Шлях до свободи і незалежності лежить через мінні поля.

По них йдуть наші солдати.

По них йде українське суспільство, переважно з зав’язаними очима.

Війна мало що змінила з точки зору політичної фрагментації суспільства: п’ятий рік продовжується запекла Facebook-боротьба фан-клубів кандидатів у президенти України 2019.

До цього додалось ще одне: про що б не йшлося – від ДТП до кадрових змін у військовому керівництві – суспільство завжди на боці військових, а не політиків. Хоча відсоток негідників в політиці навряд чи перевищує відсоток командирів-самодурів в армії.

Мовчазна відмова від демократичного цивільного контролю Сил оборони та автоматичне перенесення безумовної довіри до армії на конкретних воєнних діячів так само шкодить нам всім, як і бездумна відданість своїм політичним кумирам і готовність пробачити їм все що завгодно. От тільки наслідки такої примітивізації під час війни настають швидше і вимірюються людськими життями.

Заради справедливості треба підкреслити, що саме політики постійно намагались перетворити Homo sapiens на виборця з ознаками соціального дебілізму. Саме для цього, замість реальних аргументів на користь того чи іншого кандидата на відповідальні державні посади, підкидувались штучні протиставлення старих і нових обличь або політиків і “технократів”.

Зараз для країни життєво важливо, щоб об’єднуючою ставала не фігура чергового кумира, а наша спільна мета – свобода і незалежність.

Але така зміна передбачає, що критеріями оцінки політиків, чиновників, воєначальників стане не ознака “свій-чужий” або “подобається-не подобається”, а ефективність і відповідність їхніх дій нашій спільній меті.

Сьогодні Україна на мінному полі. Ці міни розкидані скрізь: сумніви у необхідності подальшої воєнної допомоги з боку США, які у передвиборчій боротьбі висловлюють радикально налаштовані конгресмени-трампісти; напад Хамасу на Ізраїль, за яким лише сліпий не бачить прямої зацікавленості Кремля у відтягуванні уваги і ресурсів від України; Іран та його “шахеди” і загроза постачання путіну балістичних ракет; Китай, що як мінімум комплектуючими допомагає Росії виробляти дрони і ракети та не заважає Північній Кореї постачати агресору снаряди; більш аніж складні проблеми з Орбаном і Фіцо; відверті друзі Москви і “консерви” російських спецслужб в багатьох країнах світу, що намагаються скористатись моментом, щоб заморозити “конфлікт в Україні” і допомогти путіну підготуватись до “остаточного вирішення українського питання”.

А ще міни-пастки, що підкидують з різних боків “поінформовані аналітики” на кшталт Саймона Шустера з його публікаціями в TIME, і власні військові стратеги, які не розуміють, що не там і не так сказане слово шкодить, а інколи і вбиває.

І всім цим із великим задоволенням користується Кремль.

Передбачаючи хвилю обурення і звинувачень, все одно запитаю, навіщо було главкому Залужному виносити на загал те, що необхідно обговорювати на Ставці, в Рамштайні або з колегами з країн-партнерів.

На яке враження читачів журналу The Economist він розраховував та на що хотів вплинути своїм “програмним есе” в стилі підручника для Академії оборони, яке рясніє назвами російської зброї: “Земледелие”, “Поле 21”, “Ланцет”, “Орлан”, “Zala”, Д-1, Д-20, “Краснополь”, “Cілок”, “Пітон”, “Гарпун”, “Піроєд”, “Стриж”, “Лісочок”?

Думаю, особливо вдалим для досягнення цілей став абзац щодо “застосування для пророблення проходів у мінно-вибухових загородженнях міні-тунелепрокладачів з буром, плазмового руйнівника ґрунту (RВR), порожніх рукавів для закачування газоподібної або рідкої вибухової речовини, ракет з паливно-повітряною вибуховою сумішшю”.

Не виправили ситуацію ані колонка українського главкома, ані більш розгорнута “стаття з елементами інтерв’ю”, в яких було менше вузькоспеціальної інформації і термінології, але достатньо протирічь, недоосмисленості та невпевненості.

И скільки потім не пояснюй в українських ЗМІ що і навіщо хотів сказати генерал Залужний, крім цього відчуття невпевненості українського главкома, в повітрі не залишилось нічого.

Наслідками цього інформаційного марш-кидка Валерія Залужного стали додаткова невпевненість наших партнерів та додаткові аргументи, якими він озброїв наших недругів та ворогів.

