Аналітика

Ідеологія незалежності: як консерватори здобули українську державу

від Майданюк Валерій

Консервативні цінності були визначальними для витоків української незалежності. У масовій свідомості цей факт часто розмивається або підмінюється загальними формулами про «демократичний рух», однак ядро українського визвольного процесу кінця 1980-х – початку 1990-х років було значною мірою консервативним за своїм світоглядом, цінностями та політичною культурою.

Політична сила, без якої незалежність би не настала – Народний Рух України на чолі з В’ячеславом Чорноволом був не просто національно-демократичним об’єднанням, а формуванням, яке у своїй суті спиралося на принципи консерватизму. Йдеться передусім про пріоритет національної ідентичності, повагу до історичної традиції, захист мови та культури, а також глибоке вкорінення в християнській етиці. Для діячів Руху незалежність України була не лише політичним проєктом, а моральним обов’язком перед попередніми поколіннями і майбутнім нації.

Серед провідних ідей Руху та його лідерів варто виділити кілька ключових.

  • По-перше, це утвердження української державності як найвищої політичної цінності.
  • По-друге, опора на традиційні суспільні інститути – родину, громаду, церкву.
  • По-третє, неприйняття радикальних соціальних експериментів і недовіра до утопічних ідеологій, які руйнують природний суспільний порядок.
  • По-четверте, ідея відповідальності особи перед суспільством і державою, що є фундаментальною для консервативного світогляду.

Такі національно-демократичні партії, як Народний Рух України, а згодом Українська народна партія Юрія Костенка та Республіканська партія Левка Лук’яненка, були чітко вираженими консервативними силами. Вони стояли на міцній християнсько-демократичній платформі, де поєднувалися політичний прагматизм із моральними орієнтирами. Їх об’єднувало визнання національних цінностей і християнського морального устрою як базових засад державного життя. Тоді їх називали націонал-демократами. Але світова політична наука не оперує таким ідеологічним терміном. За політичними поглядами ідеї рухівців відповідають саме консерватизму.

У ширшому контексті консерватизм і християнська демократія часто виступають як взаємодоповнювальні або навіть взаємозамінні ідеології. У країнах із сильною консервативною традицією, як-от США чи Велика Британія, християнсько-демократичний електорат підтримує консерваторів. У Німеччині ж консервативний виборець голосує за ХДС/ХСС, які прямо апелюють до християнсько-демократичної спадщини. В Україні саме Народний Рух уособлював подібний тип ідеологічного синтезу.

Однак уже в другій половині 1990-х років українські консервативні  сили почали втрачати вплив. На політичну арену дедалі активніше виходили політики, орієнтовані не на ідейні принципи, а на меркантильні інтереси та популістську риторику. Поступово першість перейшла до популістських проєктів, які експлуатували соціал-демократичні гасла: обіцянки загального добробуту, зростання соціальних видатків, всебічної опіки держави над громадянами. Така політика часто підміняла відповідальність короткостроковими електоральними вигодами.

Ідеї консерватизму та християнської демократії ще певний час зберігалися в середовищі партій блоку «Наша Україна», але цей період виявився нетривалим. Згодом українська політика остаточно втратила потужну ідеологічну консервативну опору. Консерватизм та християнську демократію задекларувала як свою ідейну платформу «Європейська Солідарність» Петра Порошенка. Але її суспільна підтримка виявилася невеликою. Особливо коли суспільство звертало увагу на скандали часів правління 5-го президента, а не на ідеологію.

Сьогодні в Україні фактично немає впливової консервативної партії загальнонаціонального масштабу. Водночас існує значний потенціал для її формування. Значна частина українського суспільства не поділяє ліберальних цінностей у їх радикальному вигляді, натомість зберігає прихильність до традиційних, релігійних і національних орієнтирів.

Окремим фактором є війна та перспектива тривалого протистояння з Росією. Наявність великої кількості військових, які традиційно є носіями консервативних установок, патріотизму, порядку,  – також впливає на суспільні настрої. Геополітична нестабільність і безпекові виклики не сприяють поширенню абстрактних ліберальних ідей толерантності, зокрема – до російської  мовної та національної меншини. Натомість підсилюють запит на цінності національної єдності, сили держави, віри, морального порядку.

У такі періоди історії суспільства природно повертаються до консервативних основ – патріотизму, мужності, відповідальності, релігійної та культурної ідентичності. Україна не є винятком із цього правила.

Консервативні сили стояли біля витоків української незалежності. І сьогодні, в умовах нових викликів і загроз, вони мають шанс знову відіграти ключову роль вже у війні за незалежність. І цього разу не лише у здобутті, а й у збереженні та зміцненні української державності.

Автор: Валерій Майданюк

35 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Від Великого Бурлука до Лаври: як Росія веде війну проти української пам’яті та християнської спадщини

від Майданюк Валерій


7 квітня 2026 року Росія знищила садибу Донців-Захаржевських у Великому Бурлуку на Харківщині. За даними місцевої влади та ДСНС, у пам’ятку архітектури XIX століття влучили два безпілотники типу «Шахед», після чого вогонь охопив близько 2 тисяч квадратних метрів дерев’яної споруди. Йшлося не про випадкову стару будівлю, а про об’єкт культурної спадщини місцевого значення, пов’язаний з історією слобідського старшинського роду Донців-Захаржевських, із місцевою пам’яттю про Григорія Сковороду, а також із легендою про «дощечки» «Велесової книги», яку самі джерела подають саме як дискусійний сюжет, а не беззаперечний факт.
Ця втрата має не лише символічний, а й унікальний архітектурний вимір. Харківський архітектор Віктор Дворніков назвав садибу останнім дерев’яним маєтком такого масштабу на Харківщині, що зберігся в автентичному вигляді. Суспільне також нагадує, що будинок був узятий під охорону ще у 1972 році, а у 2008-му його внесли до переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації. Тобто удар прийшовся не просто по старій дерев’яній будівлі, а по захищеному об’єкту історичної пам’яті, який давно мав офіційний статус і чітко вписувався в український культурний ландшафт.

