Консервативна Платформа
  • Новини
    • Аналітика
    • Світогляд
    • Антиімперський фронт
    • Зброя
    • Геополітика
  • Публікації
  • Позиція
  • Заходи
Середа, 26 Серпня, 2026
  • Українська
Консервативна Платформа
  • Новини
    • Аналітика
    • Світогляд
    • Антиімперський фронт
    • Зброя
    • Геополітика
  • Публікації
  • Позиція
  • Заходи
Консервативна Платформа
Консервативна Платформа
  • Новини
    • Аналітика
    • Світогляд
    • Антиімперський фронт
    • Зброя
    • Геополітика
  • Публікації
  • Позиція
  • Заходи
Copyright 2021 - All Right Reserved
Аналітика

Три українські незалежності

від Майданюк Валерій 24 Серпня, 2026

В ХХ столітті Україна тричі офіційно проголошувала незалежність, проте святом постання української державності стала дата її фактичного відновлення на ґрунті УРСР, а попередні дні незалежності виявилися забутими.

Перший День Незалежності

Деякі українські історики вказують на політико-юридичну невідповідність офіційного дня української незалежності, який святкується 24 серпня. Адже цього дня 1991 року Україна відмежувалася від СРСР і стала правонаступницею УРСР, проте хіба до цієї дати в ХХ столітті Україна не була незалежною? В день 24 серпня 1991 року насправді відбулося відновлення державної незалежності України, яка була перервана тривалою радянською окупацією.

Натомість вперше у XX столітті незалежність Української держави була проголошена 22 січня 1918 року IV Універсалом Центральної Ради. Більше того, рівно через рік  – 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві відбулася злука Української Народної Республіки (УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), що додає цій даті подвійного патріотичного значення в нашій історії. Вже в тексті IV Універсалу датованого 22 (9) січня 1918 року йшлося про проголошення самостійності Української Народної Республіки. Вперше в XX столітті Україна проголошувалася незалежною та суверенною державою, за підтримку якої проголосували “за”  39 членів Ради, “проти”  – 4, і ще 6 осіб  “утримались” .

Зрештою, в європейських країнах, які мали державність, а потім її втрачали і знову відновлювали, існує традиція святкувати одразу декілька “днів незалежності”. До прикладу в Литві державними святами є День Держави який відзначається 6 липня та виводиться з 1253 року, а також День незалежності 16 лютого, коли у 1918 році країна здобула незалежність від Російської імперії. Крім того, відзначається День відновлення державності 11 березня, коли у 1990 році Литва вийшла з СРСР. В Латвії також національними святами є День проголошення республіки 18 листопада (1918 р.) та День декларації незалежності 4 травня (1990 р). В Естонії День незалежності святкується 24 лютого (1918 р.) та і День відновлення незалежності 21 серпня (1991 р). В Чехії святкують День державності 28 вересня (935 рік), День незалежності Чехословаччини 28 жовтня (1918 р.) і ще й День відновлення незалежності 1 січня (1993 р).

Ідентична історична ситуація і в України, яка цілком може 22 січня відзначати і День Соборності, і День першої незалежності. Адже Українська Народна Республіка стала першою українською державою в ХХ столітті, яку визнали десятки іноземних країн, а 24 серпня 1991 року відбулося не здобуття, а лише відновлення української незалежності. Крім того, показово, що УНР проголосила свою незалежність навіть раніше, аніж країни Балтії, Польща та Чехія, що підвищує історичний імідж української держави та розвіює міфи про появу України на світовій карті лише в 1991 році. До того ж саме вшанування пам’яті про першу офіційно проголошену незалежність демонструє взаємозв’язок та історичну єдність української державницької традиції та правонаступництва у ХХ столітті. Таким чином Україна може підкреслити своє правонаступництво та політичний зв’язок з УНР та продовжує тривалість своєї державності на ціле століття.

Колись депутатка від Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Оксана Савчук навіть подала законопроєкт з пропозицією вважати Днем незалежності України саме дату 22 січня 1918 року, а 24 серпня 1991 року – Днем відновлення незалежності. На думку народної обраниці, рахувати українську незалежність слід з дня проголошення IV Універсалу УНР. Звісно, законопроект не був підтриманий, проте його призначення полягало насамперед у постановці історичної дискусії та приверненні уваги до забутої незалежності.

Забутий суверенітет

Ще в шкільні роки деякі допитливі українці задавалися питанням: як це Україна проголосила державний суверенітет 16 липня 1990-го року, а незалежною стала лише більше ніж через рік – 24 серпня 1991 року? Що за політико-правова колізія? Яка тоді відмінність між незалежністю і суверенітетом, які в міжнародному праві вважаються тотожними? Чи в 1990-му році було проголошено “несправжній суверенітет?“

Де-факто в політології термін “суверенітет”, який походить від французького  souveraineté, означає те саме що й незалежність – верховенство державної влади на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах. Проте суверенітет може бути й обмеженим, як наприклад в деяких автономних регіонах. Однак термін “повний суверенітет” вважається синонімом державної незалежності. Показово, що у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. зазначено такі ознаки державного суверенітету України: як верховенство, самостійність, повнота, незалежність та рівноправність у зовнішніх відносинах. Вказані критерії є ознакою саме “повного суверенітету”, адже верховенство влади передбачає відсутність іншої вищої влади на території нашої країни. Де-факто, Україна може вважатися незалежною вже з 1990-го року.

Більше того, 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила постанову «Про День проголошення незалежності України», в якій зазначалося, що Верховна Рада УРСР постановляє вважати 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне свято. Вперше День Незалежності України було офіційно відзначено саме 16 липня 1991 року — в пам’ять річниці Декларації про державний суверенітет. А 18 червня 1991 року було внесено зміни до статті 73 Кодексу законів про працю УРСР, в якому до переліку святкових днів внесено доповнення: «16 липня — День незалежності України».

Однак пізніше, внаслідок буремних політичних подій, було ухвалено Акт проголошення незалежності України, який 1 грудня 1991 року підтвердили на Всеукраїнському референдумі (ще одна дискусійна дата набуття Україною повноправної незалежності?), і дату святкування Дня незалежності було змінено. Вже 20 лютого 1992 року Верховна Рада постановила вважати Днем незалежності України саме 24 серпня, а постанову Верховної Ради Української РСР «Про День проголошення незалежності України» від 16 липня 1990 року вважати такою, що втратила чинність.  А 5 червня 1992 року внесено зміни й до 73 статті Кодексу законів про працю в якій фразу «16 липня — День незалежності України» замінити словами «24 серпня — День незалежності України». Проте варто пам’ятати, що понад рік на зорі відновлення державності, Україна відзначала свою незалежність 16 липня.

