Важливе

Андрей Шептицький – духовний лідер, який поєднав традицію і модерність

від Майданюк Валерій

Ім’я митрополита Андрея Шептицького давно стало символом духовної величі та моральної стійкості. Він жив у часи, коли український народ боровся за своє місце серед інших європейських націй, і часто стояв на межі виживання. У цій боротьбі Шептицький виступав не лише як глава Української греко-католицької церкви, а й як моральний авторитет, що вів народ дорогою традицій і водночас готував його до викликів модерного світу. Його погляди можна назвати консервативними, але то був особливий, «живий» консерватизм — відкритий до змін, проте вкорінений у вічних цінностях.

Консерватизм без застою

Для Шептицького консерватизм не означав заморожування суспільства чи страху перед новим. Навпаки, він бачив у традиції джерело сили, яке дозволяє народові розвиватися без руйнування власної ідентичності. У своїх пастирських листах митрополит не раз підкреслював, що духовні та моральні засади — це фундамент, без якого будь-які суспільні чи політичні проєкти приречені на провал.

Він виступав проти революційних потрясінь і крайнощів, закликаючи до поступової й обережної трансформації. Саме такий підхід дозволяв йому одночасно залишатися вірним традиції й уважно стежити за тим, як розвивається світ довкола.

Віра як стрижень нації

Шептицький був переконаний, що без віри немає нації. У складні часи — під владою Австро-Угорщини, Польщі, а згодом і радянського тоталітаризму — він нагадував українцям, що релігія є джерелом сили й опори. Для нього християнська мораль була не приватною справою кожного, а спільним дороговказом для суспільства.

Водночас Шептицький розумів, що Церква не може замикатися лише у стінах храму. Вона має брати активну участь у житті громади, підтримувати освіту, культуру, господарство. Саме тому він підтримував шкільництво, розвиток кооперативів, допомагав українським митцям і науковцям. Його консерватизм був тісно пов’язаний із прагненням будувати сильну, морально загартовану націю.

Проти крайнощів: між капіталізмом і комунізмом

Митрополит із критикою ставився і до капіталізму, і до комунізму. У першому він бачив загрозу перетворення людини на «гвинтик ринку», у другому — нищення свободи та духовності. Шептицький закликав до «золотої середини» — соціального ладу, побудованого на принципах християнської солідарності та взаємопідтримки.

Він вірив, що економіка має служити людині, а не навпаки. Така позиція звучить напрочуд сучасно, особливо в епоху, коли суспільство знову шукає баланс між ринком і соціальною справедливістю.

Духовний лідер нації

Попри консервативні переконання, Шептицький був відкритий до діалогу. Він намагався будувати мости — між українцями й поляками, між християнами різних конфесій, навіть між віруючими та невіруючими. Це вирізняло його серед багатьох релігійних діячів того часу.

Його голос звучав особливо сильно у найтемніші роки Другої світової війни.

Шептицький не боявся виступати проти злочинів нацизму й захищати переслідуваних, ризикуючи власним життям. У цьому теж проявився його «консерватизм» — вірність вічним моральним принципам навіть тоді, коли це було небезпечно.

Спадщина для сучасної України

Андрей Шептицький залишив після себе спадщину, яка й сьогодні виглядає напрочуд актуальною. Його вчення нагадує нам, що реформи без моралі втрачають сенс, а прогрес без духовного підґрунтя може обернутися катастрофою. Він показав, що консерватизм може бути не гальмом, а стабільною опорою для нації, яка прагне розвитку.

У часи, коли світ переживає чергову кризу цінностей, слова й приклад Шептицького звучать як заклик: тримати міцно свої корені, але не боятися зростати й оновлюватися.

16 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Антиімперський фронт

Історія як зброя: експертна дискусія про наративи, гібридну агресію та захист історичної памʼяті

від Майданюк Валерій

Поки на фронті тривають запеклі бої, на іншому полі протистояння  – інформаційному – точиться не менш запекла війна. Її головна мішень – наша пам’ять. Історія в руках агресора – не просто ідеологія, а зброя масового ураження.

16 вересня в інформаційній агенції «Інтерфакс-Україна» відбулася панельна дискусія «Історія як зброя в контексті сучасної агресії та викликів для України та Європи». Захід об’єднав провідних експертів у сфері історії, безпеки, політики та оборони – тих, хто добре розуміє ціну історичної правди – і силу історичної брехні..

Панельна дискусія стала спробою фахової відповіді на запитання: як Кремль створює й нав’язує фальшиві історичні конструкти? Як ці наративи працюють у Польщі, Німеччині, навіть на окупованих територіях України? І що ми – як держава, як суспільство, як окремі громадяни – можемо і повинні протиставити?

Організаторами виступили Український безпековий клуб, Консервативна Платформа та аналітична група InfoLight.UA за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні.

Юрій Гончаренко: “Історія – це поле битви за свідомість, а не архівний пил”

         Голова Українського безпекового клубу Юрій Гончаренко відкриваючи дискусію, зазначив, що в умовах гібридної війни історія перестала бути лише наукою. Вона стала зброєю. Причому – високоточним і системним інструментом агресії.

«Ми більше не можемо ставитись до історії як до чогось відстороненого. Це не просто спогади. Це – поле бою. Проти України, проти Європи, проти самої ідеї цивілізаційної стабільності», – зазначив він.

         Найнебезпечнішою формою цієї війни, на думку Гончаренка, є маніпуляція історією в дитячій освіті. Він навів приклад Бурятії, де росія тестує нову модель виховання: «Йдеться про “безшовне виховання”, де історія подається не як наука, а як програмування. Ця модель вже працює, і скоро її масштабують по всій рф. В її основі — системне викривлення фактів, повна втрата критичного мислення, ідеологічне формування «правильного громадянина. Це тотальний контроль над свідомістю дитини. Їй кажуть: хочеш жити добре — прийми офіційний міф. Відмовся від своєї ідентичності».

Гончаренко підкреслив, що така «історія» — це не просто небезпека, а форма агресії, що має наслідки не менші, ніж ракети. «Ми повинні включити історичну політику в поняття національної безпеки. Бо інформація — це теж зброя. Історія — це ще один фронт, де вирішується, чиє буде майбутнє».

Олексій Івашин: “Кремль б’є не тільки по фронту – він розриває історичну довіру”

Олексій Івашин – ветеран, дослідник визвольного руху та аналітик – говорить про історію не як академік, а як боєць. Бо й справді: він воював і на фізичному фронті, і на інформаційному, де ворог стріляє не кулями, а фейками, архівними підробками й викривленими наративами.  «Робота з історичними питаннями – це теж інформаційна операція. І якщо ти берешся за неї без розуміння наслідків – ти вже граєш на боці ворога», – наголосив Івашин.

Саме тому він згадав слова начальника ГУР Міноборони Кирила Буданова – слова, які, кожен історик, журналіст чи вчитель має пам’ятати як принцип: «Інформація – це теж зброя. І якщо ти несвідомо підігруєш ворогу – треба замислитися».

         Ця теза стала центральною у всій доповіді Івашина. Він детально показав, як Кремль використовує болючі історичні теми – Волинь, операцію «Вісла», міжвоєнні пацифікації – для того, щоб зруйнувати стратегічний альянс між Україною та Польщею. «Це системна кампанія. Все продумано до деталей: вкидання фейків, активація бот-мереж, псевдонаукові статті, “документалки” на YouTube, навіть дипломатичні провокації. І все це – щоби вбити клин між народами, які воюють з одним і тим самим ворогом».

         Івашин наголошує: це вже не просто “інформаційний шум” – це багаторівнева інформаційно-психологічна спецоперація, з бюджетом, планом і цілями. «росія хоче, щоб Україна залишилася сама. Без довіри, без партнерів, без спільної історії з Європою. І якщо ми не будемо мати власну історичну політику – ми програємо на цьому фронті».

