Що визначальне: нація чи держава? Нам треба діяти радикально чи виважено? Руйнувати старе заради нового, чи зберігати заради примноження? Однією з найгостріших інтелектуальних дискусій української політичної думки ХХ століття стало протистояння між консерватизмом і націоналізмом.
А саме – полеміка Дмитра Донцова та В’ячеслава Липинського. Їхня суперечка, що розгорнулася у 1920-х роках, виходила далеко за межі особистого конфлікту. Це була дискусія про те, якою має бути українська держава, яким шляхом має йти український національний рух і що важливіше: сила національної волі чи державницька традиція?
Донцов проти Липинського
Показово, що ідейний засновник українського консерватизму – В’ячеслав Липинський був етнічним поляком. А засновник українського націоналізму Дмитро Донцов – росіянином. Але саме між ними розпочалася чи не найепічніша інтелектуальна битва щодо того, яка найефективніша ідейна основа для української держави. Особливо знаковим є те, що Донцов і Липинський певний час були не просто однодумцями, а союзниками. Вперше вони познайомилися ще у 1908 році. Донцов спочатку був членом Української соціал-демократичної робітничої партії та скептично ставився до ідеї української незалежності. Але вже за кілька років його погляди кардинально змінилися. У 1913 році він порвав із соціал-демократами, а у 1914-му очолив Союз визволення України. Згодом Донцов зблизився із гетьманським середовищем та Українською демократично-хліборобською партією в яку входив Липинський.
Розрив між Донцовим і гетьманцями стався через так звану «федеративну грамоту» Скоропадського, яка передбачала федерацію з небільшовицькою Росією. Сам Донцов пізніше стверджував, що саме ставлення до Росії стало головною причиною конфлікту з Липинським: Донцов категорично не вірив у можливість співіснування з Росією, тоді як Липинський вірив у таку можливість. Але справжня причина розколу була значно глибшою.
Ще у 1920 році їхнє листування залишалося дружнім. Липинський навіть пропонував видати працю Донцова у гетьманському видавництві, вважаючи, що їхні розбіжності не є принциповими. Проте саме книга Донцова «Підстави нашої політики», а згодом і знаменитий «Націоналізм», стали початком світоглядного розходження між двома мислителями. Липинський і Донцов по-різному бачили саму природу української державності. Для Липинського держава була основою формування нації. Він вважав, що саме через сильні інституції, політичну традицію та відповідальну еліту можна створити модерну українську націю. Донцов же мислив у протилежному напрямку: спочатку має виникнути фанатично віддана ідеї нація, а вже потім вона створить державу.
У цьому проявлялася фундаментальна різниця між ними. Липинський залишався представником класичного європейського консерватизму. Він намагався поєднати українську національну ідею з традицією, правопорядком і поступовим державним будівництвом. Для нього політика була передусім відповідальністю, а не романтичною боротьбою.
Донцов, навпаки, формував ідеологію, орієнтовану на епоху воєн, революцій та воєнних конфліктів. Його світогляд будувався навколо культу волі, сили та безкомпромісності. Він поділяв людство на два типи — «лицарів» і «рабів», «героїв» і «плебеїв». Саме боротьба цих двох «духовних порід», на його думку, визначала історію.
Для Донцова головною рушійною силою історії була активна меншість — фанатична, дисциплінована й готова нав’язати свою волю суспільству. Саме тому його симпатії у міжвоєнний період частково зверталися до нових авторитарних рухів Європи. Донцов вважав, що після Першої світової війни класична демократія переживає кризу, а більш ефективними моделями стають більшовизм та фашизм, оскільки вони спираються на мобілізовану ідейну меншість.
Липинський часто критикував демократію, однак його антидемократизм мав зовсім інший характер. Він не прагнув диктатури партії чи вождя. Його ідеалом була конституційна гетьманська монархія із сильними законами, представницькими органами та незалежним прошарком власників. Липинський боявся хаосу і політичної анархії більше, ніж обмеження влади.
Фактично Донцов і Липинський представляли два різні світи. Донцов був людиною революційної епохи ХХ століття, коли політика дедалі більше радикалізувалася. Липинський же залишався вірним традиціям старого європейського консерватизму, для якого ключовими були традиція, відповідальність і політична культура.
Євген Маланюк дуже точно описав різницю між ними. У Липинського він бачив холодний розум історика та аналітика, а у Донцова – темперамент пристрасного публіциста й бійця. Один мислив як державник, інший – як революційний поет національної волі.
Попри значний вплив на український націоналізм, Донцов не був практичним організатором політичного руху. Він залишався передусім публіцистом та ідеологом. Натомість Липинський поєднував теоретичну роботу із реальною політичною і партійною діяльністю у гетьманському русі. Для Липинського найбільшою проблемою української політики була схильність до пристосуванства і відсутність чіткої державницької традиції. Донцов же вважав гетьманський консерватизм історичним анахронізмом і переконував молодь у необхідності активного, безкомпромісного спротиву. Головне – результат для нації, а не політична мораль.
Історія розсудила
Як зазначає Максим Віхров, час, певною мірою, розсудив їхню суперечку. Донцов прожив довге життя і застав крах багатьох режимів, якими колись захоплювався. Фашистські та нацистські системи були розгромлені, а Радянський Союз поступово деградував у стані застою. Натомість після Другої світової війни саме консервативно-демократичні моделі Заходу показали свою ефективність. В останнє десятиліття життя Донцова – в 1970-их на політичну арену вийшли такі постаті, як консерватори Рональд Рейган і Маргарет Тетчер, а християнсько-демократичні партії стали основою стабільності в Німеччині та Італії та багатьох європейських держав.
Проте спадщина Донцова відіграла значну роль. Саме від нього український націоналістичний рух успадкував безкомпромісність, емоційність та готовність до боротьби за державність у критичні моменти історії. Ці риси неодноразово допомагали Україні вистояти у найнебезпечніші періоди. Водночас самих лише волі та радикалізму недостатньо для побудови сильної держави. Без відповідальних інституцій, політичної культури та довготривалого стратегічного мислення революційний темперамент може перетворюватися на хаос і безвідповідальність.
«Як свідчить досвід, волюнтаризм нерідко йде в парі з некомпетентністю, фанатизм — із безвідповідальністю, а за блискучими метафорами часто ховається змістова порожнеча. Позбутись духовної спадщини Дмитра Донцова наразі неможливо та й навряд чи потрібно. Але її вочевидь треба врівноважити, розбудивши у суспільстві сплячий ген державника – того «хлібороба», до якого адресував свої листи В’ячеслав Липинський» – зауважує Максим Віхров
Саме тому сьогодні дискусія між Донцовим і Липинським залишається актуальною. Україна досі шукає баланс між енергією національного спротиву та потребою у зрілому державництві. І якщо Донцов навчив українців не капітулювати, то Липинський нагадував, що незалежність потрібно не лише здобути, а й навчитися відповідально утримувати. Дуже слушна думка для українців, які добре вміють перемагати в революціях і давати відсіч ворогу на полі бою, але не завжди можуть впоратися з викликами ефективного державного будівництва.