Аналітика

Врятувати гетьманат від гетьмана: чому Липинський оголосив війну власному політичному проєкту

від Майданюк Валерій

Він присвятив життя захисту ідеї гетьманату як запоруці стабільності держави, але наприкінці життя був змушений рятувати її від самого гетьмана. Історія Липинського і Скоропадського нагадує політичну драму, в якій  соратники опиняються по різні боки барикад. Це була принципова суперечка про те, хто має контролювати владу і чи може навіть найкращий правитель залишатися без обмежень? І ця історія виявилася набагато актуальнішою для сучасної політики, ніж може здатися на перший погляд.

Від союзників до опонентів: як зароджувався конфлікт

Взаємини між В’ячеславом Липинським і Павлом Скоропадським були не просто добрими, а майже зразковими. Їх об’єднувало спільне бачення майбутнього України, заснованого на сильній державі, національній єдності та монархічній формі правління.

Між ними існувала не лише політична співпраця, а й взаємна людська симпатія. У листуванні Скоропадський неодноразово висловлював повагу до Липинського як до мислителя, історика та організатора. Особливо показовим є лист гетьмана 1924 року, в якому він із жалем згадував події 1918 року: «Можу тільки одно казати: превеликий жаль, що тоді не було Вас зі мною… бо коли це було б, я думаю, що сьогодні ми святкували би цей день не на чужині, а в Києві».

Скоропадський високо оцінював внесок Липинського у формування української державницької ідеї. Коли той сумнівався у значенні своєї наукової та публіцистичної діяльності, гетьман переконував його в протилежному: «Без того діла, яке головним чином зробили Ви, ми ніколи України не здобудемо».

Для самого Липинського постать Скоропадського також мала принципове значення. Формуючи концепцію української трудової класократичної монархії, він багато в чому спирався на досвід Гетьманату 1918 року. Монарх у його баченні мав бути символом єдності української політичної нації, арбітром над партійними конфліктами та гарантом державної тяглості. Однак саме тут ховалося майбутнє джерело конфлікту.

Липинський уявляв гетьмана насамперед як інституцію, обмежену законом і відповідальністю перед державою. Ідеалом Липинський вважав Британську монархію з таким самим розподілом влади. Скоропадський же поступово почав бачити себе не лише символом руху, а його фактичним керівником.

Наприкінці 1920-х років ці відмінності стали дедалі помітнішими. Невдовзі Скоропадський фактично зосередив у своїх руках усю владу в консервативній емігрантській організації – Українському союзі хліборобів-державників (УСХД). Для Липинського це означало відхід від первинних принципів гетьманського руху. Він прагнув створити таку систему, у якій гетьман залишався б моральним авторитетом і символом державності, але не міг одноосібно визначати політику організації.

Теорія українського консерватизму вступила в конфлікт з практикою політичних та психологічних реалій. Липинський відстоював правову та конституційну модель, близьку до британської монархії. Скоропадський дедалі більше схилявся до авторитарного варіанту, в якому остаточне слово залишалося за гетьманом.

«Царюй, але не управляй»: боротьба за майбутнє гетьманату

Справжній конфлікт вибухнув наприкінці 1920-х років. Липинський був переконаний, що гетьман має діяти під контролем Ради Присяжних гетьманської організації, яка виконувала б функцію своєрідного конституційного запобіжника. На його думку, монарх повинен бути репрезентантом державної ідеї, а не одноосібним керівником політичного руху.

Скоропадський із цим категорично не погоджувався. Він вважав, що еміграційні умови та політична боротьба вимагають швидких і рішучих рішень. Тому гетьман, на його переконання, повинен мати вирішальний голос у ключових питаннях.

Свою позицію він сформулював дуже відверто: «”Царюй, але не управляй”, – так каже Рада Присяжних, а я кажу: “не будь диктатором, але ти єдиний маєш остаточно рішаючий голос в усіх важливих питаннях…”».

Скоропадський також пропонував своєрідну двоетапну модель державотворення. Спочатку, під час боротьби за владу, гетьман мав отримати широкі повноваження для організації руху та мобілізації прихильників. Лише після відновлення української державності передбачався перехід до партійної демократії.

Додатковим чинником конфлікту стало питання фінансів. Скоропадський мав значно ширші можливості для залучення коштів від європейських політичних кіл та урядових структур. Саме він фактично фінансував значну частину діяльності українського консервативного середовища в еміграції. Логіка гетьмана була простою: «Для будь-якої справи потрібні насамперед гроші, а їх можу роздобути для нас тільки я» – казав гетьман.

Липинський бачив у такому підході небезпечну концентрацію влади. На його переконання, залежність руху від однієї людини суперечила самим принципам правової монархії. У 1929 році конфлікт досяг кульмінації. Липинський оголосив про розпуск Українського союзу хліборобів-державників та створив нову організацію – Братство українських класократів-монархістів, гетьманців. Проте більшість членів Ради Присяжних не підтримала цей крок. УСХД продовжив існування і згодом остаточно перейшов під безпосередній провід Скоропадського.

Липинський залишився у меншості. Його політичний проєкт фактично зазнав поразки. Уже через два роки, 14 червня 1931 року, головний ідеолог української консервативної ідеї помер від туберкульозу.

Демократична спадщина Липинського для ХХІ століття

Однак його консервативні та демократичні ідеї пережили свого творця. Й актуальні до нашого часу Показово, що наприкінці життя Липинський фактично намагався здійснити те, що в європейській політичній історії стало чи не найбільшою проблемою: врятувати монархію від надмірних амбіцій самого монарха.