Саме тому Великий Бурлук слід розглядати не як поодинокий епізод, а як частину довгої кампанії. Станом на 25 березня 2026 року UNESCO незалежно підтвердило пошкодження 525 культурних об’єктів в Україні, серед них 153 релігійні споруди, 275 будівель історичного та мистецького значення, 39 музеїв, 33 пам’ятники, 20 бібліотек, 4 археологічні об’єкти та 1 архів. Водночас сама UNESCO окремо пояснює, що її цифри формуються шляхом перехресної перевірки інцидентів із кількома надійними джерелами, тобто це радше консервативний мінімум, ніж повна картина.

На цьому тлі уряд України 8 березня 2026 року повідомляв уже про 1 707 пошкоджених або зруйнованих об’єктів культурної спадщини та 2 503 об’єкти культурної інфраструктури, з яких 558 були знищені повністю. Різниця між цими цифрами не заперечує масштаб злочину, а лише показує, наскільки обережною є міжнародна верифікація і наскільки ширшими є національні дані про втрати.

Великий Бурлук особливо болісно вписується в цю послідовність тому, що Харківщина вже пережила один із найгучніших ударів по українській філософській та духовній спадщині. 7 травня 2022 року російський снаряд влучив у дах Національного літературно-меморіального музею Григорія Сковороди в Сковородинівці, і будівлю фактично було знищено. У зверненні того ж дня президент України прямо наголосив на абсурдності самого факту: російська армія випустила ракету, щоб знищити музей філософа XVIII століття, який учив людей християнському ставленню до життя та самопізнанню. Випадковістю такий вибір цілі назвати дедалі важче.

Далі були Одеса, Київ, Львів. UNESCO документує, що Спасо-Преображенський собор в Одесі, розташований у межах об’єкта всесвітньої спадщини «Історичний центр Одеси», був тяжко пошкоджений ракетним ударом 23 липня 2023 року. У січні 2026 року, за повідомленням уряду України, були пошкоджені об’єкти Національного заповідника «Києво-Печерська лавра», а 24 березня 2026 року удари зачепили будівлю біля Бернардинського монастиря в межах об’єкта всесвітньої спадщини у Львові. У відповідь UNESCO нагадало очевидне: культурна спадщина захищена Гаазькою конвенцією 1954 року та Конвенцією про всесвітню спадщину 1972 року, а сторони конфлікту зобов’язані утримуватися від будь-яких дій, що завдають їй шкоди. Коли під ударом опиняються Лавра, собор, монастир і старовинна слобожанська садиба, говорити про «супутню шкоду» стає дедалі менш переконливо.

Міжнародне гуманітарне право формулює це ще жорсткіше. За звичаєвим правом війни, узагальненим ICRC, навмисне спрямування атак проти будівель, присвячених релігії, освіті, мистецтву, науці або історичних пам’яток, є воєнним злочином.

Те саме закріплено і в Римському статуті Міжнародного кримінального суду. Отже, питання тут не лише моральне чи емоційне. Якщо удари наносяться свідомо по об’єктах, які мають духовне, історичне або мистецьке значення і не є військовими цілями, це входить у площину міжнародної кримінально-правової відповідальності.

Але війна проти духовності — це не тільки війна проти каменю, дерева й штукатурки. В оприлюдненому 2 квітня 2026 року зверненні, підписаному релігійними діячами та науковцями, Українська греко-католицька церква навела дані, що станом на кінець 2025 року внаслідок російської агресії в Україні було пошкоджено або зруйновано 737 місць поклоніння, а 67 священнослужителів різних конфесій загинули. Додатково USCIRF фіксує, що у 2024 році та в першій половині 2025 року російська влада переслідувала представників «нетрадиційних» релігійних груп як у самій Росії, так і на окупованих територіях України. Тобто йдеться не лише про руйнування церковних мурів, а й про системний тиск на саме право вірити, молитися і жити поза імперською ідеологією.

На цьому тлі особливо промовисто звучить російська риторика про «традиційні цінності». В інтерв’ю «Коммерсанту» директор Ермітажу Михайло Піотровський, пояснюючи передачу музейних реліквій РПЦ, сказав, що в сучасній Росії «ритуальное значение важнее, чем художественное». Це надзвичайно точна формула російської державної «духовності»: не жива віра, не благоговіння перед спадщиною, не відповідальність за святиню, а ритуалізована демонстрація сакральності, підпорядкована державі. Саме тому Росія може одночасно гратися в охорону «святинь» у себе вдома й спалювати музеї, садиби, собори та монастирі в Україні.

У Великому Бурлуку згоріла не просто стара деревина. Там горіла тяглість української Слобожанщини — пам’ять про рід, про місце, про філософа, про культуру, яка пережила імперії, революції та дві світові війни, але знову стала мішенню для російської зброї.

І коли такі удари лягають в один ряд із музеєм Сковороди, одеським собором, Києво-Печерською лаврою та об’єктами всесвітньої спадщини у Львові, дедалі важче уникнути висновку: Росія воює не лише проти української держави. Вона воює проти української пам’яті, проти християнської спадщини і проти самої можливості українців залишатися собою.

Автор: Юрій Гончаренко

23 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Неокони: ідеологія і вплив у добу Трампа

від Майданюк Валерій

Вони були архітекторами воєн США і головними «яструбами» Вашингтона. Їх називають найзатятішими ворогами Кремля у США.  Неоконсерватори хочуть більш рішучих дій і не бояться говорити про поразку Росії. А Україну неоконсерватори вважають ключовим фронтом глобального протистояння зі злом. Сьогодні їхні прогнози виглядають дедалі реальнішими. І питання лише в тому – чи дослухається до них Америка зараз?

Американський консерватизм ніколи не був однорідним. У його межах співіснують різні течії – від традиціоналістів і релігійних консерваторів до лібертаріанців й ізоляціоністів. У базовому політичному сенсі консерватори виступають за обмеження ролі федерального уряду, вільний ринок, зниження податків і дерегуляцію, а також підтримку традиційних цінностей і релігійної етики.

Проте саме у сфері зовнішньої політики розбіжності стають найбільш помітними. Неоконсерватори – або «неокони» – сформувалися як окрема течія ще в другій половині ХХ століття. Історично частина неоконсерваторів походила з Демократичної партії, де вони представляли її праве крило. Багато з них походили з колишніх ліберальних або навіть лівих кіл, але розчарувалися в пацифізмі та ставленні демократів до СРСР. Вони поступово перейшли до Республіканської партії – особливо в епоху Рональда Рейгана. Тоді коли їхні ідеї – жорстка антирадянська політика і просування демократії – стали мейнстрімом.