Юрій Олійник: “Оборона – замало. Маємо створити власну історичну зброю”

         Кандидат політичних наук, офіцер ЗСУ та директор «Українських студій стратегічних досліджень» Юрій Олійник говорить про історію як про інструмент сили, а не просто про сферу гуманітарних студій. Його меседж – активний і безкомпромісний: Україна занадто довго грала в реактивну гру, спростовуючи чужі фейки й виправдовуючись у чужих рамках. Пора вийти в наступ. «Ми не повинні дозволяти комусь учити нас нашої історії. Навпаки – маємо викривати їхню: колонізацію, депортації, зламані ідентичності, вкрадені наративи».

         Олійник презентує колективну книгу про поневолені народи росії – голоси бурятів, татар, кавказьких і сибірських спільнот, які століттями проживали російський «порядок» як репресію, а не «цивілізаційну місію». Видання перекладене англійською й розповсюджується серед дипломатів, журналістів, університетів — щоб змінювати оптику Заходу на природу російської державності. «Це не лише про Україну. Коли Європа чує, як імперія ламала інші народи, — імперський міф тріскається. Падає фасад “великої культури”, оголюючи механіку насильства».

         Його підхід – стратегічний і системний. По-перше, історія має стати частиною доктрини національної безпеки: від аудитів підручників і стандартів освіти – до створення державних механізмів швидкої відповіді на історичні фейки. По-друге, потрібна експортна історіографія: переклади ключових українських досліджень німецькою, французькою, польською, англійською; стипендії для західних дослідників України; підтримка спільних курсів у європейських університетах.

«Історія має працювати як дипломатія: з брифами для політиків, аналітикою для медіа, кураторськими програмами для музеїв. Це фронт, де треба діяти щодня, а не “від річниці до річниці”».

По-третє, Олійник наполягає на деконструкції імперії – не лише через критику російських міфів, а й через беклог фактів: геноциди, депортації, конфіскації, ліквідацію мов та інституцій, релігійні утиски, колоніальні війни на окраїнах. Коли ці кейси стають видимими, “нормалізована” імперська картина світу втрачає легітимність. «Не можна зупинятися на спростуванні “великої руської культури”. Потрібно показувати ціну цієї величі – списки висланих, розстріляних, асимільованих. Тоді стає ясно, що перед нами – імперія, а не культурний маяк».

         Окрема лінія – робота з партнерами. У польсько-українському діалозі Олійник пропонує симетрію пам’яті: чесно говорити і про наші втрати, і про їхні; спільно протидіяти російським вкидам; разом готувати освітні матеріали й музейні проєкти, які перекладають складне минуле на мову спільних інтересів сьогодні. «Мета – не змагатися болем, а знімати міни з поля пам’яті. Коли ми дивимось одне одному в очі, а не в російський телеграм – там немає простору для провокацій».

         Олійник говорить про масову культуру як носій історичної правди: документальні фільми, серіали, подкасти, інтерактивні карти, ігри, TikTok-формати, мультимедійні музеї. Саме через ці канали історія стає звичкою мислення для молодих аудиторій – і перестає бути легкою здобиччю пропаганди. «Історія – це не лише академія. Це поле впливу й безпеки. Без власної історичної стратегії не буде політичної суб’єктності».

         Сумарно його рецепт звучить просто й жорстко: перейти з оборони в наступ, говорити з Європою її мовами, підкріплювати наратив фактами й кейсами, будувати коаліції пам’яті – і робити історію популярною, щоб у російської брехні не залишалося ні шпарин, ні аудиторій.

Микола Посівнич: “Якщо ви хочете знати політику держави – читайте підручники 5–6 класу”

Історик Микола Посівнич нагадує: нинішня війна – не «збій системи», а закономірність російської державності. Кремль відтворює перевірені століттями методи – від колоніального мислення до сакралізації влади. «Путін мислить категоріями Івана Грозного, Петра І, Катерини ІІ і Сталіна. Це не алегорія – це схема. Для росії історія – не гуманітарна дисципліна, а робочий інструмент гібридної війни: через підручники, церковну риторику, політичні заяви та «науковоподібні» тексти держава намагається монополізувати минуле і, відповідно, майбутнє. Наш головний історичний противник… завжди думав у категоріях історії й використовував історію як політичну зброю для початку конфліктів».

Посівнич підкреслює окремий, малопомітний для неспеціалістів фронт – церковний. Тут «м’яка сила» зливається з політичним контролем: інституції віри перетворюються на ретранслятор державних наративів. «Афільовані структури ФСБ, до того КГБ, НКВД завжди контролювали церкву, і ієрархи виконували російську програму».

Ще один індикатор політики – шкільні підручники. Саме з них видно, що держава намагається «вшити» дітям у голову як єдино правильну історію. Якщо ви хочете знати політику держави – читайте підручники 5–6 класу».

Агресор вибудовує довгі «історичні серіали» – від міфу про «єдиний народ» до ревізії кордонів – і нав’язує сусідам обов’язок дивитися їх без права на паузу. Звідси – системне підривання українського партнерства з європейськими країнами через меморіальні теми, фейки, «спільні комісії», що переводять дискусію в русло, вигідне москві.

«Історія як інструмент інформаційно-психологічних воєн у росії — константа. Вона пережила царизм і СРСР і лишається ядром теперішньої політики».

Разом із діагнозом Посівнич дає і рецепт дії.

По-перше, Україні потрібна історична безпека як частина нацбезпеки: аудит підручників, системна робота з архівами, державні механізми верифікації фейків і відповідальність за їхнє поширення.

По-друге, потрібна горизонтальна зовнішня політика пам’яті – прямий діалог еліт, академічних середовищ і культурних інституцій із Польщею, Угорщиною, Румунією, щоб зменшувати простір для маніпуляцій.

По-третє, варто спиратися на союзників, які мають схожий історичний досвід і чутливість до російських наративів. «Єдиним нашим природним союзником тут повинна бути Литва — з нею одна геополітична логіка й один досвід протистояння імперській історії».

Ярослав Божко: “Наратив теж може стріляти”

Політолог Ярослав Божко виносить запитання: який образ України ми самі собі конструюємо – і чи не застрягаємо в ролі «вічної жертви»? Його теза проста: історія – це політика, інструмент впливу і мобілізації, а не «академічний додаток» до реальності. «Історія була, є і буде однією з найполітизованіших наук».

Звідси – принципова рамка про природу нації: «Нація – це нарація, тобто нація – це оповідь, нація – це є наратив».

Божко розбирає нашу звичну оптику, яка тягнеться від народницької школи Грушевського: суспільство виховується у логіці «зради еліт» та нескінченного страждання — це демобілізує, руйнує довіру до інституцій і блокує стратегічне мислення.

«Українська державницька школа історіографії… не прижилася в сучасній Україні, тоді як оптика, започаткована Грушевським… залишається домінуючою. Це соціальна історія: спочатку нас топтали половці, потім поляки, потім свої, потім москалі… Це не виглядає як історія, що формує геополітичне бачення».

Паралельно росія переписує «словник» минулого, щоб витіснити Україну з джерел державності та легітимізувати імперський погляд. «Одна з основних змін – це заміна терміну “Київська Русь” на “Древньорусське государство” в підручниках з історії Росії».

Водночас у самій рф криза «єдиного клею»: «Путін та його оточення намагаються тестувати різні моделі національної ідеології… однак ані православ’я, ані євразійство так і не набули кінцевого статусу».

Історія про «вічну жертву» не може бути фундаментом ані ідентичності, ані політики. Потрібен державницький наратив, у якому Україна – суб’єкт, що діє, вибудовує інтереси, союзи й відповідальність. «Історія, зведена до “всі нас гнобили”, не може бути предметом якісного розуміння зовнішньої політики… Нам потрібен наратив із стратегічним значенням».

