Після поразки Української революції боротьба за незалежність не припинилася – вона перемістилася за кордон. Однією з найяскравіших постатей української політичної еміграції став Данило Скоропадський – син останнього гетьмана Павла Скоропадського. Він міг зробити успішну кар’єру інженера, однак присвятив усе життя українській державній справі. Його виступи збирали тисячі українців у США, Канаді та Великій Британії, ним захоплювалася діаспора, а радянські спецслужби десятиліттями уважно стежили за кожним його кроком. Архівні документи свідчать, що в Москві вбачали у ньому реальну загрозу для Радянського Союзу. А його раптова смерть у Лондоні у 52 роки й досі породжує більше запитань, ніж відповідей.
Український спадкоємець престолу у вигнанні
Данило Скоропадський народився 13 лютого 1904 року в Петербурзі, однак змалку був тісно пов’язаний з Україною. Літні місяці він проводив у родових маєтках Скоропадських на Полтавщині, а у 1918 році, ще підлітком, став свідком існування Української Держави, яку очолював його батько – гетьман Павло Скоропадський. По лінії батька Данило Скоропадський успадкував приналежність до одного з найстаріших і найвідоміших українських родів. Своїм корінням рід Скоропадських сягав середини XVII ст., коли вперше документально було зафіксоване прізвище Федора Скоропадського, який прославив своє ім’я в бою під Жовтими Водами 1648 року, під час визвольної війни українського народу проти польської окупації та гноблення.
Після падіння Гетьманату родина була змушена залишити Україну. Саме в еміграції остаточно сформувалося покликання Данила. Він усвідомив, що боротьба за українську державність не завершилася, а лише перейшла в іншу площину. Гетьманич закінчив машинобудівний відділ Вищої технічної школи в Берліні, який пізніше став Берлінським технічним університетом. У 1920-их Данило, який працював інженером в успішній європейській фірмі Сіменс, на прохання прихильників гетьманського руху погодився після батька очолити організацію. А у 1932 році відмовився від професійної кар’єри й повністю присвятив себе політичній діяльності.
Як згадувала його сестра Олена Отт-Скоропадська, саме українська справа стала для гетьманича Данила головною метою життя. Його головною ідеєю була консолідація української еміграції. Він добре розумів, що внутрішні суперечки стали однією з причин поразки визвольних змагань 1917 – 1921 років, а тому намагався об’єднати українців незалежно від політичних поглядів.
Американська місія гетьманату, яка стривожила Кремль
Особливе місце в діяльності Данила Скоропадського посіла його поїздка до США та Канади у 1937 – 1938 роках. За чотири місяці він відвідав десятки міст – зокрема Чикаго, зустрічався з українськими громадами, духовенством, молоддю, підприємцями, ветеранами та представниками влади. Його двічі приймав губернатор Канади, а українська преса називала його майбутнім загальнонаціональним лідером. Під час виступів Данило наголошував, що українці Сходу і Заходу мають об’єднатися заради побудови незалежної держави. Саме ця риторика викликала неабияке занепокоєння у Москві.
Архіви Служби зовнішньої розвідки України містять численні документи, які свідчать, що НКВД уважно аналізував кожен його крок. Радянські спецслужби перехоплювали листування Данила з батьком, збирали інформацію про його зустрічі та контакти.
Особливу увагу чекістів привернули повідомлення про діяльність українських військових організацій у Північній Америці. В одному зі спецдонесень НКВД навіть ішлося про функціонування військової бази на озері Мічиган, де українські емігранти проходили підготовку (!!!). Сьогодні історикам складно підтвердити існування такої бази і як вона функціонувала в США, однак сам факт появи подібних документів демонструє масштаби українського консервативного руху і рівень занепокоєння радянського керівництва.
Не менш показовими були зустрічі Данила Скоропадського з Генрі Фордом та видатним авіаконструктором Ігорем Сікорським. В архівних документах збереглися повідомлення про їхні розмови щодо майбутнього України та боротьби проти більшовизму. Для Кремля це було ще одним сигналом, що український консервативний гетьманський рух здатний вибудовувати міжнародні зв’язки.