Головна відмінність неоконів від інших консерваторів – їхній підхід до ролі США у світі. Якщо значна частина правих виступає за обмеження зовнішнього втручання, то неоконсерватори дотримуються протилежної логіки.

Їхні основні ідейні риси:

  • підтримка активної глобальної ролі США – аж до військового втручання;
  • просування демократії у світі як стратегічної мети;
  • переконання, що американська сила – це інструмент стабільності;
  • жорстка позиція щодо авторитарних режимів – Росії, Ірану, Китаю;
  • підтримка сильного військово-промислового комплексу.

Саме неоконсерватори були ідеологами багатьох рішень початку 2000-х років, зокрема війни в Іраку. Вони вважали, що повалення диктатур і встановлення демократичних режимів відповідає як моральним принципам, так і стратегічним інтересам США.

Тоді як палеоконсерватори та частина трампістів виступають за ізоляціонізм – мінімальне втручання у зовнішні конфлікти та концентрацію на внутрішніх проблемах. Лібертаріанці взагалі скептично ставляться до будь-яких військових операцій за кордоном. У цьому сенсі неоконсерватори – це радше «глобалісти» в межах правого спектра. Вони переконані, що відхід США зі світової арени створює вакуум, який заповнюють авторитарні держави. Саме ця суперечність стала особливо гострою після приходу Дональда Трампа.

Ідеологи неоконсерватизму сьогодні

У політичному спектрі США неоконсерватори традиційно вважаються одними з найжорсткіших критиків Росії. Їх часто називають «яструбами» – політиками та інтелектуалами, які виступають за активну, наступальну зовнішню політику і не бояться застосування сили. Саме в їхньому середовищі сформувалося бачення Росії як головної стратегічної загрози для Заходу.

Цю позицію яскраво уособлював сенатор Джон Маккейн – один із найбільших друзів України в американській політиці. За своїми поглядами і риторикою він був близький до неоконсервативного табору, послідовно виступав за стримування Росії і підтримку демократичних рухів у Східній Європі.

Попри втрату частини політичного впливу, неоконсерватори залишаються активними у публічному просторі. Серед ключових фігур: Джон Подгорець, Вільям Крістол, Роберт Каган – інтелектуали і публіцисти, які формують зовнішньополітичний дискурс у США.

Більшість із них займає різко критичну позицію щодо Дональда Трампа. Вони розглядають трампізм як відхід від традиційної ролі Америки у світі і навіть як ознаку глибокої кризи Республіканської партії. На їхню думку, ізоляціоністські тенденції підривають глобальне лідерство США і створюють можливості для авторитарних режимів.

У сучасній Республіканській партії, яка значною мірою трансформувалася під впливом Трампа, неоконсерваторів дедалі частіше сприймають як «стару гвардію», що втратила домінуючі позиції.

Найбільший вплив неоконсерватори мали після терактів 11 вересня 2001 року. Саме тоді їхні ідеї про необхідність активного втручання США у світову політику стали основою для рішень адміністрації Джорджа Буша-молодшого. Вони були серед головних ідеологів війни в Іраку, вважаючи, що повалення авторитарних режимів сприятиме поширенню демократії. Однак після складних наслідків цієї кампанії їхній авторитет похитнувся, а вплив – зменшився.

Україна як принципове питання

Для неоконсерваторів підтримка України – не просто елемент політики, а питання принципу. Вони розглядають війну як частину глобального протистояння між демократіями і авторитарними режимами.

У цьому контексті Росія сприймається як загроза номер один. У риториці неоконів вона постає як деструктивна сила, яку потрібно стримувати і послаблювати. Деякі з них прямо говорять про необхідність «деконструкції» російської імперської моделі як умови стабільності у Європі. Неоконсерватори також критикували адміністрацію Джо Байдена за недостатньо рішучі дії на підтримку України. На їхню думку, більш швидке і масштабне постачання зброї могло б змінити хід війни.

Як зазначає історик Євген Мочалов, неоконсерватори – це ті самі політичні «яструби», які свого часу зробили адміністрації Рейгана і Буша-молодшого жорсткими та рішучими у зовнішній політиці. Сьогодні нове покоління неоконів уже не має колишнього впливу, але активно працює над збереженням і розширенням підтримки України.

Конфлікт із трампізмом

Значна частина цього середовища виступала проти висунення Трампа ще на етапі праймеріз і надалі залишалася його опонентами. Якщо неокони вважають, що США повинні активно формувати світовий порядок, то трампізм тяжіє до ізоляціонізму і прагматизму. У цьому сенсі неоконсерватори бачать у трампізмі не просто політичну альтернативу, а ознаку деградації республіканської зовнішньої політики.

Через це багато класичних неоконсерваторів дистанціювалися від нього ще під час кампанії 2016 року. Частина з них навіть підтримала демократів або зайняла нейтральну позицію. Політичний феномен Трампа значною мірою базувався на критиці традиційної зовнішньої політики США. Його гасло «America First» фактично заперечувало ключові принципи неоконсерватизму.

Трамп неодноразово критикував витрати на союзників по НАТО, спроби «експорту демократії», і, як не парадоксально – «нескінченні війни» на Близькому Сході. Втім, ситуація не є чорно-білою. Попри риторику, у різні періоди в адміністрації Трампа працювали люди з неоконсервативними поглядами.

Попри втрату впливу після Іраку і трансформацію Республіканської партії, неоконсерватори залишаються важливим інтелектуальним і політичним фактором. Глобальні кризи – війна Росії проти України, напруження у відносинах із Китаєм, нестабільність на Близькому Сході – знову роблять їхні аргументи актуальними.

І хоча сьогодні вони не визначають політику США так, як це було раніше, саме неоконсерватори залишаються тією силою, яка найбільш послідовно виступає за жорстке стримування Росії і максимальну підтримку України. У разі їхнього повернення до реального впливу, американська зовнішня політика може знову стати значно більш рішучою і наступальною.

До прикладу Ліндсі Грем – послідовний прихильник жорсткої зовнішньої політики і підтримки України, чимало висловлював саме неоконсервативних ідей. Зокрема Грем наголошує, що США витратили сотні мільярдів на Холодну війну і не перемогли Росію. А Україна за значно менші гроші перемолола вже левову частину російської армії.

