Серед тем, які прийнято вважати «технічними» — компетенцією юристів, поліцейських і профільних відомств, — організована злочинність займає особливе місце. Її охоче віддають на відкуп статистиці затримань і відомчим звітам, ніби це питання правозастосування, а не світогляду. Консервативна традиція дивиться на це інакше. Для консерватора боротьба з організованою злочинністю — не вузька галузева політика, а одна з небагатьох тем, де перевіряється сама спроможність держави бути державою. І саме тому вона має бути в центрі, а не на маргінесі правоцентристського порядку денного.
Дві суверенності на одній території
В основі консервативного погляду на політику лежить проста, але незручна для лібертаріанського вуха теза: свобода можлива лише там, де є порядок. Свобода — це не відсутність влади, а захищеність людини законом від свавілля — як приватного, так і державного. Там, де держава втрачає монополію на легітимне насильство, її місце не залишається порожнім. Його заповнює інша влада — влада сили, страху та «понять».
Організована злочинність небезпечна не кількістю скоєних злочинів, а тим, що вона є паралельним суверенітетом. Вона встановлює власні правила, збирає власні «податки», вершить власний «суд» і вимагає лояльності там, де мала б діяти держава. Це не девіація всередині правопорядку — це конкурент правопорядку. Консерватизм, який цінує інституції, спадкоємність і верховенство права, не може ставитися до такого виклику як до фонової кримінальної хроніки. Для нього це питання про те, хто насправді є сувереном на українській землі.
Звідси й перша світоглядна відмінність. Ліберальний підхід схильний бачити в злочинці передусім жертву обставин, а у покаранні — інструмент ресоціалізації. Консерватор не заперечує ні соціальних причин, ні цінності реабілітації, але починає з іншого: закон має бути законом для всіх, і рівність перед ним — не абстракція, а матеріальна основа довіри громадян до держави, за яку вони сьогодні воюють і вмирають.
Війна оголила природу загрози
До 2022 року українську організовану злочинність можна було аналізувати в категоріях внутрішньої кримінології. Повномасштабне вторгнення зробило цей погляд недостатнім. Війна показала, що організована злочинність — це не лише внутрішня хвороба, а й інструмент зовнішнього ворога.
Аналітики GLOBSEC та Міжнародного центру боротьби з тероризмом (ICCT) фіксують стійку тенденцію: після 2022 року Кремль дедалі активніше «передає на субпідряд» недержавним кримінальним мережам ту роботу, яку не хоче виконувати відкрито, — підпали, диверсії на критичній інфраструктурі, координовані інформаційні операції. Доходи від злочинної діяльності перетворюються на «чорну готівку», що живить гібридні операції по всій Європі, причому мішенню стають насамперед країни — найсильніші союзники України. Це класична логіка гібридної війни: дестабілізувати супротивника, не переходячи порогу прямого збройного зіткнення.
Українська ситуація має тут власну специфіку, і вона радше обнадійлива. За оцінкою Brookings, агресія Росії розірвала десятиліттями вибудовувані зв’язки між українськими та російськими кримінальними мережами — те, що раніше було єдиним пострадянським «злочинним простором», розкололося по лінії фронту. Водночас з’явилися нові вразливості. Операція «Павутина» в червні 2025 року, що завдала глибинним ударом по російській авіації збитків на мільярди доларів, продемонструвала, наскільки логістична спроможність і «непомітність» кримінальних мереж можуть бути затребувані навіть у легітимній обороні держави. Це створює складну етичну й безпекову дилему, яку консервативний реалізм зобов’язаний бачити тверезо: тактично корисний інструмент здатний у стратегічній перспективі підточувати легітимність самих інституцій, заради яких ведеться війна.
Окремий, ще не повністю усвідомлений виклик — повоєнний. Дослідники Глобальної ініціативи проти транснаціональної організованої злочинності (GI-TOC) ще навесні 2025 року попереджали: з війни повернеться понад мільйон людей із новими навичками — технічними, операційними, бойовими. Якщо держава й суспільство не запропонують їм гідної альтернативи — роботи, статусу, сенсу, — частину цього потенціалу намагатиметься рекрутувати кримінальний світ. Це не привід для паніки, а завдання, яке треба ставити вже сьогодні, поки воно не стало проблемою завтрашнього дня.
Внутрішній вимір: симбіоз злочинності й корупції
Було б самообманом зводити все до зовнішнього ворога. Українська організована злочинність історично зрослася з корупцією та олігархічними структурами. Аналітики описували механіку, у якій чиновники та кримінальні авторитети спільно «викачували» ренту з державних активів і транзитних потоків, тоді як олігархат тримав під контролем економіку, політику й значну частину медіапростору. Спроби системно зламати цю модель після Майдану 2014 року дали неоднозначні результати, передусім через незавершеність судової реформи.
