за «даним Богом сувереном».

Наприклад, в Італії Римська курія офіційно виступала проти участі католиків у виборах до 1913 року. Діяльність багатьох товариств, які намагались примирити інтереси церкви та політичних сил,також не знаходила підтримки з боку кліру.

Лише з часу правління Римського Папи Льва ХІІІ (1878-1903) католицька церква починає поступово змінювати своє ставлення до політики. Лев ХІІІ в своїх енцикліках закликав католиків до активної соціальної діяльності для усунення соціальних перекосів та створення католицьких допомогових комітетів. Енцикліки Лева ХІІІ «Rerum Novarum»та «Graves de Communi Re» сформували так звану «соціальну доктрину католицької церкви». Католики почали активно формувати допомогові комітети, професійні спілки, сільські банки, кооперативи, молодіжні організації та корпоративну пресу. Значну увагу католицька церква почала приділяти створенню мережі недільних шкіл, що в умовах обмеженого доступу до освіти кінця ХІХ сторіччя мало вкрай важливе значення. Хоча папський престол і далі виступав проти створення католицьких партій, проте участь католиків у виборах вже не засуджувалась.

Саме внаслідок такої позиції римської курії в найбільш католицьких країнах християнські партії почали створюватись лише в ХХ столітті. Зокрема, всупереч позиції церковних ієрархів, католицький священик Луїджо Стурцо створює «Італійську народну партію».

У Франції, Ірландії, Польщі, Югославії, Іспанії, Чехословаччині та Португалії також утворюються християнські партії, проте занадто пізній початок створення цих партій та брак ініціативності у керівництва обумовив те, що ці партійне перетворились на потужні організації. Запізніле створення християнських партій найбільш негативно вплинуло на політичний розвиток піренейських країн. В силу релігійної специфіки політичної культури, саме християнські партії могли б виступити стабілізуючим чинником політичної системи. Проте внаслідок відсутності таких партій і Іспанія, і Португалія довго балансували між радикально лівими та крайньоправими силами, що й призвело до довготривалої доби політичних диктатур.

Автор: Костянтин Канішев