Позиція Божка – вийти з терапії травми до стратегії суб’єктності: розповідати про себе як про державу, що діє, а не лише переживає; і робити це мовою, яку чує світ – від підручників до Нетфлікса.

Олександр Антонюк: “Ми маємо говорити мовою покоління, яке буде жити після війни”

Військовослужбовець і політтехнолог Олександр Антонюк переводить розмову в практичну площину: як зробити історію почутою молоддю. Якщо ми не зайдемо в масову культуру – туди зайде ворог. «2023–2025 років у рф проходить оновлення підручників історії за авторством Мединського, де вторгнення України описується як захист від новонацистів і маріонеток Заходу».

Антонюк підкреслює, що ця міфологізація підручників не існує у вакуумі – її доповнює примусове «перевиховання» і викрадення українських дітей, а також масштабна робота в соцмережах:

«В кремлі закладається на декілька поколінь оце зерно ненависті до українців. Окремий напрямок – соціальні мережі, зокрема TikTok. Там присутня російська федерація, яка активно просуває пропаганду: вирвані з контексту кадри, “історичні лекції”, фейки, розважальний контент».

Тому залишати історію у форматі “нудних підручників” – небезпечно. Її слід робити живою, емоційною, адаптованою до звичок споживання контенту. Є й позитивні приклади, які вже працюють на Україну: «У нас мають бути відповідні напрямки медійні… Можемо взяти за основу фільм “20 днів у Маріуполі” – це крок, який формує уявлення у мільйонів аудиторій у світі».

Ключ – масштабувати наш голос простими й сильними форматами: короткі відео, анімація, музика, ігри, комікси, локалізація іншими мовами (за потреби – з допомогою ШІ). Історична політика повинна стати щоденною комунікацією, а не разовими акціями під дати:

«Масовий продукт потребує простоти і емоційної складової… Ми повинні звертати увагу на креативні індустрії і використовувати це як інструмент. Комікси, TikTok, музичні напрямки… Це дозволяє нам пробиватися… і формувати світове пізнання про Україну. Не забуваємо про ігрові проєкти – ми маємо інтегрувати українські сюжети у глобальний геймінг».

Антонюк додає і інституційний вимір: потрібні системні механізми моніторингу та верифікації ворожих наративів, відкриття архівів, оцифрування документів, підтримка англомовних ресурсів і партнерств. «Протиставлення інформаційній агресії – це наш власний голос. Відкриття архівів, оцифрування документів про злочини СРСР – те, що має бути “за замовчуванням”».

Його підсумок простий і жорсткий: історія – це теж фронт, і на ньому ми маємо бути не менш переконливими, ніж на бойовому.


Юрій Гончаренко: “Дитяча свідомість – остання межа, яку ми не маємо права віддати”

У завершальному слові Юрій Гончаренко повертає фокус на найвразливіше – дітей. Йдеться не лише про викрадення, а й про системне “перепрошивання” свідомості на окупованих територіях і в самій рф.

«Ми майже завершуємо дослідження щодо того, що росія робить з українськими дітьми, яких вона викрала… елемент історичного зміни свідомості – дуже вагомий елемент індоктринації. Це безшовне виховання: від дитячого садочка – якщо хочеш бути успішним і жити добре, маєш повірити в ці наративи, відмовитися від власної ідентичності й стати “типовим громадянином рф”. Експеримент вони проводять у Бурятії… планують поширити на всю росію і на окуповані українські території».

Гончаренко підкреслює, що йдеться про тотальний цифровий контроль і багаторічну індоктринацію – від садка до пенсії. Тож відповідь України має бути не лише про зброю на фронті, а й про зброю правди в школі, культурі, медіа.

«Якщо ми не працюємо з цим – ми дозволяємо ворогу мілітаризувати дитячу свідомість. Проти цього не працюють танки. Працює правда, освіта й сильна історична політика».

187 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Аналітика

Донцівщина та драгоманівщина: сила волі та слабкість розуму

від Майданюк Валерій

Читачеві цієї невеличкої статті я пропоную свої міркування щодо Драгоманова та Донцова, їхні вчення, послідовників цих вчень та найголовніше – яке вчення має взяти український народ собі за компас сьогодні в час коли знову над ним зависла загроза зникнення та московського рабства.

Якщо коротко описати “науку” Донцова та Драгоманова, а точніше їхні поляризовані світогляди, то основа світогляду та “науки” Донцова – воля, а Драгоманова – розум. Донцов – це палке хотіння духової людини, Драгоманов– охолоджений до нестями раціоналізм.

Здавалося б сьогодні вже розум, інтелект, прорахунок– це найголовніші світоглядові основи будь-якої людини. Основи, які суттєво покращують якість людського життя та його пізнання. Основи, які підводять різні нації до спільно знаменника, унеможливлюючи війни, адже логіка спільна для всіх – це є світогляд Драгоманова. І справді заперечувати внесок інтелекту та аналізу в розвій людського життя безглуздо. Та одна справа користуватися інтелектом в школах, академіях, в дослідженнях структури та будови будь-якої матерії і цей список можна продовжувати довго. Та інша справа переносити закони логіки, аналізу та прорахунку, як основи, для зародження, становлення та виживання нації, що й і зробив Драгоманов, породивши цілу плеяду своїх послідовників, які привели Українську Націю до рабства та знищення як фізично так і духового.

Оглядаючись в минувщину, ми бачимо, що історію творять не аналітики та раціоналісти, які вираховують ймовірність, прагматичну користь або просто займаються пасивним філософським спостеріганням , а люди, які мають велике та незгасиме “хочу” – хочу свободи, хочу імперію, хочу влади тощо. І якщо це “хочу” достатньо сильне і випливає з найглибших та найяскравіших закутків людської душі, то воно пробиває товщу “найоб’єктивніших неможливостей”, про які каже нам розум, наскрізь охоплений логікою.

Не буду детально описувати ці приклади, а просто перерахую: становлення монархій та імперій (імперія Македонського, Османська імперія, Французька імперія Наполеона, Московська імперія-СССР тощо); руйнація давніх монархій, які панували в Европі свого часу, і яким належала вся повнота влади національними рухами тощо. Створення всіх цих імперій з “нічого” можливе лише завдяки ірраціональному “хочу”, яке мали Македонський, Османи, Наполеон, Іван Грозний, Пьйотр І, Ленін, Сталін.

Руйнація цих імперій та того – здавалося б “незмінного” порядку, який вони по собі витворили – також стала наслідком ірраціонально, вольового “хочу”. Їхнє створення та руйнація неможлива з точки зору “лабораторного” аналізу, а з точки зору волевого “хочу”– абсолютно можливе Саме тому Донцов для національного світогляду закладає основою волю – творче та палке стремління творити та виборювати, а не пасивне спостерігання та аналіз, який каже, що твої найглибші духові прагнення “неможливо” задовільнити, тому треба пристосовуватися та не вимагати “неможливого” – це було головне гасло Драгоманова та його “апостолів”. З їхнього світогляду виплив державний ідеал – як влучно це сформульована Донцов – “безжурного та щасливого народу-раба під крилами народу-завойовника”.

З цієї “науки” випливає – цілком логічно – ідея федерації та зміни лихої вдачі московитів “наукою-чарівницею”, логікою, здоровим глуздом, гуманізмом тощо. І отруєні цією “наукою” “поводирі” української нації в ХХ ст. намагалися нездарно втілити ці ідеали вжиття, але поводирі московитів та поляків –на відмінно від наших – керувалися справжньою життєво-історичною “наукою” – волевим “хочу”, тому вони перемогли, а ми програли. Бачимо, що світогляд Драгоманова та його ідеї зазнав краху.

