Одразу попереджаю — текст буде складний. З кількома неочевидними висновками. Але обов’язковий для прочитання і дискусії. Буде про російські наративи, мобілізацію та шлях до перемоги. А також — як протидіяти ворожим впливам.

Один з перевірених роками методів впливу на інше суспільство/інформаційний простір — стратегія щодо посилення розколів. Якщо дуже спрощено, метою є досягнення максимальної кількості окремих страт (бульбашок), які активно та агресивно конфліктують з іншими. Ідеально — коли ці страти починають самовідтворювати конфліктні наративи, вже без зовнішнього впливу.

Українське суспільство ще до повномасштабного вторгнення було досить конфліктним і поляризованим. Вибори 2019 року не минулися без наслідків, проте, якщо дуже добре пригадати, саме московські політтехнологи на чолі з Павловським ще в далекому 2004 принесли нам цю історію, запустивши «три сорти України». І з тих часів, в тій чи іншій формі ми відтворювали конфлікти всередині країни (на виборах і не тільки).

Після 24.02.2022, в перші місяці настав період національної єдності, коли ті, хто не хотів бути частиною цього консенсусу просто втекли за кордон і не заважали нам давати відсіч ворогу. Згадайте ті часи. Як забувалися старі конфлікти й розбіжності, як кожен шукав і знаходив собі місце в загальному організмі, як стояли черги біля ТЦК і реально було іноді дуже важко мобілізуватися, якщо ти не мав досвіду і потрібної військової спеціальності, й тому з’являлися ТрО, ДФТГ та «дике поле» під Києвом. Людей і їх бажання тоді вистачало, бракувало зброї та підготовки.

Проте, треба визнати, ми недооцінили вплив російської дезінформації на український інформаційний простір. Тим більше що зерно було вкинуто дуже давно, як я вже писав.

Отже, десь з травня 2022 року, як тільки пряма загроза поразки у війні та окупації Києва зникла — вплив російських спеціальних інформаційних операцій відновився. Тим більше що їм потрібен був час, щоб змінити наративи з «Київ впаде за три дні» і «друга армія світу» на реалістичне.

Щоб цей текст не був дуже довгим, нагадую спрощено основні напрямки (наративи/тези) російського впливу в Україні:

– бійці на фронті погано забезпечені;

– влада краде, в безлічі варіацій від центральної/місцевої, до абстрактних вкидів про «зброя, яку ми отримуємо від союзників, йде на продаж» і навіть «Буданов в зерновозах вивозить HIMARS на продаж в Африку»;

– великі волонтерські фонди крадуть, все тримається на маленьких, «народних» волонтерах та звичайних людях.

– бійців кидають «на м’ясо», кількість загиблих приховується, тому що їх більше ніж в росіян;

– мобілізація незаконна;

– поки в тилу всі відпочивають, ви (бійці) гинете за їх «лавандове лате»;

– у владі — зрадники, війна через них;

– Україна погано поводиться зі своїми солдатами/цивільними, забула про полонених;

– Війна в Україні є частиною глобальної змови.

Як і в будь-якій якісній пропаганді, росія поєднує маніпуляції з напівправдою, так званий метод “90/10” і відверту, грандіозну брехню, прямо за геббельсом. Що важливо — росія запустила всі ці наративи одночасно і чекала поки вони почнуть працювати. Вже забулося давно, хто перший що сказав, хто вкинув в інформаційний простір — люди це поширюють від себе і переконані, що це вони самі дійшли до таких висновків.

А ще в якийсь момент увімкнувся політичний фактор. Наприкінці лютого 2023 року хтось чомусь вирішив, що оскільки ми вже точно переможемо саме у 2023 році, як заявлялося, наприклад, очільником ГУР Будановим, то вже час думати й про майбутнє «після перемоги». Мене і досі тіпає, як згадаю «форуми відновлення та сталого миру» та інші передчасні пафосні заходи (при цьому заяви Буданова, наприклад, могли бути елементом впливу на ворога та/або на наших союзників, який не врахував, що з нього будуть зроблені абсолютно ідіотські та передчасні висновки).

