Консервативна Платформа
  • Новини
  • Антиімперський фронт
  • Зброя
  • Геополітика
  • Заходи
П’ятниця, 13 Березня, 2026
  • Аналітика
  • Позиція
  • Публікації
  • Світогляд
  • Українська
Консервативна Платформа
  • Новини
  • Антиімперський фронт
  • Зброя
  • Геополітика
  • Заходи
Консервативна Платформа
Консервативна Платформа
  • Новини
  • Антиімперський фронт
  • Зброя
  • Геополітика
  • Заходи
Copyright 2021 - All Right Reserved
Аналітика

Хто керуватиме Україною після війни?

від Майданюк Валерій 12 Березня, 2026

Консерватизм в Україні сьогодні перебуває на роздоріжжі, однак має непогані шанси на перспективу. Причина – світова тенденція до приходу до влади консервативних сил.

Показово, що саме консервативна ідеологія стояла біля витоків української незалежності. Така національно-демократична партія як Народний Рух України, була чітко вираженою консервативною силою, котра стояла на міцній християнсько-демократичній платформі. Взагалі часто консерватизм та християнська демократія є «взаємозамінними» ідеологіями: в країнах, де сильною є консервативна партія, християнські демократи голосують за консерваторів, як це бачимо в СЩА чи Британії. Натомість німецький консервативний виборець голосує з ХДС/ХСС.

Сьогодні з  великих партій консервативними та християнсько-демократичними себе називає «Європейська Солідарність», хоча не всі виборці та експерти згодні з дотриманням цією партією задекларованих ідеологічних принципів.  Водночас різні соціологічні агентства називають рівень підтримки партії в межах 6-9 %. Але варто враховувати, що в соцопитуваннях українців досить великий відсоток і навіть лідируючу позицію займає неіснуюча партія Валерія Залужного, якщо генерал піде в політику. Частина консервативного електорату також може віддати свої голоси за цю політичну силу.

І хоча Залужний майже не висловлював своїх ідеологічних поглядів, декотрим громадянам хотілося б перенести свої ідейні цінності на популярного генерала і бути переконаними, що в списку його політичних орієнтирів має бути церковна громада та християнські цінності, родина, традиції, патріотизм, нація і держава.

Попри те, що сучасні ліво-ліберальні сили з Заходу активно впливають на погляди українців і наступають на традиційні християнські та консервативні цінності, які історично є фундаментом українського народу, в світі помітна тенденція до «консервативного ренесансу». В США на виборах переміг Дональд Трамп та консерватори-республіканці, в Німеччині за рейтингами лідирує ХДС/ХСС, зміцнюються позиції противників лівих цінностей і в інших країнах. Україна може також стати частиною цього процесу, після відновлення повноцінного політичного процесу та виборів.

Після можливого припинення гарячої фази війни в українському суспільстві наберуть популярності цінності та суспільні групи, котрі традиційно вважалися основою консерватизму.

Військові – як суспільна категорія, котра тяжіє до порядку та стабільності, завжди у різних країнах переважно голосували за консерваторів. Українські соцопитування фіксують чітку тенденцію до зростання популярності військових та визнання суспільної необхідності їх долучення до політики. Є досить високі шанси, що українські ветерани та колишні військові, з притаманними для цієї категорії консервативними цінностями, матимуть вагоме представництво в майбутньому українському парламенті.

Водночас під час війни та після неї традиційно характерним є зростання релігійних поглядів та віри в Бога. А в Україні цьому сприяє ще й інститут військового капеланства та волонтерство священників. Сприяє цьому й актуальність релігійної ситуації в Україні: важливість утвердження української духовної незалежності від московської церкви, адже цій проблемі приділяли недостатньо рішучої уваги. Тож політичні сили, котрі вже мають чи візьмуть на озброєння християнські цінності – можуть мати вищу підтримку виборців, аніж це було до війни.

Тож на перших виборах Україна може мати значно вище представництво консервативних та християнсько-демократичних сил, що є досить закономірним суспільним явищем з огляду на характер ключових проблем та вимог суспільства, котре пережило психологічну та безпекову кризу.

Водночас українським консерваторам та християнським демократам при владі було б легше знайти спільну мову з правлячими американськими консерваторами чи німецькими християнськими демократами, що б позитивно позначилося на зміцненні становища України.

Однією з головних загроз збільшення впливу консерватизму на політичну владу в Україні може стати радикалізм та популізм, котрі завжди мають чимало прихильників у понівеченому війною суспільстві. Але якщо українське суспільство виявиться стійким до цих загроз і усвідомить, що радикали та популісти після війни ніколи нічого не збудували, окрім фашизму, нацизму та путінізму, як це засвідчила історія, Україна матиме шанс на збільшення політичного представництва сил, орієнтованих та традиційні та християнсько-демократичні цінності.

Автор: Валерій Майданюк

12 Березня, 2026 10 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Друзі України в оточенні Трампа

від Майданюк Валерій 5 Березня, 2026

Попри гучні заяви про ізоляціонізм, у команді Дональда Трампа є впливові політики, які відкрито стають на бік України. Вони називають Путіна диктатором, голосують за допомогу та просувають нові формати співпраці. Хто ці люди і чому їхня позиція важлива для Києва? Розбираємося, хто в Республіканській партії залишається союзником України.

З часів «холодної війни» Республіканська партія США асоціювалася з жорсткою зовнішньою політикою, протидією авторитарним режимам і захистом демократії та вільних ринків. Однак початок другої каденції Дональда Трампа у 2025 році спричинив дискусії про ізоляціонізм і протекціонізм у підходах Вашингтона. Але всередині самої Республіканської партії зберігається впливове крило політиків, які послідовно підтримують Україну, визнають Росію агресором і виступають за продовження військово-фінансової допомоги Києву. Частина з них належить до орбіти Дональда Трампа або має з ним тісні зв’язки, але водночас публічно захищає українські інтереси.

Серед таких фігур варто згадати Кіта Келлога, генерал-лейтенанта у відставці, який працює в колі зовнішньополітичних радників Трампа. Він розглядає війну Росії проти України як частину ширшого протистояння авторитаризму і Заходу та наголошує, що відповідальність за вторгнення лежить виключно на Кремлі. Келлог виступає за поєднання військової підтримки України з дипломатичним тиском на Москву та збереження санкцій як інструменту примусу.

Подібну позицію займає й Майк Помпео, колишній держсекретар і директор ЦРУ. Він представляє рейганівську традицію республіканців, для якої характерні глобальне лідерство США і жорсткість щодо Росії. Помпео неодноразово підкреслював, що Путін є диктатором, а перемога України має стратегічне значення не лише для Європи, а й для стримування Китаю та інших авторитарних режимів.

У Конгресі діє група республіканців, які системно підтримують Україну. Сенатор Роджер Вікер та конгресмен Джо Вілсон як співголови груп підтримки України послідовно заявляють, що агресором є Росія, а Україна прагне справедливого миру з надійними гарантіями безпеки. Вони голосували за пакети допомоги, підтримували санкції проти Москви та публічно відстоювали позицію, що допомога Києву відповідає національним інтересам США.

В авангарді прихильників України у Сенаті також перебувають Ліндсі Грем і Том Тілліс. Грем є особливо показовою фігурою: з одного боку, він близький до Дональда Трампа і має складні стосунки з власною електоральною базою, з іншого – витратив значний політичний капітал на підтримку України. Саме він просував ідею співпраці у сфері критичних копалин як спосіб посилити зацікавленість Трампа та республіканців у стратегічному партнерстві з Києвом. Попри окремі критичні заяви щодо української влади, Грем залишається впливовим союзником, що завдячує своїй стійкості довгій кар’єрі в Сенаті та підтримці з боку Трампа.

Том Тілліс також стабільно підтримує оборонні бюджети з допомогою Україні та виступає за посилення санкцій проти Росії.

Водночас Республіканська партія не є монолітною. Усередині неї співіснують різні течії. Так звані freedom republicans продовжують традицію Рональда Рейгана, підтримуючи активну зовнішню політику і глобальну роль США, тому значно частіше стають на бік України.

Натомість так звані national republicans тяжіють до націоналістичного популізму, ізоляціонізму та протекціонізму, демонструючи більший скепсис щодо міжнародних зобов’язань і іноді симпатизуючи політикам на кшталт Віктора Орбана. Найбільша група в Палаті представників, Republican Study Committee, об’єднує різні позиції: частина її членів підтримує допомогу Україні, інші висловлюють занепокоєння щодо корупції або недостатнього внеску Європи.

Важливим фактором є настрої виборців-республіканців. Опитування, замовлене організацією Razom у компанії Eighteen92, показало, що навіть серед скептиків підтримка України може зрости на 20 відсоткових пунктів після надання додаткової інформації. Зокрема, 71% респондентів заявили, що з більшою ймовірністю підтримають Україну, дізнавшись про викрадення Росією тисяч українських дітей, а значна частина позитивно реагує на інформацію про переслідування євангелістів на окупованих територіях. Крім того, 60% скептиків готові підтримати допомогу, якщо вона посилює позиції Трампа на переговорах, адже для них важливо бачити успіх американського лідера.