А що ж робити з 24 серпня?

У формулюванні дати остаточного утвердження української державності дехто навіть міг би вказати й на 1 грудня 1991 року, коли на Всеукраїнському референдумі було остаточно затверджено незалежність України та її вихід з СРСР. Адже сучасні школярі досі туманно розуміють: як це спочатку проголосили суверенітет, наступного року незалежність, а через кілька місяців ще й провели референдум на якому вже проголошену незалежність було остаточно підтверджено? Що це за трисерійна політична епопея?

А декотрі патріотично налаштовані громадяни навіть пропонували як день незалежності й інші знакові дати нашого державотворення, такі як Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року, проголошений з ініціативи ОУН під проводом Степана Бандери. Або ж навіть ранішу подію – проголошення незалежності Карпатської України 15 березня 1939-го. Ці дати десятиліттями були справжніми орієнтирами національної незалежності для українців всього світу, які не полишали надій на здобуття власної держави.

Звісно підняття історичної дискусії щодо дати української незалежності не має на меті внести плутанину, а тим більше, скасувати діючий День незалежності. Дата 24 серпня занадто близька мільйонам українців, які пам’ятають як поставала молода українська держава, і надто важлива для сотень тисяч тих, хто боровся за незалежність в лавах Руху, в часи Революції на граніті та виходив на патріотичні мітинги в кінці 1980-их років. Мова може йти насамперед про доповнення пантеону українських національних дат, тим більше, якщо вони у свій час були справжніми, офіційними днями незалежності української держави.

Автор: Валерій Майданюк

24 Серпня, 2026
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Ірвінґ Крістол: “ліберал, якого пограбувала реальність”

від Майданюк Валерій 20 Серпня, 2026

Ірвінґ Крістол починав політичний шлях далеко не як консерватор. У молодості він був троцькістом і належав до середовища нью-йоркських лівих радикальних інтелектуалів. Але поступово побачив те, що для багатьох стало шоком: красиві теорії не завжди працюють у реальному житті. Його знаменита характеристика неоконсерватора як «ліберала, якого пограбувала реальність» стала не просто дотепним висловом, а своєрідним маніфестом цілого покоління. Крістол перетворив розчарування в лівих утопіях на нову політичну філософію, яка згодом суттєво вплинула на американський консерватизм, Республіканську партію та зовнішню політику США.

Від троцькіста до «хрещеного батька» неоконсерватизму

Ірвінґ Крістол народився 1920 року в Нью-Йорку і належав до покоління американських інтелектуалів, для яких політика була не просто питанням партійного вибору, а пошуком відповіді на фундаментальні питання про свободу, справедливість і майбутнє суспільства. У 1940 році він закінчив City College of New York, де вивчав історію. Саме в студентські роки Крістол потрапив у середовище троцькістів. Лівацтво – це був своєрідний феномен американського інтелектуального життя вже тоді. Частина молодих лівих одночасно виступала проти капіталізму і проти сталінського Радянського Союзу, намагаючись знайти альтернативу як американській, так і радянській моделям.

Однак із часом Крістол дедалі більше розчаровувався в радикальних лівих ідеях. Досвід XX століття показував, що політичні проєкти, які обіцяють створити справедливе і майже ідеальне суспільство, часто породжують зовсім інші наслідки. Радикальна лівацька теорія починала конфліктувати з людською природою, економічними законами та політичною реальністю.

Цей особистий інтелектуальний шлях Крістола став важливішим за звичайну зміну політичних симпатій. Він не просто перейшов з лівого табору до правого. Він намагався зрозуміти, чому політичні ідеї, які виглядають привабливо на папері, можуть провалюватися після зіткнення з реальним суспільством.

Саме тут виникла одна з найвідоміших формул Крістола: неоконсерватор – це «ліберал, якого пограбувала реальність». За цією іронічною фразою стояла серйозна філософська позиція. Неоконсерватор, за Крістолом, не обов’язково народжується консерватором. Він може прийти до консервативних висновків після того, як побачить практичні наслідки власних колишніх переконань.

Тому неоконсерватизм для Крістола був значною мірою не готовою догмою, а способом мислення. Він вважав, що політика має починатися не з мрії про ідеальне суспільство, а з розуміння реального світу, людської природи та обмежень держави.

Реальність проти утопії

Однією з центральних тем крістолівської думки була критика лівого і загалом будь-якого утопізму. Політика, на його переконання, стає небезпечною тоді, коли починає обіцяти остаточне вирішення всіх соціальних проблем. Особливо критично Крістол ставився до ідеї, що держава здатна масштабними соціальними програмами усунути нерівність і забезпечити громадянам добробут незалежно від їхньої поведінки. Намір допомогти бідним сам по собі може бути морально виправданим, але політика має враховувати й побічні ефекти.

Наприклад, система соціальної підтримки може не лише допомагати людям вибратися з бідності, а й створювати залежність від держави. Програма, яка замислювалася як тимчасова допомога, може поступово перетворитися на постійний механізм, що послаблює стимули до праці, відповідальності та самостійності.

Саме тому Крістол віддавав перевагу політичному реалізму перед соціальною інженерією. Він не стверджував, що суспільство не повинно допомагати слабшим. Його питання було іншим: чи справді конкретна політика досягає заявленої мети і якою буде її ціна через десять або двадцять років? Це важлива риса неоконсервативного підходу. Він не відкидає моральні цілі, але вимагає перевіряти їх реальними наслідками.

Крістол також не сприймав капіталізм як абсолютне благо, яке не потребує жодних застережень. У своїй відомій книзі Два привітання капіталізму (Two Cheers for Capitalism) він  відзначив дві знакові риси переваг капіталізму.

Перше – капіталізм працює у практичному, матеріальному сенсі. Він здатен створювати багатство, підвищувати продуктивність і покращувати рівень життя.

Друге – капіталістична система значною мірою забезпечує особисту свободу. Людина отримує більше можливостей самостійно обирати професію, спосіб життя, місце проживання та економічну поведінку.

Але саме тут Крістол додавав третій, критичний вимір. Економічна свобода не вирішує всіх людських проблем. Капіталізм може створювати матеріальний добробут, але водночас породжувати відчуття духовної порожнечі, нестабільності та втрати сенсу. Вільний ринок, на його думку, потребує морального фундаменту. Економічна система не може сама по собі відповісти на питання, заради чого людина має жити, працювати, створювати сім’ю і відповідати за своє суспільство.