Республіканська партія переживає ідеологічну трансформацію. Усередині неї триває боротьба між різними баченнями ролі США у світі – від ізоляціонізму до глобального лідерства. Неоконсерватори залишаються важливою частиною цієї дискусії. Вони наполягають, що відступ Америки лише підштовхне агресивні режими до нових дій. Їхні опоненти вважають, що саме надмірна активність США призвела до виснаження ресурсів і довготривалих конфліктів. Який із цих підходів переможе – значною мірою визначить не лише майбутнє Республіканської партії, а й глобальний баланс сил у найближчі роки.

Автор: Валерій Майданюк

28 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Важливе

Форум Українського Християнського Руху: курс на єдність і духовне відновлення України

від Майданюк Валерій

Російська агресія та внутрішні воєнні виклики стали важким випробуванням для українського суспільства. І насамперед – духовна стійкість та віра в значення і цілі нашої боротьби здатні підсилити психологічну міцність нації і допомогти вистояти проти переважаючого ворога. Як цього досягти і як зміцнити духовну силу українців, обговорили 20 березня цього року в столиці України на інавгураційному форумі Українського Християнського Руху – платформи, яка об’єднує два ключові духовно-інформаційні сегменти – церкви та громадські об’єднання, котрі впродовж війни відіграють величезну роль у волонтерській та духовній підтримці країни.

Платформа Українського Християнського Руху була створена у квітні 2025 року на спільній зустрічі представників Наради Християнських Церков України та громадських організацій як відповідь на необхідність мобілізації суспільства на виклики сьогодення та потреби духовної допомоги і відновлення. Пріоритетною метою цьогорічного форуму стала саме координація зусиль церков і громадянського суспільства та пошук шляхів вирішення духовних і психологічних криз крізь призму християнських цінностей.

Форум об’єднав близько 300 учасників – представників церков, громадянського суспільства, експертів і науковців. Показово, що третину учасників склала молодь віком до 30 років, що підкреслює зацікавленість нового покоління у формуванні ціннісного майбутнього країни.

Заявлена мета Форуму – створення постійного майданчика для обговорення актуальних потреб українського суспільства крізь призму духовних цінностей, а також координації й співпраці за найвагомішими духовними напрямками: підтримка сім’ї та захист життя, капеланство, збереження моральних вартостей, і особливо – міжнародна адвокація України.

Серед ключових спікерів форуму Українського Християнського Руху виступили провідні представники українських церков, християнських організацій та об’єднань, котрі акцентують на духовних, традиційних і патріотичних цінностях. Зокрема: глава УГКЦ Святослав Шевчук, єпископ ПЦУ Єфрем (Хом’як), єпископ РКЦ Віталій Кривицький, релігійні лідери різних конфесій.

З фундаментальними доповідями виступили голова Української асоціації релігієзнавців, професор Людмила Филипович, яка представила огляд «Суспільний запит до церкви в Україні», а також голова правління «Консервативна Платформа» Юрій Гончаренко, який  в рамках секції «Адвокація України та діаспора» наголосив на важливості події, на якій уперше для реалізації спільних цілей об’єдналися не лише представники всіх християнських конфесій, а й профільні громадські організації.

Ключовим результатом форуму стало ухвалення підсумкової Резолюції під назвою «Християнська єдність на шляху до національного відродження України». У документі наголошується, що українське суспільство переживає переломний момент, а відповідальність церков і християнських спільнот за майбутнє держави суттєво зростає. Учасники заявили про пріоритет єдності понад конфесійними відмінностями та готовність до співпраці задля духовного відновлення країни в умовах війни та глобальних трансформацій. Вагомим пунктом резолюції було зазначено усвідомлення різноманітності не як перешкоди, а як дару.

Учасники підкреслили важливість єдності попри конфесійну різноманітність і домовилися об’єднувати зусилля у семи ключових сферах: підтримка сім’ї та захист життя, розвиток християнської освіти, соціальне служіння, капеланство і турбота про ментальне здоров’я, утвердження права і моралі, міжнародна адвокація України та розвиток творчості.

Подібні заяви є революційними для середовища релігійних структур та організацій, котрі часто конкурували на ґрунті конфесійних поділів, зокрема й в Україні за роки незалежності. І формують підстави для міцних духовних основ української боротьби за незалежність, для якої духовна єдність є вагомою передумовою національної згуртованості та підвищення рівня стійкості українського суспільства.

Окремо було наголошено, що Український Християнський Рух має стати простором взаємодії між церковними інституціями та громадськими ініціативами, формуючи новий рівень партнерства для впливу на суспільні процеси і державотворення.

«Сучасні виклики вимагають зрілих партнерств, здатних нести християнські цінності в усі сфери життя та бути активними учасниками націє- та державотворення. Прагнемо будувати співпрацю на засадах взаємоповаги, братерства та усвідомлення сили єдності», – наголошено у резолюції Українського Християнського Руху.

В нашій історії українська боротьба за незалежність часто програвала через суспільні, релігійні та духовні розколи. Але перемагала за умов ідейної та насамперед – духовної єдності, коли Україна ставилася вище інших конфесійних ідентичностей.

Автор: Валерій Майданюк

41 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Хто керуватиме Україною після війни?

від Майданюк Валерій

Консерватизм в Україні сьогодні перебуває на роздоріжжі, однак має непогані шанси на перспективу. Причина – світова тенденція до приходу до влади консервативних сил.

Показово, що саме консервативна ідеологія стояла біля витоків української незалежності. Така національно-демократична партія як Народний Рух України, була чітко вираженою консервативною силою, котра стояла на міцній християнсько-демократичній платформі. Взагалі часто консерватизм та християнська демократія є «взаємозамінними» ідеологіями: в країнах, де сильною є консервативна партія, християнські демократи голосують за консерваторів, як це бачимо в СЩА чи Британії. Натомість німецький консервативний виборець голосує з ХДС/ХСС.

Сьогодні з  великих партій консервативними та християнсько-демократичними себе називає «Європейська Солідарність», хоча не всі виборці та експерти згодні з дотриманням цією партією задекларованих ідеологічних принципів.  Водночас різні соціологічні агентства називають рівень підтримки партії в межах 6-9 %. Але варто враховувати, що в соцопитуваннях українців досить великий відсоток і навіть лідируючу позицію займає неіснуюча партія Валерія Залужного, якщо генерал піде в політику. Частина консервативного електорату також може віддати свої голоси за цю політичну силу.