І ще сколихнулася вся внутрішня і зовнішня болотяна каламутня та активізувалися політичні гельмінти, які вважають український народ бидлом і активно презентують себе на роль президента країни, готового забезпечити “мир”, подарувавши путіну наші території, свободу і незалежність.

Але це не єдині питання до главкома Залужного.

Аналізуючи його ідеї стосовно подолання позиційного характеру військових дій, напрошується висновок, що вони скоріш за все ані чим не відрізняються від тих, що напрацьовує ворожий главком Шойгу. І це лише підкреслює висновок стосовно того, що “радянська армія” України відрізняється від “радянської армії” Росії лише розміром.

Главком, маючи досвід початку минулого року, коли армія була не в найкращому стані і країну фактично відстояв народ, нажаль, згадав в своєму “програмному есе” лише технологічні передумови для успіху. І тому дозволю собі нагадати відомий вислів маршала Маннергейма: “Фортифікації, артилерія, іноземна допомога – все це не матиме жодної цінності, якщо звичайний солдат не усвідомлює, що саме він обороняє свою країну”.

Відсутність глибокого розуміння цієї істини і небажання щось змінювати ще більше консервує “совковість” нашої армії і демотивує бійців і командирів.

Низка невдалих призначень міністрів оборони країни призвела до фактичної відмови від проведення глибокої воєнної реформи і деградації воєнного відомства до рівня скандальної закупівельної контори. При цьому функції оборонного планування, визначення засад воєнної, військової кадрової та військової технічної політики були або зовсім загублені, або незаконно перетягнуті на себе главкомами.

Це значною мірою призвело до руйнування механізмів демократичного цивільного контролю Сил оборони і, як наслідок, до певної кланової автономності військового керівництва і відчуття вседозволеності та безконтрольності.

В цих умовах почала швидко формуватися сьогоднішня автономно-кланова військово-кадрова політика, в якій головними стали родинні, дружні та інші непублічні зв’язки. В цій системі геть відсутні відкриті та зрозумілі критерії, відповідність яким відкрила б ліфти для просування командирів, що проявили себе на фронті і відчувають відповідальність за життя кожного солдата.

Апогеєм вседозволеності стало розпорядження главкома Залужного, що наказав не допускати у війська Головну інспекцію Міністерства оборони України, що за статусом є вищим військовим інспекційним органом воєнного відомства.

Саме цей орган має право, незалежно від Генерального штабу, перевіряти та оцінювати рівень бойової готовності військових частин, від якого залежить не лише успішне виконання бойових задач, а й збереження життів захисників країни.

А ще він призначений контролювати дотримання в Збройних силах вимог законодавства і прав військовослужбовців, з чим в нас є численні проблеми. Хто чекає на підтвердження цих слів, може просто поспілкуватися з військовими – чоловіками і жінками – та їхніми родинами, щоб зрозуміти глибину і масштаб порушень, що відбуваються кожного дня і кожного дня демотивують захисників України.

Безумовно, немає сенсу заперечувати необхідність технологічного прориву, про який написав генерал Залужний. Але й неможливо погодитись з нерозумінням главкомом Збройних сил України Залужним того, що сприймаючи людей, які прийшли захищати країну і свої родини лише як ресурс, заштовхуючи їх в систему відносин радянського зразку, армія лише втрачає наші конкурентні переваги, що могли б змінити ситуацію на фронті, і природньо приходить до стану рівноваги з такою ж “радянською армією” Росії.

І знову повертаюсь до нас з вами – українського суспільства.

Тож що будемо робити?

Далі йти мінним полем з зав’язаними очима і сліпою вірою в чергового безконтрольного кумира поза критикою?

Чи, може, згуртуємось навколо спільної мети і почнемо оцінювати політиків, чиновників і воєначальників лише з точки зору здатності разом з нами її досягти?

Андрій Сенченко, український політик і громадський діяч, лідер політичної партії “Сила права”.

Джерело: блог на сайті OBOZ.

Кого вважати українською діаспорою? Незважаючи на видиму “дитячість” цього питання, воно має цілком реальну основу. Оскільки останнім часом з’являються несподівані проєкти, чиїм завданням є саме розпорошити саме поняття українства за кордоном. І це також є відображенням війни, що точиться на теренах України. Тут росіяни діють за старим принципом: якщо процес неможливо зупинити, його треба очолити.

Зрозуміло, що українська діаспора це аж ніяк не монолітна структура з обмеженим доступом та централізованим управлінням. Тож практично будь-хто може оголосити себе українцем, який представляє національну спільноту за кордоном. В демократичному світі неможливо заборонити людині зареєструвати назву проєкту з використанням слів “Україна” і “діаспора”. Відтак, кидати в інформаційний простір маніпулятивні наративи “від імені” етнічних українців.