Капіталізм без моралі теж не врятує демократію

Водночас погляди Крістола не можна зводити до простого лозунгу «вільний ринок – добре, держава – погано». Він вважав, що сучасна демократія потребує не лише економічних стимулів, а й певної моральної культури. Політична система не може довго функціонувати, якщо громадяни не мають уявлення про відповідальність, чесність, обов’язок і суспільне благо.

Звідси його інтерес до релігії та традиційної моралі. Крістол не вважав, що економічна філософія може існувати у вакуумі. Вона повинна спиратися на ширшу політичну, моральну і навіть релігійну філософію. Це була принципова відмінність його підходу від частини класичного економічного лібералізму. Для Крістола ринок був інструментом, а не сенсом існування суспільства. Він намагався поєднати економічну свободу, демократичні інститути, моральний консерватизм і сильну зовнішню політику.

Крістол називав це «консерватизмом з американською кісткою». Американські неоконсерватори намагалися захистити американські інститути, свободу, ринкову економіку і демократичну державу, водночас визнаючи необхідність моральних та культурних обмежень.

Від інтелектуальних журналів до великої політики

Вплив Крістола значною мірою пояснюється не лише його текстами, а й тим, що він створював середовище для поширення консервативних ідей. Він був редактором і співробітником низки впливових видань: став одним із засновників журналу The Public Interest, який протягом десятиліть відігравав важливу роль в американських дискусіях про соціальну політику, економіку та державне управління.

Крістол також заснував журнал The National Interest, присвячений питанням міжнародної політики. Через такі інтелектуальні майданчики формувалося середовище, яке поступово переходило від академічних дискусій до практичної політики.

Філософ працював у видавництві Basic Books, викладав у Нью-Йоркському університеті, був пов’язаний з American Enterprise Institute та іншими американськими інституціями. Протягом десятиліть його публіцистика впливала на американських політиків, журналістів і дослідників.

У 2002 році президент Джордж Буш нагородив Крістола Президентською медаллю Свободи – найвищою цивільною нагородою Сполучених Штатів.

Його вплив не обмежився одним поколінням. Його син Вільям Крістол став одним із найвідоміших американських політичних коментаторів і продовжувачів неоконсервативної традиції.

Зовнішня політика: свобода не повинна бути беззахисною

Неоконсерватизм формувався значною мірою під впливом протистояння із Радянським Союзом. Його представники не погоджувалися з підходом, за якого Захід мав би лише чекати, поки авторитарні режими поступово зміняться самі. Для Крістола демократія потребувала захисту. США, на його думку, не могли бути байдужими до міжнародного балансу сил, поширення тоталітаризму та загроз демократичному світу.

Цей підхід згодом став одним із важливих інтелектуальних джерел активної американської зовнішньої політики. Водночас між різними поколіннями неоконсерваторів існували суттєві відмінності. Не варто приписувати одному Крістолу всі рішення адміністрації Джорджа Буша-молодшого чи всі подальші зовнішньополітичні концепції, які називали неоконсервативними. Але його ідейний вплив був помітний.

На думку Крістола, демократії не варто поводитися так, ніби міжнародна політика є лише грою економічних інтересів. Ідеї, цінності, сила держави та характер політичних режимів мають значення.

Чому Крістол важливий сьогодні

Ірвінґ Крістол помер 2009 року, але чимало його ідей напрочуд актуальні сьогодні. Воно звучить особливо актуально в час, коли політика знову дедалі частіше будується на великих обіцянках. Ліві популісти можуть обіцяти побудову суспільства, у якому держава вирішить проблему нерівності. Праві популісти можуть обіцяти просте повернення до минулого. Авторитарні лідери можуть пропонувати порядок без свободи. Радикальні реформатори можуть переконувати, що достатньо лише змінити кілька законів – і складні проблеми зникнуть. Крістол нагадує про інше: політика завжди має наслідки, яких не видно в момент ухвалення рішення.

Саме тому його «пограбована реальністю» людина є не просто політичним персонажем. Це метафора зрілості. Людина може змінити погляди не тому, що зрадила своїм цінностям, а тому, що побачила невідповідність між теорією та практикою і вирішила зробити висновки.

У цьому сенсі неоконсерватизм Крістола був своєрідною реакцією на політичний романтизм. Він не вимагав відмовитися від ідеалів. Навпаки, він вважав, що ідеали потрібно захищати від політичної наївності. Його шлях від троцькізму до неоконсерватизму став прикладом того, як політичні переконання можуть змінюватися під тиском досвіду. Для Крістола реальність не була ворогом ідеалів. Вона була перевіркою їхньої життєздатності.

Вільний ринок для нього був цінним тому, що створював добробут і свободу, але сам по собі не міг замінити мораль. Демократія була важливою, але потребувала громадянської відповідальності та здатності захищати себе. Соціальна допомога могла бути необхідною, але не повинна перетворювати людину на довічного клієнта держави. А зовнішня політика мала враховувати не лише інтереси, а й характер режимів та боротьбу за свободу.

Саме тому головна спадщина Крістола – не конкретний набір політичних рецептів. Це спосіб мислення, в якому політика починається з простого, але незручного запитання: що станеться насправді, якщо ця красива ідея буде реалізована?

Для політики XXI століття це питання залишається не менш важливим, ніж у часи, коли Крістол назвав неоконсерватора «лібералом, якого пограбувала реальність». Бо іноді саме реальність є найкращим і найсуворішим політичним учителем.

20 Серпня, 2026
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Важливе

В Україні готують систему захисту вразливих людей в зимовий період

від Холіна Марія 13 Серпня, 2026

Наближається один із найскладніших опалювальних сезонів за час повномасштабної війни – і держава мусить готуватися до найважчих сценаріїв, включно з тривалими блекаутами та евакуацією мешканців міст. Про це заявив керівник Дослідницько-аналітичної групи InfoLight.UA Юрій Гончаренко на дискусії “Зима близько: чи готові держава та суспільство?” у пресцентрі “Інтерфакс-Україна”.

Ворог системно б’є по енергетичній та газовій інфраструктурі, і наслідки відчуває кожне місто – тепло, вода, каналізація, медицина, зв’язок опиняються під загрозою. Найвразливіші – великі міста з висотками та централізованими мережами. Кожна громада повинна чесно відповісти собі: що робити без світла 24-72 години, чи реально працюватимуть укриття та Пункти незламності, як діяти у разі евакуації. “Це не панікерство. Це предмет планування”, – наголосив Гончаренко.