Та кому сьогодні Українська нація завдячує Державою та свободою? Тим, хто хотіли національної свободи, а не доводили її актуальності чи можливости. Не Грушевському, Винниченку, Єфремову чи Драгоманову, а Шевченку, Лесі Українці, ОУНівцям, УПІвцям численним дисидентам та письменникам , які реалізовували ідеали Донцова – які українське вольове “хочу” ставили понад все, не притлумлюючи і не ослаблюючи його, жодними розумовими санкціями.

Наголошую що логіка, раціоналізм, аналіз, спостерігання – це не є шкідлива річ в світогляді. Однак, коли йде мова про націю та її життя, то основою національного світогляду має бути воля. Розумом, аналізом Донцова керує воля та “хочу”, а в Драгоманова навпаки – розум керує волею та “хочу”, надаючи йому санкцію або виправдання.

Тому, підбиваючи підсумки, є очевидним, що вольовий світогляд Донцова має бути компасом для нас в цій боротьбі за національне життя, оскільки він кристалізований з ідеалів Шевченка, Лесі Українки та інших письменників, з українського нестримного “хочу”, з історичного досвіду людства. І саме цей світогляд зростив покоління УПА-ОУН, яке є духово-ідейним взірцем для нашого війська сьогодні в борні за своє існування, становлення та розвиток, як нації.

Автор: Максим Помінчук

21 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Важливе

В’ячеслав Липинський – ідеолог українського консерватизму та теоретик класократії

від Майданюк Валерій

Видатний український мислитель, історик, соціолог, дипломат, філософ, публіцист і політичний діяч В’ячеслав Казимирович Липинський посідає особливе місце в історії суспільно-політичної думки України. Він став одним із провідних теоретиків українського консерватизму та засновником державницької школи вітчизняної історіографії.

Липинський народився 1882 року на Волині у родині польського шляхтича-землевласника. Освіту здобував у Першій класичній гімназії в Києві, пізніше навчався в Ягеллонському університеті в Кракові, де студіював агрономію, історію та філософію. Подальші студії продовжив у Женевській вищій школі політичних наук.

З його іменем пов’язаний розвиток консервативно-монархічного напряму в українській політичній думці, який особливо поширився в міжвоєнний час серед української еміграції у Західній Україні, країнах Європи, Канаді, США та Латинській Америці.

У 1917 році Липинський став одним із засновників та ідеологів Української демократично-хліборобської партії (УДХП). Під час правління Павла Скоропадського його політична концепція здобула широку підтримку серед українських консервативних кіл. У 1918 році він обійняв посаду посла Української Держави в Австро-Угорщині, однак після падіння гетьманату і відновлення УНР відмовився співпрацювати з соціал-демократичним керівництвом та залишив дипломатичну службу.

У наступні роки Липинський активно працював на еміграції. Разом із соратниками він заснував у Відні Український союз хліборобів-державників (УСХД), що мав на меті відновлення гетьманської влади й побудову незалежної Української держави. Його наукова праця була спрямована на розробку консервативної ідеології, в основі якої лежала ідея монархічного устрою.

Особливу увагу вчений приділяв легітимізації династії Скоропадських як претендентів на український престол та обґрунтуванню їхньої політики 1918 року. Однак у 1930 році, внаслідок конфлікту з гетьманом, Липинський розпустив УСХД і разом з В’ячеславом Кучабським та іншими однодумцями заснував Братство українських класократів-монархістів. Помер він 1931 року в Австрії.

Інтелектуальні впливи та наукові пошуки

Формування світогляду Липинського відбувалося під впливом провідних європейських соціальних теорій XIX – початку XX століття. На нього значною мірою вплинули ідеї Георга Гегеля, Людвіга Гумпловича, Густава Лебона, Густава Ратценгофера, Фрідріха Ратцеля, Франца Оппенгеймера, а також польських консервативних істориків, із якими він познайомився під час навчання в Кракові – одному з центрів європейського консерватизму.

Вагому роль у формуванні національної свідомості Липинського відіграли ідеї Миколи Міхновського – теоретика українського націоналізму. Вплив відобразився у його самостійницькій позиції та започаткуванні державницької школи української історіографії, яка й досі домінує в науці. Він також ґрунтовно студіював теорії еліт Гаетано Моски, Вільфредо Парето та Роберта Міхельса, що позначилося на його концепції класократії та уявленні про національну аристократію.

Дослідники підкреслюють, що у його працях поєднуються риси позитивізму, неоромантичного ірраціоналізму, віталізму, елементів соціальної механіки Еміля Дюркгайма, раціоналізму Макса Вебера та ідей французького соціолога Жоржа Сореля. Саме у Сореля Липинський запозичив уявлення про роль соціальних міфів, інтелігенції та демократії. Його інтелектуальний пошук був не лише академічним, а й синтетичним, адже поєднував наукові, культурні, політичні та ідеологічні виміри.

Хліборобська ідеологія та класократія

Серед ключових ідей Липинського – обґрунтування особливої ролі українського селянства як ядра нації. Він вважав, що саме на хліборобському класі має будуватися майбутня держава, адже аграрна ідеологія була органічною та близькою українському народові, що споконвіків жив у сільськогосподарській культурі. Ця ідеологія, на його думку, могла забезпечити стабільність економічного розвитку та збереження національної ідентичності.

Центральним поняттям його політичної теорії стала «класократія» – форма державного устрою, яка передбачала баланс між владою та свободою. Очолювати державу мав спадковий монарх – гетьман. Липинський протиставляв класократію демократії та охлократії, вважаючи, що лише вона здатна гарантувати свободу та порядок. При цьому він не заперечував ані особистих, ані політичних свобод, однак вважав, що вони повинні існувати в межах стабільної влади.

Класократія передбачала поділ суспільства на продукуючі класи, серед яких особливе місце належало хліборобам. Провідну роль у державі мала відігравати «національна аристократія» – еліта, заснована не на спадкових привілеях, а на моральному авторитеті, вірності національним і релігійним цінностям та здатності організовувати суспільство. У якості прикладу класократії Липинський часто наводив Англію, де, на його переконання, ця система виявлялася найповніше.

Значення для української політичної думки

Політична концепція В’ячеслава Липинського вирізнялася оригінальністю, інтелектуальною глибиною та новаторством. Він розробив модель устрою, що поєднувала монархічну владу зі збереженням громадянських свобод, національної культури та моральних засад суспільства. Його вчення стало одним із наріжних каменів українського консерватизму та мало значний вплив на суспільно-політичну думку як в Україні, так і в середовищі еміграції.

Автор: Валерій Майданюк

21 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Переклад

БОРИС ДЖОНСОН: Це найбільш нудотний епізод у всій ганебній історії міжнародної дипломатії — але, певно, таки дав Трампу один життєво важливий урок…

від Юрій Гончаренко

Переклад колонки Бориса Джонсона, прем’єра Британії (2019-2022), для Daily Mail. Виконано Консервативною Платформою.

Що ж, це був, мабуть, найнудотніший епізод у всій ганебній історії міжнародної дипломатії. Нудота підступала до горла, коли бачив, як Путіна вітають на американській землі.

Аж вивертало від аплодисментів йому на червоній доріжці.

Було огидно спостерігати його, мов у Голлума, посмішку, коли він став одним із небагатьох світових лідерів, кого, наскільки я пригадую, запросили проїхатися на задньому сидінні президентського лімузина.

Відверто блювотним було чути, як йому надали американський майданчик для його брехні про причини війни в Україні — країні, яка 2014 року, коли він уперше на неї напав, не становила для Росії жодної загрози.

Слухаючи солодкаву й до нудоти передбачувану манеру, з якою він намагався і підлесливо лестити, і непомітно принижувати Дональда Трампа, мене нудило. Гадаю, вас теж — і більшість із нас навіть не українці.