Все це спричинило просто руйнівний ефект для нашої боротьби, який, можливо і буде вирішальним в тому, що ми не досягнемо всіх поставлених цілей (скажу дуже обережно).

По-перше, значна частина суспільства розслабилася. Дуже багато тих, хто до цього ходив періодично в ТЦК і чекав своєї черги — почали бачити своє майбутнє поза ЗСУ. Інші, навпаки, не маючи достатніх фізичних якостей та навичок, перевелися (або пішли) в штурмові підрозділи й загинули (серед моїх близьких знайомих є такі). Треті просто почали жити своїм життям, без урахування фактору війни, тим більше що й інфраструктура почала відновлюватися, світло стало цілодобово, а на вулиці весна і надії на краще.

Це спричинило наступну проблему — в якийсь момент на фронті почало бракувати бійців, нормальний рекрутинг вели, по суті, тільки у Третій штурмовій та в Гвардії наступу. І, не зробивши аналізу та висновків, в якийсь момент почали підходити до виконання мобілізаційного плану за, по суті, російською калькою, яка бере коріння в радянських практиках — бездумний примус. При повній відсутності правильної комунікації з суспільством.

Ще раз, акцентую: з усіх прасок можна почути про «перемогу, вихід до Криму до кінця літа, вибори восени 2023 року, повоєнну відбудову» — і побачити відео з працівниками ТЦК, які силоміць забирають людей з вулиць. Тут, до речі, я б не робив винною саме владу, бо першими про «безумовну перемогу» почали кричати окремі представники громадянського суспільства, які вирішили, що без них потяг відновлення не має рушати.

До того ж можна припустити що саме в цей період шалено збільшився попит на «платні послуги ТЦК», коли ті, хто повірили в перемогу вже у 2023 році, логічно для себе припустили, що ці кілька місяців краще побути десь за кордоном. Тому військкоми, які теж подумали, що їх «золотий» в усіх сенсах цього слова час скоро мине (ніколи до їх посади не були настільки впливовими та прибутковими) — почали «сеанси зцілення непридатних» та виявлення невиліковних хвороб у здорових. Проте все це вимагало швидкого виконання і перевиконання мобілізаційних планів, що і спричинило брутальне і безсенсовне вуличне «полювання за головами».

Тут, звісно, треба «подякувати» міністру Олексію Резнікову, який не передбачив цю проблему, провалив комунікаційну складову діяльності Міністерства оборони та не забезпечив організацію нормального обліку та призову військовозобов’язаних (якщо йти за логікою, що в нас персональна відповідальність міністрів за провали в роботі). Проте цю людину в нас запам’ятають по штучних скандалах щодо яєць та курток, а ніяк не за провал на основному напрямку.

Ще окремо варто згадати й міжнародний напрямок. Так вийшло, що наші партнери мають певну недовіру до нашої влади, і небезпідставно. Ця недовіра системна і призводить до того, що союзники, окрім комунікації з владою, шукають альтернативні джерела отримання інформації. А з нещодавньої зустрічі Блінкена ми побачили кого саме, на жаль, вони слухають. І дуже трагічно для України, що саме у цих людей виник передовсім особистий конфлікт з міністром оборони, а також що їх також «захопило» це змагання за «майбутнє після перемоги». Тому, почувши й від влади, й від самолегітимованих «представників громадянського суспільства» тези про неминучу перемогу, а також — про корупцію, в США логічно вирішили, що наданої допомоги достатньо, давати літаки — невиправданий ризик, й Абрамси можна притримати, разом з ATACMS і тим більше F-16.

