В умовах сучасних геополітичних реалій Туреччина відіграє ключову роль для України, особливо в контексті безпеки та стабільності Чорноморського регіону. Унікальність українсько-турецьких відносин полягає у відсутності серйозних протиріч, на відміну від відносин з деякими іншими сусідніми країнами.
Будучи важливим гравцем в Чорноморському басейні, Туреччина, водночас не має жодних “точок тертя” з Україною. Більше того – з Україною в офіційної Анкари є спільні інтереси та давні спільні історичні вороги. Турецький лідер постійно наголошує, що Туреччина не визнавала і ніколи не визнає незаконної анексії Криму та українських земель та стійко стоїть на позиціях суверенітету, територіальної цілісності та незалежності України.
Туреччина традиційно виступала історичним противником Росії й має давні образи на Москву за програні російсько-турецькі війни, внаслідок яких вона втратила володіння на Балканах і з яких почався занепад Османської імперії. А декілька років тому, відносини між РФ та Туреччиною загострилися через війну в Сирії, в якій перша підтримала сирійського президента Башара Асада, тоді як Анкара виступала проти нього. А збиття турецьким винищувачем російського літака Су-24 викликало в Кремлі справжню антитурецьку істерію.
Деякі турецькі політичні сили сьогодні не проти розширити турецький вплив на мусульманські та тюркські регіони РФ. Татарстан, Башкирію, Північний Кавказ, Якутію населяють тюркські мусульманські народи, споріднені з турками, які перебувають під владою етнічно й культурно чужої Росії. А оскільки найрозвиненішою і найсильнішою тюркською державою є Туреччина, то очевидно, хто має відігравати провідну роль у збиранні тюркських земель після їхнього звільнення від російського панування. Тому Туреччина активно організовує й фінансує низку освітніх та пропагандистських програм, за якими здібна тюркська молодь з РФ здобуває освіту й проходить підготовку в Туреччині, а повертаючись – поширює ідеї тюркської національно-визвольної боротьби в російських суб’єктах федерації.
Ще одним конфліктним регіоном та «замороженою гарячою точкою» між обома державами є Кавказ, де Туреччина підтримує мусульманський Азербайджан, а Росія донедавна підтримувала християнську Вірменію, яку зрештою, зрадила. Водночас Туреччина вважає стратегічною метою утвердитися в Центральній Азії: Туркменістані, Казахстані, Узбекистані й Киргизстані – етнічних тюркських країнах, в яких Росія встановила свій вплив. А після російської анексії Криму, в якому проживають не байдужі Туреччині кримські татари, Північне Причорномор’я стало ще однією зоною протистояння стратегічних інтересів обох країн.
У свій час президент Франції Франсуа Олланд навіть заявив, що між Росією та Туреччиною може розпочатися збройний конфлікт. Потенційна дружба з Туреччиною за таких умов була б надзвичайно вигідною для України, адже на фоні протистояння російській агресії в регіоні, Київ мав би підтримку економічно успішної та добре озброєної Туреччини, модернізований флот якої, є найкращим у Чорному морі. При цьому, на відміну від нерішучого Заходу, твердий турецький лідер Ердоган міг би бути надійним союзником для зупинення російського впливу у всій Східній Європі.
На фоні останніх подій у США та нерішучості європейських країн, розгляд Туреччини як давнього принципового противника РФ, потенційним учасником Балто-Чорноморського союзу в майбутньому є кроком, який поклав край агресивним намірам Ерефії у Східній Європі.
Зараз відбувається повільний крен Анкари із орієнтації на Захід, до формування підкресленої геополітичної самостійності регіонального лідера, яке супроводжується своєрідним змаганням і водночас заграванням з Москвою, як противаги ЄС та США. Перед Україною лежить непросте завдання: знайти місце для України в турецькій геополітичній грі, та використати як козир, що взаємовигідна україно-турецька співпраця та заступництво Туреччини у питанні кримських татар є чи не єдиним, що може уповільнити чи навіть відвернути російсько-турецьку “дружбу”.