Для нього гетьман мав бути не володарем держави, а її служителем. Не джерелом права, а його гарантом. Не політичним диктатором, а символом національної єдності. Саме тому ідеалом для Липинського була конституційної монархії, де правитель уособлює державу, але не керує нею одноосібно.

Конфлікт між В’ячеславом Липинським і Павлом Скоропадським був не просто особистою суперечкою двох діячів української еміграції. Насправді це була дискусія про межі влади, роль політичних інститутів і механізми стримування правителя.

Липинський одним із перших в українській політичній думці усвідомив проблему, з якою згодом зіткнулися багато держав: навіть найкраща політична система потребує запобіжників від надмірної концентрації влади. Саме тому наприкінці життя він був змушений боротися не проти монархії, а за монархію, обмежену законом і відповідальністю.

Парадоксально, але творець українського консерватизму залишив після себе не лише теорію гетьманату, а й важливий урок для майбутніх поколінь: іноді найбільшу загрозу для політичної ідеї становлять не її вороги, а її власні прихильники. Принцип «врятувати монархію від монарха» неодноразово ставав у Європі запобіжником від волюнтаризму правителів і зрештою допомагав прокладати шлях до сучасних конституційних демократій.

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Новини

Зсув свідомості: кількість одеситів, які вважають себе росіянами, скоротилася у п’ять разів

від Холіна Марія

Соціологічна група «Рейтинг» презентувала результати дослідження «Оцінка релігійної ситуації: Одеська область» – і цифри щодо національної самоідентифікації фіксують справжній тектонічний зсув у свідомості мешканців регіону. Від початку повномасштабного вторгнення кількість жителів багатонаціональної Одещини, які ідентифікують себе як росіяни, скоротилася приблизно у п’ять разів.

Сьогодні лише 4% жителів області називають себе росіянами. Натомість українська ідентичність домінує: 86% респондентів вважають себе українцями. Серед інших відповідей – болгари (3%), гагаузи (1%), євреї (1%), інші національності (3%), важко відповісти (1%).

Паралельно дослідження зафіксувало високий рівень підтримки розриву зв’язків УПЦ з Російською православною церквою – 73% мешканців Одещини підтримують цей крок в умовах російської агресії.

Ці дані мають особливу вагу: останній офіційний перепис населення в Україні проводився ще у 2001 році, тож нинішнє опитування фактично відображає реальну картину ідентичності в одному з найбільш етнічно різноманітних регіонів країни.

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Від Томосу до лідерства: як ПЦУ стала головною православною церквою країни

від Майданюк Валерій

Релігійна карта України у 2026 році продовжує змінюватися під впливом війни, суспільних настроїв та процесів церковного переосмислення. Після отримання Томосу Православною церквою України та початку повномасштабної російської агресії питання церковної незалежності перестало бути суто релігійною темою і стало одним із елементів національної безпеки.

Попри заяви Української православної церкви про свою незалежність від Москви, значна частина українського суспільства продовжує сприймати її як структуру, пов’язану з Російською православною церквою. Саме тому процес переходу громад від УПЦ до ПЦУ не припиняється, а підтримка української помісної церкви залишається високою.

Про актуальні церковні настрої свідчать результати всеукраїнського дослідження «Оцінка релігійної ситуації в Україні», презентованого 3 червня у Києві.

Українці підтримують об’єднання православних та контроль держави над порушниками закону

Понад половина громадян позитивно ставляться до ідеї об’єднання православних церков. Про це заявив голова соціологічної групи «Рейтинг» Олексій Антипович.

«Ідею об’єднання ПЦУ та УПЦ в єдину православну церкву підтримують 54% опитаних. Водночас майже третині громадян байдуже до цього процесу, що свідчить про потребу кращого інформування суспільства».

Водночас ідея ширшого об’єднання ПЦУ, УПЦ та УГКЦ не має такого консенсусу. За словами соціолога, найбільший спротив цьому демонструють саме представники УПЦ та греко-католицької спільноти, які прагнуть зберегти власну ідентичність.

Ще більш показовою стала позиція щодо ролі держави. «Майже 80% українців вважають, що держава повинна регулювати відносини з релігійними організаціями, якщо вони порушують законодавство або загрожують суверенітету України» – зауважує соціолог. Фактично це означає суспільний запит на захист держави від можливого використання релігійних структур у політичних чи антидержавних цілях.

Перехід від УПЦ до ПЦУ підтримують навіть частина вірян УПЦ

Окремий блок дослідження стосувався ставлення до переходу громад від УПЦ до ПЦУ.

«Перехід УПЦ до ПЦУ підтримують 40% українців, не підтримують лише 9%. Найбільша група, 43%, ставиться до цього байдуже. Навіть серед представників УПЦ 49% позитивно оцінюють такий перехід». – зазначає Антипович.

Ці цифри демонструють, що питання переходів уже не викликає такого гострого суспільного конфлікту, як кілька років тому. Соціологи також зафіксували відсутність масових релігійних переслідувань, про які часто заявляють окремі представники УПЦ. «Лише 5% респондентів повідомили, що особисто зазнавали утисків через релігійні переконання, ще 7% говорять про своїх близьких. Майже 90% не стикалися з подібними випадками». – зазначають у дослідженні.

Розрив із РПЦ підтримують 80% українців

Найбільш однозначною виявилася відповідь на питання про зв’язки УПЦ із Російською православною церквою. 80% українців підтримують розрив зв’язків УПЦ з РПЦ через російську агресію проти України. Підтримка такого рішення простежується практично серед усіх конфесій. Також більшість опитаних схвалюють більш жорсткі заходи щодо структур та діячів, які зберігають зв’язки з Москвою.