«Високий, стрункий, сильно збудований, знаменитий спортовець, мужній і ласкавий, енергійний у рухах і мові, спокійний, але рішучий, здержливий, поважний, але не зимний, елегантний ззовні і в зносинах з людьми, вільний у поведінці, а при тім повний дійсно гетьманської поваги. Він поривав українців за собою», – так писали про нього в одній із газет. А в іншій зазначали, що «33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи і України».
Людина, за якою десятиліттями полювали радянські спецслужби
Після початку Другої світової війни Данило Скоропадський переїхав до Великої Британії. Саме там він фактично став одним із найавторитетніших лідерів української еміграції. Він сприяв створенню Союзу українців у Великій Британії, активно підтримував діяльність Української автокефальної православної церкви, відвідував українські громади, університети, табори переміщених осіб, підтримував зв’язки з діячами різних політичних напрямів.
У 1948 році Данило здійснив важливу поїздку до Німеччини, де зустрівся зі Степаном Бандерою та іншими провідними діячами українського визвольного руху. Архівні документи МГБ свідчать, що радянська розвідка уважно стежила за цими переговорами і навіть повідомляла про досягнення домовленостей щодо співпраці між Союзом гетьманців-державників та представниками ОУН.
У Москві дедалі більше переконувалися, що Данило Скоропадський перетворюється на одного з найвпливовіших українських політичних діячів за кордоном. Саме тому проти нього відкривали нові оперативні справи, перехоплювали листування, використовували агентуру у Великій Британії та інших країнах. Цікаво, що навіть радянські документи визнавали: навколо Данила гуртувалися найбільш активні та сучасно мислячі представники гетьманського руху.
На відміну від багатьох політичних емігрантів того часу, Данило Скоропадський не прагнув загострювати суперечки щодо майбутньої форми української держави. Він послідовно наголошував, що спочатку необхідно здобути незалежність, а вже потім український народ сам визначить, якою має бути влада.
Його головним політичним принципом була єдність. У своєму зверненні до 50-річного ювілею він заявив, що готовий простягнути руку кожному чесному українському патріоту, незалежно від політичних переконань, якщо той працює заради добра України. Саме тому Данило Скоропадський користувався авторитетом далеко за межами гетьманського середовища.
Загадкова смерть, яка досі викликає запитання
22 лютого 1957 року після сімейної вечері у лондонському ресторані Данилу Скоропадському раптово стало зле. Уже наступного дня він помер у віці лише 52 років. Офіційною причиною смерті назвали крововилив у мозок. Водночас посмертній розтин не проводився, оскільки родина не наполягала, що згодом породило численні припущення.
Архівні документи радянських спецслужб лише констатують факт його смерті без будь-яких деталей. Водночас відомо, що Москва десятиліттями вела його оперативну розробку, а радянська агентурна мережа у Великій Британії була однією з найпотужніших у світі.
Прямих документальних доказів причетності радянських спецслужб до смерті Данила Скоропадського на сьогодні не оприлюднено. Водночас раптова смерть відносно молодого й активного політичного діяча, який перебував під багаторічним контролем радянської розвідки, продовжує залишатися предметом історичних дискусій та досліджень.
Цілком очевидно в Москві не могли терпіти, знаючи що у Британії живе спадкоємець і син гетьмана України Скоропадський. А враховуючи потужну шпигунську мережу СРСР в Британії – мали всі можливості організувати вбивство – українського принца – людини, яка була подразником для московського колоніалізму в Україні 1 могла в майбутньому очолити незалежну Українську Державу.
Його життєве кредо – «Будую Україну для всіх і з усіма» – залишається актуальним і сьогодні. Адже саме єдність українського суспільства була тим принципом, який Данило Скоропадський вважав головною передумовою відродження держави. А його життя стало прикладом того, що навіть у вигнанні можна десятиліттями працювати заради майбутнього своєї країни. Але водночас трагедія життєвого шляху Скоропадських засвідчує, що лише своя власна і сильна Українська Держава є запорукою стабільності та розвитку народу, кращі представники якого не асимілюватимуться в еміграції і не ставитимуть там жертвами російських спецслужб.