Уявіть, як це — бути одним із тих обложених героїв у бліндажі під Покровськом, боротися за свободу своєї країни, і почути, як Президент Сполучених Штатів — за посадою капітан команди Вільного світу — називає Володимира Путіна «босом».

Нудота.

Згадайте десятки тисяч українських вдів і сиріт. Згадайте скалічених і понівечених; згадайте українських цивільних, які щодня й щоночі живуть у страху перед путінськими бомбами й ракетами — що й далі падають, навіть коли так звані переговори відбувалися на Алясці.

Запитайте себе, що вони відчули, коли Президент США — у певному сенсі найвищий у світі гарант свободи й демократії — говорить про «фантастичні стосунки», які він має з Путіним, диктатором, що катує їхню країну вже три з половиною роки.

Це була огидна мить, бо Путін — військовий злочинець, чиї постійні брехні, викручування та агресія прямо співмірні з діями Гітлера.

Часом можна почути, що мета Білого дому — «зупинити смерті» або «припинити вбивства» в Україні, ніби провина лежить на обох сторонах. Яка нісенітниця.

Кров кожного росіянина, який загинув у цьому конфлікті, — на руках Путіна. Кров кожного українця, який загинув, — на руках Путіна.

Уся бійня й уся трагедія в Україні — провина однієї людини, бо прямо зараз не було б війни, не було б кровопролиття, не було б катастрофи, якби не триваюча пиха, дурість і фундаментальна помилка розрахунку Володимира Володимировича Путіна.

Тому й було так важко проковтнути видовище, як Путін чванився на саміті на Алясці. Саме тому ця подія здавалася такою неприйнятною.

І все ж, як і чимало найбільш неприйнятних кроків в історичній дипломатії, ця зустріч була, звісно, виправданою й навіть необхідною.

Попри всю «блювотність», Трамп мав рацію, що спробував. Він мав рацію зустрітися з Путіним, бо якщо мільйони українців із жахом дивилися на «червону доріжку» для російського тирана, то вони водночас дивилися й із надією.

Вони сподівалися, що, можливо, лише можливо, цей легендарний нью-йоркський «майстер угод» зможе виробити рішення, яке завершить війну — але збереже те, чого вони хочуть і потребують, а саме свободу, суверенітет і незалежність їхньої країни.

Дональд Трамп мав і має рацію, ризикуючи, бо він знає, що одного дня Путін таки піде на угоду. Його позиції в Москві значно слабші, ніж здається.

Російська економіка починає скрипіти під тягарем війни. Безробіття зростає, так само як інфляція й відсоткові ставки.

Путін побачив, як одного з найбільших клієнтів російської нафти — Індію — раптом і несподівано зачепили вторинні санкції Трампа; Bloomberg повідомляє ознаки того, що індійські покупці вуглеводнів уже відходять від Росії.

Найголовніше: Путін досі не спроможний і не зможе зламати дух українського опору. Так, зараз українським бійцям дуже важко, і так, титанічними зусиллями та ціною величезних витрат Путіну вдалося досягти певних дрібних успіхів на сході — театрально приурочених до саміту на Алясці.

Але ці просування знову стримані українцями, і станом на середину серпня розхвалений великий російський літній наступ 2025 року ще так і не відбувся, не кажучи вже про успіх.

Трамп на 100% мав рацію, відчувши шанс на мир, і правий, що хоче його досягти. Він із тих, хто — разом із Бенджаміном Франкліном — вважає, що ніколи не було доброї війни чи поганого миру, — і в цьому він теж має рацію.

Але спостерігачам цього саміту — і, гадаю, самим американським переговорникам у кімнаті — було очевидно, що Путін не хоче миру, принаймні не на умовах, які могли б прийняти США чи Україна.

Кожен, хто працював із Трампом і знає його настрої, міг сказати, що ця зустріч не була успішною. Анонсований обід не відбувся.

Не було й жодного з обіцяних обговорень якоїсь апетитної нової торговельної співпраці між США й Росією або арктичної кооперації. Натомість саміт завершився раптово й на кілька годин раніше — цілком порожньою пресконференцією, на якій Трамп — що незвично — не відповідав на запитання журналістів.

Зустріч була цінною лише в одному сенсі: на Алясці Трамп зіткнувся віч-на-віч із реальністю.

Путін у своїй суті хоче контролювати Україну і знову зробити її васальною державою Москви.

Українці в своїй суті хочуть бути вільними — і в цьому прагненні мають довгострокову підтримку інших західних демократій і, що важливо, самого Трампа, а також Меланії Трамп, Першої леді, яка дедалі більше впливає на формування поглядів свого чоловіка.

Трамп-рієлтор зрозумів, що йдеться не про нерухомість. Це не про географію чи територію. Це про долю.
Ідеться про право українців обирати власну долю як вільної та незалежної європейської нації. Це означає, що війна не закінчиться, доки Путін не прийме правду: він програв битву за українську долю.

Лише коли це станеться — коли Путін сприйме духовну істину, очевидну кожному, хто бував в Україні, — ми матимемо мир.

Відверто кажучи, сумніваюся, що Дональду Трампу сподобаються сьогоднішні світові заголовки. Не думаю, що йому до вподоби думка, нібито Путін його переграв, що Трамп розстелив червону доріжку для ізгоя — витратив чимало політичного капіталу — і нічого не отримав натомість.

Провал на Алясці лише зміцнить, як на мене, його дедалі сильніше переконання: єдиний спосіб владнати це — зараз посилити тиск на Путіна.

Ніхто насправді не очікував, що президент США піде далі й запровадить вторинні санкції проти країн, які й надалі купують російську нафту і газ, — а він це зробив.

А що Британія? А що Європа? Коли ми знайдемо в собі сміливість зробити те саме? Це ж наш континент. Ми без кінця вимагаємо лідерства від Америки — і коли це лідерство з’являється, нам навіть забракло духу наслідувати.

Колись ця війна закінчиться миром, який захистить українську свободу; але, як сказав Трамп на Алясці, європейцям — під проводом Британії — доведеться зробити крок уперед.

96 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Позиція

Тарас Стецьків: «Законопроект 13533 слід невідкладно розглянути і ухвалити»

від Юрій Гончаренко

Депутати Верховної Ради України повинні невідкладно розглянути та ухвалити поданий Президентом України законопроект №13533, що має відновити незалежність НАБУ та САП. Про це на своїй сторінці у Facebook заявив український політик, громадський діяч та екс-нардеп Тарас Стецьків.

На думку політика, таким чином народні депутати зможуть проявити високу відповідальність за свої дії перед державою і українським суспільством. Стецьків наголосив, що питання відновлення незалежності антикорупційних органів сьогодні має критично важливе значення. Зважаючи на це, засідання Верховної Ради 31 липня має пройти за участі всіх депутатів, незалежно від їхньої фракційної належності чи політичної позиції. При цьому для депутатів, які відмовляться брати участь у засіданні та голосуванні, не може бути жодних виправдань.

«Відмова від участі в засіданні і голосуванні буде потрактована суспільством як зрада своїх виборців, що межує з державною зрадою. Адже переважна більшість народних депутатів, йдучи в політику, декларували свій намір вести безкомпромісну боротьбу з корупцією у вищих ешелонах влади», – наголосив Стецьків.

Також він зауважив, що відмова повернути незалежність НАБУ та САП ставить під загрозу репутацію України в очах наших західних партнерів, міжнародну допомогу і наші євроінтеграційні прагнення. «До честі Президента, він швидко зрозумів, в чому помилка і швидко запропонував вихід. І хоч репутаційні та рейтингові втрати однозначно будуть, вони будуть тим меншими, чим швидше вдасться виправити цю помилку. Проте зараз розвʼязка залежить уже не тільки від Президента. Остаточна розвʼязка опинилася в руках парламенту», – підкреслив екс-нардеп.

