«Ворог знає: якщо працюємо ми — буде прорив або штурм». Історія братів зі спецпідрозділу KRAKEN

від Юрій Гончаренко
26 переглядів

Черн і Лютий — брати родом з Буковини. До війни працювали в поліції і гадали, що військову форму не доведеться одягати. Проте лютий 2022 року змінив їхні плани на життя.

В інтерв’ю online.ua бійці спецпідрозділу KRAKEN розповіли про свій прихід на військову службу, бойові виходи, мотивацію та втрати.

Служба в спецпідрозділі KRAKEN

Чи був для вас очевидним факт, що війна у 2022 році набуде повномасштабного формату?

Черн: Я все життя буду згадувати історію, як за два дні до повномасштабного, 22 лютого, я сидів зі своїм кращим другом (який, до речі, зараз проходить службу в Артані) і якраз про це спілкувались. Я говорив, що не буде війни, що це банальна “гра м’язами”, спосіб до чогось нас примусити. А 24 лютого зрозумів, що помилявся.

На вашу думку, яку вагу мають введені санкції проти Росії?

Черн: Це значною мірою впливає не на користь країні-агресорці. Все працює, але ворог знаходить шляхи обходу введених санкцій: комплектуючі для оборонки закуповують, плюс є країни, котрі тримають курс “і вашим, і нашим”.

У нас є той самий потенціал. Наскільки мені відомо, ми маємо виробників БПЛА. На початку війни було порядка десь 30 виробників. Зараз більше 200. Проте чомусь це не фінансується і люди змушені самостійно шукати спонсорів.

В такому випадку, що Україну чекає надалі? Невже ізраїльський сценарій?

Черн: Залатається, обросте людським ресурсом… а ворог надалі буде нас випробовувати. Зараз прийшло розуміння того, що професійно боєздатна армія — це те, що мало б бути і не треба було це розвалювати з часів незалежності. Маючи такий ресурс тоді, зараз просити допомоги у всього світу? По-моєму не логічно. Ми зараз як “буферна зона”.

Та попри все це, маємо витримати. Та що говорити? Ми вже витримали. І надалі не варто опускати руки.

Треба росіянам “повибивати зуби” так, щоб їм більше не хотілося до нас лізти.

З чого почалась ваша військова служба? І чому ви вирішили поєднати життя з цією справою?

Лютий: Я до війни працював у поліції. Але незважаючи на те, що рапорт був вже написаний, згідно внутрішнього наказу мав допрацювати 3 місяці. Планував до друга в Данію. Але я просто не зміг дивитися як хлопці воюють, а ми “відсиджуємось”. Тому, вирішив піти служити. До речі, друг тепер з нами в підрозділі, допрацював контракт і одразу до нас.

Боєць спецпідрозділу KRAKEN за позивним Лютий

За яких обставин ви почали служити у підрозділі KRAKEN?

Лютий: На 24 лютого 2022 року я був вдома. Зателефонували з роботи, сказали прийти на загальний збір за 10-15 хвилин. Потім, коли надійшла інформація, всі почали розуміти, що коїться. Через деякий час я звільнився з поліції, певний час побув вдома. Потім вже я пройшов КМБ, підписав контракт і таким чином почав служити.

Черн: В моєму випадку, скоріше не я в KRAKEN, а навпаки — він до мене. В цю частину я потрапив не одразу.

Спочатку була 3449 Інтернаціонального легіону, здається, Запорізький напрям. Лише по створенню 0458 мене вже за якісь результати забрали до штурмовиків, а вже при переїзді до Харкова в розвідку. Тобто, з 0336 нас поєднали.

Чи будете продовжувати служити після війни ?

Черн: Як кажуть мої знайомі: поки пропонують — йди.

Як родина сприйняла ваш намір піти боронити державу?

Черн: Родина взагалі перші півроку не знала, де я. Я вміло викрутився, сказавши, що їду в Київ організовувати блокпости і тому інше.

Але мама завжди відчуває. В неї постійно були підозри. Бабуся й досі думає, що ми в Києві. Так то краще. Бо вона завжди мені каже: “Перший нікуди не лізь”.