Найбільше занепокоєння викликають ті, кого суспільство схильне не помічати – самотні літні люди, люди з інвалідністю, ті, хто фізично не в змозі покинути квартиру й покликати на допомогу. Саме вони першими опиняються в біді, коли надовго зникають світло, тепло чи вода.

У відповідь Український безпековий клуб розробляє наскрізний механізм захисту маломобільних людей, самотніх літніх людей, людей з інвалідністю та сімей військовослужбовців. “Наш проєкт створює механізм, який не дозволяє забути про цих людей. Ми розробляємо повний комплект готових рішень: як заздалегідь знати, хто потребує підтримки; як організувати персональний супровід; як підготувати інклюзивну евакуацію; і як передати людину з Києва до громади, наприклад, на Львівщині так, щоб на іншому кінці її зустріли й подбали”, – розповів Гончаренко.

Він відверто визнав: значна частина роботи поки має аналітичний характер, тож закликав долучатися до практичного проєкту Громадсько-військового руху “Зима. Місто вистоїть”, презентованого під час заходу.

У дискусії взяли участь представники місцевого самоврядування Львова, Полтави, Вінниці, Лозової та Черкас, експерти з енергетики й ЖКГ, фахівці із систем життєзабезпечення, громадські активісти та військові. Подія відбулася за сприяння ГО “Фонд сприяння демократії”, Українського безпекового клубу (за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні) та ГО “Громадсько-військовий рух”.

13 Серпня, 2026
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Данило Скоропадський: «український принц», якого боялася Москва

від Майданюк Валерій 13 Серпня, 2026

Після поразки Української революції боротьба за незалежність не припинилася – вона перемістилася за кордон. Однією з найяскравіших постатей української політичної еміграції став Данило Скоропадський – син останнього гетьмана Павла Скоропадського. Він міг зробити успішну кар’єру інженера, однак присвятив усе життя українській державній справі. Його виступи збирали тисячі українців у США, Канаді та Великій Британії, ним захоплювалася діаспора, а радянські спецслужби десятиліттями уважно стежили за кожним його кроком. Архівні документи свідчать, що в Москві вбачали у ньому реальну загрозу для Радянського Союзу. А його раптова смерть у Лондоні у 52 роки й досі породжує більше запитань, ніж відповідей.

Український спадкоємець престолу у вигнанні

Данило Скоропадський народився 13 лютого 1904 року в Петербурзі, однак змалку був тісно пов’язаний з Україною. Літні місяці він проводив у родових маєтках Скоропадських на Полтавщині, а у 1918 році, ще підлітком, став свідком існування Української Держави, яку очолював його батько – гетьман Павло Скоропадський. По лінії батька Данило Скоропадський успадкував приналежність до одного з найстаріших і найвідоміших українських родів. Своїм корінням рід Скоропадських сягав середини XVII ст., коли вперше документально було зафіксоване прізвище Федора Скоропадського, який прославив своє ім’я в бою під Жовтими Водами 1648 року, під час визвольної війни українського народу проти польської окупації та гноблення.

Після падіння Гетьманату родина була змушена залишити Україну. Саме в еміграції остаточно сформувалося покликання Данила. Він усвідомив, що боротьба за українську державність не завершилася, а лише перейшла в іншу площину.  Гетьманич закінчив машинобудівний відділ Вищої технічної школи в Берліні, який пізніше став Берлінським технічним університетом. У 1920-их Данило, який працював інженером в успішній європейській фірмі Сіменс, на прохання прихильників гетьманського руху погодився після батька очолити організацію. А у 1932 році відмовився від професійної кар’єри й повністю присвятив себе політичній діяльності.

Як згадувала його сестра Олена Отт-Скоропадська, саме українська справа стала для гетьманича Данила головною метою життя. Його головною ідеєю була консолідація української еміграції. Він добре розумів, що внутрішні суперечки стали однією з причин поразки визвольних змагань 1917 – 1921 років, а тому намагався об’єднати українців незалежно від політичних поглядів.

Американська місія гетьманату, яка стривожила Кремль

Особливе місце в діяльності Данила Скоропадського посіла його поїздка до США та Канади у 1937 – 1938 роках. За чотири місяці він відвідав десятки міст – зокрема Чикаго, зустрічався з українськими громадами, духовенством, молоддю, підприємцями, ветеранами та представниками влади. Його двічі приймав губернатор Канади, а українська преса називала його майбутнім загальнонаціональним лідером. Під час виступів Данило наголошував, що українці Сходу і Заходу мають об’єднатися заради побудови незалежної держави. Саме ця риторика викликала неабияке занепокоєння у Москві.

Архіви Служби зовнішньої розвідки України містять численні документи, які свідчать, що НКВД уважно аналізував кожен його крок. Радянські спецслужби перехоплювали листування Данила з батьком, збирали інформацію про його зустрічі та контакти.

Особливу увагу чекістів привернули повідомлення про діяльність українських військових організацій у Північній Америці. В одному зі спецдонесень НКВД навіть ішлося про функціонування військової бази на озері Мічиган, де українські емігранти проходили підготовку (!!!). Сьогодні історикам складно підтвердити існування такої бази і як вона функціонувала в США, однак сам факт появи подібних документів демонструє масштаби українського консервативного руху і рівень занепокоєння радянського керівництва.

Не менш показовими були зустрічі Данила Скоропадського з Генрі Фордом та видатним авіаконструктором Ігорем Сікорським. В архівних документах збереглися повідомлення про їхні розмови щодо майбутнього України та боротьби проти більшовизму. Для Кремля це було ще одним сигналом, що український консервативний гетьманський рух здатний вибудовувати міжнародні зв’язки.

«Високий, стрункий, сильно збудований, знаменитий спортовець, мужній і ласкавий, енергійний у рухах і мові, спокійний, але рішучий, здержливий, поважний, але не зимний, елегантний ззовні і в зносинах з людьми, вільний у поведінці, а при тім повний дійсно гетьманської поваги. Він поривав українців за собою», – так писали про нього в одній із газет. А в іншій зазначали, що «33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи і України».

Людина, за якою десятиліттями полювали радянські спецслужби

Після початку Другої світової війни Данило Скоропадський переїхав до Великої Британії. Саме там він фактично став одним із найавторитетніших лідерів української еміграції. Він сприяв створенню Союзу українців у Великій Британії, активно підтримував діяльність Української автокефальної православної церкви, відвідував українські громади, університети, табори переміщених осіб, підтримував зв’язки з діячами різних політичних напрямів.