Нагадаємо, 22 липня Верховна Рада ухвалила законопроект №12414, який значно розширює повноваження Генпрокурора щодо діяльності НАБУ та САП. Того ж вечора Володимир Зеленський підписав цей закон, незважаючи на протести громадськості у Києві, Харкові, Львові, Одесі та інших містах України. 24 липня президент подав альтернативний законопроект №13533, який має на меті повернути незалежність НАБУ і САП. Його розгляд Верховною Радою заплановано на 31 липня.

21 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Важливе

Буданов має тверезий погляд на геополітику та керує ефективною командою – блогер

від Майданюк Валерій

Начальник Головного управління розвідки (ГУР) Кирило Буданов, судячи з його останнього інтерв’ю, демонструє не лише глибокі знання у військовій справі, але й відмінну орієнтацію в геополітичних та стратегічних питаннях. Цю думку висловив громадський діяч та блогер Євген Прокопишин на своїй сторінці у Facebook, зазначивши, що Буданов виріс із військового професіонала у сильного управлінця.

Прокопишин радить уважно переглянути повне інтерв’ю Буданова, особливо звернувши увагу на його висловлювання щодо геополітичних та стратегічних аспектів. “Він уже якісно орієнтується не лише у воєнній тематиці. Більше того, він розглядає всі процеси у світі без ілюзій — дуже тверезий погляд, чого багатьом нашим керівникам не вистачає”, — підкреслив блогер. На його думку, такий успіх значною мірою є результатом роботи та заслугою чудової команди ГУР, яку Буданов фактично створив з нуля.

Блогер навів кілька яскравих прикладів успішної роботи ГУР під керівництвом Буданова:

  • Звільнення полонених українок з сирійських таборів: унікальна п’ятирічна “багатоходівка”, що призвела до визволення всіх українських громадянок.
  • Операції проти ПВК Вагнера в Африці.
  • Знищення російських кораблів, літаків та гелікоптерів.
  • Успішні операції в Криму та на морі.

А також – багато інших, поки що невідомих широкому загалу операцій.

Варто зазначити, що генерал Буданов особисто брав участь у деяких з цих операцій і навіть отримав важке поранення.

“Мені дуже імпонують його спокій, прийняття реальності та стратегічне мислення”, — додав Прокопишин. Він переконаний, що мало хто сперечатиметься з тим, що Буданов, який розпочинав як військовий професіонал, перетворився на сильного управлінця, здатного підбирати та організовувати кваліфіковані кадри.

На думку блогера, у Буданова “серйозна і якісна команда, яка дійсно працює системно і досягає інколи навіть фантастичних результатів”. Прокопишин вважає це рідкісним явищем для сучасної України, де деградація багатьох державних структур стала очевидною та зайшла надто далеко.

35 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
на росії

Масовий гомосексуалізм у російській армії: на телефоні вбитого окупанта знайшли докази

від Юрій Гончаренко

Попри постійну пропаганду кремля про «традиційні цінності» та заяви володимира путіна про “війну з ЛГБТ”, реальність суттєво відрізняється від офіційних заяв російської влади.

Проєкт «Хочу жить», який займається допомогою російським військовим, що прагнуть здатися в полон, оприлюднив частину матеріалів, знайдених на телефоні ліквідованого днями на Сумському напрямку окупанта. Додаткові докази потрапили й до редакції Консервативної Платформи. Ми публікуємо частину з них.

Зокрема, йдеться про військовослужбовця 30-го мотострілецького полку 72-ї дивізії 44-го армійського корпусу Ленінградського військового округу РФ Максимова Олександра Анатолійовича (11.11.2002 р.н., позивний «Татарин»). У смартфоні окупанта виявили численні «гарячі» фото- та відеоматеріали гомосексуального характеру, а також переписки з чоловіками, що чітко підтверджують його сексуальну орієнтацію.

Ці матеріали дискредитують не лише самого окупанта, але й усю російську армію, яка декларує боротьбу з ЛГБТ, водночас приховуючи поширення подібних практик у власних лавах. До того ж, регулярно виникають гучні скандали серед еліт та кремлівської верхівки, де теж багато представників ЛГБТ-спільноти. Це має стати важливим фактором, про який варто знати американським та європейським консерваторам, які іноді помилково підтримують Кремль у питанні «традиційних цінностей».

Згідно зі світовою статистикою, частка ЛГБТ-людей становить приблизно 5-7%. Відтак, серед 1,5 мільйона російських військовослужбовців може бути близько 100 тисяч осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації, що повністю суперечить кремлівській пропаганді.

Україна, на відміну від Росії, не переслідує ЛГБТ-людей, хоча й переважна більшість українців є християнами та дотримуються традиційних цінностей. Тож російські солдати, які опинилися в небезпеці через власну сексуальну орієнтацію, можуть звертатися за допомогою до проєкту «Хочу жить», який гарантує їм безпечний вихід із ситуації та перебування у гуманних умовах.

58 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Блоги

Сова полює у сутінках: ГУР у російсько-українській війні

від Майданюк Валерій

Ілля Павленко, генерал-майор, ексзаступник начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України

Про резонансні спецоперації української воєнної розвідки під керівництвом генерал-лейтенанта Кирила Буданова в умовах повномасштабного вторгнення РФ в Україну

З перших днів повномасштабного вторгнення перед Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України (ГУР) постали нові безпрецедентні виклики, що вплинули на докорінну трансформацію України й на перебіг світових безпекових, політичних, економічних процесів. Реформи у провідній спецслужбі України почалися, фактично, на ходу. Починаючи з 2022 року, істотно розширився діапазон та географія діяльності ГУР. Хоча українські розвідники добре знали свого ворога і билися з ним ще з 2014 року, коли росіяни анексували Крим і захопили частину українського Донбасу.

Досвід роботи ГУР у період повномасштабного вторгнення РФ в Україну активно вивчають світові аналітики та спеціалісти з багатьох спецслужб.

Навала

У першу ж ніч повномасштабного вторгнення одним із найперших завдань підрозділів активних дій ГУР стала оборона Києва. Усвідомлюючи, що втрата столиці України призвела б до обвалу фронту і деморалізації суспільства, Буданов відправив спецназ захищати аеродром у Гостомелі, який ворог планував захопити, щоб посадити транспортні літаки з військами і технікою. Найкращий військовий авангард окупантів зіштовхнувся з професійними, вмотивованими, добре озброєними підрозділами ГУР.

Водночас наносилися активні удари по ланцюгах забезпечення ворога, особливо по розтягнутих лініях постачання.

Паралельно під керівництвом Буданова відбувалося створення мережі руху опору – партизанських загонів у регіонах із місцевого населення, діяльність яких координував головний штаб-офіс української воєнної розвідки. Також виникла необхідність розширення спеціалізації та кількості підрозділів активних дій найвищої складності – так виникли перші нові підрозділи ГУР:”Kraken”, “Шаман” і “Артан”. До лав Міжнародного легіону ГУР прибули добровольці з багатьох країн світу.

Підрозділи ГУР визволяли Бучу, Ірпінь, Мощун, Ворзель, інші міста і села Київської, Житомирської, Чернігівської областей.

Окремою сторінкою стала операція підтримки кількатисячного гарнізону Маріуполя Донецької області, який опинився в оточенні на території заводу “Азовсталь”. Гелікоптери доставляли гарнізону боєкомплект, медикаменти, харчі, а повертаючись евакуювали поранених і тіла загиблих захисників. Вдалося реалізувати сім рейсів, задіяти 16 військових вертольотів, які оминали глибокоешелоновану оборону окупантів, насичену засобами ППО.

У боях за Харківську області та під час Харківської контрнаступальної операції у вересні 2022 року відзначилися бійці полка ГУР “Kraken”. Також спецпідрозділи ГУР брали участь у оборонних боях за Сєвєродонецьк, Соледар, Бахмут, Часів Яр та інші міста і селища України.