Москва, Калуга і Шарій

В множині подібних формувань, які виникли від початку великої війни, група “Diaspora UA” звертає на себе увагу використанням практично всього пропагандистського арсеналу РФ. Наразі вона позиціонує себе, як “група волонтерів” – громадян США, родом з України, яка запрошує “до дискусії про події, що відбуваються в США та Україні в часи боротьби за свободу та демократію”.

Склад учасників проєкту одразу викликає купу питань. В першу чергу тому, що більшість з них мають дуже віддалений стосунок до України як такої. Частина взагалі незрозуміло яким чином потрапила в число українців. Решту ж дуже складно віднести до числа активних прибічників української незалежності.

Найбільш відомі та медійно розкручені учасники “Diaspora UA” це Андрій Ілларіонов та Марія Максакова-Ігенбергс. Іларіонов – громадянин Росії, який нині мешкає у Вашингтоні. Колишній радник Путіна з економічних питань та його представник по зв’язкам з лідерами “Великої сімки”. Після конфлікту з “роботодавцем” імігрував до Америки.

Максакова – відома російська оперна співачка. Колишній депутат державної думи РФ від партії “Єдина Росія”. До 2016 року затята путіністка. Голосувала за постанову щодо анексії Криму, хоча згодом і намагалась це заперечувати. 2016-го разом з чоловіком Денисом Вороненковим (застрелений в Києві 2017-го) переїхала в Україну та почала активно критикувати діючий в РФ політичний режим.

Гаррі (Юрій) Табах – черговий колишній москвич. У 14-річному віці (1976 рік) батьки вивезли його в Австрію для лікування важкої психічної хвороби. Яким чином вони змогли це зробити в розквіт правління Брежнєва – достеменно невідомо. Служив у медичній службі флоту, був співробітником посольства США у Москві, займав посади в структурі НАТО, був першим офіцером Збройних Сил Сполучених Штатів, який народився СРСР.

Андрій Азаркін, народився в Киргизстані. Згодом переїхав до США та отримав американське громадянство. Протягом двох років проходив службу в сухопутних військах США. Нині – власник та директор компанії “ARVI Consulting”, яка займається “корпоративними розслідуваннями” (простіше – промисловий шпіонаж).

Серед усіх цих персон, які невідомим чином “затесалися” в ряди української діаспори, таки є декілька колишніх та нинішніх українських громадян. Зокрема, Юрій Підвальний та Юрій Кондеревич, які виїхали до США, отримали американське громадянство та періодично влаштовують дивні акції поблизу Білого дому з лозунгами “Україна всім набридла”. При цьому, активно роздають інтерв’ю російським медіа з аналогічними наративами.

Або ж, “провідний аналітик” youtube-каналу “Diaspora UA” Зоя Кускова. Харківська “активістка” партії Анатолія Шарія. Також вона разом з таким собі Жихарєвим Богданом Ільгар Огли (одним зі спонсорів політсили Генадія Кернеса) заснувала ГО “Харківщина разом”. Власне, ця ГО стала однією з ланок складного ланцюга, за допомогою якого харківський кримінальник Володимир Кацуба фінансував партію Шарія.

Про “експертів” і “експертність”

В цілому, можна було б і не зважати на дивну діяльність новоявлених “українців”. Подібних “остапів бендерів” нині хоч греблю гати. Втім, є декілька суттєвих “але”, які не дозволяють зневажити цей проєкт як такий. В першу чергу, варто відзначити саме медійну та громадську складові діяльності “Diaspora UA”.

Як вже згадувалося вище, учасники групи періодично світяться в якості організаторів публічних заходів. Щонайменше двічі на місяць у вихідні проходять міні-мітинги поблизу Білого дому у Вашингтоні. В них бере участь максимум 20 людей. Годі й говорити, що ці акції не отримали бодай щонайменшої підтримки з боку місцевої української громади. Основні гасла, які використовуються під час проведення акцій – “про Україну всі забули” і “де ленд-ліз”.

Втім, основну діяльність групи очікувано перенесено на он-лайн платформи. Головна з них – однойменний youtube-канал. Його контент – пекельний вінегрет божевільних теорій змов та відвертих маніпуляцій. При цьому, є цікава деталь: до початку 2023 року цей канал взагалі не мав стабільної аудиторії. Популярність викладених відео не дотягувала навіть до жалюгідного показника в тисячу переглядів. З нового року ситуація різко покращилась. Не можна сказати, що викладені відео отримують шалену популярність, але більшість з них набирають від 5 до 10 тисяч переглядів.