«Ідею заборони УПЦ митрополита Онуфрія через зв’язки з РПЦ підтримують 57% громадян. Запровадження санкцій щодо митрополита Онуфрія підтримують майже 70% опитаних» – Антипович. Ці результати свідчать про високий рівень суспільної недовіри до будь-яких церковних структур, які асоціюються з країною-агресором.

Майже дві тисячі громад перейшли до ПЦУ

Голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський нагадав про масштаб переходів до Православної церкви України після отримання Томосу.

«До створення ПЦУ після 2014 року до Київського патріархату перейшло близько 68 громад. Після утворення ПЦУ до неї перейшли майже дві тисячі громад УПЦ. Це більше, ніж чисельність громад таких помісних церков, як Албанська, Польська, Кіпрська, Церква Чеських земель і Словаччини та деяких інших разом узятих».

За словами Єленського, масштаби цього процесу можна оцінити через порівняння з іншими православними церквами світу. Таким чином, процес переходів став одним із наймасштабніших релігійних явищ у сучасній історії України.

Чому суспільство насторожено ставиться до Московського патріархату

Важливим чинником громадських настроїв залишається позиція Російської православної церкви щодо війни. Патріарх Кирил відкрито підтримав російську агресію проти України та фактично став одним із ідеологів концепції так званого «русского мира».

На цьому тлі заяви УПЦ про повний розрив із Москвою не переконали значну частину українців. Попри офіційні рішення про зміну статутних документів, громадяни продовжують сприймати УПЦ як структуру, історично та організаційно пов’язану з Московським патріархатом.

Це пов’язано не лише з риторикою керівництва РПЦ. Українці добре пам’ятають події 2014 року, коли окремі храми та монастирі УПЦ на Донбасі використовувалися сепаратистами як бази, склади зброї або пункти координації діяльності незаконних збройних формувань.

Під час повномасштабного вторгнення правоохоронні органи також неодноразово повідомляли про випадки співпраці окремих священнослужителів та прихильників УПЦ з окупаційними структурами, передачу інформації ворогу та поширення проросійської пропаганди. Саме тому для значної частини суспільства питання церковної належності давно вийшло за межі богословських дискусій і розглядається через призму безпеки держави.

Московська мережа як інструмент впливу

Голова Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв під час презентації звернув увагу на масштабну присутність структур Московського патріархату за межами Росії.

«У Європі московських храмів свого часу з’явилося надзвичайно багато. Дослідники дедалі частіше звертають увагу на роль РПЦ як інструменту російського впливу, а не лише релігійної організації. В одному місці московський храм знаходиться біля стратегічного аеродрому, в іншому біля бази підводних човнів, ще в іншому біля полігону спецпризначенців. При цьому там майже немає прихожан, але працюють кілька священників» – наголошує Потураєв.

Політик навів приклади розташування таких об’єктів поблизу стратегічної інфраструктури європейських держав – аеропортів, військових частин, логістичних вузлів. При цьому, часто розташовані біля таких об’єктів церкви РПЦ мали декілька прихожан і по 5 священників військової статури та хорошої фізичної підготовки. Цікаве співпадіння, правда ж?

Подібні факти лише посилюють підозри щодо використання церковної інфраструктури як одного з елементів російського впливу за кордоном. Війна кардинально змінила ставлення до церковного питання. Якщо раніше для багатьох українців воно було питанням традиції або особистого вибору, то сьогодні дедалі частіше сприймається як складова державної незалежності.

На цьому тлі ПЦУ та її Предстоятель митрополит Епіфаній залишаються символами української церковної самостійності. Натомість УПЦ, попри заяви про незалежність від Москви, продовжує стикатися з високим рівнем суспільної недовіри через багаторічні зв’язки з Російською православною церквою та негативний досвід, пов’язаний із діяльністю окремих її представників під час російської агресії проти України.

Автор: Валерій Майданюк

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Без категорії

17 червня в Одесі презентують масштабне дослідження релігійної ситуації в регіоні

від Холіна Марія

17 червня в Одесі відбудеться публічна презентація результатів соціологічного дослідження «Оцінка релігійної ситуації: Одеська область», проведеного Соціологічною групою «Рейтинг».

В умовах російської агресії релігійна сфера перетворилася на один із фронтів інформаційної та гібридної війни. Особливо гостро це відчувається в прикордонних регіонах – зокрема на Одещині, де питання національної ідентичності та церковної приналежності набувають стратегічного виміру.

Дослідження охоплює широкий спектр тем: рівень довіри до духовенства різних конфесій, динаміку переходу парафій від УПЦ МП до ПЦУ, підтримку заборони організацій, пов’язаних із країною-агресором, а також роль церкви в умовах воєнного стану. Окремо будуть оприлюднені дані про національну самоідентифікацію жителів Одеської області – особливо актуальні з огляду на те, що останній перепис населення проводився ще у 2001 році.

До дискусії залучені соціолог Олексій Антипович, народний депутат Ярослав Юрчишин, аналітик із питань безпеки Олег Саакян та представниця Одеської ОВА Ярослава Різникова.

Захід відбудеться в «American House Odesa» (вул. Грецька, 1а). Реєстрація обов’язкова за посиланням https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLScD1zFggwsfVPTfs9lBTHRPtt6F5wMIXavS-CH6Bkj8pFHFmQ/viewform .

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Війна

Попри війну: Україна демонструє високий рівень релігійної толерантності

від Майданюк Валерій

Попри повномасштабну війну з Росією, зміну церковної карти країни та активні дискусії навколо релігійних питань, Україна залишається однією з найбільш толерантних держав Європи у сфері міжконфесійних відносин. Дані нового дослідження свідчать: сценарії масштабних релігійних конфліктів, які роками прогнозували деякі експерти та медіа, так і не справдилися.