24 січня 2023 року бійці ГУР провели успішний розвідувальний рейд у районі Нової Каховки Херсонської області, форсувавши Дніпро на моторних човнах. Ворог сприйняв це як спробу прориву, підтягнув значні резерви, але українські спецпризначенці завдали противнику значних втрат, знищили командний пункт, захопили полоненого та повернулись на правий берег Дніпра.

У серпні 2023 року Сили безпеки та оборони України почали операцію по форсуванню Дніпра в нижній його течії та створення плацдарму на лівому березі. В результаті було створено плацдарм поблизу сіл Кринки й Козачі Лагері Херсонської області, який утримували до літа 2024 року, змушуючи ворога концентрувати там значні сили та засоби. У цій операції важлива роль була відведена бійцям спецпідрозділу ГУР “Шаман”.

У серпні–вересні 2023 року підрозділи ГУР здійснили щонайменше три спроби переправитись через Дніпро в районі Енергодару Запорізької області з метою створити плацдарм для визволення Запорізької АЕС. На жаль, успіху досягти не вдалось, однак ворог змушений був утримувати там значні сили і тоді не наважився під’єднати Запорізьку АЕС до своєї енергосистеми.

Від оборони до наступу: битва за Чорне море

З перших годин повномасштабного вторгнення Чорноморський флот РФ, використовуючи свою кількісну та вогневу перевагу, намагався встановити контроль над Чорним морем і висадити десант на узбережжі коло Одеси, але потерпів повне фіаско. В результаті завдяки роботі спецпризначенців ГУР та невеликим безпілотним українським судам Magura Росія втратила контроль над Чорним морем.

Для захисту торгівельних морських маршрутів і убезпечення північно-західного узбережжя Чорного моря від ворожої присутності Буданов визначив пріоритет – очищення акваторії від російської присутності.

Почалася історія повернення українського контролю над Чорним морем з деокупації острова Зміїного на початку липня 2022 р, на який висадилися спецпризначенці ГУР та ССО.

Важливим етапом для убезпечення торгових чорноморських шляхів було повернення під український контроль бурових газовидобувних платформ на шельфі Чорного моря між островом Зміїний і західним узбережжям Криму, захоплених росіянами ще у березні 2014 р, тзв “вишок Бойка”. На початку вересня 2023 року розвідники “Артан” провели операцію і повернули контроль над буровими платформами “Петро Годованець” та “Україна”, а також самопідіймальними буровими установками “Таврида” і “Сиваш”.

Першою ціллю ГУР 24 травня 2023 р. став російський розвідувальний корабель “Іван Хурс”, успішно атакований трьома дронами Magura V5 за 140 км на північний схід від протоки Босфор. 1 лютого 2024 року шість безпілотників Magura V5 атакували російський ракетний катер “Івановєц”, який в результаті затонув, загинули всі члени його екіпажу. Також було знищено кілька десантних катерів біля Чорноморського. 14 лютого 2024 року було потоплено великий десантний корабель “Цезарь Куніков” поблизу Алупки.

Найскладнішою морською операцією ГУР було знищення найсучаснішого патрульного корабля окупантів “Сєргєй Котов”. Цей корабель дрони Magura вражали до потоплення двічі. Спецпризначенці загону ГУР “Group 13” за допомогою дронів Magura V5 знищили ще чимало ворожих надводних цілей. Нині ударний морський дрон Magura — це єдиний безпілотник у світі, який потопив військовий корабель.

Але креативність інженерів спецпризначенців ГУР на цьому не обмежилася: в останній день 2024 року воїни “Group 13” вперше в історії уразили повітряну ціль за допомогою Magura V5, оснащеного ракетним озброєнням. Поблизу мису Тарханкут тимчасово окупованого Криму ракетами Р-73 “See Dragon”, запущеними з Magura V5, було збито два російські вертольоти Мі-8. А на початку травня 2025 р. поблизу російського порту Новоросійськ воїни “Group 13” з платформи новітньої української розробки Magura V7 ракетами AIM-9 Sidewinder збили два російські багатоцільові літаки Су-30 Flanker.

Комплексом цих успішних операцій оператори ГУР досягли стратегічної мети – повернули Україні вільну логістику через Чорне море. Чорноморський флот РФ змушений був покинути порти Кримського півострова, перебазувавшись на побережжя Кавказу. Тепер російські військові кораблі дуже обережно покидають місця і на короткий час, постійно остерігаючись атак українських морських дронів.

В результаті були розблоковані українські порти Чорноморськ, Одеса та Південний. Працюють українські порти на Дунаї, відкриті та убезпечені торговельні шляхи у тому числі для українського зерна, яке доставляється до потребуючих продовольства країн Африки та Близького Сходу.

Удари по військових об’єктах та інфраструктурі на ворожій території

У 2022 році в низці коментарів та інтерв’ю Буданов сформулював ще один військовий стратегічний пріоритет – бити ворога на його ж території, перенести тягар війни на плечі держави-агресора. Відповідно, одним із важливих завдань для української розвідки стало знищення ворожої дальньої авіації, найбільш смертоносної для мирного населення України.

26 лютого 2023 року на військовому аеродромі “Мачулищі” неподалік Мінська в Білорусі успішною атакою БПЛА був виведений з ладу російський літак далекого радіолокаційного виявлення А-50. У серпні 2023 року розвідувальна група ГУР під командуванням Олега Бабія (Герой України посмертно) таємно подолала відстань у 600 км у тил противника і знищила на аеродромі “Сольци” в Новгородській області бомбардувальник ТУ-22М3 та вивели з ладу ще два борти.

14 січня 2024 року спільною операцією ГУР і Повітряних сил ЗСУ було знищено літак дальнього радіолокаційного виявлення А-50У, екіпаж загинув. Також було пошкоджено повітряний командний пункт Іл-22М. За подібним сценарієм 19 квітня цього ж року на дальності 308 км від місця пуску зенітної ракети був знищений стратегічний бомбардувальник Ту-22М3.

У березні 2024 року була проведена наступальна операція у Курській і Білгородській областях РФ, зокрема, силами російських добровольців підрозділів Російського добровольчого корпусу, легіону “Свобода Росії” та Сибірського батальйону. Ця операція, як і попередня, здійснена у травні 2023 року, стала зондуванням ґрунту для подальшої масштабної наступальної операції силами кількох бригад у серпні у Курській області.

У квітні 2024 року Буданов окреслив новий амбітний план, спрямований на зниження російського військового потенціалу, який охоплював військову промисловість, військові аеродроми, пункти управління, склади, логістичні вузли країни-агресора. І вже 17 квітня року бійці ГУР за допомогою БПЛА атакували 590-й окремий військовий радіотехнічний вузол у місті Ковилкіно (Мордовія, 680 км від кордону України), знищивши загоризонтний радіолокатор 29Б6 “Контейнер”. 24 квітня дрони ГУР атакували Новолипецький металургійний комбінат у місті Липецьк.

27 травня БПЛА ГУР атакував загоризонтну радіолокаційну станцію “Воронеж М” у м.Орськ Оренбурзької області (1800 км від українського кордону).

8 червня на аеродромі “Ахтубінск” в Астраханській області було уражено багатоцільовий винищувач Су-57, інший літак такого класу пошкоджено. Це став першим в історії випадком ураження Су-57. 16 серпня цього ж року ГУР завдало удару дронами-камікадзе по аеродрому “Саваслєйка”, де були знищені три військові літаки, зокрема, один МіГ-31К/И, ще п’ять літаків зазнали значних пошкоджень.