У 1948 році Данило здійснив важливу поїздку до Німеччини, де зустрівся зі Степаном Бандерою та іншими провідними діячами українського визвольного руху. Архівні документи МГБ свідчать, що радянська розвідка уважно стежила за цими переговорами і навіть повідомляла про досягнення домовленостей щодо співпраці між Союзом гетьманців-державників та представниками ОУН.

У Москві дедалі більше переконувалися, що Данило Скоропадський перетворюється на одного з найвпливовіших українських політичних діячів за кордоном. Саме тому проти нього відкривали нові оперативні справи, перехоплювали листування, використовували агентуру у Великій Британії та інших країнах. Цікаво, що навіть радянські документи визнавали: навколо Данила гуртувалися найбільш активні та сучасно мислячі представники гетьманського руху.

На відміну від багатьох політичних емігрантів того часу, Данило Скоропадський не прагнув загострювати суперечки щодо майбутньої форми української держави. Він послідовно наголошував, що спочатку необхідно здобути незалежність, а вже потім український народ сам визначить, якою має бути влада.

Його головним політичним принципом була єдність. У своєму зверненні до 50-річного ювілею він заявив, що готовий простягнути руку кожному чесному українському патріоту, незалежно від політичних переконань, якщо той працює заради добра України. Саме тому Данило Скоропадський користувався авторитетом далеко за межами гетьманського середовища.

Загадкова смерть, яка досі викликає запитання

22 лютого 1957 року після сімейної вечері у лондонському ресторані Данилу Скоропадському раптово стало зле. Уже наступного дня він помер у віці лише 52 років. Офіційною причиною смерті назвали крововилив у мозок. Водночас посмертній розтин не проводився, оскільки родина не наполягала, що згодом породило численні припущення.

Архівні документи радянських спецслужб лише констатують факт його смерті без будь-яких деталей. Водночас відомо, що Москва десятиліттями вела його оперативну розробку, а радянська агентурна мережа у Великій Британії була однією з найпотужніших у світі.

Прямих документальних доказів причетності радянських спецслужб до смерті Данила Скоропадського на сьогодні не оприлюднено. Водночас раптова смерть відносно молодого й активного політичного діяча, який перебував під багаторічним контролем радянської розвідки, продовжує залишатися предметом історичних дискусій та досліджень.

Цілком очевидно в Москві не могли терпіти, знаючи що у Британії живе спадкоємець і син гетьмана України Скоропадський. А враховуючи потужну шпигунську мережу СРСР в Британії – мали всі можливості організувати вбивство – українського принца – людини, яка була подразником для московського колоніалізму в Україні 1 могла в майбутньому очолити незалежну Українську Державу.

Його життєве кредо – «Будую Україну для всіх і з усіма» – залишається актуальним і сьогодні. Адже саме єдність українського суспільства була тим принципом, який Данило Скоропадський вважав головною передумовою відродження держави. А його життя стало прикладом того, що навіть у вигнанні можна десятиліттями працювати заради майбутнього своєї країни. Але водночас трагедія життєвого шляху Скоропадських засвідчує, що лише своя власна і сильна Українська Держава є запорукою стабільності та розвитку народу, кращі представники якого не асимілюватимуться в еміграції і не ставитимуть там жертвами російських спецслужб.

13 Серпня, 2026
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Новини

В Україні створено першу організацію нащадків жертв польських репресій

від Холіна Марія 13 Серпня, 2026

У Тернополі відбулася важлива подія для національної пам’яті – 8 серпня заснували першу в Україні організацію нащадків жертв польських репресій. ВГО “Пам’ять і справедливість” об’єднала нащадків українців, які постраждали від депортацій і примусових переселень польської влади у ХХ столітті.

Головою організації обрали Тараса Гребеняка, який наголосив: об’єднання створюється не для протистояння, а заради історичної правди. Міцні відносини з Польщею можливі лише за умови чесного визнання минулого з обох сторін.

Організація ставить перед собою три завдання: наукове дослідження й документування фактів репресій, збереження українських пам’яток та поховань на території Польщі, а також домогтися належної правової й історичної оцінки цих подій.

Заступник голови, ветеран російсько-української війни Сергій Годлевський, наголосив, що фіксація цих фактів – принципове питання відновлення історичної справедливості для українського народу.

Варто нагадати: у 1930 році польська влада провела в Східній Галичині репресивну кампанію “пацифікацію” з арештами, побиттями та знищенням українських установ. У 1947 році операція “Вісла” примусово депортувала українців із Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя.

Ця ініціатива з’являється на тлі загострення – Польща позбавила Президента Володимира Зеленського Ордена Білого Орла після того, як він присвоїв підрозділу ЗСУ почесне ім’я Героїв УПА. Питання історичної справедливості для нащадків репресованих залишається відкритим і потребує принципової позиції.

13 Серпня, 2026
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Важливе

Відео: В’ячеслав Липинський – консерватор, який випередив свій час

від Майданюк Валерій 12 Серпня, 2026

Як збудувати державу без корупції? Де знайти бажаючих і мотивованих воювати? Якою має бути українська еліта? Хто і як має проводити нам чесні реформи? І чи не варто нам для цього запросити «іноземних фахівців»? В’ячеслав Липинський дав відповіді на ці питання ще століття тому.

Його заклик: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо» – камені на камені не залишає ані від надій мрійників, які сподіваються на прихід «Вашингтона з новим і праведним законом», ані від фантазій прихильників «сильної руки», які чекають «Піночета з новим і справним кулеметом».

Спадщина Липинського як ніколи актуальна, а подекуди Україна ще навіть не дозріла до його окремих політологічних рекомендацій.

Поляк, який став українцем, коли України навіть на карті не існувало. Коли шанси на державність народу, який складався у більшості з неграмотних селян та русифікованої еліти – були більше, аніж примарними.

Мислитель, який заклав основи української теорії еліт дав відповіді на питання, як краще будувати Українську державу на основі наукового історичного досвіду.

Консервативна Платформа публікує черговий відеоматеріал з серії “Консерватизм”. Змістовний відеоролик про видатного державного діяча В’ячеслава Липинського, який прагнув зміцнити українську націю сильною державницькою ідеологією.

