Частина західних консерваторів займає антиглобалістські позиції та щиро вважає, що бореться за правду, добро та справедливість. Але в цій ніші консерваторів підстерігає чимало ідейних пасток, розставлених Кремлем, які перетворюють борців за національний суверенітет на виправдовувачів агресора, який цей суверенітет руйнує.
Критика глобалізації, захист національного суверенітету, традиційних цінностей та інтересів власної держави самі по собі не мають нічого спільного з підтримкою Росії. Проте саме серед частини західних антиглобалістів поступово сформувалася небезпечна логіка: якщо Брюссель і ліберальні еліти є «ворогом», то їхні противники автоматично стають «союзниками». Так Росія, Іран або Китай починають сприйматися як своєрідна противага «глобальному Заходу», а російські наративи про Україну знаходять прихильників навіть серед тих, хто позиціонує себе як захисник традиційних цінностей і національного суверенітету. Проблема полягає не в самому антиглобалізмі, а в моменті, коли критика перетворюється на дзеркальне мислення: якщо Захід говорить одне, треба автоматично вважати правдою протилежне.
Антиглобалізм як реакція на реальні проблеми
Консервативний антиглобалізм не виник на порожньому місці. Його популярність є реакцією на цілком реальні процеси, які протягом останніх десятиліть змінили західні суспільства. Глобалізація посилила роль транснаціональних корпорацій, частина виробництва була перенесена до країн із дешевшою робочою силою, а рішення, що впливають на життя мільйонів людей, дедалі частіше ухвалюються не лише на рівні національних урядів. Для багатьох громадян це означало втрату робочих місць, відчуття економічної нестабільності, послаблення традиційних соціальних зв’язків та переконання, що політичні еліти більше не розуміють проблем звичайної людини.
На цьому ґрунті сформувався сучасний консервативний антиглобалізм, який поєднав захист національного суверенітету, економічний протекціонізм, контроль над міграцією та традиціоналістські погляди. Його прихильники виступають за те, щоб держава мала більше можливостей захищати власну економіку, контролювати кордони, підтримувати національну культуру та не передавати надмірні повноваження наднаціональним структурам. У різних формах ці ідеї можна побачити у трампізмі в США, британському Brexit, французькому націонал-консерватизмі та інших правих рухах Європи. І сам факт критики глобалізації або ліберального істеблішменту не робить ці політичні позиції ані антидемократичними, ані проросійськими.
Більше того, демократичне суспільство потребує опозиції до домінуючих політичних ідей. Праві та консервативні рухи мають повне право критикувати соціал-ліберальну політику, міграційні підходи, культурні трансформації, міжнародні організації чи економічні моделі. Проблема починається там, де критика перестає бути інструментом аналізу і перетворюється на самоціль. Якщо людина вважає неправильним усе, що підтримує Брюссель чи ліберальний істеблішмент, вона дуже швидко опиняється у пастці, де політична позиція визначається не реальними фактами, а бажанням бути «проти».
Саме тут проходить принципова межа між конструктивним консерватизмом і вузьким антиглобалізмом. Консерватор може критикувати Європейський Союз і водночас підтримувати Україну. Може виступати проти масової міграції, але засуджувати російську агресію. Може не погоджуватися з політикою американського уряду, але не робити з Путіна альтернативу західній демократії. Здатність одночасно бачити сильні та слабкі сторони різних політичних систем є ознакою критичного мислення. Натомість логіка «якщо вони проти, то я за» поступово знищує саму здатність аналізувати.
Коли «ворог мого ворога» стає політичним союзником
Після початку російського вторгнення в Україну ця проблема стала особливо помітною. Частина західних антиглобалістів почала оцінювати війну не через призму фактів, міжнародного права та відповідальності агресора, а через власний конфлікт із західним політичним мейнстримом. Звідси з’явилися знайомі аргументи: «Захід сам спровокував Росію», «НАТО підійшло надто близько до російських кордонів», «нам не розповідають усієї правди», «Україна є лише інструментом США», «Путін захищає традиційні цінності». Частина таких тверджень може маскуватися під геополітичний реалізм, але проблема полягає в тому, що вони часто ігнорують фундаментальний факт: саме Росія ухвалила рішення про широкомасштабне вторгнення в Україну.
Однією з головних інтелектуальних пасток тут є спрощення світу до двох таборів. Є «глобалісти», ліберали, західні еліти та міжнародні інституції, а є всі, хто їм протистоїть. Якщо людина вже визначила першу групу як головного ворога, виникає спокуса позитивно оцінювати будь-кого, хто перебуває по інший бік барикад. Так формується парадоксальна ситуація: людина, яка виступає за національний суверенітет, починає симпатизувати режиму, що веде імперську війну проти сусідньої держави; захисник традиційних цінностей починає виправдовувати авторитарну систему, де політична опозиція придушується, а незалежні медіа фактично знищені; критик наднаціональних інституцій починає повторювати меседжі державної пропаганди іншої країни.
Особливо добре ця суперечність проявляється у ставленні до образу Росії. Протягом років частина західного правого середовища створювала романтизований міф про «традиційну Росію», яка нібито зберегла християнські цінності, сильну сім’ю, патріотизм і національну державу, на відміну від «деградованого Заходу». Але цей образ дуже мало відповідає реальній політичній системі Росії. Традиціоналістська риторика Кремля не скасовує авторитаризму, політичних репресій, цензури, корупції та імперської політики. А захист «традиційних цінностей» не пояснює і тим більше не виправдовує вторгнення в сусідню державу.
Показовими стали заяви американського генерал-лейтенанта Майка Флінна, який характеризував Путіна як «дуже сильного лідера», що нібито не збирається «миритися з дурницями», які бачить у Європі. У подібній логіці сила сама по собі починає сприйматися як чеснота, а жорсткість політичного лідера як доказ його правоти. Але сила без моральних і правових обмежень не перетворюється автоматично на мудрість. Для демократичного суспільства принципове значення має не лише питання, наскільки сильним є лідер, а й те, як він використовує цю силу.
Іншим проявом цієї тенденції відгалуження консервативного антиглобалізму стає конспірологічне мислення. Якщо традиційні медіа повідомляють про російську агресію, конспіролог одразу припускає, що «від нас щось приховують». Якщо десятки демократичних держав підтримують Україну, це сприймається як доказ існування глобальної змови. Якщо ж російські або маргінальні джерела говорять протилежне, така інформація отримує статус «забороненої правди». У результаті критичність перетворюється на свою протилежність: людина перестає перевіряти інформацію і починає вірити будь-чому, що суперечить офіційній версії.
«Альтернативна правда» і російська інформаційна пастка
Найнебезпечнішим наслідком цього процесу є поява інформаційних бульбашок, у яких будь-яка незручна інформація автоматично відкидається як пропаганда, а будь-яка сенсаційна версія сприймається як доказ того, що «система боїться правди». Саме цим користується російська інформаційна машина. Їй не потрібно переконати західного консерватора стати прихильником Росії. Достатньо переконати його не довіряти власному суспільству, демократичним інституціям, журналістам і союзникам.
Так з’являється дуже зручний для Кремля тип західного споживача інформації: людина, яка не обов’язково любить Росію, але настільки ненавидить або не довіряє західному істеблішменту, що готова прийняти будь-який аргумент, спрямований проти нього.
Показовою фігурою такого інформаційного середовища є Такер Карлсон. Він неодноразово заявляв, що російське вторгнення є жахливим, однак водночас поширював аргументи, співзвучні з російською пропагандою: про нібито провокацію Росії з боку Заходу, біологічні лабораторії в Україні, безглуздість американської допомоги Києву та небезпеку підтримки України для самих Сполучених Штатів. Проблема тут не в тому, що консервативний журналіст критикує американську зовнішню політику. Така критика абсолютно легітимна. Проблема виникає тоді, коли критика американської політики систематично спирається на аргументи, які просуває держава-агресор, а відповідальність самої Росії відсувається на другий план.
Ще радикальнішим прикладом є конспірологічні рухи на кшталт QAnon. Їхня картина світу настільки побудована на протиставленні «таємної еліти» та «посвячених», що реальні факти стають другорядними. У такому середовищі легко виникає симпатія до авторитарних держав, які позиціонують себе як противники глобального Заходу. Росія та Китай починають сприйматися не такими, якими вони є насправді, а такими, якими їх хочеться бачити: альтернативними центрами сили, що нібито борються проти глобалістської змови.
Але критика західних інституцій не повинна означати відмову від реальності. Європейський Союз справді має проблеми, американська політика справді може бути помилковою, західні еліти справді можуть ухвалювати невдалі рішення, а глобалізація має свої негативні наслідки. Проте з цього абсолютно не випливає, що Росія є кращою альтернативою. Не існує логічного правила, за яким помилка Заходу автоматично робить правою Москву.
Саме цього принципу особливо бракує частині консервативного антиглобалістського середовища. Критика повинна залишатися критикою, а не перетворюватися на рефлекторне заперечення всього, що говорить політичний опонент. Інакше боротьба за традиційні цінності, національний суверенітет і політичну свободу втрачає сенс. Неможливо захищати свободу, одночасно виправдовуючи авторитаризм лише тому, що він конфліктує з тими політичними силами, які вам не подобаються.
Західному консервативному руху потрібен не відхід від критики глобалізму, а повернення до критичного мислення. Віра у національний суверенітет, захист кордонів, економічний протекціонізм, традиційні цінності втрачають сенс, коли стають приводом для романтизації авторитарних режимів або виправдання російської агресії. Україні важливо показувати, що захист національного суверенітету та традиційних цінностей не суперечить підтримці українського опору. Навпаки, російська агресія є прямим запереченням права нації самостійно визначати власне майбутнє.
Автор: Валерій Майданюк