12 жовтня було успішно уражено ворожу базу паливно-мастильних матеріалів у тимчасово окупованому місті Ровеньки Луганської області. 21 грудня на території економічної зони “Алабуга” в російському Татарстані згорів склад із деталями до 400 дронів-камікадзе “Shahed-136” на $16 млн.

31 січня 2025 року було завдано удар по ТОВ “Лукойл-Волгограднафтопереробка” у Волгоградській області, яке входить у десятку найбільших нафтопереробних заводів РФ. 26 січня безпілотники вразили об’єкти “Рязанської нафтопереробної компанії”, що входить у четвірку російських монополістів і постачальників армії.

Експерти вважають, що аварії на російських НПЗ – це найдієвіші санкції на експорт РФ нафтопродуктів і нафти. Аналітики стверджують, що військова мета ударів по НПЗ – це відтягування ворожих засобів ППО та ПРО (наприклад, зенітних ракетно-гарматних комплексів “Панцир-С1”) від інших завдань на фронті, адже потрібно прикривати велику кількість НПЗ.

Застосування БПЛА підрозділів ГУР довели, що можуть наносити ураження на 2000 км вглиб країни-агресора по різних військових обʼєктах. В результаті проведених операцій поняття “безпечний тил” для росіян перестало існувати.

В інтерв’ю 2024 року американському виданню The Philadelphia Inquirerкомандир української воєнної розвідки заявив, що “є фанатом” ударів по території Росії за допомогою безпілотників дальнього радіуса дії і виступав за це ще з перших днів війни. “Саме тому з весни 2022 року ми почали проводити значні операції на території РФ, і будемо йти далі, чим більше у нас буде ресурсів для цього. І Росія почала це відчувати”, – сказав тоді Буданов.

Безпілотники української воєнної розвідки й надалі методично знищують високовартісне російське ППО, склади та військові виробництва за сотні кілометрів від нашого кордону.

Робота в Африці

Вдалим прикладом стратегії несиметричних дій ГУР є протидія планам Кремля взяти під контроль окремі країни Азії та Африки, використовувати їхні природні ресурси та багатства для нарощення своєї військової потужності. У складі приватної військової компанії “Вагнер” і так званого Африканського корпусу перебуває багато військових злочинців, які вчинили злочини проти цивільного населення України і є законною ціллю для українських спецпризначенців. Справедлива відплата знаходить їх на Близькому Сході і в Африці.

Сирія була не просто підконтрольною Кремлю країною – вона була стратегічним і найбільшим військово-логістичним хабом для російського військового контингенту в Африці. Військові літаки прибували з РФ на Хмеймім, звідки найманці розліталися далі до Судану, Лівії, Малі, ЦАР.

Зміна влади в Сирії стала особистою поразкою Путіна, адже в режим Асада та російську військову присутність в Сирії було вкладено величезні кошти і ресурси. Операція по визволенню Сирії від промосковського режиму готувалася не один місяць і була блискуче проведена. Прийде час, і розкриються подробиці поступового повалення режиму Асада, роль у чому зіграло багато країн, зокрема і за участю спеціалістів ГУР.

Африку Кремль розглядає як перспективний ринок для збуту своєї застарілої продукції, особливо після введення проти неї санкцій та обмежень на багатьох світових ринках. При цьому блокуються поставки продовольства та товарів першої необхідності в країни, на які Москва не має військово-політичного впливу, і тим самим путінський режим прирікає місцеве населення країн Африки, які перебувають на межі виживання, на голод і страждання та підштовхує до антиурядових протестів. РФ через власні проксі-сили сприяє встановленню та підтримує диктаторські режими на заході Африки (Малі, Буркіна-Фасо, Нігер), посилює антизахідну інтеграцію континенту, викачує з цих країн ресурси.

На відміну від РФ, Україна не переслідує в Африці жодних військово-політичних цілей. Основні зусилля України в співпраці з країнами Африканського континенту спрямовані на гуманітарну допомогу та економічну співпрацю. Діяльність ГУР на африканському континенті спрямована на виявлення та протидію військовим злочинам, які вчиняє там РФ, а саме — ПВК “Вагнер” та так званий Африканський корпус.

У 2025 році Буданов у контексті операцій ГУР у Сирії та Малі розповів в інтерв’ю, що партнери не надавали допомогу Україні, а тому українським розвідникам довелося діяти самостійно. Попри те, що тема присутності спецпризначенців ГУР у Сирії та Малі досі є політично-делікатною, відомо, що це була співпраця з місцевими повстанськими загонами і спільне планування низки операцій проти російських проксі, які підтримують прокремлівські режими.

Питання військовополонених

Окрема сторінка роботи ГУР – це звільнення українських оборонців і цивільних громадян, головно, за допомогою механізму обміну їх на російських загарбників. Для цього президент України Володимир Зеленський доручив Буданову створення міжвідомчого Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, який він очолив 31 травня 2022 року.

Із початку повномасштабного вторгнення Координаційний штаб у рамках обмінів та спеціальних заходів повернув в Україну із російської неволі 5757 військових і цивільних, 9744 тіла загиблих (станом на зараз заходи з повернення тривають, тому ця цифра не остаточна).

У своїй діяльності щодо полонених росіян і їх найманців ГУР та Україна неухильно та послідовно дотримуються Женевських конвенцій, чого не скажеш про російську сторону, яка катує українських полонених, військових і цивільних, перетворюючи їх життя на пекло.

Остання важлива дія, проведена Координаційним штабом – 14 лютого 2025 року за результатами проведеного чергового репатріаційного заходу в Україну вдалось повернути тіла 757 героїчно полеглих українських воїнів.

* * *

Сова, символ мудрості та рішучості, є ключовим елементом емблеми ГУР. Цей птах полює у сутінках, коли жертва втрачає пильність і не бачить смертельної небезпеки. Непрогнозованість і неочікуваність – головні рецепти успіху української воєнної розвідки. Сьогодні ГУР є однією з найвпливовіших спецслужб на європейському континенті, а інтенсивність і багатофункціональність спецоперацій українських розвідників – окрема багатомна історія успіху, яка ще чекає на своїх дослідників.

А поки боротьба триває, як і планування та реалізація нових сміливих задумів. Українська сова не припиняє полювання.

30 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Важливе

Буданов розповів про особисту ціну батьківства під час війни: “Чуєш голос дітей лише у слухавці”

від Юрій Гончаренко

Начальник ГУР Кирило Буданов у День батька поділився особистим досвідом батьківства в умовах війни та відзначив українських чоловіків, які захищають країну. У своєму зверненні він розповів про те, як доводиться пропускати важливі моменти в житті дітей заради їхнього майбутнього у вільній країні.

“Бути батьком — означає бути готовим брати на себе відповідальність: за родину, за дім, за країну. Бути здатним ухвалювати складні рішення і нести відповідальність за їхні наслідки”, — написав Буданов.

За словами начальника ГУР, сотні тисяч українських чоловіків щодня доводять свою готовність нести відповідальність за майбутнє своїх родин, захищаючи дітей, рідних і країну в лавах українського війська, зокрема в підрозділах воєнної розвідки.

Буданов, який сам є батьком, розповів про особисту ціну, яку доводиться платити за майбутнє дітей: “коли діти ростуть, а ти чуєш їхній голос лише у слухавці; коли пропускаєш їхні перші досягнення, свята, звичайні буденні миті — заради того, щоб вони жили у вільній країні”.

Глава військової розвідки висловив вдячність всім, хто “гартує українську перемогу”, назвавши їх гідним прикладом для своїх синів і доньок. Окремо він згадав батьків, які виховали покоління захисників України, та тих, хто віддав життя за свободу.

Буданов також відзначив тих, хто нині воює разом зі своїми дітьми, назвавши це “живим свідченням неперервності нашої боротьби”.

Нагадаємо, що День батька в Україні відзначається в третю неділю червня і цього року припадає на 15 червня.

26 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Новіші
Старіші
Close