Чи був для вас очевидним факт, що війна, котра бере початок з 2014 року, триваючи 9 років, настільки може змінити свій масштаб?

Лютий: Були думки, але і надія була, що все обійдеться. Та не так сталося, як гадалося.

Перші бойові виходи

Під час служби в спецпідрозділі KRAKEN, в яких бойових операціях ви брали участь?

Черн: В основному це напрямки Донецької, Харківської, Луганської областей. Найбільше запам’яталась операція під Соледаром… Це був справжній “зомбі апокаліпсис”… Реальність здавалась такою, і промайнули думки, що це моя остання операція, усвідомлював, що можу не вийти звідти…

Бійці спецпідрозділу KRAKEN під час виконання бойового завдання

Пригадуєте своє перше бойове хрещення?

Черн: О, таке на все життя запам’ятав.

Це ще був Запорізький напрямок. Планувався вихід. Тоді виходи планувались на добу чи декілька діб, тому ми одягались якомога тепліше. Це ж була весна. 18-20 градусів. Всі тепло одягнені, а в мене на той момент і нормального рюкзака не було…

На вихід взяв із собою купу наборів. До того ж, дізнався, що мене, як кріпиша, відразу кулеметником поставили. Пам’ятаю відчуття, коли в мене все перекосило, навіть руки. І уявіть собі — поле, земля вже оброблена, ерозія попрацювала плюс вітер, обстріли. Намагаюсь бігти, а виходить, що грузну в землю, бо на мені амуніція кілограмів 40 та і сам я добрий. Ніби біжу, а насправді максимум виходила швидка хода. Це найкумедніше!

Лютий: Навряд чи забуду таке. Я тоді був ще зовсім не “обстріляний” і одразу перший вихід під Бахмут — відбивати ворога якомога далі від останньої дороги в місто, більш відомої як “Дорога життя”.

Пам’ятаю, як зараз, той мандраж і переживання перед виходом, але як тільки вигружаєшся з броньовика, одразу все зайве зникає. Всі зайві думки зникають і просто робиш свою роботу, до якої так довго готувався. Той день був невдалий і в плані операції, так і особисто для мене, бо саме тоді було поранено мого рідного брата.

Я був за кілька метрів від нього, як прилетіла міна на дорогу. Я встиг пригнутись, а він — ні. Осколок влучив в нього і на щастя нічого не зачепив і застряг у м’язах. Але те, як я кричу: “Черн 300!!!” — застрягло в мене далеко в голові.

Бахмут. “Дорога життя”

Чи можете пригадати певні курйозні чи смішні, непередбачувані або навіть чудотворні моменти в період перебування на позиціях?

Черн: Під Соледаром було. Отже, сидимо, стримуємо всіма силами цілий ворожий батальон.

У нас все було сумарно плюс ТРошники, котрі прийшли і кажуть: “Ми пішли”. Ну от, вони дійсно пішли і заголили нам фланги.

Та я не розгубився. Пам’ятаю як розклав тормозок, сидячи спиною до ворога, і просто з хлопцями почали вечеряти та анекдоти травити. Чули як росіяни, десь на відстані 70 метрів, між собою розмовляють.

В мене на той момент не було ні тепловізійного, ні приціла, у мого товариша лише були. Він дозаряджав, а я по сектору відпрацьовував.

Було багато випадків, так всього не згадаєш: і пов’язані з прильотами поруч-поруч, і пов’язані з пораненнями, які виявились везучими — просто зайшло у тіло, пошкодило мясо, але життєво важливих органів не поранило. Я деякі уламки досі зберігаю, один прямо під Орденом «За мужність».

Лютий: Загалом кожен бойовий вихід, так чи інакше запам’ятовується. Або та ж евакуація 200-х, 300-х.

Чи змінила війна ваш погляд на життя?

Черн: Змінила. Війна — це біль і втрати. Для деяких людей — це можливість зрозуміти, де його місце, де він має бути і що має робити. Я, наприклад, зараз відчуваю себе на своєму місці і гадаю, які б не були мої кроки, як би я не помилявся — я до цього дійшов. Я тут приношу користь і хочу надалі продовжувати це робити.