«На мою думку, нам потрібна штурмова авіація. F-16 і тому подібні платформи не є штурмовою авіацією. Штурмова авіація в США це, перш за все, літаки А-10 Thunderbolt II. Так само це армійська авіація, але це ударні гелікоптери типу AН-64 і так далі. Це повітряні платформи, призначені для завдавання ударів по землі» — говорив Кирило Буданов в лютому 2023 року. І додавав: «Саме інтенсифікація (потрібна Україні). Тому що озброєння іде, але темпи і обсяги не є достатніми для перелому. Станом на зараз. Тобто потрібно більше».

Але його не послухали, і радник з нацбезпеки Президента США Джейк Салліван заявив, що «…питання відправки Києву бойових літаків не є першочерговим. На цьому етапі критичним елементом є здатність наземного маневру. А це означає танки, бронетранспортери, бойові машини піхоти».

А потім Збройні сили України вперлися в добре підготовлені захисні укріплення росії та зіткнулися з перевагою ворога в повітрі при контрнаступі…

Проте це все не мало б такого критичного впливу, якби не лягло на підготовлений російською пропагандою ґрунт. Згадайте наративи, які я наводив вище. Згадайте і політичні конфлікти, які розпочалися з березня 2023 року. Поки нагорі «ділили шкуру невбитого російського ведмедя» та змагалися за химерні політичні та фінансові перспективи, середньостатистичний українець поділився на кілька таборів:

1. Кілька сотень тисяч бійців на фронті, які понад рік воюють, втратили купу друзів та побратимів, здоров’я й сили та які йдуть в контрнаступ, а отже — кількість жертв зростає. Тим більше не забуваємо, що оборона росіян була кращою ніж всі очікували, а F-16 ми не отримали.
2. Величезну кількість поранених бійців, а також тих, хто на тиждень виїхав у мирні міста і побачив розслаблене суспільство, що спостерігає за війною як за футбольним матчем національної збірної. Під пиво і горішки. Це все миттєво дізналися ті, хто на фронті, від тих, кому найбільше довіряють — від побратимів.
3. Політики, навколополітична тусовка, влада всіх рівнів і ті, хто нею хочуть стати. Навіть ті, хто завжди мав за пріоритет перемогу, почали додавати до планів і комунікацій політичний інтерес. Звідси посилення всіх можливих конфліктів та ср@чів. Звідси вкиди компромату і замовні медійні кампанії. І навіть тоді, коли вже стало остаточно зрозуміло, що в 2023 і навіть в першій половині 2024 року виборів не буде через триваючі бойові дії — кампанії не зупинилися. Бо, зокрема, деякі партії вже набрали співробітників у партійні штаби і їх керівники абсолютно не хотіли втрачати дохід, який вимірюється завжди достатньо солідними сумами.
4. Вороже до України населення, яке вдало і не дуже приховує це. Які наводять ракети та усіляко допомагають росії перемогти. Вони активно долучаються до будь-якої діяльності, що шкодить Україні. В тому числі — і тієї, що досліджую я.
5. Колишні «ватники», які реально помилялися і вірили в «руzкій мір», проте удари ракета зробили в їх свідомості порожнечу. І які поки що ніким не «взяті під крило». Тобто, політично, вони чистий аркуш, на якому можна писати як «Слава Україні», так і «сво йде за планом, в усьому винні масони/НАТО».
6. Аполітичне населення України, яке завжди становить абсолютну більшість і яке в критичні моменти історії займає передовсім пасивну позицію, не будучи ворожим до держави. Тут я можу пригадати спогади мого прадіда, який пояснював, чому на його думку Україна програла визвольні змагання в 1917-1921: «українці вперше отримали у повне користування землю, всі втомилися боротися і воювати, повірили, що катастрофи не буде і можна нарешті заробляти». Не підтримавши так як слід владу УНР, всі вони тоді опинилися або в таборах, або були знищені.
   Так само і зараз — вони не є ворогами України. Всі ці чоловіки, які ховаються від працівників ТЦК або тікають за кордон — передовсім жертви російських впливів та наслідок провалу комунікації від влади.