Також не багато. Але, схоже, що ці відео і не розраховані на масового глядача. Головне їхнє завдання – цитування у зацікавлених ЗМІ. В першу чергу це протрампівські американські джерела та російські пропагандистські проєкти. Всі вони використовують гучні цитати з “Diaspora UA”, як “доказ” зневіри та невдячності українців.

В цьому сенсі, тематика каналу цілком вкладається в загальний контекст російського “порядку денного”. Дикі маніпуляції добре сприймаються певною кількістю некритичних глядачів.

Наприклад, відео з промовистою назвою “Справжні цілі поїздки Зе в США” побудований на коментарях “знаної експертки” Зої Кускової. В своїх коментарях вона не обтяжується надмірною аргументацією: Зеленський поганий тому, що Байден виділив гроші на відновлення України. При цьому, ці гроші передав не напряму українським чиновникам, а у спеціальний фонд при МВФ. Чому це погано, зрозуміти важко. Але пані Кускова так швидко переходить до наступної тези, що подумати про це просто не вистачає часу.

Виявляється, до допомоги Україні долучена Хіларі Клінтон, яка бореться проти кліматичних змін і відстоює гендерне питання. І це дуже погано. А тому, така допомога Україні взагалі ні до чого.

Критикуються інвестиції в Україну. Аргумент: якщо хтось хоче інвестувати в Україну не чекаючи перемоги, то це означає, що інвестор згоден на перемогу Росії…

Традиційно піднімається тема відсутності ленд-лізу. Висновок “експертки”: “Результату немає тому, що немає тиску на владу. А тиску на владу немає тому, що люди, окрім нас, нічого не розуміють”.

Окремим рядком можна виділити тотальну травлю українського дипломатичного представництва в США. Оксана Маркарова виступає ледь не пекельним демоном. Звинувачення на її адресу прямі та не потребують додаткових пояснень: “Українське посольство в США працює проти України?”, “Мільярди, змова та пані Маркарова”, “Офшори та пані Маркарова”.

Загалом, тема невикористання ленд лізу чи не провідна тема для каналу та його “експертів” в цілому. І це цілком можна зрозуміти, адже це питання вкрай контраверсійне і заполітизоване. В межах цього тексту немає сенсу заглиблюватися в нюанси його надання і логіку погодження. Варто лише зазначити, що вирішення цього питання в будь-якому випадку залежить не від України. Американці цілком самостійно вирішують способи розподілу витратної частини власного бюджету. Під пильним наглядом платників податків (за сумісництвом – виборців).

Під кожним відео каналу обов’язково надається документ “Список Консервативних Медіа, які відсутні в інфопросторі України”. Це перелік найбільш одіозних трампівських ЗМІ, сповнених антиукраїнською агітацією. Зокрема, “Fox News”, “Newsmax” та “The Federalist”.

Окрім цього, з березня нинішнього року “Diaspora UA” активно поширює серед членів української діаспори Вашингтону листа зі звинуваченнями на адресу Посольства України в США. Основний посил відображає тематику каналу: “Нам стало відомо, що Посольство України в Сполучених Штатах Америки є противником наших мирних зібрань і мітингів, та розповсюджує фейки, начебто ці протести, якось шкодять Україні, та буцім-то є якісь міфічні домовленості з Адміністрацією Байдена, згідно котрих, потрібно “забути” про Закон про ленд-ліз! Також в цих фейках часто не правильно трактують саме Закон про ленд-ліз, чим відверто вводять людей в оману!” (збережено авторську орфографію).

Перераховувати далі діяльність “діаспорян” немає жодного сенсу, оскільки їхня риторика продовжує крутитися навколо питань “тотальної зради” українського керівництва та посольства у США. До цього додаються аналогічні звинувачення щодо американського президента.

Здається, що можна було б взагалі проігнорувати їхнє існування, зважаючи на невисоку популярність однойменних ресурсів. Але діяльність “Diaspora UA” має всі ознаки російської спецоперації. І питання не в тому, скільки саме переглядів має кожне окреме відео з найскандальнішою назвою. Проблема в тому, що так звані “експерти” активно входять в публічну площину. Їх цитують доволі відомі медіа-ресурси. Ці думки видаються за позицію начебто реальної української діаспори, яку більшість з учасників проєкту не можуть представляти в принципі.

Наразі це реальна загроза українській національній безпеці. І займатися протидією фейковій “діаспорі” мають не стільки критичні глядачі, скільки відповідна українська спецслужба.

Джерело: блог Юрія Смирнова для OBOZ