Республіканські конгресмени часто ставлять прагматичне питання про вигоду для свого округу, особливо якщо представляють сільські чи економічно вразливі регіони. Тому аргументи про закупівлю Україною американського газу, замовлення оборонної продукції, розвиток співпраці у сфері безпілотників і створення робочих місць у США можуть стати переконливими.

У підсумку можна констатувати, що попри внутрішні суперечності, в Республіканській партії зберігається крило, яке підтримує Україну і визнає стратегічну важливість нашої перемоги. З цими політиками варто працювати системно, адаптуючи меседжі до різних груп: для прихильників традиційного консерватизму наголошувати на стримуванні Росії та зміцненні глобального лідерства США, для національно орієнтованих республіканців – на економічних вигодах і посиленні позицій Трампа, для релігійно-консервативного середовища – на темі захисту віруючих і викрадених дітей. Найефективніший шлях впливу на політиків пролягає через їхніх виборців. Республіканська партія не є втраченою для України, і за умови правильної аргументації вона може залишатися важливим партнером у боротьбі за справедливий мир і довгострокову безпеку.

5 Березня, 2026 7 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Поляк, який повірив в Україну раніше за багатьох українців

від Майданюк Валерій 26 Лютого, 2026

Чи можна зректися імені, роду й традицій заради ідеї нації, яка ще навіть не має власної держави? На початку ХХ століття один польський шляхтич зробив саме такий вибір. В’ячеслав Липинський не просто перейшов на іншу сторону історії. Він переписав саму логіку національної ідентичності у Східній Європі.

Шляхтич з Волині, який дивився не на Варшаву

Польський шляхтич свідомо став українцем – особистий вибір В’ячеслава Липинського, зламав існуючі національні  стереотипи. В’ячеслав Липинський народився 1882 року у волинському селі Затурці у родині польської шляхти, що кілька століть мешкала на українських землях. За походженням, мовою родини та соціальним статусом він належав до польського світу. Типовий кресов’як, як тоді казали, тобто поляк з українського пограниччя.

Але життя формувало його світогляд не у салонах і не в родинних легендах, а поруч з українськими селянами та студентами-українцями. Саме вони, а не книжки чи університетські лекції, стали першим і найсильнішим джерелом його українства. Липинський бачив Україну не як територію чи «східні креси», а як живу спільноту з власною історією і правом на майбутнє.

Ще гімназистом Липинський відкрито називав себе українцем. Для польського шляхетського середовища це звучало майже як зрада. Остаточний розрив стався не лише на рівні ідей, а й символів. Коли мати звернулася до нього польським іменем Вацлав, він різко, але твердо відповів, що відтепер є В’ячеславом і українцем.

Липинський переходить від особистого вибору до політичної дії. Він починає публічну кампанію, звернену до польської шляхти Правобережжя. Її суть була радикальною навіть за мірками того часу. Шляхта має визнати свої історичні помилки і допомогти українцям створити власну державу як моральну компенсацію за минуле.

Книги, які нищили, але читали

1909 року у Кракові виходить книга «Шляхта на Україні», що викликала справжній скандал. Польські націоналісти скуповували її, щоб знищувати. Польські газети звинувачували автора у зраді та навіть у роботі на Пруссію!

Наступні праці лише посилили ефект. Липинський доводив, що польська шляхта була не лише гнобителем, а й частиною української історії. Він ламав чорно-білу картину минулого і пропонував складну, але чесну розмову про відповідальність і спільне майбутнє.

Не випадково сучасники писали, що ще вчорашні поляки, прочитавши Липинського, починали усвідомлювати себе українцями.

Навчання у Кракові та Женеві лише розширило його горизонт. Він входить у коло українських інтелектуалів, співпрацює з газетою «Рада», зближується з Борисом Грінченком, працює з галицькими консерваторами. Саме в цей період Липинський переходить від питання «хто ми» до питання «якою має бути держава». Він виступає з самостійницькою програмою, застерігає від соціалізму, працює в Українському інформаційному комітеті, а згодом долучається до створення Союзу визволення України. Для нього українська незалежність була не романтикою, а раціональним політичним проєктом.

Українець за переконанням, а не за кров’ю

1917 року Липинський організовує Полтавську українську військову громаду, входить у керівництво Хліборобської партії, а після поразки визвольних змагань не складає рук. На еміграції він створює гетьманський рух, розробляє концепцію українського монархізму і готується до нового історичного шансу, який, як він вірив, Європа ще дасть Україні.

Парадокс української історії тут проявився повністю. Найпослідовнішим державником-консерватором став не етнічний українець, а польський шляхтич, який свідомо і безповоротно обрав Україну.

Історія В’ячеслава Липинського показує, що українство ніколи не було лише питанням походження чи мови. Це був вибір відповідальності. Він відмовився від зручної ідентичності, статусу і родинного світу заради держави, якої ще не існувало. Саме тому Липинський і сьогодні залишається незручним, складним і водночас надзвичайно актуальним прикладом того, як нації творяться не лише залізом і кров’ю, але й особистими рішеннями.

Автор: Валерій Майданюк

26 Лютого, 2026 4 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Бути собою і не прикидатися: як консерватизм змінює світову політику

від Майданюк Валерій 10 Лютого, 2026

Прихід до влади Дональда Трампа призвели до змін у політиці багатьох західних корпорацій, котрі стрімко відмовляються від лівацьких цінностей та риторики «різноманітності». Очевидно, що в найближчі роки консерватизм відіграватиме більшу роль у світовій політиці, тож Україні варто це враховувати.

Консерватизм стрімко набуває впливу в світі. Окрім домінування американських консерваторів, в найбагатшій країні ЄС – Німеччині перебуває при владі ХДС/ХСС. США та Європа здійснює повільний, але впевнений поворот з лівого боку політичного спектру в правоцентристський бік.

Україна, котра надзвичайно залежить від західної допомоги і насамперед – від США та Німеччини, мусить враховувати ідеологічні зміни в політиці наших ключових партнерів. Це означає, що українську державну політику також варто проводити в правоцентристському, консервативному і християнсько-демократичному напрямку.

Ті ліволіберальні ініціативи в Києві, які вчора могли сподобатися правлячим посадовцям у Вашингтоні, сьогодні можуть виявитися для нас шкідливими і небезпечними, позаяк їхні адепти на Капітолійському пагорбі не тільки стали аутсайдерами, але й дратують представників нової влади.

Можна як завгодно позитивно ставитися до ЛГБТ, фемінітивів та політики  різноманітності, але українській владі варто враховувати ідеологічну позицію правлячих у США консерваторів у випадку здійснення реформ у цих чи суміжних сферах.

Трамп та його оточення й без того розлючені ліберальними та лівацькими програмами у США і вже скасовують найскандальніших з них. І було б необачно, щоб в Україні якраз прийняли котрийсь із ліберальних законів, проти якого у США виступає вся Республіканська партія.

А враховуючи, що Трамп, м’яко кажучи, не надто рвався допомагати Україні грошима та зброєю, було б нераціонально з боку української влади ще й приймати якісь лівацькі ініціативи, котрі роздратують українське традиційно консервативне суспільство і ще й викличуть лють серед республіканців в Білому домі. Непереборне бажання легалізувати котрусь з незвичних і неприйнятних для суспільства лівацьких ідей в Україні може обернутися багатьма смертями та втраченими територіями для нашої країни.

Хоча сьогодні закордонне фінансування для тих, хто пропонував невластиві українському суспільству ініціативи зменшене, але вистачає ліволіберальних ініціатив серед громадських активістів, котрі намагаються здійснювати вплив в українському сегменті соцмереж. Якщо за Байдена українській державі доводилося прикидатися, то зараз варто бути самими собою – країною з традиційними консервативними цінностями, де поважають рівність людей, а не дають комусь привілеї в залежності від статі чи уявної ідентичності. Країною, де церква, українські воїни та сім’я шануються, а не обзиваються «суб’єктами дискримінації». Країною, де наша мова, наші герої, наша історія не приносяться в жертву на догоду меншин, котрі подекуди керуються вказівками та інструкціями з інших, недружніх столиць.

В найближчі декілька років у світі відчуватиметься збільшення впливу консервативних сил. Тож Україні варто використати цей, можливо недовгий період, коли поважати та шанувати свою культуру, традиції й національні цінності не тільки можна і рекомендовано, але й критично важливо для нашого виживання як нації навіть з точки зору геополітики.

Автор: Валерій Майданюк

10 Лютого, 2026 6 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Важливе

Хто такі «палеокони» і чого вони хочуть?

від Майданюк Валерій 29 Січня, 2026

Консерватизм має чимало різновидів і одним з його напрямків у США є так званий палеоконсерватизм, який критично ставляться до сучасної форми ліберальної демократії та прагне ізоляціонізму. Через прихильність до давніших і немейнстрімних моделей організації суспільства, дехто навіть пропонує вважати символом палеоконсерватизму мамонта, образ якого добре підходить під характеристику цього ідеологічного напрямку.

Американські палеоконсерватори критично ставляться до існуючої моделі демократії та закликають до повернення до моральних принципів, заснованих на релігії. Палеоконсерваторам США властивий американський націоналізм, протестантська християнська етика та ізоляціонізм у геополітиці.

Особливо гостро палеокони критикують централізацію влади, звертають увагу на постійне зростання функцій уряду в останні десятиліття. Палеоконсерватизм бореться проти імміграції, ліберальних цінностей, прагне захисти американських виробників високими митами та протекціонізмом. У ставленні до ліберальних наративів щодо гендеру, раси і тд. палеокони пропонують повернутися до цінностей традиційного консерватизму минулого століття.

Вважається, що вперше термін «палеоконсерватизм» застосував політичний філософ Пол Готфрід, намагаючись виділити політичний рух, прихильники якого підтримували традиції Півдня Америки та виступали як опозиція до класичних консерваторів. Під час В’єтнамської війни палеокони виступали проти втручання США в індокитайські справи, на відміну від Республіканської партії – класичної консервативної сили, котра захищала сильну міжнародну позицію США.

Велику увагу палеокони акцентують на широких автономних правах штатів, захищають місцеві цінності, Відомі палеоконсерватори стверджували, що десегрегація, широкі програми соціального забезпечення, толерантність до прав геїв і відокремлення церкви від держави завдали шкоди місцевим громадам і що ці проблеми були нав’язані федеральним законодавством.

Палеоконсерватори зазвичай є критиками Ізраїлю в ізраїльсько-палестинському конфлікті та переконані, що підтримка Ізраїлю шкодить відносинам з ісламським світом і американським інтересам за кордоном. Під час війни Ізраїлю та ХАМАС палеоконсерватор і скандальний журналіст Такер Карлсон стверджував, що Ізраїль винен у військових злочинах. Нагадаємо, що Карлсон також брав інтерв’ю у Путіна, але російський диктатор зганьбився відверто абсурдними висловлюваннями, які викликали сміх глядачів.

З іншого боку, посилення палеоконсерватизму стало реакцією американської «глибинки» на проблеми, пов’язані з міжнародною політикою США, потоком іммігрантів та мультикультуралізації американського суспільства. Часто палеоконів називають навколорадикальним рухом за їхній ізоляціонізм, закриття кордонів для біженців і активне обговорення расових проблем.

Водночас для України та світової підтримки демократії американський ізоляціонізм є небезпечною тенденцією, котра може призвести й до нівеляції здобутого світового впливу Сполучених Штатів.

Серед відомих спікерів палеоконсерватизму автор відомої книги «Зіткнення цивілізацій» Семюел Гантінгтон, який писав, що багаторасові, багатоетнічні держави за своєю природою нестабільні. Журнали Chronicles та The American Conservative зазвичай вважаються палеоконсервативними.

Дональда Трампа не відносять до палеоконів, але відзначають певний вплив палеоконсерватизму на його погляди. А декотрі політологи вважають трампізм пов’язаним з палеоконсерватизмом.

Водночас прихильники палеоконсервативних полядів не формують власної партії, а віддають перевагу представляти свої інтереси в межах угрупувань Республіканської партії та інших організацій у США.

Очевидно, що в найближчі чотири роки консерватизм з різними напрямками відіграватиме більшу роль у світовій політиці, тож Україні варто це враховувати.

Автор: Валерій Майданюк

29 Січня, 2026 4 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Хто формує “яструбине” крило Республіканської партії США

від Майданюк Валерій 22 Січня, 2026

Республіканська партія США ніколи не була ідеологічно монолітною – і це норма для країни з високим рівнем різноманітності при двопартійній системі. Усередині головної партії американських консерваторів співіснують кілька впливових угрупувань, які по-різному бачать роль Америки у світі. Одне з ключових місць посідає так зване “яструбине” крило республіканців, до якого належить держсекретар Марко Рубіо.

 «Яструби» в команді Трампа

Фракція, яку умовно можна назвати неоконсервативною (так званих «яструбів»), об’єднує політиків, що підтримують активну зовнішню політику США, глобальне лідерство Вашингтона та жорстку позицію щодо авторитарних режимів. Серед найбільш відомих представників – Марко Рубіо, Ліндсі Грем, Мітч Макконнелл, Том Коттон, Майк Помпео. Це крило традиційно орієнтується на військово-політичні союзи, передусім НАТО, а також на підтримку союзників США у зонах конфліктів.

У складній структурі Республіканської партії США (GOP) Марко Рубіо традиційно вважається одним із найяскравіших представників неоконсервативного крила. Хоча останніми роками партія значно трансформувалася під впливом трампізму, Рубіо вдалося стати сполучною ланкою між традиційними консерваторами та прихильниками руху MAGA (Make America Great Again).

Політичні погляди Марко Рубіо

Марко Рубіо тривалий час був частиною «істеблішменту» Республіканської партії. Його імідж закріпився як експерта партії з питань зовнішньої політики та національної безпеки. З 2025 року, обійнявши посаду Державного секретаря США у другій адміністрації Дональда Трампа, він поєднує класичний республіканський підхід «мир через силу» з новим курсом на пріоритетність американських національних інтересів.

Погляди Марко Рубіо характеризуються поєднанням соціального консерватизму та агресивної зовнішньої політики:

  • Збереження та посилення американської військової присутності у світі. Рубіо є одним із найжорсткіших критиків Китаю, називаючи його «найбільшою загрозою» для США. Він також активно виступав за зміну режимів у Венесуелі, а зараз виступає й за зміну комуністичного режиму на Кубі – Його батьки – кубинські емігранти Маріо Рубіо і Орія Ґарсія. Підтримує санкції та тиск на авторитарних лідерів Росії та Ірану  (зокрема, нещодавні операції щодо усунення Ніколаса Мадуро на початку 2026 року).
  • Економіка: Рубіо підтримує зниження податків для корпорацій, зменшення державного регулювання та збалансування федерального бюджету при одночасному збільшенні видатків на оборону.
  • Соціальні питання: Він ідентифікує себе як прихильник руху pro-life (проти абортів), виступає за скасування закону про доступне медичне обслуговування (Obamacare) та за посилення безпеки на кордонах.

Ставлення до України

Підтримка України як елемент стримування Росії та захисту міжнародного порядку. Але щодо російської війни проти України його позиція еволюціонувала. Після анексії Криму Рубіо виступив як один із найпалкіших захисників українського суверенітету. Він наполягав на тому, що США зобов’язані надати дієву допомогу українському народу та тимчасовому уряду для захисту територіальної цілісності країни.

На початку великої війни сенатор зберігав жорстку проукраїнську лінію. У 2014 році Рубіо наголошував на необхідності збереження легітимної української державності за будь-яких умов, запевняючи, що Сполучені Штати підтримуватимуть українців доти, доки вони матимуть волю до спротиву – навіть якщо боротьба перейде у формат тривалого повстання. Після повномасштабного вторгнення позиція Рубіо змістилася в бік скептицизму щодо тривалого фінансування військових дій. Він почав стверджувати, що безстрокова допомога лише консервує «патову ситуацію» на фронті. Одним із його найбільш резонансних і критичних зауважень стала теза про те, що ресурси США не безмежні, а людський потенціал країни вичерпується, резюмуючи: «в Україні закінчуються українці». Визнаючи Росію агресором, станом на 2025–2026 роки він наголошує на необхідності завершення війни через переговори, зазначаючи, що конфлікт зайшов у «глухий кут» і обидві сторони мають піти на певні поступки для припинення вогню. Голосував проти надання критичної допомоги Україні 24 квітня 2024 року – як тоді вчинили більшість трампістів.

Марко Рубіо сьогодні – це символ адаптації традиційного республіканського консерватизму до реалій сучасної Америки. Він перестав бути просто «альтернативою» Трампу (як у 2016 році) і став вагомим гравцем у сфері зовнішньої політики США. Сенат одноголосно затвердив Рубіо на посаді Державного секретаря, який став першим латиноамериканцем на цій посаді.

Його угрупування в партії намагається балансувати між ізоляціонізмом (бажанням США відійти від світових справ) та необхідністю підтримувати статус супердержави. Для України та Європи фігура Рубіо означає передбачуваність у питаннях безпеки, але водночас і прагматичний підхід, де американські інтереси та ресурси будуть у пріоритеті.

Марко Рубіо – один із найпослідовніших критиків ізоляціонізму усередині Республіканської партії, вважаючи відмову США від глобальної ролі прямою загрозою американським національним інтересам. На відміну від MAGA-крила, Рубіо наголошує, що “Америка понад усе” не означає “Америка осторонь”.

Ідеологічний конфлікт усередині партії

Угрупування Рубіо перебуває у дискусії з табором республіканців, який тяжіє до Дональда Трампа та його прихильників. Якщо MAGA робить акцент на внутрішніх проблемах, мінімізації зовнішніх зобов’язань і прагматичних угодах навіть з автократіями, то неоконсерватори наполягають на ціннісному підході, стримуванні агресорів і захисті союзників. Цей конфлікт визначає сучасну Республіканську партію і значною мірою впливає на позицію США щодо російської війни проти України, ролі НАТО та протистояння Китаю.

Фракція, до якої належить Марко Рубіо, уособлює “стару школу” американського консерватизму, адаптовану до нових глобальних викликів. Вона виходить з переконання, що слабкість США провокує агресію, а відмова від лідерства руйнує міжнародну систему безпеки.

Попри зростання впливу ізоляціоністів, саме це угрупування залишається ключовим для України в Республіканській партії та чинником, який стримує радикальний розворот США до політики самоусунення від світових процесів.

22 Січня, 2026 4 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Стара партія, нові розломи. Що відбувається з республіканцями США?

від Майданюк Валерій 15 Січня, 2026

Республіканська партія США сьогодні складається з декількох угрупувань, серед яких можна умовно виділити “рейганістів” та “трампістів”. Основу республіканців становлять представники “рейганівського крила” – так званої GOP, котрі досить прихильно ставляться до підтримки України. Але партія переживає гостру ідеологічну боротьбу між старим консерватизмом та радикальним підходом нової владної команди.

Республіканська партія США протягом десятиліть сприймалася як стабільна політична сила з чітким набором принципів, зрозумілих як американському виборцю, так і міжнародним партнерам Вашингтона. Проте останні роки дедалі частіше звучить теза, що GOP втратила ідеологічну цілісність і переживає глибоку внутрішню трансформацію. Ключове протистояння сьогодні відбувається не між республіканцями і демократами, а всередині самої партії, де класичний консервативний мейнстрим поступово здає позиції радикальнішим і емоційнішим течіям.

Для світу, зокрема для України, ці процеси мають безпосереднє значення. Саме внутрішня боротьба в Республіканській партії визначає, якою буде зовнішня політика США, рівень підтримки союзників і ставлення до авторитарних режимів.

Від скасування рабства до рейганівського ренесансу

Республіканська партія виникла у середині XIX століття як політична відповідь на питання рабства, яке розколювало американське суспільство. У 1854 році колишні віги та демократи-аболіціоністи об’єдналися, щоб створити нову силу, яка виступала проти поширення рабства на нові території. Саме тоді було закладено ідею республіки як держави рівних прав і особистої свободи.

Першим символом цієї ідеї став Авраам Лінкольн. Його перемога на виборах у 1860 році призвела до Громадянської війни, але саме республіканці змогли зберегти єдність країни, ліквідувати рабство і закласти основи сучасної американської держави. Після Лінкольна цю лінію продовжили інші президенти-республіканці, зокрема Улісс Ґрант, який забезпечував відновлення країни і захист прав звільнених рабів. Так сформувався образ партії, що асоціювалася з прогресом, мораллю і національною відповідальністю.

Після Громадянської війни республіканці поступово стали партією економічної свободи, підприємництва і промислового розвитку. На початку XX століття президент Теодор Рузвельт започаткував хвилю реформ, спрямованих проти надмірної влади корпорацій, і вперше чітко сформулював ідею, що держава має працювати в інтересах громадян, а не монополій.

Новий ідеологічний підйом Республіканська партія пережила у 1980-х роках із приходом Рональда Рейгана. Його політика зниження податків, обмеження державних витрат і підтримки бізнесу стала фундаментом сучасного американського консерватизму. Рейган наголошував, що економічна свобода громадянина є ключем до сили держави, а надмірний уряд лише стримує розвиток.

Під керівництвом Рейгана республіканці поєднали економічний оптимізм, жорстку позицію щодо СРСР і активну підтримку союзників, що зробило партію символом американського лідерства у світі.

Ідеологія Республіканської партії формувалася десятиліттями і ґрунтується на кількох базових принципах. Йдеться про свободу особистості і приватної ініціативи, мінімальне втручання уряду в економіку, захист традиційних сімейних і релігійних цінностей, сильну армію та стримане ставлення до державних соціальних програм.

У зовнішній політиці класичні республіканці традиційно підтримували жорстке стримування агресивних режимів і виступали за активну підтримку союзників. Саме цей підхід визначав антиросійську позицію GOP ще з часів холодної війни.

Трамп і новий розкол

Дональд Трамп став каталізатором глибоких змін усередині партії. Його гасло про повернення величі Америки привернуло увагу виборців, які відчували себе програними в умовах глобалізації. Водночас стиль Трампа зробив Республіканську партію більш емоційною, націоналістичною і антисистемною.

Попри поширену думку, трампісти не становлять абсолютної більшості в партії. Їхнє ідеологічне ядро оцінюють у 20-25 відсотків. Проте саме вони значною мірою формують інформаційний порядок денний, змушуючи інших республіканців або пристосовуватися, або втрачати електоральну підтримку.

Характерним прикладом внутрішніх суперечностей є Бен Шапіро. Він підтримує чимало політичних ідей Трампа, але регулярно критикує його за моральні аспекти і поведінку, виступаючи проти конспірології та радикалізації консервативного руху.

Україна і республіканські суперечки

На початку повномасштабного вторгнення Росії підтримка України в Конгресі США, зокрема серед республіканців, була майже одностайною. Більшість GOP підтримала ленд-ліз і масштабні оборонні пакети допомоги. Проте з часом кількість опонентів підтримки Києва зросла, і питання України стало маркером внутрішніх ідеологічних ліній.

Найбільш проукраїнськими залишаються рейганівські консерватори, помірковані республіканці та частина неоконсерваторів. До цієї групи належать Мітч Макконнелл, Майк Пенс і Ніккі Гейлі, які розглядають підтримку України як елемент глобальної безпеки і стримування авторитарних режимів.

Натомість частина трампістського крила апелює до внутрішніх проблем США і виступає за скорочення зовнішньої допомоги, зокрема й Україні.

Сучасна Республіканська партія є складною коаліцією різних ідеологічних груп, а не монолітною структурою. Саме це внутрішнє дроблення визначатиме її майбутнє, виборчі перспективи і зовнішньополітичний курс США.

Для України ключовим завданням залишається розуміння цієї внутрішньої логіки і робота з тими середовищами республіканців, для яких свобода, безпека і підтримка союзників залишаються принциповою позицією.

Автор: Валерій Майданюк

15 Січня, 2026 32 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

MAGA як нова ідеологія американського консерватизму

від Майданюк Валерій 7 Січня, 2026

MAGA – частина Республіканської Партії США сконцетрована навколо президента Дональда Трампа сьогодні є чи не найпливовішою силою у світі, але точно – напомітнішою. І попри свій консервативний характер – досить революційною. Українцям варто знати більше про цю консервативну силу, котра сьогодні перекроює не лише політичну реальність США, але й світову геополітику.

 MAGA як антисистемний виклик.

Республіканська партія США давно перестала бути монолітною. Традиційно в ній співіснували принаймні два великі крила. Перше – класичні консерватори або «рейганісти», які виступали за активну зовнішню політику, військову силу та економічний лібералізм. Друге – релігійні консерватори, зокрема євангелісти, для яких визначальними є християнські цінності та їхній вплив на державну політику.

Проте протягом останніх двох десятиліть у партії сформувалася ще одна течія. Вона поєднала радикальний консерватизм, ізоляціонізм, недовіру до еліт і відвертий скепсис щодо глобального порядку. Саме з цього середовища виріс рух MAGA, який проголосив просту, але емоційно сильну формулу: «Америка понад усе».

Революція проти істеблішменту

MAGA – це не просто політична програма. Це форма бунту проти системи, істеблішменту та усталених правил гри. Дональд Трамп зумів осідлати хвилю масового розчарування федеральною владою, традиційними політиками та медіа. Саме на цій хвилі він прийшов до влади у 2016 році й зберіг політичний вплив у наступні роки, зокрема повернувшись до Білого дому у 2025-му.

Важливо, що подібні антисистемні рухи не є унікальними для США. Вони з’являються в багатьох країнах як реакція на глобалізацію, економічну нерівність, міграцію та відчуття втрати контролю над власним майбутнім. MAGA став американською формою цієї глобальної тенденції. Зрештою, політична зірка Володимира Зеленського також засвітилася під гаслами боротьби зі старими елітами.

Походження та ідеологія MAGA

Назва руху походить від гасла Дональда Трампа «Make America Great Again». Хоча подібну фразу раніше використовував Рональд Рейган, саме Трамп наповнив її новим змістом. У листопаді 2012 року, після поразки на президентських виборах республіканця Мітта Ромні, Трамп вирішив зробити це гасло основою власного політичного проєкту, а влітку 2015 року офіційно запустив кампанію, яка й започаткувала рух MAGA. Цей рік і став народженням MAGA.

В основі MAGA лежить переконання, що США втратили свою «велич» через зовнішній і внутрішній вплив. Зовнішній – це глобалізація, міжнародні угоди, зобов’язання перед союзниками. Внутрішній – це міграція, мультикультуралізм і ліберальна соціальна політика. Відповіддю на ці виклики стала доктрина America First, яка передбачає економічний протекціонізм, жорстку імміграційну політику та апеляцію до «традиційних американських цінностей».

Водночас частина риторики MAGA супроводжувалася антимусульманськими закликами, а також різкими висловлюваннями щодо ліберальних опонентів. Ліберальні критики з числа Демократичної партії називають погляди MAGA, “сексистськими, гомофобними, расистськими” і тд, але консерваторів MAGA це мало хвилює. Вони вважають, що “ліберали вже достатньо нашкодили країні, щоб рішуче покінчити з їхньою спадщиною”.  

Конфлікт із медіа та культура змови

Однією з ключових рис MAGA є глибока недовіра до традиційних ЗМІ. Прихильники руху переконані, що провідні медіа або упереджені, або свідомо працюють на користь політичних опонентів. Опоненти звинувачують їх у формування середовища, сприятливого для поширення фейкових новин і теорій змови.

Серед найвідоміших прикладів – твердження про нібито «некорінне» походження Барака Обами, ідея «великої заміни» білих американців іммігрантами або звинувачення демократів у фальсифікації виборів 2020 року. Ці наративи не лише радикалізували електорат, а й підірвали довіру до демократичних інститутів.

Чому рух Трампа став визначальною силою в США

Трамп швидко став центральною фігурою республіканського табору. Його підтримка перетворилася на ключовий ресурс для будь-якого кандидата, який прагнув перемоги на виборах. Протягом першого президентського терміну він активно використовував укази, щоб виконати обіцянки MAGA-виборцям. Серед них – спроби обмежити імміграцію з мусульманських країн, будівництво стіни на кордоні з Мексикою, торговельні війни з Китаєм і ЄС, зниження податків та призначення ультраконсервативних суддів Верховного суду.

Сьогодні приблизно 40–50% республіканців ідентифікують себе як прихильники MAGA. Це змушує інших політиків партії або мовчати, або частково адаптуватися до радикального порядку денного Трампа.

MAGA ідейно відрізняється від інших республіканців. MAGA має чітко виражений релігійно-консервативний характер. Близько 60% його прихильників відносять себе до євангелістів. Вони менш прив’язані до самої Республіканської партії як інституції й значно більше – до особи Трампа. Більшість готова підтримати навіть третю партію, якщо її очолить саме він. Крім того, MAGA-республіканці займають жорсткіші позиції щодо демократів і відкидають компроміси як слабкість.

Окрема риса – надзвичайна особиста лояльність до Трампа. Кримінальні справи проти нього не лише не знижують підтримку, а часто сприймаються як доказ «переслідування системою».

Прагматизм і ізоляціонізм

Інколи прихильники MAGA висловлюють шокуючі для українців заяви, але з прагматичної точки зору частина аргументів MAGA має внутрішню логіку. США географічно відокремлені океанами, і значна частина виборців не розуміє, чому їхня країна має витрачати сотні мільярдів доларів на проблеми інших регіонів світу. Для них недостатньо абстрактних формул на кшталт «захист демократії» чи «стримування авторитаризму».

Прихильники MAGA вимагають чітких і зрозумілих пояснень. Наприклад, яку конкретну вигоду США отримають від чергового пакета допомоги Україні. Їх цікавить результат тут і зараз, а не обіцянки стратегічних переваг через десятиліття. Давати гроші на абстрактну боротьбу з російським впливом, де не видно чіткого результату – багатьом з них видається недалекоглядним.

Цей підхід поєднує прагматизм, образу та глибоку недовіру. Для когось це виглядає як популізм, але насправді йдеться про суміш популізму, злості та відчуття, що виборців роками вводили в оману загальними фразами. Звісно, не можна виключати й впливу російських ботоферм, котрі допомогли створити такі зручні для Кремля ізоляціоністські погляди серед частини американців.

MAGA також активно використовує соціальні мережі як альтернативу традиційним медіа. Саме там формуються паралельні інформаційні реальності, в яких офіційні інституції майже не мають авторитету. Рух має виразний культурний вимір, із власною символікою, слоганами й стилем політичної поведінки, що наближає його радше до політичного культу, ніж до класичної партійної фракції.

MAGA – це не тимчасовий феномен і не лише про Дональда Трампа. Це симптом глибокої кризи довіри до політичних еліт, інституцій і глобального порядку. Рух поєднав у собі прагматичні запити, страх перед змінами та бажання простих відповідей на складні питання.

Для світу, зокрема для України, MAGA означає необхідність говорити зі США мовою конкретної вигоди, а не лише цінностей. Для самих Сполучених Штатів це виклик, який визначатиме внутрішню політику ще багато років. Чи стане MAGA домінуючою ідеологією, чи залишиться формою протесту – залежить від того, чи зможе американська система запропонувати виборцям переконливу альтернативу.

Автор: Валерій Майданюк

7 Січня, 2026 7 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Степан Томашівський – консерватор, який попереджав про наші поразки

від Майданюк Валерій 28 Грудня, 2025

Степан Томашівський посідає особливе місце в українській інтелектуальній традиції початку ХХ століття. Як історик, політичний мислитель і громадський діяч, він сформував оригінальну концепцію українського консерватизму, що різко відрізнялася як від революційного соціалізму, так і від романтичного народництва. Його погляди були спробою дати українському національному рухові тверезу, державницьку основу.

Консерватизм Томашівського виростав із глибокого історичного аналізу. Він вважав, що політика не може будуватися на емоціях, утопіях чи абстрактних гаслах. Для нього історія була не набором героїчних легенд, а джерелом тверезих уроків. Українська нація, на його переконання, не раз зазнавала поразок саме через зневагу до інституцій, правопорядку та державної дисципліни.

Ключовим елементом його консервативного світогляду була ідея державності. Томашівський критикував уявлення про те, що українська нація може існувати лише як культурна або етнографічна спільнота. Він наполягав, що без власної держави, з чіткою системою влади, відповідальності та ієрархії, нація приречена на залежність від сильніших сусідів. Саме тому він із підозрою ставився до масових демократичних експериментів у суспільстві, яке ще не мало сталих політичних традицій.

Важливою рисою консерватизму Томашівського була повага до еліти. Він вважав, що історію творять не стихійні маси, а відповідальна провідна верства. Ця еліта мала формуватися не за принципом гучних гасел, а через освіту, моральний авторитет і служіння державі.

Водночас Томашівський не ототожнював еліту з вузьким соціальним класом. Для нього це була радше функція і відповідальність, а не привілей.

Особливе місце в його поглядах посідала роль Церкви. Як консерватор, Томашівський розглядав християнську традицію, зокрема греко-католицьку церкву, як один із фундаментів суспільної стабільності. Він вважав, що Церква виконує не лише духовну, а й морально-виховну функцію, без якої неможливе формування зрілої нації. Водночас він застерігав від перетворення релігії на інструмент політичної демагогії.

Томашівський критично ставився до революційних ідей свого часу. Соціалізм і радикалізм він вважав небезпечними спокусами, які обіцяють швидке визволення, але на практиці ведуть до хаосу і руйнування. На його думку, українське суспільство потребувало не різких зламів, а поступової еволюції, спираючись на історичну спадщину, правові норми та відповідальну владу.

Водночас його консерватизм не був реакційним або спрямованим у минуле. Томашівський не заперечував потреби реформ і модернізації. Він лише наголошував, що ці зміни мають бути вкорінені у власну традицію і відповідати реальним можливостям суспільства. Сліпе копіювання чужих моделей, на його переконання, було однією з найбільших загроз для українського державотворення.

Консервативні погляди Степана Томашівського стали важливою альтернативою домінантним ідеологіям його епохи. Вони пропонували українцям шлях не швидких революцій, а тривалої і складної роботи над собою, своїми інституціями та політичною культурою. У цьому сенсі його ідеї залишаються актуальними й сьогодні, коли питання відповідальності еліт, ролі традиції та меж радикальних змін знову стоять у центрі суспільних дискусій.

Автор: Валерій Майданюк

28 Грудня, 2025 4 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Без категорії

Консервативна Платформа зібрала кращих науковців, щоб дати старт системній роботі з розвінчування російських міфів 

від Холіна Марія 1 Грудня, 2025

27 листопада в Червоному корпусі КНУ імені Тараса Шевченка відбувся круглий стіл на тему: «Християнська мораль і традиціоналізм серед українців та росіян — у чому саме проявляється відмінність між двома народами». Організатором виступила Консервативна Платформа (проєкт ГО «Фонд сприяння демократії») за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні.

Обговорення було не тільки про культурні чи релігійні відмінності. Захід зібрав провідних українських науковців, релігієзнавців і громадських діячів, які обговорили роль консерватизму в політиці росії та України. Особливу увагу приділено тому, як рф використовує «традиційні цінності» як інструмент гібридної війни.

Модератор Ярослава Божко, голова Центру політичних студій «Доктрина». Зауважив, що Росія давно перетворила риторику «традиційних цінностей» на політичний інструмент – спосіб легітимізувати війну, контролювати власне населення й впливати на західну аудиторію. За його словами, це «ширма», яка приховує прагматичну й авторитарну політику, що нічого спільного з декларованими моральними принципами не має. 

Ця риторика – не більше ніж зручна маска для виправдання агресії й репресій, які не мають нічого спільного з християнською етикою.

«Насправді, Росія активно експлуатує право-консервативну і християнсько-традиціоналістську риторику, видаючи її за певну світоглядну ширму. Однак ця ідеологія є не більш ніж прикриттям, оскільки їхня цинічна і прагматична політика не відповідає декларованим консервативним цінностям ні на йоту» – Божко.

Віктор Єленський: як релігія працює в дипломатії і чому «Свята Русь» – це міф

Релігієзнавець, доктор філософських наук і голова Державної служби з питань етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський говорив про те, як українські релігійні спільноти беруть участь у міжнародній підтримці України. Зокрема, впродовж 2023–2024 років євангельські протестанти – баптисти, п’ятидесятники – неодноразово їздили до США, брали участь у форумах на тему релігійної свободи, зустрічалися з конгресменами. За його словами, ці поїздки справді допомогли змінити тональність розмови про Україну серед американських консерваторів і вплинули на рішення щодо допомоги.

«Наші українські протестанти – баптисти та п’ятидесятники – здійснили серію регулярних візитів до США, щоб переконати американську спільноту та консервативні кола у тому, що Україна є «біблійним поясом Європи». Ми мали продемонструвати світові, що дієві релігійні громади не просто існують, а й стали в проломі за країну під час війни, підтверджуючи свою глибоку патріотичну відданість.» 

Водночас, додав він, Росія веде активну інформаційну кампанію, намагаючись представити Україну як країну, що «переслідує християн». Її просуває американський адвокат Роберт Амстердам – людина, яка працює в інтересах Новинського. Через інтерв’ю на шоу Такера Карлсона він звинувачує українську владу у «релігійному тиску».

Єленський пояснив: новий український закон не змушує церкви міняти календар, мову чи автокефальний статус. Він лише вимагає чіткої позиції: визнати, що церква більше не підпорядковується москві, і засвідчити вихід з РПЦ, особливо в контексті окупованих територій.

Окремо він звернув увагу на український приклад релігійної рівності. У Всеукраїнській раді церков голос найменшої лютеранської громади важить стільки ж, як у найбільшої православної. А в українській політиці спокійно співіснують представники різних конфесій: «У нас був президент – православний, прем’єр – єврей, спікер парламенту – греко-католик, а секретар РНБО – баптист».

Говорячи про російські ідеологічні міфи, Єленський нагадав про реальні цифри:

«Коли ми говоримо з західною аудиторією, то найпродуктивніше звернутися до світових рейтингів, щоб показати, чим є насправді ця «Свята Русь». І виявиться, що вона веде в Європі за показниками соціальної катастрофи: за кількістю навмисних убивств на 100 тисяч населення. Більше того, Росія є чемпіоном по п’яним суїцидам і одним з призерів світу за кількістю покинутих дітей. Ці шокуючі факти повністю руйнують створений москвою образ «оплоту консерватизму» 

У плані релігійності – теж без ілюзій: рф стабільно серед найменш залучених країн у Європі, поряд зі Східною Німеччиною й Естонією. Усе це, за словами Єленського, важливо доносити до західної аудиторії – через факти, а не гасла.

Сергій Квіт: Росія – не консерватизм, а міф, що прикриває імперіалізм

Президент НаУКМА Сергій Квіт закликав обережно використовувати терміни на кшталт «консерватизм» чи «націоналізм», коли йдеться про росію. На його думку, ці поняття мають глибокий культурний контекст і не можуть бути застосовані до російської політичної реальності без спотворення сенсу.

«Щоб ми не впадали в такий самообман, варто зрозуміти, що консерватизм у британському чи американському сенсі не має абсолютно нічого спільного з тим, як себе намагається позиціонувати росія. Нам треба бачити, що росія по суті є імперіалізмом і шовінізмом, а їхні розмови про традиційні цінності – це лише міфологія, яка склеює їх разом, і не відображає справжньої політичної культури»

Він пояснив, що РФ водночас намагається бути привабливою як для лівих, так і для правих: з одного боку – як критик капіталізму і західного лібералізму, з іншого – як нібито захисник традиційних цінностей. Насправді, за словами Квіта, це типовий імперський проєкт, який треба називати своїми іменами: шовінізм, імперіалізм, фашизм (у значенні націоналізму держави, що прагне домінувати над іншими).

Він також звернув увагу, що жодної структурованої політичної культури в росії немає – лише «випалене поле» без зв’язків між людьми, де все тримається на страху, контролі та тиску. Те, що об’єднує цей простір, за словами Квіта, — міфологія.

«Однак, попри внутрішній розпад і шовінізм, вони мають щось таке, що їх об’єднує. Оце саме ключове, що є – це міфологія, а саме Міф про “Святу Русь”, так звану, і так далі. Щоб знайти політичні формулювання для опису їхньої культури, треба розглядати їхні міфи по суті, бо це єдине, що їх склеює разом» , — підсумував він.

Юрій Підлісний: Традиційність – це не про слова, а про цифри

Юрій Підлісний, доктор філософії та викладач Українського католицького університету, закликав не перебільшувати традиційність українського суспільства, спираючись лише на риторику чи самовідчуття.

«Коли 80% населення називає себе віруючими, але при цьому рівень розлучень — 58%, щось тут не стикується», — сказав він.

На його думку, консерватизм в Україні – це не реальність, а швидше завдання, яке ще належить виконати. Громадська думка може бути набожною, церкви – активними, але показники родинного життя, народжуваності, тривалості шлюбів свідчать про інше.

Підлісний також звернув увагу на те, що багато західних (особливо правих) консерваторів – зокрема у Франції – сприймають росію як «останній бастіон традицій». Цей міф, за його словами, міцно вкорінений, і саме тому його потрібно спростовувати не просто словами, а фактами.

«Коли ми дивимося на статистику в росії, щоб спростувати їхні міфи про консерватизм, ми бачимо, що ситуація з розлучуваністю, з абортами, з домашнім насильством – вона є суттєво вищою, ніж в Україні. Як вони можуть говорити про боротьбу з «осатанілим Заходом», коли «ми побачимо більше сатанізму у росії»? Країна, яка має суттєво більші проблеми з цими моральними показниками, не може аргументувати свою війну тим, що вона нібито йде рятувати світ від гріха.» 

Риторика про «святу Русь», що бореться з «сатанізмом Заходу», звучить красиво, але не має під собою жодного морального ґрунту, вважає Підлісний. Якщо вже йдеться про справжні цінності – треба дивитися, як вони втілюються в житті, а не на прапорах.

Олександр Салтовський: Київ – не філія москви, а альтернатива «Третьому Риму»

Доктор політичних наук і професор КНУ Олександр Салтовський зробив історичний екскурс, щоб показати, що зв’язок між українським православ’ям і москвою – не традиція, а радше політична нав’язливість.

Він нагадав, що впродовж століть українська православна церква виступала проти союзу з московською державою, і аж до XVIII століття тривала боротьба за автономію. Саме тому, за словами Салтовського, твердження про «спільну духовну ідентичність» – це радше імперський міф, а не історичний факт.

Він також розкритикував ідею «симфонії» церкви й держави в росії, яка нібито є органічною для православ’я. У московському варіанті, каже Салтовський, це завжди була одностороння гра: держава контролювала церкву, використовувала її, а часто й жорстко подавляла.

«Українське православ’я завжди ставилося до москви з великою пересторогою саме через цю проблему симфонії. У московському царстві держава не знала справжнього партнерства з церквою, вона була готова знищити її інституційно. Як зазначав Костомаров, якщо церква намагалася виступити проти держави, «вона завдавала їй смертельних ударів». Тому можна констатувати, що «У москві держава не просто співіснувала з церквою, вона фактично завдавала їй смертельних ударів», що призвело до того, що церкву очолив світський прокурор, а не духовний лідер» , — зауважив він.

На противагу цьому Салтовський запропонував звернутися до української духовної традиції з центром у Києві, яка довше зберігала автономію, відкритість до Заходу й внутрішній плюралізм. Він нагадав про концепцію «Київ – Другий Єрусалим», яка в православному світі має глибокі корені і може слугувати альтернативою міфу про москву як «Третій Рим».

«Нам давно час відмовитися від ролі, коли ми лише реагуємо і постійно заперечуємо російські міфи та наративи. Наша стратегія має бути проактивною: ми маємо власну, не менш глибоку традицію – духовну і культурну. Замість заперечень, ми повинні пропонувати світові цю традицію як позитивну відповідь і показувати, що вона є міцним фундаментом нашої ідентичності та європейського майбутнього.» , –  Салтовський.

Владислав Гаврилов: РПЦ – не просто спостерігач, а учасник злочинів

Історик Владислав Гаврилов звернув увагу на пряму участь російської православної церкви в злочинах проти українських цивільних. На відміну від поширеного уявлення про церкву як стороннього свідка війни, за його словами, РПЦ відіграє активну роль у системній агресії.

Він навів приклади: РПЦ бере участь у масових депортаціях українських дітей, виступає як інструмент легітимації цього процесу, і підтримує політику росії щодо зачистки релігійного поля на окупованих територіях.

«Нам необхідно донести до Заходу чітке розуміння того, що РПЦ – це не просто духовна структура. Це ключовий елемент російського режиму, який безпосередньо виконує функцію ідеологічного супроводу злочинів. Вона несе відповідальність за підтримку агресії, займається виправданням війни, а її дії, такі як масові депортації українських дітей та встановлення монополії на окупованих територіях, підтверджують, що вона є ідеологічним продовженням злочинного режиму», — сказав Гаврилов.

Йдеться не лише про співпрацю, а про встановлення монополії. У підконтрольних росії регіонах дозволено діяти лише РПЦ, а інших – забороняють, нерідко звинувачуючи в «тероризмі» чи «екстремізмі». За словами Гаврилова, ця риторика дуже схожа на більшовицьку модель боротьби з «контрреволюцією».

Цей приклад, на його думку, добре ілюструє, що «традиційність» у російському контексті – це інструмент контролю, а не цінність.

Андрій Рудик: російське «християнство» в Африці – прикриття для злочинів

Політолог і військовослужбовець Андрій Рудик розповів, як росія використовує релігію як інструмент впливу на Глобальний Південь, зокрема в Африці. За його словами, риторика про «традиційні цінності» там працює не менш активно, ніж у Європі – і часто має зовсім не духовні наслідки.

Він навів приклад Центральноафриканської Республіки, де рф підтримує місцевого баптистського лідера, використовуючи релігійні канали як частину геополітичної гри. Водночас, за словами Рудика, російська присутність у регіоні – це насамперед найманці та приватні військові компанії, які не мають нічого спільного з християнськими цінностями.

«Коли ми говоримо про злочини, що здійснюються російськими найманцями в Африці, наприклад, у Малі, ми бачимо, що російські “християни” – це ті, хто обезголовлює, ґвалтує й вирізає органи. Вони вбивають і мусульман, і християн безрозбірно. Як вони можуть говорити про себе як про захисників християнства, коли їхні дії є кримінальними, включаючи організацію трансплантації органів? Ця інформація має бути донесена світові, оскільки вона не транслюється на Європу чи Африканський континент» 

Рудик підкреслив, що ця інформація практично не потрапляє в медійне поле, тоді як росія продовжує просувати себе як «цивілізаційну альтернативу» навіть там, де її вплив супроводжується воєнними злочинами.

На його думку, Україна повинна не просто заперечувати російські наративи, а показувати факти, особливо у спілкуванні з країнами Глобального Півдня – і робити це голосно, системно й наперед.

Олена Семеняка: Щоб протистояти росії – треба її вивчати

Філософиня, юнґерознавиця та амбасадорка МФО «Інтермаріум» Олена Семеняка наголосила: щоб перемагати у війні з росією – потрібно глибоко розуміти її ідеологію. І мова не лише про сучасну пропаганду, а про весь культурно-філософський спадок, який формував російське уявлення про себе і світ.

Вона згадала спадщину слов’янофілів, західників, євразійців, а також впливові ідеї таких постатей, як Федір Достоєвський. Попри його популярність, Достоєвський у своїх «Дневниках писателя» сам визнавав, що російський месіанізм нерідко переходить у нігілізм – тобто заперечення всього чужого та «інакшого» під виглядом духовної вищості.

Семеняка також згадала філософську концепцію «псевдоморфози» Шпенглера– коли національна культура приймає чужі форми, не засвоюючи їх по-справжньому. А сучасний російський мислитель Олександр Дугін, за її словами, сам описує російську ідентичність як «археомодерн» – дивне поєднання архаїки, агресії та сучасних технологій.

«Це хаос із уламків – і саме він сьогодні воює проти України. І не лише танками, а ще й смислами», – підкреслила вона.

Семеняка закликала не просто спростовувати російські ідеї, а пропонувати власну, глибоку контрпозицію, здатну говорити із Заходом на рівних – не лише в термінах антилібералізму чи опору.

«Ми не можемо постійно залишатися в позиції, коли ми лише реагуємо і постійно заперечуємо російські міфи та наративи нам потрібно виходити за межі просто “проти чогось”. Натомість, ми маємо стати проактивними і «бути носіями конструктивної альтернативи», яка має проявитися на інтелектуальному, культурному та політичному рівнях. Це означає, що Україні слід активно пропонувати світові власний, глибокий світоглядний концепт, який охоплює «планетарний вимір» та «духовні культурні категорії» 

Руслан Халіков: російська ідеологія – це гібридний продукт на експорт

Релігієзнавець, військовослужбовець і видавець Руслан Халіков продовжив лінію критики російського консерватизму як пропагандистського експорту, що не має реального підґрунтя в самому російському суспільстві. За його словами, російська ідеологія – це не система цінностей, а гнучкий набір історій для різних аудиторій.

«Я хотів би підтримати думку про експортність російської ідеології. Вона не витікає з цінностей, поширених у суспільстві російському, оскільки вона не зобов’язана цього робити. Ідеологія це завжди інструментальна штука, і вона розрахована на експорт. Москва пропонує абсолютно різні історії різним адресатам: «Для американських протестантів вони пропонують, що вони консерватори. Для, наприклад, африканських постколоніальних держав, що вони деколонізатори». Це свідчить, що російська влада діє прагматично, використовуючи ідеологію як зброю для впливу на Захід та Південь»

Халіков запропонував використовувати суперечності всередині самої російської ідеологічної сцени – зокрема конфлікти між «охранителями» (ортодоксально-державницькими) та традиціоналістами, які спираються на більш містичні ідеї типу Ґенона. Ці розбіжності, на його думку, можна ефективно підсвічувати у контрпропаганді, щоб показати нещирість і фрагментарність російських меседжів.

Водночас він розкритикував і надмірне захоплення цифрами на кшталт рівня розлучень, які іноді подаються як доказ занепаду традиційності. Халіков нагадав, що зараз мільйони українців перебувають за кордоном, а значна частина чоловіків – на фронті, тож ці цифри не можуть повноцінно відображати стан суспільства.

«Так, статистика зросла, але причина – не в зміні цінностей, а в умовах війни. Українське суспільство залишається достатньо консервативним – просто це не завжди видно на поверхні», – зазначив він.

Юрій Кисельов: росія – це псевдоморфоза, що вкрала ім’я, мову і віру

Доктор географічних наук і професор Юрій Кисельов представив свій аналіз росії як прикладу цивілізаційної псевдоморфози – тобто культури, яка приймає чужі форми, не засвоюючи їх по суті. Він виділив три виміри такого викривлення.

Перший – історичний. За словами Кисельова, Петро I свідомо викрав ім’я “Русь”, коли почав називати свою державу «Всеросійською імперією». Це була крадіжка греко-латинської назви, яка історично належала Київській Русі. Таким чином, нова імперія отримала зовнішню легітимність, яка не відповідала її етнокультурному ядру.

Другий – мовний. Росіяни етногенетично мають фінно-угорський і тюрксько-монгольський субстрат, але водночас прийняли староболгарську (церковнослов’янську) мову як основу своєї «народної» мови та культури. Це створило мовну штучність, яка виглядала слов’янською, але не відповідала дійсному культурному походженню.

Третій – релігійний. Кисельов підкреслив, що те, що в росії називають православ’ям, не має нічого спільного з християнською сутністю, оскільки РПЦ благословляє зброю, насильство і війну, підтримуючи агресію проти України.

«Те, що називається на росії православ’ям і взагалі релігією, насправді таким не є. Християнство, яке освячує ракети й тюрми, це не християнство, а лише політична система з релігійною обгорткою. Ми бачимо, як вони освячують знаряддя масового вбивства мирних мешканців України, що аж ніяк не відповідає суті християнської релігії. Це є ди́явольським в лапках православ’ям, з яким неможливі ні діалог, ні порозуміння, ні компроміс» , — сказав він.

На думку Кисельова, псевдоморфоза – ключ до розуміння російської моделі держави, яка на позір схожа на європейську чи православну, але функціонує за зовсім іншими принципами.

Михайло Бойченко: російський «консерватизм» – симулякр і зброя

Філософ і професор КНУ Михайло Бойченко назвав російський консерватизм симулякром – тобто імітацією, яка не має реального наповнення. За його словами, росія підмінює поняття: реальполітик – гру інтересів і сили – вона подає як моральну доктрину, хоча це – просто політичний цинізм, загорнутий у «традиційні цінності».

Він також торкнувся релігійного виміру, простеживши, як православ’я було штучно насаджене на півночі Русі ще за часів Орди – як релігія, зручна для контролю. У цьому контексті він говорив про «від’ємну культурну селекцію» – коли протягом століть у влади залишалися найбільш жорстокі, цинічні та зручні для системи. Це, на його думку, і сформувало специфічну російську політичну психіку, відмінну від західної чи української.

«Росія не просто відкололася від православного світу – вона його “хакнула”», – сказав Бойченко.

Це, за його словами, не християнство, а інструмент залякування і контролю, який лише зовні нагадує релігію. Саме тому, вважає він, будь-які спроби домовлятися, шукати компроміси чи вести діалог – ілюзія, бо маємо справу не з ідеологією, а з антиціннісною системою, де навіть віра використовується як засіб тиску.

«Це не просто симулякр консерватизму – це диявольське православ’я. Його не можна реформувати чи переосмислити. Його треба перемогти», – підсумував він.

Максим Колиба: український консерватизм – живий і здатний до змін

Максим Колиба, заступник декана УКУ, запропонував поглянути на український консерватизм як на селективний – тобто такий, що здатен змінюватися повільно, але послідовно. Він наголосив, що Україна не просто периферія Європи, а її східна частина – з унікальним політичним і релігійним досвідом.

«Ми не Захід і не Схід. Ми – східна частина західної цивілізації», — сказав Колиба.

На його думку, Україна історично уникла крайнощів і східного цезаропапізму, і західної централізації, натомість виробила власну політичну культуру – з елементами виборності, відповідальності й волелюбності. Прикладом він навів традиції Русі та козацької демократії, де керівників обирали, але могли й скинути – якщо ті зраджували довіру.

«У нас Майдан – не виняток, а механізм. Коли щось іде не так, він запускається знову», – зазначив він.

Колиба також підкреслив, що релігійна толерантність – одна з ключових українських цінностей, яка проявляється як у політичному житті, так і в міжконфесійному діалозі. І саме ця риса, за його словами, має стати складовою зовнішньої комунікації України, особливо у розмові з країнами, де релігія досі відіграє велику роль у суспільному житті.

Юрій Олійник: Росія – це дзеркало, що викривляє чужі ідеї

Політолог і військовослужбовець Юрій Олійник звернув увагу на те, що російська модель повного державного контролю над церквою – насправді не спадщина Візантії, а західне запозичення. За його словами, ще Петро І взяв за зразок синодальні структури протестантських країн – зокрема Голландії та Англії.

«Це не “православна традиція”, як вони це подають, а копія західних практик, тільки доведена до абсурду», – сказав Олійник.

Він охарактеризував росію як “дзеркало”, яке позичає ідеї у Заходу, але трансформує їх під власні потреби. Основна мета цієї трансформації – не віра, не ідеологія, а збереження державної машини й імперська експансія. Саме тому навіть релігійні наративи там є лише інструментом політичної гри.

Олійник також застеріг від власних ідеологічних крайнощів в Україні – від спокуси автоматично відкидати будь-яку консервативну тезу, лише тому, що її просуває росія. Він підкреслив, що багато з російських “традиційних” меседжів є викривленими версіями чужих ідей, і тому слід вести зважену дискусію, не кидаючись звинуваченнями у “змові з москвою” за спробу говорити про складні речі – зокрема, про аборти, віру чи моральність у публічному просторі.

«Росія транслює чужі ідеї через своє викривлене скло – тому наше завдання не копіювати, а осмислювати. І не замовчувати те, що важливе лише тому, що про це також говорить ворог», – зазначив він.

Ірина Фенно: як росія прикриває агресію «православним» наративом

Доцентка кафедри релігієзнавства КНУ Ірина Фенно у своєму виступі зосередилася на викритті використання християнської риторики в російській пропаганді. За її словами, саме через спотворене тлумачення моралі та віри росія намагається легітимізувати війну – як на власній території, так і за кордоном.

«Показати, як росія представляє “православіє” – це дуже дієвий інструмент», – підкреслила дослідниця.

Фенно розповіла про системну роботу з документування руйнувань культових споруд, яку вона веде разом із релігієзнавцем Русланом Халіковим. Йдеться про аналіз того, чи були ці обстріли навмисними і як саме окупанти перетворюють релігійні об’єкти на військові цілі.

Ще однією темою виступу стала ідеологізація ядерної зброї. Ірина Фенно навела приклад публічних заяв російського стратега Сергія Караганова, який називає ядерну зброю «даром Божим», а її використання – «моральним обов’язком росії».

«Було би гріхом не використати його» — саме так Караганов виправдовує можливий ядерний удар, підкріплюючи свої тези релігійною риторикою. Це викривлення християнської етики, і саме його викриття – ефективний інструмент протидії.»

Фенно також звернула увагу на розширення масштабів російської пропаганди. Якщо раніше йшлося про «денацифікацію України», то тепер, за даними з форумів «русского мира» під патронатом Патріарха Кирила, у фокусі опинилася «нацифікація Європи». У 2025 році один із форумів проходив під гаслом «Русский мир проти нацизму», що свідчить про спробу розширити зону інформаційної війни на західну аудиторію.

У цьому контексті вона наголосила на важливості правильного донесення українського меседжу на Захід. Особливо – до середовищ, де цінуються пацифізм, міжконфесійна повага та християнське розуміння ненасильства. Завдання – показати, як російська ідеологія зловживає цими поняттями, і чому справжній гуманізм – на боці України.

Юрій Завгородній: «Свята Русь», злий геній і виклики технологічної епохи

Філософ і сходознавець Юрій Завгородній у своєму виступі поєднав історичний аналіз релігійних ідентичностей з роздумами про природу російської загрози та нові виклики для консервативної думки у ХХІ столітті.

Почавши з концептів «Святої Русі» та «Києва як Другого Єрусалима», дослідник зауважив, що ці ідеї мають глибоке коріння в українській традиції, але сьогодні опинилися на периферії дискусій. Тим часом росія активно використовує концепт «Святої Русі» як інструмент пропаганди. На думку Завгороднього, Україна програє в цьому символічному полі, хоча могла б переосмислити й актуалізувати ці поняття у власному ключі.

«Це дуже місткі, креативні, живучі концепти. Але зараз вони не в центрі уваги – і це проблема», – зазначив він.

Завгородній зосередився на природі російської загрози. Він закликав не знецінювати її складність і масштаби, адже росія, за його словами, – це не тимчасове викривлення, а явище, яке формувалося понад пів тисячі років. Він охарактеризував її метафорично як «злого генія» – сильного, впливового, але деструктивного.

«Це геній, але він злий – і в цьому суть небезпеки», — пояснив експерт.

У контексті нових загроз Завгородній звернув увагу на роль технологій, які змінюють саму суть політичних і світоглядних поділів. За його словами, сучасний традиціоналізм не може ігнорувати виклики ядерної зброї, цифрового контролю чи штучного інтелекту.

«Можливо, ми вже використовуємо небезпечні інструменти, навіть не до кінця усвідомлюючи це», – сказав він.

Дослідник підтримав ідею створення робочих груп, аби обговорення не зникло безслідно, а дало практичні результати. За його словами, структурована робота з такими темами має тривати, зокрема в міждисциплінарному форматі.

Структурована робота – наступний крок після круглого столу

Підсумком розширеного круглого столу, стало рішення перейти від дискусії до структурованої роботи. Учасники погодились, що сам формат брейнстормінгу – хоч і продуктивний для початку обговорення – недостатній для практичної реалізації ідей.

Ціль подальшої роботи – створення прикладних інструментів для зовнішньої комунікації: зокрема, ілюстративних матеріалів і індикаторів, які дозволять чітко та аргументовано спростовувати образ росії як «консервативної» держави – передусім у спілкуванні з західною аудиторією.

Чотири напрямки структурованої роботи

Підсумовуючи дискусію, окреслено чотири тематичні напрямки, в межах яких можуть діяти робочі групи:

1. Ідеологічний блок:
Аналіз державної ідеології рф, яка не відображає суспільних реалій і створюється для експорту. Передбачає дослідження конфліктності та штучності основних ідеологічних ліній російської пропаганди.

2. Соціальні показники:
Використання статистики для демонстрації невідповідності росії декларованим «традиційним» цінностям. У фокусі – дані щодо розлучень, вбивств, алкоголізму, насильства.

3. Історична перспектива:
Вивчення відмінностей між українською та російською політичною філософією, з акцентом на трактування консерватизму, релігії, національної ідентичності.

4. Релігійний вимір:
Дослідження того, як росія використовує християнську риторику для виправдання агресії, включно з документуванням зруйнованих культових споруд і аналізом риторики РПЦ.

1 Грудня, 2025 37 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Новіші
Старіші

ВАЖЛИВЕ

Хто керуватиме Україною після війни?

12 Березня, 2026

Друзі України в оточенні Трампа

5 Березня, 2026

Поляк, який повірив в Україну раніше за багатьох...

26 Лютого, 2026

Бути собою і не прикидатися: як консерватизм змінює...

10 Лютого, 2026

Хто такі «палеокони» і чого вони хочуть?

29 Січня, 2026

UKRAINIAN EXPERTS TALKS’S PODCAST

Новини

  • Консервативна Платформа зібрала кращих науковців, щоб дати старт системній роботі з розвінчування російських міфів 

    1 Грудня, 2025
  • Буданов має тверезий погляд на геополітику та керує ефективною командою – блогер

    3 Липня, 2025
  • Лідер ХДС/ХСС здійснив візит підтримки до Києва

    9 Грудня, 2024
  • За допомогою рф Талібан хоче побудувати протиповітряну оборону Афганістану

    11 Вересня, 2024
  • Американці розгорнуть на японських островах ракети Typhon, здатні долетіти до рф,- ЗМІ

    10 Вересня, 2024
Назад Вперед

Спротив.News

«
Prev
1
/
202
Next
»
loading
play
Спротив.News №150: росіяни вербують неповнолітніх у воєнне виробництво
play
Спротив.News №149. Російські військові змушені лізти на висотки під ударами українських дронів
play
Спротив.News № 148: Кремль блокує Telegram і змушує військових перейти на підконтрольний месенджер
«
Prev
1
/
202
Next
»
loading

Реалізується ГО Фонд сприяння демократії за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні

Copyright © 2017 Фонд сприяння демократії Наші Політика конфіденційності,  Умови використання сайту
Facebook Youtube Telegram Spotify Instagram Linkedin
Консервативна Платформа
  • Новини
  • Антиімперський фронт
  • Зброя
  • Геополітика
  • Заходи

Shopping Cart

Close

У кошику немає товарів.

Close
  • Українська