Проте ми зараз бачимо, як наративи і практики російської пропаганди, згадані вище та які дочекалися «свого часу» й стратифікації українського суспільства, починають працювати на користь ворога. Останні кілька місяців я читаю та чую від лідерів думок абсолютно протилежні за змістом тези, а вчора у однієї поважної людини прочитав прямо в дописі дві несумісні позиції — «на фронті потрібні тільки мотивовані бійці», «нинішніх мобілізованих принесли в жертву і списали». Ці позиції несумісні (а мали б бути сумісні) тому що для того щоб на фронт прийшли вмотивовані бійці — мало просто про це написати або забрати з вулиці чоловіка, який на фронт не хоче. Тим більше ці позиції стають несумісними через провальні кампанії на кшталт «мужність перемагає страх».

Але про мобілізацію нижче, бо це не головна проблема зараз. Окрім людського ресурсу нам потрібен фінансовий, щоб забезпечувати військо та зброя. Про те, що вже зроблено в Україні, говорити публічно не варто, хай вороги читають як в нас все провалено. Але об’єктивно, при такій інтенсивності бойових дій та для збереження тиску на ворога — нам потрібно збереження і таких самих обсягів поставок озброєння. А вони будуть зменшуватися, і через об’єктивні фактори, і через політичні розклади в країнах-союзниках.

Єдиний по-справжньому безкомпромісний лідер країн НАТО, Борис Джонсон, вже не є владою. І, так само, дуже скоро Консервативна партія втратить владу в Британії. А лейбористи, принаймні деякі керівники, публічно проти підтримки України. В США теж дуже ймовірно що наступним президентом буде Дональд Трамп і хоча політична система в США має багато важелів стримування, які нівелюють рівень ₴панутості окремого президента, проблема передовсім в американцях, які значною мірою також є жертвами тієї самої технології поділу та створення лінії розколу. І значна частина американського суспільства не бачить в війні росії проти України нічого поганого, асоціюючи нашу країну з тим, що вони категорично не сприймають у власній країні. Звідси і постійні спроби вимагати припинення підтримки України, в публічних закликах до чого об’єдналися такі теоретично несумісні між собою партії як лібертаріанці, комуністи, расисти, антифашисти і т.д. Звідси і ретвіти Ілона Маска заклику зупинки допомоги Україні через «порушення прав людини при мобілізації».

Повертаючись в Україну, хочу наголосити, що справедливість не завжди йде поруч з доцільністю і стратегією перемоги. Так само хочу нагадати, що у Революції Гідності брала участь реальна меншість українців. Наприклад, в критичні моменти на Майдані збиралося тисяч тридцять в кращому випадку, при тому що в Києві мешкає понад три мільйони. При цьому на недільні Віча могло прийти і сто тисяч, а на максимумі, можливо і дійсно був мільйон. Так само і з підтримкою — дуже багато обмежувало себе грошовою чи матеріальною. Але під кийки та тим більше кулі «беркута» не йшли.

Я думаю що ця пропорція цілком релевантна щодо тих, хто вже пішов в Збройні сили України чи готовий це зробити як тільки надійде повістка (вже сходив кілька разів в ТЦК та чекає виклику). Для того щоб цю кількість збільшити, не втративши суттєво якість — потрібно щоб поширення в медіа обговорення щодо несправедливості існуючої ситуації не шкодило проведенню мобілізації. Щоб уникнути конфліктів між згаданими вище групами українців. Але — щоб достатньо швидко зробити повноцінну ротацію та на фронт пішли вмотивовані бійці.

Це — виклик передовсім для нового міністра оборони і я щиро сподіваюся що в нього вийде. І цей блог, зокрема, в тому числі щоб допомогти.