Лютий: Так, змінила. В мене завжди була думка піти служити в якийсь спецпідрозділ, але постійно або не вистачало мотивації кардинально змінити своє життя, або були якісь обставини на стороні. А от початок повномасштабного вторгнення надав мені надзвичайно сильний поштовх до дій, завдяки чому я тут. Я роблю роботу, яка мені подобається, і про яку я дуже давно мріяв.

Виходить, підрозділ вас відкрив?

Черн: Воно до того йшло. Як би ти не просувався по службі, до тебе все одно приглядаються. І в більшій мірі не як до бійця, а як до людини в цілому, до особистих якостей та рис. Думаю, якщо я тут, то все ж таки зарекомендував себе. А далі будемо бачити.

Чи передаєте ви особистий досвід новачкам або товаришам?

Черн: Я скажу так — я командир, але простіше бути бійцем і відповідати особисто за себе і за товариша поруч — зліва і справа.

Зараз до нас приходять хлопці з цивільного життя, тому звісно ми ділимось своїм досвідом та знаннями. Та й самі намагаємось постійно вчитись.

Лютий: Та навіть взяти ті ж самі реч — всім ділимось: медсумки, пара взуття якісного… Якщо є можливість, завжди один одному все передаємо.

Ворога не треба недооцінювати

Кажуть: “Ворога треба знати в обличчя”. Чи могли б ви надати оцінку потенціалу нашого противника? В чому його сильні та слабкі сторони?

Лютий: Насамперед його (ворога — ред.) не треба недооцінювати, так як робить більшість українців, глузуючи. У нашого противника теж є і дрони, і новітні військові технології. Ми, в свою чергу, теж вчимось і вдосконалюємось, але їх хитрість в тому, що вони подають це так, ніби не вміють всім цим користуватись. Насправді ж, вони все знають і вміло цим користуються.

Черн: Наші ЗМІ зробили все можливе, щоб виставити окупантів “ваньками”. Але, не забуваймо — вони тримають в руках автомати! Їх ресурс набагато більший, ніж наш — і в кількісному, і в людському співвідношеннях, і в технічному оснащенні. Так, вони мають старе радянське озброєння, та зараз їх промисловість поставлена на такі “рейки”, що для нас є немаленькою проблемою. І якщо на початку війни ми ще мали перевагу хоча б у дронах, то зараз співвідношення не на нашу користь.

Що змушує бійців рухатись вперед

“Бути” і “робити” є головними правилами українських захисників. Виходячи із суті своїх власних цінностей, бійці демонструють найбільш видиму частину власної позиції —стійкість. Ваша єдність спрямована на реалізацію інтересів української сторони, ваші дії націлені на витіснення ворога. До якої тактики ви вдаєтесь, аби перекрити перевагу ворога?

Черн: Припинити тендера по 600 млн на будівництво стадіонів і направити ці кошти у потрібне русло. Особисто для мене — це максимально цинічно — дивитися як ремонтують дороги та по сто разів перекладають бруківку… Це ж має про щось говорити?

На цьому фоні здається, ніби все йде по заздалегідь спланованому сценарію, про який нам невідомо.

Я, звісно, не говорю за всіх, бо є люди, котрі дійсно займаються важливою справою саме там, де вони потрібні.

Що вас особисто мотивувало, мотивує знову і знову йти вперед, бити ворога?

Лютий: Це наші рідні, котрі знаходяться далеко від нас, а ворог — це саме той бар’єр, котрий необхідно здолати, аби знову опинитись у колі своїх близьких.

Але навіть на відстані наші рідні завжди поруч. Невеличкий оберіг від них — символ підтримки та любові від них, незважаючи на відстань.

Черн: Якщо і є певні незручності чи дискомфорт — все це терпиться. Єдине, до чого ніяк не звикнути — відсутність родини. Їх не вистачає.

Моментами хочеться відкрити душу, але товаришам такого не розповіси. В мене є друг з підрозділу “Артан” і ми з ним говоримо, але все одно дім і родину ніким і нічим не замінити. Пам’ятаю, коли я повернувся з відпустки, зрозумів, що мені не вистачило часу.

Чи завжди вдається слідувати заздалегідь продуманному плану під час виконання завдання?