12 Серпня, 2026
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Заходи

У Тернополі засновують всеукраїнську організацію нащадків жертв польських репресій

від Холіна Марія 6 Серпня, 2026

8 серпня 2026 року, о 13:00, у Тернополі відбудуться установчі збори Всеукраїнської громадської організації “Пам’ять і справедливість – асоціація нащадків українських жертв польських репресій”. Подія пройде в Музеї національно-визвольної боротьби Тернопільщини за адресою вул. Медова, 5.

Мета нової організації – об’єднати нащадків українців, які у ХХ столітті постраждали від репресій, дискримінації, депортацій, насильства та примусових переселень з боку польської влади й польських збройних формувань. Ідеться про збереження історичної пам’яті, підтримку наукових досліджень і відстоювання права українського народу на власний, а не нав’язаний ззовні, історичний наратив.

Під час установчих зборів учасники затвердять Статут організації, оберуть керівні органи та визначать напрями роботи на найближчі роки. Серед заявлених цілей – сприяння об’єктивному дослідженню українсько-польських відносин, популяризація документально підтверджених історичних фактів, захист пам’яті українських жертв польських репресій, а також розвиток міжнародного діалогу на засадах історичної правди, взаємної поваги та справедливості.

Окремо організатори наголошують на протидії політизації історії – тобто недопущенні ситуацій, коли болючі сторінки минулого перетворюють на інструмент політичного тиску на Україну. Організація декларує намір відстоювати право українського суспільства на власну історичну пам’ять і представляти цю позицію як в українському, так і в міжнародному інформаційному просторі.

До участі в установчих зборах запрошують науковців, істориків, громадських діячів, представників ЗМІ, нащадків українських жертв польських репресій, представників громадських організацій, а також усіх, кому небайдужі питання історичної пам’яті, національної гідності та захисту історичної правди.

Довідково. Установчі збори відбудуться 8 серпня 2026 року о 13:00 у Музеї національно-визвольної боротьби Тернопільщини (м. Тернопіль, вул. Медова, 5).

6 Серпня, 2026
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

6 помилкових міфів про консерватизм

від Майданюк Валерій 6 Серпня, 2026

Про консерватизм існує чимало необґрунтованих та помилкових міфів, котрі не відображають реальну сутність цієї демократичної ідеології і потребують детальної деконструкції та пояснення.

Міф 1: Консерватори проти змін

Реальність:  Консерватори не проти змін, а лише проти непотрібних і безглуздих “реформ”, наслідки яких доведеться потім лікувати новими реформами. Британський консерватор Едмунд Берк наголошував, що суспільство повинно змінюватися еволюційно, а не через революційні експерименти над людьми. Зміни та реформи мають бути добре продумані, перевірені практикою і зміцнювати суспільство, а не руйнувати його фундаментальні інститути.

 Міф 2: Консерватизм захищає лише багатих та владу

Реальність: Навпаки – британський прем’єр-консерватор Бенджамін Дізраелі наголошував на соціальній відповідальності держави і на моральному обов’язку еліт піклуватися про бідних для недопущення класового розколу. А створена німецькими консерваторами соціальна ринкова економіка є однією з найбільш успішних моделей, яка забезпечує соціальну справедливість, допомогу малозабезпечених та стабільність суспільства. Консерватори переконані: держава і приватний бізнес зобов’язані турбуватися про громадян.

Міф 3: Консерватори не дбають про довкілля

Реальність: Консервативна ідея відповідальності перед майбутніми поколіннями передбачає дбайливе ставлення до природи. Серед екологістів існує напрям – екоконсерватизм, який поєднує охорону довкілля зі збереженням екологічної відповідальності бізнесу. До того ж консерватизм є однією з найбільш наукових ідеологій, котра базується на раціоналізмі та перевіреному досвіді.

Міф 4. Консерватизм проти гендерної рівності

Реальність: Серед найвідоміших постатей консерватизму – британська прем’єрка Маргарет Тетчер. А сьогодні це – лідерка італійських консерваторів Джорджа Мелоні. В багатьох країнах, зокрема у Німеччині, Британії, Швеції, Норвегії, Литві, Хорватії жінки-консерваторки очолювали уряди та займали найвищі посади в державі.

Міф 5: Консерватори проти демократії

Реальність: Консерватизм – відстоює справжню демократію, як владу більшості, а не домінування меншості, демократію, яка захищає інтереси всього народу та всіх верств населення. Це і є найбільш автентичне розуміння демократії як влади народу – тобто влади більшості. Саме консерватори були серед творців сучасних демократичних інститутів країн Заходу.

Міф 6: Консерватори за «порядок» і проти свободи

Реальність: Насправді консерватизм ставить свободу в центрі уваги –  зокрема, одну з найбазовіших – економічну. Консерватори рішуче захищають свободу слова без цензури, «культури  скасування» та ув’язнень за висловлювання у соцмережі. Але, на думку консерваторів, свобода має поєднуватися з мораллю і з соціальною відповідальністю, а не руйнувати суспільство.

Саме тому в центрі консерватизму перебувають сім’я, мораль, держава, верховенство права і традиція як основа довготривалої стабільності й розвитку.  Консерватизм – це повага до збереження, виваженості, раціоналізму, здорового скептицизму й активних дій, спрямованих на встановлення гарантованої свободи та добробуту.

6 Серпня, 2026
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Ефект 1968 року: як паризькі погроми перетворили бунтаря на пророка консерватизму

від Майданюк Валерій 30 Липня, 2026

Нам обіцяють, що кожен новий ґаджет, кожна чергова хвиля толерантності та радикальні реформи наближають нас до прогресу. Але що, як цей шалений біг насправді є рухом у прірву, яка знищує людську особистість, перетворюючи її на інфантильного раба технологій та суспільного тиску? Знаменитий англійський філософ Роджер Скрутон, не побоявся піти проти течії. Свого часу його статті викликали справжню лють у медіа, а колеги-професори вважали його погляди «зрадою». Проте сьогодні, в епоху фінансових криз, занепаду моралі та агресивної культури скасування, його пророчі тексти читаються як ніколи актуально. Як  британський професор став інтелектуальним щитом європейської цивілізації та чому його ідеї — це не про минуле, а про наше виживання у XXI столітті?