Про це йшлося 3 червня у Києві під час презентації результатів всеукраїнського дослідження «Оцінка релігійної ситуації в Україні».

Голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський, наголосив, що в інформаційному просторі регулярно з’являються прогнози про нібито неминучі масштабні конфлікти на релігійному ґрунті в Україні. Подібні сценарії озвучувалися ще наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років, коли в багатьох регіонах існувало напруження між православними та греко-католиками.

Однак історія пішла іншим шляхом. Попри всі труднощі, українське суспільство змогло уникнути релігійного протистояння загальнонаціонального масштабу. Особливо актуально це питання постало після початку масових переходів релігійних громад від УПЦ до Православної церкви України. Російська пропаганда та окремі західні коментатори неодноразово прогнозували хвилю конфліктів і насильства через такі зміни. Втім факти свідчать про протилежне.

Як повідомив Віктор Єленський, було проведено окремий аналіз ситуації в населених пунктах, де відбулися переходи громад до ПЦУ. У результаті вдалося виявити менше двадцяти населених пунктів по всій країні, де між прихильниками різних юрисдикцій зберігається помітна напруженість.

Якщо врахувати тисячі українських громад, які за останні роки змінили свою церковну належність, така кількість конфліктних випадків є вкрай незначною.

Результати соціологічного дослідження також підтверджують високий рівень релігійної терпимості. Українці загалом демонструють готовність мирно співіснувати з представниками різних конфесій та поважати право кожної людини на власний світогляд і релігійний вибір.

Експерти наголошують, що це особливо важливо в умовах війни. Росія неодноразово намагалася використати релігійну тематику як інструмент дестабілізації українського суспільства, поширюючи твердження про нібито переслідування віруючих або міжконфесійні конфлікти. Проте реальна ситуація свідчить про інше: більшість українців демонструють здатність до діалогу та взаємної поваги навіть у надзвичайно складних умовах.

Дослідження релігійної ситуації в Україні вкотре показало, що українське суспільство зберігає високий рівень релігійної толерантності навіть під час війни з Росією. Попри масштабні зміни в релігійному середовищі та активні процеси переходу громад до ПЦУ, країна не зіткнулася з прогнозованими масовими конфліктами. Навпаки, досвід останніх років свідчить, що взаємна повага, готовність до співіснування та демократичні цінності залишаються важливими рисами українського суспільства. Це не лише спростовує численні пропагандистські міфи, а й демонструє зрілість української громадянської нації в один із найскладніших періодів її історії.

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Важливе

Конкурс студентських есе: чому путінська Росія не є тим, за кого себе видає»

від Майданюк Валерій

Можливість для молодих дослідників включитися у важливу інтелектуальну роботу на користь держави — і отримати винагороду. ГО «Консервативна Платформа» запрошує молодь взяти участь у конкурсі есе, присвяченому осмисленню і критичному аналізу російської пропаганди про «консервативні цінності».

Конкурс організований ГО «Консервативна Платформа» за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні / Hanns Seidel Stiftung Ukraine

Путінський режим позиціонує себе як «захисника традиційних цінностей», а свою ідеологію називає «консерватизмом», підмінюючи таким чином саму сутність консервативної ідеї. Росія активно інвестує ресурси у формування й поширення образу держави як носія традиційних цінностей і «рятівника» Заходу. Через брак або слабкість альтернативної позиції ці наративи знаходять відгук у частини західних суспільств.

Мета конкурсу

Інтелектуально спростувати привласнення Росією поняття «консерватизм» і показати, що режим, який позиціонує себе захисником традиції, насправді є її руйнівником. Учасникам пропонується в есеїстичній формі розкрити історичні, історіографічні, соціокультурні, релігійні та ідейно-критичні аспекти проблематики фальшивого російського «консерватизму».

Конкурс покликаний зібрати факти, висновки і пропозиції, здатні зруйнувати поширений у країнах Заходу міф про те, що Росія нібито залишилася останньою берегинею незіпсованих сучасністю цінностей християнського світу. Ваші есе мають донести до західних експертних та академічних кіл меседж про хибність надій на Росію як на «останній бастіон» захисту традиційних цінностей.

У фокусі есе

  • історичні та історіографічні аспекти;
  • соціокультурний і релігійний контекст;
  • ідеологічна критика російського «консерватизму».

Тематичні напрямки (оберіть один)

  1. Деконструкція міфу. Чому російське суспільство не відповідає західним уявленням про консерватизм і традиціоналізм.
  2. Держава замість традиції. Чому культ сили не є консерватизмом.
  3. Християнство, церква і війна. Релігійний вимір російської пропаганди: як релігійна риторика використовується для сакралізації війни, виправдання агресії та підміни християнської етики політичною лояльністю?
  4. Соціальна реальність проти образу «традиційного суспільства». Що показують соціальні індикатори — сім’я, демографія, релігійна практика, рівень насильства, залежностей, довіри, правової культури — про реальний стан російського суспільства?
  5. Автентична альтернатива. Україна, а не Росія, як справжній носій консервативно-християнської традиції на Сході Європи. Відмінності у розумінні традиційних і християнських цінностей в Україні та Росії.
  6. Західна вразливість до міфу. Чому частина західних консерваторів вірить російському міфу? Які слабкі місця західного політичного дискурсу дозволяють російській пропаганді презентувати Росію як «останній бастіон традиційних цінностей» — і як цьому протидіяти?

Нагороди

Перші три переможці отримають грошову винагороду. Ще три кращих автори — заохочувальні призи.

Вимоги до робіт

  • обсяг — до 1 авторського аркуша (20–40 тис. знаків, або 10–20 сторінок тексту);
  • шрифт Times New Roman, 14 кегль, міжрядковий інтервал 1,5;
  • оформлення цитувань і списку літератури — за одним із академічних стилів.