І хоча Залужний майже не висловлював своїх ідеологічних поглядів, декотрим громадянам хотілося б перенести свої ідейні цінності на популярного генерала і бути переконаними, що в списку його політичних орієнтирів має бути церковна громада та християнські цінності, родина, традиції, патріотизм, нація і держава.

Попри те, що сучасні ліво-ліберальні сили з Заходу активно впливають на погляди українців і наступають на традиційні християнські та консервативні цінності, які історично є фундаментом українського народу, в світі помітна тенденція до «консервативного ренесансу». В США на виборах переміг Дональд Трамп та консерватори-республіканці, в Німеччині за рейтингами лідирує ХДС/ХСС, зміцнюються позиції противників лівих цінностей і в інших країнах. Україна може також стати частиною цього процесу, після відновлення повноцінного політичного процесу та виборів.

Після можливого припинення гарячої фази війни в українському суспільстві наберуть популярності цінності та суспільні групи, котрі традиційно вважалися основою консерватизму.

Військові – як суспільна категорія, котра тяжіє до порядку та стабільності, завжди у різних країнах переважно голосували за консерваторів. Українські соцопитування фіксують чітку тенденцію до зростання популярності військових та визнання суспільної необхідності їх долучення до політики. Є досить високі шанси, що українські ветерани та колишні військові, з притаманними для цієї категорії консервативними цінностями, матимуть вагоме представництво в майбутньому українському парламенті.

Водночас під час війни та після неї традиційно характерним є зростання релігійних поглядів та віри в Бога. А в Україні цьому сприяє ще й інститут військового капеланства та волонтерство священників. Сприяє цьому й актуальність релігійної ситуації в Україні: важливість утвердження української духовної незалежності від московської церкви, адже цій проблемі приділяли недостатньо рішучої уваги. Тож політичні сили, котрі вже мають чи візьмуть на озброєння християнські цінності – можуть мати вищу підтримку виборців, аніж це було до війни.

Тож на перших виборах Україна може мати значно вище представництво консервативних та християнсько-демократичних сил, що є досить закономірним суспільним явищем з огляду на характер ключових проблем та вимог суспільства, котре пережило психологічну та безпекову кризу.

Водночас українським консерваторам та християнським демократам при владі було б легше знайти спільну мову з правлячими американськими консерваторами чи німецькими християнськими демократами, що б позитивно позначилося на зміцненні становища України.

Однією з головних загроз збільшення впливу консерватизму на політичну владу в Україні може стати радикалізм та популізм, котрі завжди мають чимало прихильників у понівеченому війною суспільстві. Але якщо українське суспільство виявиться стійким до цих загроз і усвідомить, що радикали та популісти після війни ніколи нічого не збудували, окрім фашизму, нацизму та путінізму, як це засвідчила історія, Україна матиме шанс на збільшення політичного представництва сил, орієнтованих та традиційні та християнсько-демократичні цінності.

Автор: Валерій Майданюк

23 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Хто формує “яструбине” крило Республіканської партії США

від Майданюк Валерій

Республіканська партія США ніколи не була ідеологічно монолітною – і це норма для країни з високим рівнем різноманітності при двопартійній системі. Усередині головної партії американських консерваторів співіснують кілька впливових угрупувань, які по-різному бачать роль Америки у світі. Одне з ключових місць посідає так зване “яструбине” крило республіканців, до якого належить держсекретар Марко Рубіо.

 «Яструби» в команді Трампа

Фракція, яку умовно можна назвати неоконсервативною (так званих «яструбів»), об’єднує політиків, що підтримують активну зовнішню політику США, глобальне лідерство Вашингтона та жорстку позицію щодо авторитарних режимів. Серед найбільш відомих представників – Марко Рубіо, Ліндсі Грем, Мітч Макконнелл, Том Коттон, Майк Помпео. Це крило традиційно орієнтується на військово-політичні союзи, передусім НАТО, а також на підтримку союзників США у зонах конфліктів.

У складній структурі Республіканської партії США (GOP) Марко Рубіо традиційно вважається одним із найяскравіших представників неоконсервативного крила. Хоча останніми роками партія значно трансформувалася під впливом трампізму, Рубіо вдалося стати сполучною ланкою між традиційними консерваторами та прихильниками руху MAGA (Make America Great Again).

Політичні погляди Марко Рубіо

Марко Рубіо тривалий час був частиною «істеблішменту» Республіканської партії. Його імідж закріпився як експерта партії з питань зовнішньої політики та національної безпеки. З 2025 року, обійнявши посаду Державного секретаря США у другій адміністрації Дональда Трампа, він поєднує класичний республіканський підхід «мир через силу» з новим курсом на пріоритетність американських національних інтересів.

Погляди Марко Рубіо характеризуються поєднанням соціального консерватизму та агресивної зовнішньої політики:

  • Збереження та посилення американської військової присутності у світі. Рубіо є одним із найжорсткіших критиків Китаю, називаючи його «найбільшою загрозою» для США. Він також активно виступав за зміну режимів у Венесуелі, а зараз виступає й за зміну комуністичного режиму на Кубі – Його батьки – кубинські емігранти Маріо Рубіо і Орія Ґарсія. Підтримує санкції та тиск на авторитарних лідерів Росії та Ірану  (зокрема, нещодавні операції щодо усунення Ніколаса Мадуро на початку 2026 року).
  • Економіка: Рубіо підтримує зниження податків для корпорацій, зменшення державного регулювання та збалансування федерального бюджету при одночасному збільшенні видатків на оборону.
  • Соціальні питання: Він ідентифікує себе як прихильник руху pro-life (проти абортів), виступає за скасування закону про доступне медичне обслуговування (Obamacare) та за посилення безпеки на кордонах.

Ставлення до України

Підтримка України як елемент стримування Росії та захисту міжнародного порядку. Але щодо російської війни проти України його позиція еволюціонувала. Після анексії Криму Рубіо виступив як один із найпалкіших захисників українського суверенітету. Він наполягав на тому, що США зобов’язані надати дієву допомогу українському народу та тимчасовому уряду для захисту територіальної цілісності країни.

На початку великої війни сенатор зберігав жорстку проукраїнську лінію. У 2014 році Рубіо наголошував на необхідності збереження легітимної української державності за будь-яких умов, запевняючи, що Сполучені Штати підтримуватимуть українців доти, доки вони матимуть волю до спротиву – навіть якщо боротьба перейде у формат тривалого повстання. Після повномасштабного вторгнення позиція Рубіо змістилася в бік скептицизму щодо тривалого фінансування військових дій. Він почав стверджувати, що безстрокова допомога лише консервує «патову ситуацію» на фронті. Одним із його найбільш резонансних і критичних зауважень стала теза про те, що ресурси США не безмежні, а людський потенціал країни вичерпується, резюмуючи: «в Україні закінчуються українці». Визнаючи Росію агресором, станом на 2025–2026 роки він наголошує на необхідності завершення війни через переговори, зазначаючи, що конфлікт зайшов у «глухий кут» і обидві сторони мають піти на певні поступки для припинення вогню. Голосував проти надання критичної допомоги Україні 24 квітня 2024 року – як тоді вчинили більшість трампістів.

Марко Рубіо сьогодні – це символ адаптації традиційного республіканського консерватизму до реалій сучасної Америки. Він перестав бути просто «альтернативою» Трампу (як у 2016 році) і став вагомим гравцем у сфері зовнішньої політики США. Сенат одноголосно затвердив Рубіо на посаді Державного секретаря, який став першим латиноамериканцем на цій посаді.

Його угрупування в партії намагається балансувати між ізоляціонізмом (бажанням США відійти від світових справ) та необхідністю підтримувати статус супердержави. Для України та Європи фігура Рубіо означає передбачуваність у питаннях безпеки, але водночас і прагматичний підхід, де американські інтереси та ресурси будуть у пріоритеті.

Марко Рубіо – один із найпослідовніших критиків ізоляціонізму усередині Республіканської партії, вважаючи відмову США від глобальної ролі прямою загрозою американським національним інтересам. На відміну від MAGA-крила, Рубіо наголошує, що “Америка понад усе” не означає “Америка осторонь”.

Ідеологічний конфлікт усередині партії

Угрупування Рубіо перебуває у дискусії з табором республіканців, який тяжіє до Дональда Трампа та його прихильників. Якщо MAGA робить акцент на внутрішніх проблемах, мінімізації зовнішніх зобов’язань і прагматичних угодах навіть з автократіями, то неоконсерватори наполягають на ціннісному підході, стримуванні агресорів і захисті союзників. Цей конфлікт визначає сучасну Республіканську партію і значною мірою впливає на позицію США щодо російської війни проти України, ролі НАТО та протистояння Китаю.

Фракція, до якої належить Марко Рубіо, уособлює “стару школу” американського консерватизму, адаптовану до нових глобальних викликів. Вона виходить з переконання, що слабкість США провокує агресію, а відмова від лідерства руйнує міжнародну систему безпеки.

Попри зростання впливу ізоляціоністів, саме це угрупування залишається ключовим для України в Республіканській партії та чинником, який стримує радикальний розворот США до політики самоусунення від світових процесів.

33 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Степан Томашівський – консерватор, який попереджав про наші поразки

від Майданюк Валерій

Степан Томашівський посідає особливе місце в українській інтелектуальній традиції початку ХХ століття. Як історик, політичний мислитель і громадський діяч, він сформував оригінальну концепцію українського консерватизму, що різко відрізнялася як від революційного соціалізму, так і від романтичного народництва. Його погляди були спробою дати українському національному рухові тверезу, державницьку основу.

Консерватизм Томашівського виростав із глибокого історичного аналізу. Він вважав, що політика не може будуватися на емоціях, утопіях чи абстрактних гаслах. Для нього історія була не набором героїчних легенд, а джерелом тверезих уроків. Українська нація, на його переконання, не раз зазнавала поразок саме через зневагу до інституцій, правопорядку та державної дисципліни.

Ключовим елементом його консервативного світогляду була ідея державності. Томашівський критикував уявлення про те, що українська нація може існувати лише як культурна або етнографічна спільнота. Він наполягав, що без власної держави, з чіткою системою влади, відповідальності та ієрархії, нація приречена на залежність від сильніших сусідів. Саме тому він із підозрою ставився до масових демократичних експериментів у суспільстві, яке ще не мало сталих політичних традицій.

Важливою рисою консерватизму Томашівського була повага до еліти. Він вважав, що історію творять не стихійні маси, а відповідальна провідна верства. Ця еліта мала формуватися не за принципом гучних гасел, а через освіту, моральний авторитет і служіння державі.

Водночас Томашівський не ототожнював еліту з вузьким соціальним класом. Для нього це була радше функція і відповідальність, а не привілей.

Особливе місце в його поглядах посідала роль Церкви. Як консерватор, Томашівський розглядав християнську традицію, зокрема греко-католицьку церкву, як один із фундаментів суспільної стабільності. Він вважав, що Церква виконує не лише духовну, а й морально-виховну функцію, без якої неможливе формування зрілої нації. Водночас він застерігав від перетворення релігії на інструмент політичної демагогії.

Томашівський критично ставився до революційних ідей свого часу. Соціалізм і радикалізм він вважав небезпечними спокусами, які обіцяють швидке визволення, але на практиці ведуть до хаосу і руйнування. На його думку, українське суспільство потребувало не різких зламів, а поступової еволюції, спираючись на історичну спадщину, правові норми та відповідальну владу.

Водночас його консерватизм не був реакційним або спрямованим у минуле. Томашівський не заперечував потреби реформ і модернізації. Він лише наголошував, що ці зміни мають бути вкорінені у власну традицію і відповідати реальним можливостям суспільства. Сліпе копіювання чужих моделей, на його переконання, було однією з найбільших загроз для українського державотворення.

Консервативні погляди Степана Томашівського стали важливою альтернативою домінантним ідеологіям його епохи. Вони пропонували українцям шлях не швидких революцій, а тривалої і складної роботи над собою, своїми інституціями та політичною культурою. У цьому сенсі його ідеї залишаються актуальними й сьогодні, коли питання відповідальності еліт, ролі традиції та меж радикальних змін знову стоять у центрі суспільних дискусій.

Автор: Валерій Майданюк

30 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Поляк, який повірив в Україну раніше за багатьох українців

від Майданюк Валерій

Чи можна зректися імені, роду й традицій заради ідеї нації, яка ще навіть не має власної держави? На початку ХХ століття один польський шляхтич зробив саме такий вибір. В’ячеслав Липинський не просто перейшов на іншу сторону історії. Він переписав саму логіку національної ідентичності у Східній Європі.

Шляхтич з Волині, який дивився не на Варшаву

Польський шляхтич свідомо став українцем – особистий вибір В’ячеслава Липинського, зламав існуючі національні  стереотипи. В’ячеслав Липинський народився 1882 року у волинському селі Затурці у родині польської шляхти, що кілька століть мешкала на українських землях. За походженням, мовою родини та соціальним статусом він належав до польського світу. Типовий кресов’як, як тоді казали, тобто поляк з українського пограниччя.

Але життя формувало його світогляд не у салонах і не в родинних легендах, а поруч з українськими селянами та студентами-українцями. Саме вони, а не книжки чи університетські лекції, стали першим і найсильнішим джерелом його українства. Липинський бачив Україну не як територію чи «східні креси», а як живу спільноту з власною історією і правом на майбутнє.

Ще гімназистом Липинський відкрито називав себе українцем. Для польського шляхетського середовища це звучало майже як зрада. Остаточний розрив стався не лише на рівні ідей, а й символів. Коли мати звернулася до нього польським іменем Вацлав, він різко, але твердо відповів, що відтепер є В’ячеславом і українцем.

Липинський переходить від особистого вибору до політичної дії. Він починає публічну кампанію, звернену до польської шляхти Правобережжя. Її суть була радикальною навіть за мірками того часу. Шляхта має визнати свої історичні помилки і допомогти українцям створити власну державу як моральну компенсацію за минуле.

Книги, які нищили, але читали

1909 року у Кракові виходить книга «Шляхта на Україні», що викликала справжній скандал. Польські націоналісти скуповували її, щоб знищувати. Польські газети звинувачували автора у зраді та навіть у роботі на Пруссію!

Наступні праці лише посилили ефект. Липинський доводив, що польська шляхта була не лише гнобителем, а й частиною української історії. Він ламав чорно-білу картину минулого і пропонував складну, але чесну розмову про відповідальність і спільне майбутнє.

Не випадково сучасники писали, що ще вчорашні поляки, прочитавши Липинського, починали усвідомлювати себе українцями.

Навчання у Кракові та Женеві лише розширило його горизонт. Він входить у коло українських інтелектуалів, співпрацює з газетою «Рада», зближується з Борисом Грінченком, працює з галицькими консерваторами. Саме в цей період Липинський переходить від питання «хто ми» до питання «якою має бути держава». Він виступає з самостійницькою програмою, застерігає від соціалізму, працює в Українському інформаційному комітеті, а згодом долучається до створення Союзу визволення України. Для нього українська незалежність була не романтикою, а раціональним політичним проєктом.

Українець за переконанням, а не за кров’ю

1917 року Липинський організовує Полтавську українську військову громаду, входить у керівництво Хліборобської партії, а після поразки визвольних змагань не складає рук. На еміграції він створює гетьманський рух, розробляє концепцію українського монархізму і готується до нового історичного шансу, який, як він вірив, Європа ще дасть Україні.

Парадокс української історії тут проявився повністю. Найпослідовнішим державником-консерватором став не етнічний українець, а польський шляхтич, який свідомо і безповоротно обрав Україну.

Історія В’ячеслава Липинського показує, що українство ніколи не було лише питанням походження чи мови. Це був вибір відповідальності. Він відмовився від зручної ідентичності, статусу і родинного світу заради держави, якої ще не існувало. Саме тому Липинський і сьогодні залишається незручним, складним і водночас надзвичайно актуальним прикладом того, як нації творяться не лише залізом і кров’ю, але й особистими рішеннями.

Автор: Валерій Майданюк

50 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Фальшивий консерватизм Кремля

від Майданюк Валерій

Кремль роками намагається переконати світ, що Росія є оплотом консерватизму. Путін говорить про «традиційні цінності», апелює до західних консерваторів і навіть намагається знайти спільну мову з американськими республіканцями. Але за цією риторикою ховається зовсім інша політична реальність – авторитаризм, культ лідера і агресивна імперська політика. А псевдоконсерватизм потрібен Кремлю лише для обману свого населення та закордонних держав, щоб надати своїй диктатурі респектабельного ідеологічного іміджу.

Російський диктатор Путін уже багато років намагається позиціонувати себе як захисника «традиційних цінностей» і навіть називає свій політичний курс консерватизмом. Російські чиновники та пропагандисти постійно повторюють цю тезу, стверджуючи, що сучасна Росія нібито є бастіоном традиційного суспільства на противагу «ліберальному Заходу».

Однак при уважнішому аналізі стає очевидно: путінський режим не має майже нічого спільного зі справжнім консерватизмом у його класичному західному розумінні. Більше того, його риси значно ближчі до тоталітарних і навіть фашистських режимів ХХ століття.

Кремлівська підміна понять

Класичний консерватизм у західній політичній традиції сформувався як ідеологія, що поєднує повагу до традицій із підтримкою демократичних інституцій, прав людини та ринкової економіки.

Політичні лідери, яких вважають символами консерватизму, – Вінстон Черчилль, Маргарет Тетчер чи Рональд Рейган виступали за сильну державу, але водночас за верховенство права, незалежні суди, політичну конкуренцію та свободу слова. Для них консерватизм означав збереження політичних інститутів демократії, а не їхнє руйнування. Саме тому ці політики були принциповими противниками тоталітаризму – як нацистського, так і радянського.

Путінська Росія намагається використати слово «консерватизм» як політичний бренд, який добре сприймається частиною західної аудиторії. У російській офіційній риториці постійно звучать заяви про «традиційні сімейні цінності», «захист культури», «духовність» та боротьбу з «деградацією Заходу». Усе це створює ілюзію ідеологічної близькості з консервативними колами у США та Європі. Але за цією риторикою ховається зовсім інша політична реальність.

У сучасній Росії знищена політична конкуренція, опозиція переслідується, але насправді вже ліквідована, незалежні медіа закриті або витіснені з країни та інфільтровані ФСБ, а судова система повністю залежить від влади. Такі характеристики є типовими для авторитарних режимів і не мають нічого спільного з демократичною традицією західного консерватизму.

Більшість рис путінської політичної системи характерні для фашистських режимів ХХ століття, особливо режиму Беніто Муссоліні в Італії.

Передусім – культ вождя. У російській політичній системі влада максимально персоналізована. Путін представлений як єдиний незамінний керівник держави, а державна пропаганда формує навколо нього майже сакральний образ.

Друга характерна риса – агресивний шовінізм і мілітаризм. Кремль систематично просуває ідею особливої «історичної місії» Росії та її права домінувати над сусідніми державами.

Третя ознака – антидемократизм. Вибори в Росії давно перетворилися на формальність, а політична система фактично не допускає реальної опозиції.

Ще один важливий елемент – імперіалізм і агресивна зовнішня політика. Війни проти Грузії, анексія Криму, повномасштабне вторгнення в Україну – усе це є проявами ревізіоністської політики, спрямованої на відновлення імперського впливу.

Такі характеристики на 100 % відповідають історичним моделям фашизму, аніж сучасному консерватизму.

Маніпуляція для Заходу

Попри це Путін досить активно використовує риторику «традиційних цінностей» у спілкуванні із західною аудиторією. Особливо часто він підкреслює цю тему у розмовах із консервативними журналістами та політиками. Наприклад, у діалогах із такими медійними фігурами, як Такер Карлсон, або у зверненнях до американських консервативних кіл.

Кремль намагається створити образ Росії як союзника консервативних сил Заходу у боротьбі проти ліберального порядку денного. Ця стратегія розрахована насамперед на частину американського політичного середовища, зокрема на електорат Республіканської партії.

Але подібна тактика добре відома в історії радянських і російських спецслужб. Ще з часів КДБ використовувалася проста схема: знайти тему, яка є близькою для співрозмовника, і через неї поступово завойовувати довіру. Це дозволяло впливати на політиків, журналістів та громадську думку за кордоном. У випадку з сучасною Росією такою темою стали саме «традиційні цінності» та риторика консерватизму.

Після посилення консервативних настроїв у частині американського суспільства російська пропаганда почала активно намагатися асоціювати Кремль із західними правими політичними силами. Мета такої кампанії цілком прагматична: Кремль прагне послабити санкційний тиск, розколоти політичну єдність Заходу і переконати частину політиків у тому, що Росія нібито є природним союзником консервативного світу.

Ідеологічна маска

Насправді ж путінський режим використовує риторику консерватизму лише як ідеологічну маску. За нею стоїть зовсім інша політична система – авторитарна, імперська і мілітаристська. Система, яка веде агресивні війни, придушує свободу слова і будує культ особистої влади. Тому говорити про «консерватизм» сучасної Росії так само некоректно, як називати демократичним будь-який режим, що знищує демократію.

У цьому сенсі путінська Росія є не продовженням традицій Черчилля, Тетчер чи Рейгана, а радше модернізованою версією тоталітарних режимів минулого, які прикривалися красивими словами, але на практиці руйнували свободу. І саме тому кремлівські заяви про «традиційні цінності» дедалі більше виглядають не як політична позиція, а як добре продумана пропагандистська стратегія.

Автор: Валерій Майданюк

33 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Бути собою і не прикидатися: як консерватизм змінює світову політику

від Майданюк Валерій

Прихід до влади Дональда Трампа призвели до змін у політиці багатьох західних корпорацій, котрі стрімко відмовляються від лівацьких цінностей та риторики «різноманітності». Очевидно, що в найближчі роки консерватизм відіграватиме більшу роль у світовій політиці, тож Україні варто це враховувати.

Консерватизм стрімко набуває впливу в світі. Окрім домінування американських консерваторів, в найбагатшій країні ЄС – Німеччині перебуває при владі ХДС/ХСС. США та Європа здійснює повільний, але впевнений поворот з лівого боку політичного спектру в правоцентристський бік.

Україна, котра надзвичайно залежить від західної допомоги і насамперед – від США та Німеччини, мусить враховувати ідеологічні зміни в політиці наших ключових партнерів. Це означає, що українську державну політику також варто проводити в правоцентристському, консервативному і християнсько-демократичному напрямку.

Ті ліволіберальні ініціативи в Києві, які вчора могли сподобатися правлячим посадовцям у Вашингтоні, сьогодні можуть виявитися для нас шкідливими і небезпечними, позаяк їхні адепти на Капітолійському пагорбі не тільки стали аутсайдерами, але й дратують представників нової влади.

Можна як завгодно позитивно ставитися до ЛГБТ, фемінітивів та політики  різноманітності, але українській владі варто враховувати ідеологічну позицію правлячих у США консерваторів у випадку здійснення реформ у цих чи суміжних сферах.

Трамп та його оточення й без того розлючені ліберальними та лівацькими програмами у США і вже скасовують найскандальніших з них. І було б необачно, щоб в Україні якраз прийняли котрийсь із ліберальних законів, проти якого у США виступає вся Республіканська партія.

А враховуючи, що Трамп, м’яко кажучи, не надто рвався допомагати Україні грошима та зброєю, було б нераціонально з боку української влади ще й приймати якісь лівацькі ініціативи, котрі роздратують українське традиційно консервативне суспільство і ще й викличуть лють серед республіканців в Білому домі. Непереборне бажання легалізувати котрусь з незвичних і неприйнятних для суспільства лівацьких ідей в Україні може обернутися багатьма смертями та втраченими територіями для нашої країни.

Хоча сьогодні закордонне фінансування для тих, хто пропонував невластиві українському суспільству ініціативи зменшене, але вистачає ліволіберальних ініціатив серед громадських активістів, котрі намагаються здійснювати вплив в українському сегменті соцмереж. Якщо за Байдена українській державі доводилося прикидатися, то зараз варто бути самими собою – країною з традиційними консервативними цінностями, де поважають рівність людей, а не дають комусь привілеї в залежності від статі чи уявної ідентичності. Країною, де церква, українські воїни та сім’я шануються, а не обзиваються «суб’єктами дискримінації». Країною, де наша мова, наші герої, наша історія не приносяться в жертву на догоду меншин, котрі подекуди керуються вказівками та інструкціями з інших, недружніх столиць.

В найближчі декілька років у світі відчуватиметься збільшення впливу консервативних сил. Тож Україні варто використати цей, можливо недовгий період, коли поважати та шанувати свою культуру, традиції й національні цінності не тільки можна і рекомендовано, але й критично важливо для нашого виживання як нації навіть з точки зору геополітики.

Автор: Валерій Майданюк

43 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Новіші
Старіші
Close