Від паризьких барикад до підпілля Східної Європи: як гартувався філософ

Консервативний філософ Роджер Скрутон не народився в аристократичній родині з готовим набором консервативних поглядів. Виходець із родини вчителя, він мав блискучі успіхи в точних науках і виграв стипендію в Кембриджі, де зрештою обрав філософію. Проте його остаточне політичне переродження відбулося в травні 1968 року в Парижі, коли в Європі запалала «студентська» революція, яка надихалася лівими ідеями боротьби «зі старими порядками». Поки європейська молодь захоплювалася ліворадикальними гаслами, юний Роджер Скрутон, спостерігаючи з вікна Латинського кварталу за розбитими вітринами, перевернутими автівками та вирваною бруківкою, відчув те, що сам назвав «сплеском політичного гніву». Він зрозумів: руйнувати легко, але створити й захистити дещо цінне – значно важче.

Цей досвід перетворив його на безкомпромісного борця з тоталітарними ідеологіями. У 1980-х роках, коли Західна Європа вела теоретичні дискусії, Скрутон ризикував кар’єрою та свободою, допомагаючи створювати підпільні академічні мережі у Східній Європі, що перебувала під радянською окупацією. За таку таємну освітню діяльність у часи Холодної війни чеський президент Вацлав Гавел згодом нагородив філософа державною медаллю Заслуг. Скрутон знав ціну свободи слова не з підручників – він захищав її там, де за неї карали.

Інтелектуальний тероризм проти «добре поінформованих обивателів»

Повернувшись до британського академічного життя, Скрутон швидко став ворогом для ліберального істеблішменту. Написавши понад 50 книг – від естетики музики до філософії вина (якому він присвятив окрему працю «Я п’ю, тому я є»), – він щоразу бив у найболючіші точки сучасності. Його книга «Мислителі нових лівих» (1985 р.), де він розгромив кумирів тогочасної інтелігенції, на кшталт постмодерністів Мішеля Фуко та Жан-Поля Сартра, викликала хвилю обурення та цькування у пресі. Варто зауважити, що більшість філософів постмодернізму взялися деконструювати всі базові основи суспільства – державу, сім’ю, релігію, мову, націю як інститути влади і гноблення.

Ведучи колонку в The Times, Скрутон відверто висміював поверховий антирасизм, фальшиві рухи за мир та деградацію класичної освіти. Він критикував університети за те, що вони намагаються зробити навчання надто «актуальним» і практичним. Заміна чистої математики програмуванням, а історії – соціологією, на думку філософа, виховує нове покоління «добре поінформованих обивателів», позбавлених внутрішнього духовного стрижня та характеру. За свою відданість традиційним ідеалам Скрутон довго залишався аутсайдером у вищій школі, хоча наприкінці життя справедливість перемогла: у 2016 році він отримав титул лицаря за заслуги перед філософією та освітою, а його праці, зокрема книга «Консерватизм. Запрошення до великої традиції», стали доступними й українському читачеві.

Пастка прогресу: інфантильність, ґаджети та «політкоректне» полювання на відьом

У чому ж полягало головне філософське кредо сера Роджера Скрутона? Сам він неодноразово зазначав, що коли відкрито називав себе консерватором, то стикався з агресією або настороженістю, адже суспільство звикло вважати цей світогляд чимось ретроградним. Але консерватизм Скрутона – це передусім здоровий скепсис щодо сліпої віри в прогрес.

Він наочно демонстрував, як технічний прогрес, замість звільнення людини для духовного розвитку, приніс нові залежності. Вільний час заповнився миттєвими подразниками, які ведуть до інтелектуальної ліні, звуження сприйняття та «навченої безпорадності». Людина перетворюється на придаток машин, втрачаючи здатність мислити неординарно.

Не менш загрозливим філософ вважав і так званий «соціальний прогрес». Шляхетні гасла про рівність призвели до появи агресивної «культури виключення» – так званого кенселінгу. Сучасна західна «толерантність» дедалі більше нагадує полювання на відьом, де автономія окремої особистості опиняється поза законом, бо жива людина завжди є «неполіткоректною» і не вкладається в стандартизовані норми корпорацій чи меншин. Для Скрутона консерватизм був спробою зупинити це самогубне прискорення, що стирає людську індивідуальність, та повернути пріоритет духовній глибині (вертикалі) над матеріальним споживанням (горизонталлю).

Роджер Скрутон здійснив колосальний, фундаментальний внесок у теорію консерватизму, зумівши перенести його з суто політичного поля бою, де точаться крикливі дебати, на глибокий майданчик літератури, мистецтва, філософії та академічного аналізу. Він довів, що такі поняття, як традиція, порядок, реалізм та щирість, мають чіткі орієнтири у високій культурі та філософії і є життєво необхідними для здорового глузду.

Його спадщина яскраво демонструє знакову важливість консерватизму для сучасного суспільства. Консерватизм – це не сліпе чіпляння за минуле, а захисний імунітет цивілізації. У часи глобальних потрясінь, екологічної паніки та моральної дезорієнтації саме консервативні цінності – повага до сім’ї, нації, релігії та перевірених часом соціальних інститутів – стають тими архітектурними опорами, які рятують суспільство від хаосу, тиранії більшості та ідеологічного самознищення. Скрутон нагадав нам: людина залишається людиною лише тоді, коли вона відображає в собі Всесвіт, а не стає безликим гвинтиком у системі споживання.

Автор: Валерій Майданюк

30 Липня, 2026
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Релігія на лінії фронту: як Кремль використовує віру у війні проти України

від Майданюк Валерій 26 Липня, 2026

Перед обличчям повномасштабної російської агресії боротьба точиться не лише на полі бою, а й у сфері ідей, історичної пам’яті та релігії. Кремль десятиліттями використовував релігійний чинник як один із ключових інструментів поширення концепції «русского міра», легітимізації імперської політики та впливу на українське суспільство. Саме тому осмислення ролі релігії у забезпеченні національної безпеки стало одним із важливих напрямів сучасних українських наукових досліджень.

Збірник матеріалів круглого столу Українського безпекового клубу  «Релігія і національна безпека України в умовах війни» є вагомою спробою комплексно проаналізувати релігійний вимір російсько-українського протистояння. Автори збірника розглядають не лише традиційні питання свободи совісті чи міжконфесійних відносин, а й показують, як релігія використовується Росією як елемент гібридної війни, інформаційних операцій та підриву української державності. Особливо цінним є міждисциплінарний характер видання: серед авторів – військові, релігієзнавці, філософи, фахівці з безпеки та інформаційної політики. Тому збірник становить інтерес не лише для науковців, а й для журналістів, державних службовців, військових, духовенства та всіх, хто досліджує сучасні духовні та ідеологічні виклики українській державі.

Голова Українського безпекового клубу, військовослужбовець Юрій Міндюк розглядає релігію як один із фундаментальних елементів функціонування здорового суспільства в умовах війни. Автор переконливо демонструє, що релігія не є лише приватною справою людини, а виконує функції морального орієнтира, джерела суспільної солідарності, підтримки військових через капеланство та зміцнення національної стійкості. Водночас він наголошує, що Росія цілеспрямовано використовує пов’язані з нею церковні структури для інформаційного впливу, провокування внутрішніх конфліктів і просування власних наративів.

Протидія такому впливу повинна поєднувати забезпечення державної безпеки із дотриманням свободи совісті та верховенства права. «Релігійний вимір цієї війни – ніяк не периферія, а одна з серйозних арен боротьби за українську свободу» – наголошує Юрій Міндюк

Офіцер ЗСУ та керівник інформаційного проєкту «Духовна Матерія» Михайло Ташков досліджує майже невідому українцям тему – проникнення російського інформаційного впливу у середовище українського вайшнавізму. Автор доводить, що сучасна російська пропаганда далеко не завжди діє через прямі політичні заклики. Значно ефективнішим інструментом стають релігійний «нейтралітет», моральний релятивізм та небажання називати агресора агресором. На численних прикладах він показує, як російські духовні авторитети та пов’язані з ними структури можуть формувати вигідну Кремлю картину світу навіть без відкритої політичної агітації.

Важливою думкою доповіді Михайла Ташкова про вайшнавізм є висновок: «У ситуації геноцидної війни формула “ми поза політикою” часто перестає бути духовністю і стає мовою демобілізації жертви агресії».

Кандидатка філософських наук і старша наукова співробітниця відділення релігієзнавства Інституту філософії  імені Г.С.Сковороди НАН України Оксана Горкуша присвячує свою доповідь боротьбі двох світоглядних моделей – українського цивілізаційного простору та концепції «русского міра». Вона показує, що сучасна війна точиться не лише за території, а й за смисли, ідентичність та цінності.

Авторка переконливо доводить, що релігія може бути як чинником консолідації української політичної нації, так і інструментом її руйнування, якщо вона використовується імперською пропагандою. Символічною є її теза: «Війна наративів є боротьбою за те, яким буде майбутнє української ідентичності».

Професор, завідувач відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України Олександр Саган аналізує становлення Православної Церкви України в контексті глобальної боротьби за майбутнє світового православ’я. Він детально показує, що протидія українській автокефалії давно стала одним із ключових напрямів зовнішньої політики Росії. Кремль використовує дипломатичний, політичний, економічний та інформаційний тиск на православні церкви світу, намагаючись ізолювати ПЦУ та зберегти власний вплив. Особливу увагу автор приділяє тому, як церковні питання Кремль інтегрує у власну геополітичну стратегію.

Влучно характеризує ситуацію висновок професора Сагана: «Отримання Томосу для ПЦУ московське керівництво вважає найбільшим провалом російської зовнішньої політики за останні 200 років».

Генерал-майор запасу СБУ Віктор Ягун розглядає релігійну сферу крізь призму національної безпеки. Він демонструє, що сучасна Росія інтегрувала релігію у власну систему гібридної війни нарівні з інформаційними, дипломатичними та розвідувальними інструментами. Автор окреслює основні напрями такого впливу: інституційне проникнення, інформаційні операції, міжнародне лобіювання, соціальну дестабілізацію та використання Російської православної церкви як елемента зовнішньополітичної інфраструктури Кремля. Водночас він наголошує, що проукраїнські релігійні спільноти можуть бути потужним союзником держави у зміцненні національної стійкості.

Показовим є висновок генерала Ягуна: «У сучасній війні боротьба ведеться не лише за території чи ресурси. Вона ведеться за сенси, ідентичність і довіру».

Збірник «Релігія і національна безпека України в умовах війни» переконливо демонструє, що релігійна сфера давно перестала бути виключно питанням духовного життя. Вона стала одним із ключових напрямів російської гібридної війни проти України. Видання збірника матеріалів круглого столу Українського безпекового клубу не лише аналізує вже відомі механізми кремлівського впливу, а й відкриває нові напрями досліджень, які досі залишалися маловивченими. Саме тому збірник є важливим внеском у розвиток української гуманітарної науки та формування стійкості українського суспільства до російської пропаганди. Він ще раз нагадує: перемога у війні залежить не лише від сили зброї, а й від здатності суспільства захищати власну ідентичність, історичну пам’ять, духовні цінності та інформаційний простір.

Релігія Збірник на сайтЗавантажити
26 Липня, 2026
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Новіші
Старіші

ВАЖЛИВЕ

Три українські незалежності

24 Серпня, 2026

Ірвінґ Крістол: “ліберал, якого пограбувала реальність”

20 Серпня, 2026

В Україні готують систему захисту вразливих людей в...

13 Серпня, 2026

Данило Скоропадський: «український принц», якого боялася Москва

13 Серпня, 2026

Відео: В’ячеслав Липинський – консерватор, який випередив свій...

12 Серпня, 2026

UKRAINIAN EXPERTS TALKS’S PODCAST

Новини

  • В Україні готують систему захисту вразливих людей в зимовий період

    13 Серпня, 2026
  • В Україні створено першу організацію нащадків жертв польських репресій

    13 Серпня, 2026
  • Кардинал Ватикану підтвердив: Свята Церква разом з Україною у боротьбі за полонених

    16 Липня, 2026
  • Чому Польща не хоче зупиняти «історичну війну» з Україною одним дзвінком

    9 Липня, 2026
  • Як Польща виграє історичну війну, поки Україна відмовляється в неї вступати

    8 Липня, 2026
Назад Вперед

Спротив.News

«
Prev
1
/
213
Next
»
loading
play
Мінуснули три мости за раз! Сили оборони ламають логістику окупантів на ТОТ!
play
Крим переходить у режим ізоляції? Окупанти скасовують масові заходи до 1 вересня!
play
«Гордість, Єдність, Мрія»? Як РФ перетворює День молоді на ТОТ на шоу пропаганди
«
Prev
1
/
213
Next
»
loading

Реалізується ГО Фонд сприяння демократії за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні

Copyright © 2017 Фонд сприяння демократії Наші Політика конфіденційності,  Умови використання сайту
Facebook Youtube Telegram Spotify Instagram Linkedin
Консервативна Платформа
  • Новини
    • Аналітика
    • Світогляд
    • Антиімперський фронт
    • Зброя
    • Геополітика
  • Публікації
  • Позиція
  • Заходи

Shopping Cart

Close

У кошику немає товарів.

Close
  • Українська