Черн: Ми відходимо від плану завжди… Як би ми не планували, скільки б зусиль не докладали, десь щось піде не так. Ніколи завдання за планом не йде. По нашому плану, якщо є контакт з ворогом, то ми вже не розвідка, а штурмовики. Намагаємось мінімально засвітитись.

Як казав мій товариш: “Знаєш в чому біда? Ми, ніби на своїй землі, проте працюємо настільки крадькома, що здається, ніби на їхній (ворожій, — ред.)”.

Та, незважаючи ні на що, ми завжди шукаємо можливість ввести в оману противника.

Лютий: Розглядаємо кілька сценаріїв, наприклад, коли ще є необхідність евакуювати поранених. А інколи, дійсно, працюємо, як-то кажуть, на козацькому драйві.

Черн і Лютий. Фото з особистого архіву

Я так розумію, що були ситуації, коли ви з розвідників плавно ставали штурмовиками. Що є найскладнішим під час виконання спецоперацій?

Черн: Чекати. Не завжди треба йти тільки вперед. Бувають і були моменти, коли треба подумати як і відійти. Ситуації бувають різні. Необхідно поводитись так, щоб нікого не втратити, і щоб можна було бій прийняти. А всі втрати в основному на відході. Оце найгірше — не знати, коли тобі зайдуть в тил. А таке буває.

Які методи, котрими ви користуєтесь, змушують ворога панікувати, а можливо, здати позицію?

Лютий: Зазвичай, коли у ворога з’являється інформація, що на якомусь відрізку фронту працює наш підрозділ, вони надсилають підкріплення.

Ворог знає — якщо працюємо ми — значить в будь-якому випадку щось буде: прорив або штурм з нашого боку.

Ну, а ми, звісно, робимо зі свого боку все, щоб їм завадити стягувати додаткову військову силу.

Черн: Все залежить від планування, а вже потім враховуються особисті характеристики кожного бійця. Скажу по офіцерському складу і по керівникам, бо маю з чим порівняти: планування, як такого, не було.

Зараз нас бережуть, ретельно продумуємо кожен крок, аби максимально ефективно виконувати завдання. Це є показник доволі серйозного підрозділу. Є люди з різним досвідом. Прислухаються всі один до одного — потім обирають найнеобхідніше. Навіть там, де є маленькі групи, теж пропонуються толкові рішення. Але набагато краще нам, взагалі, з ворогом не бачитись.

Головні якості розвідника

Якими якостями має володіти розвідник?

Черн: Можу сказати суто на своєму прикладі, бо тут, у підрозділі, ми максимально “різношерстні”. Мені дуже допомогла холодна голова і холоднокровність. Деколи треба подумати і прийняти рішення дуже швидко. Характер тут грає свою роль. Ну, і як сказав мій товариш — зухвалість — деколи вона вирішує всю ситуацію.

Бійці спецпідрозділу KRAKEN

На що, в перш чергу, ставиться акцент під час тренувань?

Лютий: Фізична підготовка — завжди було і є, стрільба на полігоні, тактична медицина, марші…

Черн: Особисто мене, в першу чергу, неодноразово виручала особиста підготовка. Були, звісно, ситуації, де ти доходиш до кондиції і хочеться опустити руки. Але затискаєш зуби і все одно йдеш далі.

Тут відіграє велику роль сила волі та характер. Загалом, вся наша підготовка базується на характері. Решту скілів можна прокачати походу. Не існує людей, які взагалі ні на що не здатні. У кожного є хист та здібності до свого особистого. І найголовніше завдання толкового командира — знайти і розкрити бійця. Далі, людина займе свою нішу, буде ефективною і покаже високий результат.

Мені пощастило з групою, з хлопцями. Тут всі розуміють: куди йдуть і на що саме йдуть. “Задню” ніхто не вмикає. Тому в психологічному плані — прокачуємо чорний гумор. Жартуємо: “Скільки можна жити — пора вже помирати” і так далі.

Черн і Лютий. Тренування поміж роботою

Страх смерті та мрії на майбутнє

Чи боїтесь ви смерті?

