11 березня Литва святкує 35-річчя відновлення своєї незалежності, яка була проголошена 1990 року. Того дня Верховна Рада Литовської Республіки ухвалила Акт про відновлення незалежної Литовської держави, ставши першою республікою, що вийшла зі складу СРСР. Але в контексті заяв з білого дому та подій минулого місяця, святкування у Литві відзначаються з тривогою за майбутнє країни

11 березня 1990 року Верховна Рада Литви під керівництвом руху «Саюдіс» оголосила про відновлення незалежності, скасувавши радянську окупацію, яка розпочалась у 1940 році через пакт Молотова-Ріббентропа. Це стало першим кроком до розпаду СРСР. У січні 1991 року радянські війська спробували придушити незалежність Литви, атакуючи Вільнюську телевежу, що призвело до загибелі 14 осіб і поранення понад 1000 людей. Однак завдяки народному спротиву Литва змогла зберегти свою незалежність, і 6 вересня 1991 року СРСР визнав її суверенітет. Цей день став одним із трьох основних національних свят Литви поряд із Днем державності (6 липня) та Днем відновлення державності (16 лютого).

Литва, невелика балтійська країна з населенням близько 2,7 мільйона осіб, стала важливим гравцем на міжнародній арені після здобуття незалежності в 1990 році. Литва активно інтегрується в міжнародні організації, сприяє розвитку демократії та прав людини, а також підтримує європейську і трансатлантичну співпрацю.

Нинішнє геополітичне становище та зовнішня політика Литви є цікавим феноменом побудови успішної, демократичної національної держави під боком у Ерефії, за умов, що загроза російського вторгнення ніколи не зникала повністю, а в останній місяць навіть за гострилася.

Одним із головних орієнтирів зовнішньої політики Литви є її участь у міжнародних організаціях, зокрема в Європейському Союзі та НАТО. Литва стала членом ЄС та НАТО в 2004 році, що значно зміцнило її політичні та економічні позиції в Європі. Членство в цих організаціях не лише до останнього часу гарантувало економічну стабільність і розвиток, але й є основою для безпеки держави, адже Литва знаходиться в безпосередній близькості до Росії, яка становить потенційну загрозу для її суверенітету.

Крім цього, поруч з її територією лежить так званий Сувалківський коридор – смуга землі довжиною у сотню кілометрів, котра відділяє тимчасово окуповану росіянами Калінінградську область Ерефії від васальної Москві Білорусі. Воєнні експерти стверджують, що у випадку агресії Москва битиме насамперед туди, відокремивши таким чином три балтійські країни від Польщі, а отже й – сухопутної воєнної допомоги з Європи. За останні тижні в Литві всерйоз задумалися над ймовірністю такого сценарію, враховуючи, що навіть найрадикальніші варіанти можуть стати можливими.

Литва активно підтримує розширення ЄС та НАТО, зокрема щодо країн Східної Європи. Вона виступає за інтеграцію таких держав, як Україна, Грузія та Молдова, з метою зміцнення стабільності в Європі та підтримки демократичних процесів. Литва також активно підтримує Україну в її європейському та євроатлантичному виборі, допомагаючи в процесах реформ та інституційної інтеграції в ЄС та НАТО.

Литва неодноразово висловлювала стурбованість щодо агресивної зовнішньої політики Росії, зокрема після анексії Криму в 2014 році та військових дій на сході України. Литва активно підтримує санкції проти Росії та виступає за посилення військової присутності НАТО в Балтійському регіоні. Більш того, Литва є важливим партнером у військовій співпраці з іншими країнами Балтії, такими як Латвія та Естонія, а також активно залучена до розширення Альянсу на сході.

З моменту російської агресії проти України Литва стала одним з найактивніших її союзників у Європі. Литва надає Україні не тільки гуманітарну допомогу, але й військову підтримку. Литовські урядовці регулярно наголошують на важливості підтримки української територіальної цілісності та незалежності, а також закликають міжнародну спільноту до більш рішучих дій проти російської агресії. Окрім цього Литва, з країнами Балтії та Скандинавії, розпочала спільну підготовку української бригади в рамках проєкту «Нордично-Балтійської бригади».

Цікаво, що відносинах з Китаєм маленька Литва не боїться кидати виклик китайському дракону. Нещодавні політичні суперечності, зокрема щодо Тайваню, стали причиною напруження в двосторонніх відносинах. Литва підтримує Тайвань і його право на самовизначення, що не подобається Китаю, і це стало важливою темою у зовнішній політиці країни. Це практично єдина європейська країна, котра робить ставку на Тайвань, замість заробляти на торгівлі з Китаєм.