Есе має супроводжуватися переліком ключових слів, відповідати нормам академічної доброчесності та містити коротку довідку про автора.

Дедлайн подачі робіт: 1 серпня 2026 року.

Критерії оцінювання

  • змістовність викладу та аналітичні висновки;
  • культурно-цивілізаційний контекст «Україна — Захід»;
  • цікаві факти, варті ширшого висвітлення;
  • способи донесення цієї інформації до міжнародної громадськості.

Надсилати есе на електронну адресу: [email protected]

Усі уточнюючі питання також надсилайте на цю скриньку.

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Декалог консерватизму Рассела Кірка

від Майданюк Валерій

Що об’єднує людей, які називають себе консерваторами, якщо консерватизм не має єдиного маніфесту чи обов’язкового набору догм? Адже консерватори в Британії і консерватори в Україні можуть мати дуже відмінні погляди на суспільні норми. Але існує 10 ціннісних принципів, котрі стверджують спільні риси консерватизму незалежно від національного контексту.

Відомий американський мислитель письменник, та історик Рассел Кірк (роки життя 1918–1994), якого вважають найвпливовішим теоретиком консерватизму у США в XX столітті, прославився книгою «Консервативний розум» (1953 р.), котра  сприяла інтелектуальному відродженню консервативного руху в США.

Рассел Кірк спробував відповісти на питання ідейної єдності консерватизму, сформулювавши десять принципів, які стали своєрідним дороговказом для сучасної консервативної думки. У своїй праці Кірк сформулював десять основних принципів, які, на його переконання, об’єднують більшість консерваторів незалежно від країни чи епохи.

Консерватизм часто помилково сприймають як просте прагнення зберегти минуле або опір будь-яким змінам. Проте Рассел Кірк пропонував значно глибше розуміння цього світогляду. На його думку, консерватизм не є ані жорсткою ідеологією, ані набором догм. Це радше спосіб мислення, який спирається на історичний досвід, моральні принципи та відповідальне ставлення до суспільних змін.

Моральний порядок як основа суспільства

Першим і найважливішим принципом Кірк називає існування стійкого морального порядку. Це може бути  віра у вищий порядок, але якийсь порядок для консерватора завжди існує. Консерватори переконані, що людська природа має незмінні риси, а поняття добра і зла не залежать від політичної моди чи суспільних настроїв.

На думку Кірка, здорове суспільство неможливе без внутрішньої моральної дисципліни його громадян. Закони та інститути можуть працювати ефективно лише тоді, коли люди керуються почуттям справедливості, честі та відповідальності. Саме тому багато соціальних проблем консерватори розглядають не лише як політичні чи економічні, а й як моральні.

Цінність традиції

Другим ключовим принципом є повага до традицій, звичаїв і безперервності суспільного розвитку. Кірк наголошував, що соціальні інститути формувалися протягом століть через накопичення людського досвіду, тому їх не можна бездумно руйнувати.

Консерватори не виступають проти змін як таких. Вони визнають, що розвиток суспільства потребує реформ. Проте зміни мають бути поступовими та виваженими, щоб не знищити те, що довело свою ефективність упродовж поколінь. Історія, на думку Кірка, неодноразово демонструвала, що революційне руйнування старого порядку часто призводить до появи ще гірших проблем.

Мудрість поколінь важливіша за миттєві рішення

Окрему увагу консерватизм приділяє історичному досвіду людства. Кірк вважав, що сучасні покоління не починають життя з чистого аркуша, а успадковують величезний запас знань, моральних норм і суспільних практик. Звідси випливає недовіра до радикальних експериментів і переконання, що попередні покоління накопичили мудрість, яку не варто ігнорувати. В історії є чимало прикладів, коли під впливом емоцій та громадської істерії, розпаленої радикалами, руйнувалися статі та існуючі інституції та об’єкти, а потім, коли дим руїни розвіювався – про це шкодували, хоч і не завжди влада мала сміливість визнати абсурдність своїх дій. Найпоказовіший приклад – хунвейбіни в Китаї, які вбивали учених і спалювали книжки, руйнували культурні пам’ятки, а потім керівництво Компартії усвідомило хибність такого шляху. Хоча, чи не про це тисячоліттями казали всі мудрі люди? Саме тому консерватори високо оцінюють традиції та усталені норми.

Розсудливість замість політичного азарту

Ще один важливий принцип – розсудливість. Консерватори закликають оцінювати політичні рішення за їхніми довгостроковими наслідками, а не за короткочасною популярністю.

Кірк вважав, що багато радикальних реформ проводяться поспіхом і створюють нові проблеми, які можуть виявитися небезпечнішими за ті, які намагалися усунути. Тому державна політика має ґрунтуватися на обережності та тверезому аналізі. Мудрий політик завжди діє обачно, зважуючи наслідки своїх рішень для майбутніх поколінь.

Різноманітність як ознака здорового суспільства

Консервативна думка також відкидає прагнення до повного соціального вирівнювання. Кірк наголошував, що будь-яке складне суспільство природно складається з різних груп, професій, рівнів відповідальності.

На його переконання, надмірне прагнення до одноманітності може призвести до застою та втрати суспільної енергії. Саме так і сталося з СРСР – боролися за рівність, а закінчилося це елітним життям номенклатури в епоху Застою. Різноманітність інтересів і соціальних структур, навпаки, забезпечує життєздатність держави.

Людська недосконалість і небезпека утопій

Одним із найвідоміших консервативних переконань є визнання людської недосконалості. Кірк вважав, що людина завжди залишатиметься схильною до помилок, егоїзму та пристрастей. Саме тому спроби побудувати ідеальне суспільство зазвичай завершуються трагедіями. Історія ХХ століття, з її тоталітарними експериментами, наочно продемонструвала небезпеку утопічних проєктів, які обіцяли створити досконалий світ.

Консерватизм натомість пропонує прагматичний підхід: не шукати абсолютної досконалості, а підтримувати справедливий і стабільний суспільний порядок.

Свобода неможлива без приватної власності

Економічна свобода нерозривно пов’язана з правом приватної власності. Кірк розглядав приватну власність як одну з головних гарантій особистої свободи. Людина, яка володіє майном, має більше незалежності від держави та інших центрів влади.

Власність також формує відповідальність, стимулює працю та сприяє розвитку громадянської культури. Тому консерватори традиційно виступають за захист права власності як важливого елементу демократичного суспільства.  І саме тому тоталітарні ідеології прагнуть завжди взяти власність під державний контроль і позбавити людину економічної незалежності.

Спільнота над державою

На думку консерваторів, здорова ініціатива походить з локальних спільнот, а не від бюрократичного державного апарату. Важливе місце в консервативній філософії займає ідея добровільних спільнот. На думку Кірка, більшість рішень, які безпосередньо впливають на життя людей, мають ухвалюватися на місцевому рівні.

Громади, громадські організації та місцеве самоврядування допомагають громадянам брати відповідальність за власне середовище. Надмірна централізація, навпаки, послаблює суспільство та віддаляє владу від людей.

Обмеження влади як запорука свободи

Консерватори традиційно насторожено ставляться до концентрації влади. Кірк підкреслював, що необмежена влада завжди несе ризик тиранії, незалежно від того, хто нею володіє. Консерватори намагаються настільки обмежити та збалансувати політичну владу, щоб не виникла анархія чи тиранія. Саме тому важливими є конституційні обмеження, поділ влад, система стримувань і противаг та верховенство права. Такі механізми не лише обмежують державу, а й захищають свободу громадян.

Поєднання стабільності та розвитку

Останній принцип стосується балансу між традицією та змінами. Кірк вважав, що суспільство потребує одночасно і стабільності, і розвитку. Без стабільності руйнуються основи громадського життя, а без розвитку настає застій. Тому консерватизм не заперечує прогрес. Він лише наголошує, що реформи повинні враховувати історичний досвід і не руйнувати фундаментальні суспільні цінності.

Консерватизм як захист спадкоємності

Рассел Кірк розглядав консерватизм не як політичну програму, а як особливий підхід до суспільного життя. Його головна мета полягає не в збереженні минулого заради самого минулого, а в захисті моральних основ, історичної спадкоємності та людської свободи.

На думку мислителя, головний поділ у політиці проходить не між лівими і правими, а між тими, хто визнає існування морального порядку та відповідальності перед попередніми і майбутніми поколіннями, і тими, хто вважає, що суспільство можна безмежно перебудовувати відповідно до поточних бажань. Саме в цьому Кірк бачив головний виклик сучасної цивілізації.

Ці принципи більшою чи меншою мірою поділяються усіма прихильниками консервативної світоглядної позиції і є своєрідним must have консерватизму в ХХІ столітті.

Автор: Валерій Майданюк

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Новини

Гроші з податків для церков? У Києві озвучили ідею реформи за європейським зразком

від Майданюк Валерій

Чи можуть українці самі вирішувати, яку церкву підтримувати своїми податками? Така пропозиція прозвучала під час обговорення майбутнього державно-церковних відносин в Україні. На думку авторів ідеї, це могло б не лише забезпечити фінансову прозорість релігійних організацій, а й вирішити проблему соціального захисту священнослужителів.

3 червня в Києві відбулася презентація результатів всеукраїнського дослідження «Оцінка релігійної ситуації в Україні». Серед запрошених експертів виступив народний депутат, голова Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв.

Під час дискусії він озвучив оригінальну пропозицію, яку назвав предметом тривалих експертних обговорень. Йдеться про можливість запровадження в Україні моделі, за якої громадяни могли б спрямовувати частину своїх податків на підтримку обраної ними релігійної організації.

За словами Потураєва, подібна практика давно існує в багатьох європейських країнах і дозволяє створити більш прозорий механізм фінансування церков. Крім того, така система допомагає вирішувати питання соціального та пенсійного забезпечення священнослужителів.

«Це модель поширена насправді дуже широко в Європі. Це абсолютно цивілізована модель, вона допомагає вирішити низку питань, про які, я думаю, що переважна більшість українців не замислюється, а дарма. І це питання соціального забезпечення священства. Це питання пенсійного забезпечення священства. Тобто, дуже легко бути вірним якоїсь церкви на словах, але треба взагалі-то задавати собі питання, як функціонують церкви, за рахунок яких пожертв функціонують церкви, як облаштоване життя святих отців. Як воно облаштовано зараз, коли святий отець робить свою роботу, допомагає тобі торити шлях до Бога, і як він буде жити, коли вже вік буде похилий і так далі. Тобто те, що ми вважаємо, що кожен з нас має на це право, власне, і держава це має забезпечувати. Чому ми тоді відмовляємо в цьому праві для людей, які чесно служать в наших українських церквах. Якщо ми вважаємо, що люди мають право на соціальний захист і пенсійне забезпечення, то чому це не повинно стосуватися тих, хто все життя служив своїй громаді?» – зазначив депутат.

Що таке «румунська модель»?

У Румунії держава підтримує діяльність релігійних організацій, а священнослужителі отримують фінансове забезпечення та соціальні гарантії. Значна частина зарплат духовенства виплачується за участю держави, а церкви мають чітко врегульовані механізми фінансування. Прихильники такого підходу вважають, що він допомагає зробити церковне життя більш стабільним та незалежним від неформальних джерел фінансування.

Потураєв також звернув увагу на те, що в минулому відсутність прозорих механізмів фінансування створювала умови для залежності окремих релігійних структур від великих спонсорів і політичних груп впливу. На його думку, саме на такій системі тривалий час будувалася діяльність УПЦ, коли вона перебувала у складі Московського патріархату.

Водночас депутат висловив переконання, що Православна церква України та Українська греко-католицька церква навряд чи погодяться на моделі, які передбачають залежність від неформальних фінансових центрів або закритих механізмів впливу. За його словами, українські церкви дедалі більше орієнтуються на принципи відкритості та функціонування в умовах демократичного суспільства.

Водночас Потураєв підкреслив, що мова поки не йде про конкретний законопроєкт. Ідея потребує широкого суспільного та експертного обговорення, а повернутися до неї предметно можна буде після завершення війни.

Водночас питання ролі держави у підтримці церков залишається дискусійним і потребуватиме широкого суспільного діалогу, адже йдеться не лише про фінанси, а й про майбутню модель взаємодії держави, суспільства та релігійних інституцій в Україні.

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Томос, війна і довіра: як ПЦУ стала головною церквою України

від Майданюк Валерій

Війна змінила не лише політичну та суспільну реальність України, а й релігійний ландшафт країни. Соціологи зафіксували тенденцію, яка ще десять років тому здавалася малоймовірною: ПЦУ впевнено утвердилася серед найавторитетніших церков, а митрополит Епіфаній став лідером суспільної довіри серед релігійних діячів.  Дедалі більше українців пов’язують свою релігійну ідентичність із ПЦУ, а не з церквами, які асоціюються з російським впливом.

Українська церковна незалежність

З необхідних атрибутів незалежної країни з православним населенням Україна багато втратила і пропустила в перші десятиліття незалежності. Тогочасна влада тривалий час намагалася всидіти на двох стільцях, дивилася на Москву і створювала тепличні умови для церкви, котра перебувала під повним контролем російських спецслужб. Своя ж українська церква виживала власними силами, обділена увагою держави та чиновників.

Вагомий вплив мала й так звана «неканонічність» тоді ще Київського патріархату, яку вдалося здобути аж 2018 року. Саме тоді відбулася одна з найважливіших подій в історії українського православ’я. За підтримки Вселенського патріархату було створено Православну Церкву України, яка отримала Томос про автокефалію від патріарха Варфоломія.

Для мільйонів українців це означало завершення багаторічної залежності значної частини українського православ’я від Москви та створення повноцінної національної православної церкви. Суспільство поклало на ПЦУ великі надії. Від нової церкви очікували духовного об’єднання країни, зміцнення української ідентичності та поступового подолання церковного розколу.

Позиція УПЦ та виклики після початку війни

Українська православна церква, яка тривалий час перебувала у складі Московського патріархату, від самого початку не визнала Томос і створення ПЦУ. Її керівництво наполягало на тому, що саме УПЦ є канонічною церквою в Україні. Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році ситуація різко змінилася. Патріарх Московський Кирил відкрито підтримав російську агресію проти України та фактично надав війні ідеологічне й релігійне виправдання. Його заяви про так званий «русский мир» викликали різке несприйняття в українському суспільстві.

На цьому тлі тисячі вірян і сотні релігійних громад почали переходити від УПЦ до ПЦУ. Для багатьох українців стало неприйнятним залишатися у структурі, яка історично пов’язана з Московським патріархатом, особливо після того, як керівництво РПЦ фактично благословило російську війну проти України.

Хоча у 2022 році УПЦ заявила про розрив із Московським патріархатом, питання її реальної незалежності продовжує залишатися предметом дискусій. У 2025-2026 роках керівництво УПЦ засуджує війну та декларує підтримку України, однак значна частина суспільства продовжує сприймати цю структуру як таку, що історично та світоглядно пов’язана з Москвою.

Додатковим фактором стали численні кримінальні провадження та докази співпраці представників УПЦ МП з Москвою. За роки війни правоохоронні органи повідомляли про затримання священнослужителів та вірян УПЦ МП за підозрами у співпраці з окупантами, передачі інформації ворогу, коригуванні ракетних ударів та поширенні проросійської пропаганди. І хоча керівництво УПЦ заявляє, що це не позиція їхньої конфесії, такі факти суттєво вплинули на громадську думку. У суспільстві також поширене переконання, що частина духовенства та вірян УПЦ продовжує латентно або відкрито орієнтуватися на Московський патріархат.

Чому українці обирають ПЦУ

Соціологія демонструє, що ПЦУ дедалі більше асоціюється з українською державністю та національною ідентичністю. 3 червня 2026 року в Києві презентували результати всеукраїнського дослідження «Оцінка релігійної ситуації в Україні», проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» за підтримки Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики та агентства «Укрінформ». Результати дослідження вкотре засвідчили важливу тенденцію: Православна Церква України залишається найавторитетнішою православною юрисдикцією країни, а її предстоятель митрополит Епіфаній користується найбільшою довірою серед усіх церковних ієрархів.

Згідно з дослідженням, 22% опитаних прямо назвали себе вірянами ПЦУ, тоді як до УПЦ віднесли себе лише 10%. Ще 26% назвали себе просто православними без уточнення конфесійної належності.

Важливо, що серед прихильників ПЦУ значно частіше зустрічається мотив усвідомленого вибору в дорослому віці. Крім того, для них вагомішим фактором є культурна та національна ідентичність. Це свідчить про те, що підтримка ПЦУ дедалі частіше стає результатом свідомого рішення, а не лише сімейної традиції.

Дослідження також показало, що найменшу соціальну дистанцію українці демонструють саме щодо представників ПЦУ та Української греко-католицької церкви. Тобто саме ці конфесії викликають найбільшу довіру та позитивне сприйняття в суспільстві.

Феномен митрополита Епіфанія

Окремої уваги в українських релігійних реаліях заслуговує постать митрополита Епіфанія. За результатами дослідження саме він став найбільш авторитетним церковним діячем України. Йому довіряють 47% українців. Це майже вдвічі більше, ніж показники довіри до інших відомих церковних лідерів.  Главі УГКЦ Святославу, Вселенському патріарху Варфоломію та митрополиту Онуфрію довіряє приблизно чверть опитаних.

Причини такої популярності полягають не лише в посаді предстоятеля ПЦУ. За роки свого служіння Епіфаній сформував репутацію поміркованого, відкритого до діалогу та сучасного церковного лідера. Він уникає радикальної риторики, активно підтримує українських військових, бере участь у суспільних дискусіях та демонструє готовність до міжконфесійного діалогу.

Важливу роль відіграли й організаційні здібності митрополита. Саме під його керівництвом ПЦУ вдалося пройти складний період становлення, розширити мережу громад, зміцнити міжнародні контакти та зберегти внутрішню стабільність у надзвичайно складних умовах війни.

Показово, що на тлі високої довіри до Епіфанія патріарх Кирил практично не має авторитету в Україні. Майже 80% громадян не довіряють очільнику РПЦ, а близько п’ятої частини опитаних узагалі не змогли його ідентифікувати.

За вісім років після отримання Томосу Православна Церква України пройшла шлях від нового церковного проєкту до однієї з найавторитетніших суспільних інституцій країни. Вирішальними факторами її успіху стали підтримка української державності, дистанціювання від російського впливу, зростання національної свідомості суспільства та активна позиція під час війни.

Повномасштабне вторгнення Росії лише прискорило ці процеси. Підтримка агресії з боку керівництва РПЦ та численні скандали навколо окремих представників УПЦ посилили недовіру до структур, пов’язаних із Москвою. Натомість ПЦУ дедалі більше сприймається як церква, що розділяє долю українського народу та підтримує його боротьбу за свободу.

Для багатьох українців ПЦУ та її очільник митрополит Епіфаній стали символом нового етапу розвитку українського православ’я, яке дедалі більше асоціюється з незалежною Україною, а не з релігійними центрами за її межами.

Автор: Валерій Майданюк

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Антиімперський фронт

Московський патріархат чи ПЦУ? Нове дослідження показало настрої українців

від Майданюк Валерій

Попри війну, церковні питання залишаються важливою частиною суспільних дискусій в Україні. Проте нове дослідження показало несподівану тенденцію: більшість громадян підтримують ПЦУ та розрив церковних зв’язків із Москвою,  хоча частина українців ще не має чіткої позиції.

Такі дані були представлені 3 червня у Києві під час презентації результатів всеукраїнського дослідження «Оцінка релігійної ситуації в Україні».

Серед запрошених експертів результати опитування презентував керівник соціологічної групи «Рейтинг» Олексій Антипович. За його словами, створення Православної церкви України у 2018 році позитивно оцінюють близько 60% українців. Натомість негативне ставлення висловили лише 4% опитаних. Водночас майже третина громадян, або 32%, заявили, що ставляться до цього питання байдуже.

Подібна тенденція простежується і щодо переходу релігійних громад від УПЦ до ПЦУ. Такий процес підтримують 40% українців, тоді як не підтримують лише 9%. Однак найбільшою групою виявилися ті, кому це питання нецікаве або не має принципового значення. Таких респондентів виявилося 43%. Навіть серед вірян УПЦ майже половина опитаних, 49%, позитивно ставляться до можливого переходу до ПЦУ.

Дослідження також показало високий рівень підтримки заходів, спрямованих на обмеження впливу російської православної церкви в Україні. Зокрема, 80% громадян підтримують розрив зв’язків між УПЦ та РПЦ через російську агресію проти України. Аналогічний рівень підтримки має і теза про необхідність державного втручання у діяльність релігійних організацій, якщо вони порушують законодавство або становлять загрозу суверенітету держави.

Законодавчі обмеження щодо релігійних організацій, пов’язаних із державою-агресором, підтримують 62% українців. Також більшість респондентів схвально ставляться до санкцій проти митрополита Онуфрія через його зв’язки з РПЦ. Таку позицію підтримали майже 70% опитаних.

Водночас результати дослідження засвідчили, що значна частина громадян не до кінця розуміє конфесійний статус найбільших православних церков країни. Майже половина респондентів не змогли визначити, чи є УПЦ самостійною українською церквою, чи вона залишається пов’язаною з Московським патріархатом. Схожа ситуація спостерігається і щодо ПЦУ, статус якої також не змогли чітко пояснити близько 40% опитаних.

Окремо соціологи дослідили ставлення до мови богослужінь. Більшість українців, 70%, вважають, що служби в храмах мають проводитися українською мовою. Лише чверть респондентів підтримують використання традиційної для конкретної конфесії мови.

Результати дослідження свідчать, що українське суспільство найбільше  підтримує розвиток ПЦУ, перехід громад із УПЦ до української церкви та обмеження впливу релігійних структур, пов’язаних із РФ. Водночас соціологи звертають увагу на іншу тенденцію: значна частина громадян не має чіткої позиції щодо церковних процесів або недостатньо поінформована про них. Саме тому подальший розвиток релігійної ситуації в Україні залежатиме не лише від рішень церков і держави, а й від того, наскільки суспільство буде залучене до обговорення цих змін та розумітиме їхнє значення.

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Новіші
Старіші
Close