Черн: Ми постійно про неї думаємо, але не боїмось. А чому її боятись? Єдине про що думаю і хвилює — немає чого дітям розповісти …

Війна — це час, коли віра, релігія та Бог об’єднані в єдине ціле. Навіть якщо людська свідомість не в змозі пізнати поняття сутності чогось вищого, події, ситуації, обставини ведуть нас до поняття віри.

Вона, подібно часу, немає рамок. Ми віримо — а отже, діємо.

Віра в Бога чи надприродні явища, віра у власні сили або у підтримку своїх побратимів  все це є визначальним критерієм місця кожного на війні і, врешті решт, матеріальним підтвердженням нашого існування. А особисто ви вірите в Бога?

Черн: Цікаве питання. Віра є. На всі 100 % впевнений, що над нами є певна сила… Те, що я звик називати “фартом” — це насправді не фарт. Можливо, це частково досвід або як-то кажуть “чуєчка”, але є такі моменти, коли розумієш — щось тебе направляє. Десь на півгодини затримався чи навпаки швидше пішов — і це рятує тобі життя.

Таких випадків було дуже багато і даний момент не можна не сприймати. І хоча молився останній раз десь років 15 назад, я кожного разу дякую за те, що все пройшло добре, що всі залишились живі і вдалось повернутися.

Під час війни дуже складно зберегти не лише фізичне, але й психологічне здоров’я. Війна  це той небезпечний фактор, котрий призводить до порушення душевного балансу, підвищує втомлюваність, тривожність, знижує мотивацію. Як ви долаєте стрес під час війни?

Черн: Останнім часом я помічаю — чим менше вільного часу, тим я щасливіший. Коли кудись задіяний, немає часу думати про погане.

До того ж, в мене чудова захисна реакція. Спорт мене розслабляє, чистить голову. Я мрію і планую. До війни займався змішаними єдиноборствами, тому є мета — хочу ще десь виступити на змаганнях і показати, що там пороху ще ого-го.. Та і, взагалі, які мої роки? Всього 28.

Безпрограшним варіантом також є сміх і чорний гумор. Вони сильно виручають. Під час виходів ми майже не спілкуємось, бо на завданні важливо бути зосередженим. А вже після — гумор — це топ. Жартую, іноді на грані фолу, але хлопцям подобається. Вже від позивного вигадують мені нове ім’я — і Чернушник, і Чернокнижник… Ну, люблю я таке, не можу.

Лютий: В нас така команда, що ми з посмішкою йдемо в бій. Немає такого, щоб була присутня паніка чи стрес.

Ми розуміємо, що в будь-який момент можемо померти від прильоту чи кулі снайпера, але знаємо, що краще нас ніхто цю роботу не виконає.

Про що ви мрієте?

Черн: Моя військова служба після завершення повномасштабного буде продовжуватись, бо я бачу себе в даній структурі. До того ж, є бажання продовжувати. Я зрозумів для себе одне — моє покликання робити щось для когось.

Лютий: Мрію про мир, або краще сказати — про повне знищення агресора та всіх його прибічників.

А для себе?

Лютий: Мені багато не треба: успішні операції, живі побратими та знати, що сім’я в безпеці і в них все добре.

Черн: Я задоволений всім. Як кажуть, чоловіку для щастя багато не треба. А от щось змінити, комусь допомогти — це правильно.

Про кого ви б хотіли, щоб я згадала у матеріалі?

Лютий: Хотілось би згадати людину, яку ми втратили — бійця за позивним Позитив. Він був надзвичайно хорошим побратимом і про нього лише позитивні спогади залишились. Він завжди казав: “Можу підігнати модний шмот”. Бо дуже добре розбирався у військовому одязі. Щось самостійно нам дарував, ті ж самі тактичні рукавиці, чи карабіни, чи додаткові підсумки.

Від нас пішов ще один боєць. Наймолодший з усіх нас. За позивним Шеф. Йому було всього лиш 19 років! Запам’ятались слова його мами на похороні. Вона дуже сильно кричала, плакала і говорила наступні слова: “Поки ви, хлопчики, молоді, маєте залишити після себе потомство”.

Спілкувалась Єва Глікман  співробітник медіа-відділу спецпідрозділу KRAKEN

You may also like

Реалізується ГО Фонд сприяння демократії за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні