Переклад колонки Бориса Джонсона, прем’єра Британії (2019-2022), для Daily Mail. Виконано Консервативною Платформою.
Що ж, це був, мабуть, найнудотніший епізод у всій ганебній історії міжнародної дипломатії. Нудота підступала до горла, коли бачив, як Путіна вітають на американській землі.
Аж вивертало від аплодисментів йому на червоній доріжці.
Було огидно спостерігати його, мов у Голлума, посмішку, коли він став одним із небагатьох світових лідерів, кого, наскільки я пригадую, запросили проїхатися на задньому сидінні президентського лімузина.
Відверто блювотним було чути, як йому надали американський майданчик для його брехні про причини війни в Україні — країні, яка 2014 року, коли він уперше на неї напав, не становила для Росії жодної загрози.
Слухаючи солодкаву й до нудоти передбачувану манеру, з якою він намагався і підлесливо лестити, і непомітно принижувати Дональда Трампа, мене нудило. Гадаю, вас теж — і більшість із нас навіть не українці.
Уявіть, як це — бути одним із тих обложених героїв у бліндажі під Покровськом, боротися за свободу своєї країни, і почути, як Президент Сполучених Штатів — за посадою капітан команди Вільного світу — називає Володимира Путіна «босом».
Нудота.
Згадайте десятки тисяч українських вдів і сиріт. Згадайте скалічених і понівечених; згадайте українських цивільних, які щодня й щоночі живуть у страху перед путінськими бомбами й ракетами — що й далі падають, навіть коли так звані переговори відбувалися на Алясці.
Запитайте себе, що вони відчули, коли Президент США — у певному сенсі найвищий у світі гарант свободи й демократії — говорить про «фантастичні стосунки», які він має з Путіним, диктатором, що катує їхню країну вже три з половиною роки.
Це була огидна мить, бо Путін — військовий злочинець, чиї постійні брехні, викручування та агресія прямо співмірні з діями Гітлера.
Часом можна почути, що мета Білого дому — «зупинити смерті» або «припинити вбивства» в Україні, ніби провина лежить на обох сторонах. Яка нісенітниця.
Кров кожного росіянина, який загинув у цьому конфлікті, — на руках Путіна. Кров кожного українця, який загинув, — на руках Путіна.
Уся бійня й уся трагедія в Україні — провина однієї людини, бо прямо зараз не було б війни, не було б кровопролиття, не було б катастрофи, якби не триваюча пиха, дурість і фундаментальна помилка розрахунку Володимира Володимировича Путіна.
Тому й було так важко проковтнути видовище, як Путін чванився на саміті на Алясці. Саме тому ця подія здавалася такою неприйнятною.
І все ж, як і чимало найбільш неприйнятних кроків в історичній дипломатії, ця зустріч була, звісно, виправданою й навіть необхідною.
Попри всю «блювотність», Трамп мав рацію, що спробував. Він мав рацію зустрітися з Путіним, бо якщо мільйони українців із жахом дивилися на «червону доріжку» для російського тирана, то вони водночас дивилися й із надією.
Вони сподівалися, що, можливо, лише можливо, цей легендарний нью-йоркський «майстер угод» зможе виробити рішення, яке завершить війну — але збереже те, чого вони хочуть і потребують, а саме свободу, суверенітет і незалежність їхньої країни.
Дональд Трамп мав і має рацію, ризикуючи, бо він знає, що одного дня Путін таки піде на угоду. Його позиції в Москві значно слабші, ніж здається.
Російська економіка починає скрипіти під тягарем війни. Безробіття зростає, так само як інфляція й відсоткові ставки.
Путін побачив, як одного з найбільших клієнтів російської нафти — Індію — раптом і несподівано зачепили вторинні санкції Трампа; Bloomberg повідомляє ознаки того, що індійські покупці вуглеводнів уже відходять від Росії.
Найголовніше: Путін досі не спроможний і не зможе зламати дух українського опору. Так, зараз українським бійцям дуже важко, і так, титанічними зусиллями та ціною величезних витрат Путіну вдалося досягти певних дрібних успіхів на сході — театрально приурочених до саміту на Алясці.
Але ці просування знову стримані українцями, і станом на середину серпня розхвалений великий російський літній наступ 2025 року ще так і не відбувся, не кажучи вже про успіх.
Трамп на 100% мав рацію, відчувши шанс на мир, і правий, що хоче його досягти. Він із тих, хто — разом із Бенджаміном Франкліном — вважає, що ніколи не було доброї війни чи поганого миру, — і в цьому він теж має рацію.
Але спостерігачам цього саміту — і, гадаю, самим американським переговорникам у кімнаті — було очевидно, що Путін не хоче миру, принаймні не на умовах, які могли б прийняти США чи Україна.
Кожен, хто працював із Трампом і знає його настрої, міг сказати, що ця зустріч не була успішною. Анонсований обід не відбувся.
Не було й жодного з обіцяних обговорень якоїсь апетитної нової торговельної співпраці між США й Росією або арктичної кооперації. Натомість саміт завершився раптово й на кілька годин раніше — цілком порожньою пресконференцією, на якій Трамп — що незвично — не відповідав на запитання журналістів.
Зустріч була цінною лише в одному сенсі: на Алясці Трамп зіткнувся віч-на-віч із реальністю.
Путін у своїй суті хоче контролювати Україну і знову зробити її васальною державою Москви.
Українці в своїй суті хочуть бути вільними — і в цьому прагненні мають довгострокову підтримку інших західних демократій і, що важливо, самого Трампа, а також Меланії Трамп, Першої леді, яка дедалі більше впливає на формування поглядів свого чоловіка.
Трамп-рієлтор зрозумів, що йдеться не про нерухомість. Це не про географію чи територію. Це про долю.
Ідеться про право українців обирати власну долю як вільної та незалежної європейської нації. Це означає, що війна не закінчиться, доки Путін не прийме правду: він програв битву за українську долю.
Лише коли це станеться — коли Путін сприйме духовну істину, очевидну кожному, хто бував в Україні, — ми матимемо мир.
Відверто кажучи, сумніваюся, що Дональду Трампу сподобаються сьогоднішні світові заголовки. Не думаю, що йому до вподоби думка, нібито Путін його переграв, що Трамп розстелив червону доріжку для ізгоя — витратив чимало політичного капіталу — і нічого не отримав натомість.
Провал на Алясці лише зміцнить, як на мене, його дедалі сильніше переконання: єдиний спосіб владнати це — зараз посилити тиск на Путіна.
Ніхто насправді не очікував, що президент США піде далі й запровадить вторинні санкції проти країн, які й надалі купують російську нафту і газ, — а він це зробив.
А що Британія? А що Європа? Коли ми знайдемо в собі сміливість зробити те саме? Це ж наш континент. Ми без кінця вимагаємо лідерства від Америки — і коли це лідерство з’являється, нам навіть забракло духу наслідувати.
Колись ця війна закінчиться миром, який захистить українську свободу; але, як сказав Трамп на Алясці, європейцям — під проводом Британії — доведеться зробити крок уперед.