На мою думку, щоб виправити ситуацію, потрібна послідовна сукупність наступних кроків:

1. Посилити роботу контррозвідки, якщо там не витягують — замінти слабкі ланки. Хоча, на моє відчуття, їм передовсім бракує законодавчого апарату. Вже сформовані і діючі мережі російської агентури мають бути ліквідовані. А в нас нікуди не поділися члени партії шарія, опзж, священники рпц, члени всіх цих сект, де активно працювала росія. Ворогу дуже вигідно, щоб щодо них ми говорили про гуманізм та демократію, але просто пригадайте фото цих всіх коригувальників, які наводять ракети, через які гинуть мирні мешканці. Може гуманізм якраз в тому щоб позбавити ворога таких помічників? Тим більше що провідна країна західної демократії піід час смертельної небезпеки в Другій світовій війні йшла на досить радикальні кроки.
2. Суспільство, вся країна має повернутися в цей стан — відчуття смертельної небезпеки. Неможливо поєднати міста, які живуть своїм життям — і тотальну мобілізацію, якої не уникнути. Від «лавандового латте» дійсно потрібно відмовитися, але це має бути загальна позиція всіх лідерів думок.
   Оскільки росія готова до довгої війни на виснаження — ми маємо зробити цю війну більш інтенсивною, з більшим залученням громадян. Тим більше що вже за місяць, дуже ймовірно, ми повернемося в стан, коли ворог буде ледь не щодня бити, щоб знищувати інфраструктурні об’єкти. І, зрозуміло, частково матиме успіх.
3. Потрібно припинити цей дивний «національний мазохізм» смакування корупції та зради. Як це не сумно визнавати, але в нас немає іншого шляху аніж довіритися тим, хто країною зараз керує. Демократичних механізмів змінити владу зараз не існує. Вибори до перемоги неможливі, а без перемоги — не відбудуться взагалі. Тому витягування з шухляд всіх старих факапів і зрад потрібно припинити. Як і медійні атаки, системне повторення одних і тих самих меседжів.
   Це все впливає і на українське суспільство, але передовсім — на союзників. Рано чи пізно вони можуть використати «корупцію», що суттєво зменшити нам допомогу.
4. Єдність. Це — головне. Руйнувати лінії розколів де тільки можна. По всім, що я згадав, і не тільки.

Вище я наводив пряму цитату очільника ГУР, яка свідчить, що розвідка, а отже і все військово-політичне керівництво України знало про те, що росіяни готові до нашого контрнаступу і що саме ЗСУ потрібно для того, щоб досягти рішучого успіху. Ми це не отримали, і це вже не змінити. А саме весна-літо 2023 року були ідеальним часом завдати ворогу, після його провальної зимової кампанії, серії поразок щоб спричинити деструктивні процеси всередині.

На цьому прикладі дуже добре можна зрозуміти, що саме інтенсивні бойові дії дають Україні шанс. Не еволюційне нарощування спроможності війська — а кардинальне. Перетинання всіх «червоних ліній путіна» одночасно. Удари по кремлю і «кримському мосту». Паритетна війна шляхетними методами неможлива, нас менше фізично і в нас менше ресурсів.

І інформаційно ми маємо вигравати, а не йти за російськими наративами. Тим більше не варто самим посилювати лінії розколу, бо іноді відчуття що стратегічні комунікації в країні захопили технологи Анатолія Гриценка з 2019 року, настільки вони провальні.

Наостанок хочу тезово, банальне:

1. Хворобу потрібно бачити.
2. Треба лікувати причину, а не наслідки.
3. Профілактика — кращий варіант, аніж хірургія.

Це стосується і комунікацій, і стратегічного планування.

Наша команда працює і над цим.

Якщо ви хочете підтримати нашу інформаційну боротьбу, зробити це можна за реквізитами:
➡️Банківський переказ з вашої картки на наш рахунок (в тому числі і через GooglePay, ApplePay та в іноземній валюті):
https://secure.wayforpay.com/donate/d235c5163b6b8

➡️Міжнародний варіант підтримки через PayPal: [email protected]

Всі донати будуть розглядатись як благодійні пожертви на статутну діяльність ГО «Фонд сприяння демократії».