Тут консервативний аналіз додає вимір, якого часто бракує суто технократичним підходам, — моральний і антропологічний. Кримінальна субкультура, «поняття», романтизація «злодіїв у законі» — це не просто фольклор пенітенціарної системи. Це конкуруючий ціннісний порядок, альтернативна етика, що пропонує молодій людині ієрархію, кодекс і відчуття належності — все те, що в здоровому суспільстві мають давати родина, громада, Церква й національна традиція. Там, де ці інституції слабшають, вакуум сенсу заповнює культ сили та зневаги до закону.
Саме тому українська держава ще у 2020 році пішла на криміналізацію самого «злочинного впливу» та статусу «злодія в законі» — крок, що визнає: ми боремося не лише з конкретними діяннями, а з самою інституцією кримінального авторитету. Утім, як показують і фахові дискусії 2025 року, правозастосування тут залишається складним: довести «статус» і «вплив» у суді важче, ніж конкретний епізод. Це нагадування, що для консерватора сильна держава й верховенство права — не альтернативи, а дві сторони однієї монети: репресія без процесуальної якості не дає сталого результату.
Дві хибні відповіді — і консервативний третій шлях
У публічній дискусії змагаються дві спокуси.
Перша — ліберально-поблажлива: пояснити злочинність бідністю та травмою, послабити покарання, побачити в жорсткості держави загрозу правам. Ця позиція має раціональне зерно — держава справді не повинна перетворюватися на репресивну машину, — але, доведена до краю, вона роззброює суспільство перед організованою силою, яка не визнає жодних прав, окрім права сильного.
Друга — популістсько-авторитарна: оголосити «війну злочинності» в дусі позасудових розправ, ручного управління та згортання процедур. Зовні це виглядає рішуче, а на ділі підриває саме те, що відрізняє державу від банди, — підпорядкування влади закону. Досвід низки країн показує: «залізна рука» поза правовими рамками з часом сама зростається зі злочинним світом.
Консервативна відповідь лежить між цими крайнощами і не зводиться до «золотої середини». Її формула — сильна держава, обмежена законом. Держава, яка має достатньо ресурсу, розвідувальної спроможності та політичної волі, щоб системно демонтувати кримінальні мережі, — і водночас сама діє в чітких процесуальних рамках, бо інакше перестає бути тим порядком, який варто захищати. Це поєднання рішучості та самообмеження — не слабкість, а ознака зрілості правової нації.
Європейський вимір як дисципліна
Рух України до членства в ЄС перетворює боротьбу з організованою злочинністю з внутрішньої забаганки на зовнішнє зобов’язання. Розділи про правосуддя, свободу й безпеку, вимоги до доброчесності інституцій, незалежності антикорупційних органів і ефективності судів — усе це робить тему організованої злочинності частиною самого критерію європейськості України.
Для консерватора, який мислить національну державу як суб’єкт, а не об’єкт історії, тут немає суперечності між суверенністю та інтеграцією. Навпаки: спроможна, некорумпована, захищена від кримінального впливу держава — це і є умова справжнього суверенітету. Слабка держава суверенною не буває — вона лише поле для чужої гри.
Що це означає на практиці
Консервативний підхід до організованої злочинності не вичерпується гаслами. Він передбачає кілька стратегічних напрямів:
Інституційна спроможність понад кампанійщину. Стійкі, кадрово й технологічно укомплектовані правоохоронні та аналітичні структури з тривалим горизонтом, а не разові «зачистки» під політичний цикл.
Верховенство права як зброя, а не перешкода. Судова реформа, доброчесність суддів і прокурорів, якісне процесуальне доведення «злочинного впливу» — щоб вироки були не лише суворими, а й остаточними.
Перекриття зовнішнього каналу. Системна протидія використанню кримінальних мереж як інструменту російської гібридної війни — на стику розвідки, контррозвідки та правоохорони, у тісній координації з партнерами в ЄС.
Повоєнна інтеграція ветеранів. Завчасна політика робочих місць, статусу й сенсу для тих, хто повертається з фронту, — щоб альтернативу їм пропонувала держава й громада, а не кримінальний світ.
Відновлення посередницьких інституцій. Підтримка родини, місцевих громад, Церков і національної культурної традиції як середовища, що формує людину, стійку до спокуси «понять». Це — питання не лише соціальної політики, а й ціннісної безпеки нації.
Висновок
Організована злочинність — це тест на те, чи здатна нація бути господарем на власній землі. Вона перевіряє державу на спроможність, суспільство — на солідарність, а еліту — на доброчесність. Консерватизм підходить до цього випробування без ілюзій: він не вірить ані в утопію «суспільства без покарань», ані в міф «рятівної твердої руки». Він вірить у порядок під законом, у сильні інституції, у моральну вертикаль, що тримається на родині, вірі та національній традиції.
Для України, яка веде екзистенційну війну і водночас будує свою європейську державність, це не абстракція. Здатність встановити безумовну перевагу закону над «поняттями» — і всередині країни, і на лінії зіткнення з ворожими гібридними мережами — є частиною тієї самої перемоги, заради якої країна несе свої жертви. Захист порядку — це і є захист свободи.