Сучасний світ ставить перед Литвою нові виклики, що вимагають від держави гнучкої та адаптивної зовнішньої політики. Литва продовжує працювати над зміцненням своїх союзів і партнерств, підтримує міжнародну правову систему та активну участь у вирішенні глобальних проблем.

Основними викликами для зовнішньої політики Литви залишаються забезпечення безпеки в умовах агресії з боку Росії, підтримка стабільності у Східній Європі та боротьба за активну роль у глобальних питаннях, таких як зміна клімату, економічна стабільність та права людини.

Зовнішня політика Литви є прикладом того, як маленька країна може ефективно адаптуватися до складних геополітичних реалій, не тільки забезпечуючи свою безпеку та економічне процвітання, але й впливаючи на міжнародні процеси. Литва демонструє приклад активної та відповідальної участі в міжнародних справах, виступаючи на захист демократії, прав людини та стабільності в Європі та світі.

Литва залишається не лише однією з ключових держав Міжмор’я – потенційного Балто-Чорноморського союзу, але й чи не єдиним українським союзником, який до нас немає жодних претензій і щиро допомагає, розуміючи, що якщо росіянам вдасться досягти успіхів в Україні – Литва буде наступною.

В умовах сучасних геополітичних реалій Туреччина відіграє ключову роль для України, особливо в контексті безпеки та стабільності Чорноморського регіону. Унікальність українсько-турецьких відносин полягає у відсутності серйозних протиріч, на відміну від відносин з деякими іншими сусідніми країнами.

Будучи важливим гравцем в Чорноморському басейні, Туреччина, водночас не має жодних “точок тертя” з Україною. Більше того – з Україною в офіційної Анкари є спільні інтереси та давні спільні історичні вороги. Турецький лідер постійно наголошує, що Туреччина не визнавала і ніколи не визнає незаконної анексії Криму та українських земель та стійко стоїть на позиціях суверенітету, територіальної цілісності та незалежності України.

Туреччина традиційно виступала історичним противником Росії й має давні образи на Москву за програні російсько-турецькі війни, внаслідок яких вона втратила володіння на Балканах і з яких почався занепад Османської імперії. А декілька років тому, відносини між РФ та Туреччиною загострилися через війну в Сирії, в якій перша підтримала сирійського президента Башара Асада, тоді як Анкара виступала проти нього. А збиття турецьким винищувачем російського літака Су-24 викликало в Кремлі справжню антитурецьку істерію.

Деякі турецькі політичні сили сьогодні не проти розширити турецький вплив на мусульманські та тюркські регіони РФ. Татарстан, Башкирію, Північний Кавказ, Якутію населяють тюркські мусульманські народи, споріднені з турками, які перебувають під владою етнічно й культурно чужої Росії. А оскільки найрозвиненішою і найсильнішою тюркською державою є Туреччина, то очевидно, хто має відігравати провідну роль у збиранні тюркських земель після їхнього звільнення від російського панування. Тому Туреччина активно організовує й фінансує низку освітніх та пропагандистських програм, за якими здібна тюркська молодь з РФ здобуває освіту й проходить підготовку в Туреччині, а повертаючись – поширює ідеї тюркської національно-визвольної боротьби в російських суб’єктах федерації.

Ще одним конфліктним регіоном та «замороженою гарячою точкою» між обома державами є Кавказ, де Туреччина підтримує мусульманський Азербайджан, а Росія донедавна підтримувала християнську Вірменію, яку зрештою, зрадила. Водночас Туреччина вважає стратегічною метою утвердитися в Центральній Азії: Туркменістані, Казахстані, Узбекистані й Киргизстані – етнічних тюркських країнах, в яких Росія встановила свій вплив. А після російської анексії Криму, в якому проживають не байдужі Туреччині кримські татари, Північне Причорномор’я стало ще однією зоною протистояння стратегічних інтересів обох країн.

У свій час президент Франції Франсуа Олланд навіть заявив, що між Росією та Туреччиною може розпочатися збройний конфлікт. Потенційна дружба з Туреччиною за таких умов була б надзвичайно вигідною для України, адже на фоні протистояння російській агресії в регіоні, Київ мав би підтримку економічно успішної та добре озброєної Туреччини, модернізований флот якої, є найкращим у Чорному морі. При цьому, на відміну від нерішучого Заходу, твердий турецький лідер Ердоган міг би бути надійним союзником для зупинення російського впливу у всій Східній Європі.

На фоні останніх подій у США та нерішучості європейських країн, розгляд Туреччини як давнього принципового противника РФ, потенційним учасником Балто-Чорноморського союзу в майбутньому є кроком, який поклав край агресивним намірам Ерефії у Східній Європі.

Зараз відбувається повільний крен Анкари із орієнтації на Захід, до формування підкресленої геополітичної самостійності регіонального лідера, яке супроводжується своєрідним змаганням і водночас заграванням з Москвою, як противаги ЄС та США. Перед Україною лежить непросте завдання: знайти місце для України в турецькій геополітичній грі, та використати як козир, що взаємовигідна україно-турецька співпраця та заступництво Туреччини у питанні кримських татар є чи не єдиним, що може уповільнити чи навіть відвернути російсько-турецьку “дружбу”.

У той час, як деякі політичні кола у Варшаві зосереджують свою увагу на пошуку історичних претензій до України, Польща залишається вразливою до потенційної російської агресії, стаючи наступною можливою ціллю після України.

 Слабким місцем в системі геополітичної оборони НАТО є так званий Сувалківський коридор – вузька смуга суходолу протяжністю близько 100 кілометрів, що пролягає між Польщею та Литвою, в районі міст Сувалки, Августов та Сейни. Цей коридор має стратегічне значення, оскільки він з’єднує країни Балтії з Польщею та рештою членів НАТО, і водночас відокремлює російську Калінінградську область від Білорусі.

Цей регіон є найкоротшим шляхом між Калінінградською областю та Білоруссю, які, з огляду на залежність Білорусі від Росії, можна розглядати як єдине ціле – “Союзну державу Росії та Білорусі”. Калінінградська область, оточена з усіх боків країнами НАТО, є фактично російським анклавом, військовою базою та потенційною “міною сповільненої дії” в центрі Альянсу.

Росія, проводячи агресивну зовнішню політику, висловлює невдоволення обмеженнями торгівлі та пересування громадян між Калінінградською областю та Європейським Союзом, особливо з боку Литви, називаючи це “натівською блокадою”. Попри відсутність реальної блокади чи агресивних дій з боку європейських країн, російська пропаганда активно використовує цей наратив для створення приводу для можливої агресії.

Російські державні телеканали регулярно транслюють погрози щодо “прокладання дороги життя” через Сувалківський коридор за допомогою танкових колон, з метою “звільнення регіону від натівської блокади”. Ця риторика нагадує пропаганду, яка передувала анексії Криму та вторгненню в Україну.

У випадку гіпотетичного конфлікту між Росією та НАТО, Сувалківський коридор набуває критичного значення для Москви. Швидке захоплення цього коридору дозволить Росії розколоти східний фланг Альянсу та відрізати країни Балтії від основних сил НАТО.

Західні військові експерти вважають цей регіон однією з найбільш потенційно небезпечних точок у Європі. Цю думку підтвердив генерал Бен Годжес, колишній командувач Збройних сил США в Європі. У разі успішного російського прориву через Сувалківський коридор, Литва, Латвія та Естонія опиняться в ізоляції, а підкріплення від НАТО може прибути занадто пізно.

Калінінградська область залишається потенційним casus belli (приводом для війни) для майбутнього конфлікту з НАТО, в якому російська армія планує прорватися до “заблокованого” Калінінграда через Сувалківський коридор.

Існує два основних сценарії російського прориву:

• Через Литву, яка має менший військовий потенціал і тому є більш вразливою. Однак, цей напрямок є очевидним, і Литва вже розпочала будівництво оборонних споруд.
• Через Польщу, яка має більшу армію та може виявитися більш складним противником. Цей напрямок може бути несподіваним для НАТО. Додатковим фактором на користь “польського” напрямку є те, що південніше Сувалківського коридору, в районі польського Ліпська, є відкрита рівнинна місцевість, сприятлива для швидкого просування військ.

Попри плани польської влади щодо будівництва оборонних укріплень, реалізації цих планів перешкоджають протести місцевих фермерів та проблеми з приватними земельними ділянками.

Якщо російська агресія проти країн НАТО все ж таки почнеться, найбільш вірогідним напрямком удару буде польська ділянка Сувалківського коридору.