На зорі незалежності та на початку ХХІ століття український консерватизм мав суспільний потенціал, але не мав підтримки та сприятливої фінансово-політичної та геополітичної кон’юктури. Ідеї сильної держави, традиційної сім’ї, релігії, відповідальності еліт та національної тяглості мали глибоке історичне коріння, але не перетворилися на потужну політичну силу. Партії називали себе консервативними, апелювали до Липинського, говорили про порядок і традиції, проте залишалися на периферії політичного життя. Чому так сталося і чи справді українське суспільство не мало ґрунту для консерватизму?
Після СРСР український консерватизм довелося винаходити заново
За радянської влади організований консервативний рух в Україні був фактично знищений. Політична традиція, пов’язана з іменами В’ячеслава Липинського, Степана Томашівського, В’ячеслава Кучабського та іншими представниками української консервативної думки, продовжувала існувати переважно в еміграції. Радянська система не просто ліквідувала консервативні організації, вона руйнувала саме соціальне середовище, яке могло бути їхньою опорою.
Тому після відновлення незалежності на початку 1990-х років український консерватизм опинився перед складним завданням. Йому потрібно було не просто створити нові партії, а відновити перервану політичну традицію та пристосувати її до умов демократичної держави.
На відміну від західних країн, де консервативні партії спиралися на сформовані соціальні групи, власників, підприємців, релігійні громади, традиційні місцеві еліти та усталені суспільні інституції, в Україні такого фундаменту фактично не існувало. Радянська тиранія значною мірою знищила приватного власника, послабила роль церкви, зруйнувала значну частину традиційних громад і сформувала суспільство, в якому сама ідея політичної спадкоємності була серйозно пошкоджена.
Саме тому український консерватизм 1990-х та першого десятиліття XXI століття був дуже різнорідним. На правому фланзі політичного спектра співіснували національні консерватори, християнські демократи, монархісти, прихильники гетьманської традиції, елітаристи та навіть прихильники авторитарної моделі держави.
На той час – у першій декаді ХХІ століття консерватизм репрезентують політичні партії та громадські організації, з яких виразно консервативними можна назвати Спілку монархістів України, Молодий Рух, Союз українок, Українську християнську молодь, а також політичні партії: Українську національну консервативну партію, Українську консервативну республіканську партію, Республіканську християнську партію, Народний Рух України, Християнсько-демократичний союз, Українську консервативну партію та ін. Ідеологічно завершених, впливових, активно діючих та чітко виражених консервативних партій в Україні на той час не існує, адже немає відповідних свідомих соціальних груп, котрі становлять традиційну підтримкою консерватизму.
Їх об’єднувало прагнення до сильної держави, національної ідентичності, традиційних моральних цінностей, ролі сім’ї та церкви, але розуміння демократії, економіки та політичного устрою часто було принципово різним. Однак кількість організацій не означала наявності потужного консервативного руху. Навпаки, більшість із них залишалися невеликими та не мали серйозного впливу на політичний процес.
Причина була не лише в організаційних проблемах. Українському консерватизму бракувало головного – масового соціального середовища, яке б усвідомлювало себе його носієм. Як зазначав історик Степан Гелей, справжній ґрунт для консерватизму може виникнути тоді, коли сформується потужний клас власників.
І це надзвичайно важливий момент. Консерватизм не може існувати лише як набір красивих гасел про традицію, порядок і державу. Йому потрібні люди, які мають що зберігати: власність, родину, громаду, культурну спадщину, релігійні та суспільні інституції. В українському суспільстві 1990-х та 2000-х років ці соціальні структури ще тільки формувалися.
Парадокс українського консерватизму
Однією з головних проблем української консервативної думки стала її внутрішня суперечливість. Консерватизм традиційно прагне зберігати суспільний порядок, інституції та правила, але українські реалії 1990-х років вимагали радше їхнього створення, ніж збереження.
Українські консерватори виступали за сильну державну владу, але водночас говорили про захист та забезпечення матеріальних можливостей громадян. Враховуючи, що в суспільстві був сильний запит на соціальну державу, це складно поєднувалося зі свободою бізнесу, притаманною західним консерваторам. Саме тут виникав парадокс: ринкова конкуренція могла руйнувати частину традиційних соціальних зв’язків, які консерватори прагнули захистити.
Крім того, політична риторика більшості тогочасних українських консерваторів ближчі до люмпенського революціонізму, ніж до респектабельного неоконсерватизму, а слідування постулатам класичного консерватизму приречує представників цієї ідеології на політичну ізоляцію, адже тих соціальних груп, на які могли б опертися консерватори й інтереси яких могли б виражати, на той час не існує.
Єдина консервативна партія, що задекларувала консервативну орієнтацію та була представлена у Верховній Раді України у 1992–1998 рр., – Українська консервативна республіканська партія (УКРП), лідером якої був відомий дисидент Степан Хмара, – існувала в Україні в 1992–2001 рр. Черговий з’їзд УКРП 2001 р. прийняв рішення про самоліквідацію партії, рекомендуючи членам партії вступити до Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина».
Партія захищала релігійні, сімейні, моральні та національно-культурні цінності, водночас декларуючи прихильність до демократичної форми правління. Проте її представники гостро критикували українську демократію 1990-х років, вважаючи її значною мірою декларативною через вплив олігархів, корупцію, виборчі маніпуляції та фактичне відсторонення громадян від ухвалення політичних рішень.
Водночас у програмі УКРП звучала ідея «сильної руки», яка мала забезпечити порядок і підготувати країну до справжньої демократії. Саме тут український консервативний дискурс наближався до класичної моделі, в якій сильна влада розглядається як передумова стабільності.
Але історичний досвід показує небезпеку такого підходу. Тимчасовий авторитаризм далеко не завжди переходить у демократію. Значно частіше він сам себе відтворює. Тому українська консервативна традиція опинилася перед принциповою дилемою: як забезпечити порядок, не пожертвувавши свободою?
Від Липинського до політичного маргінесу
Цікавим і екзотичним напрямом українського консерватизму була Українська національна консервативна партія. Спочатку вона орієнтувалася на класичну консервативну традицію та ідеї В’ячеслава Липинського, критично ставилася до демократії та тяжіла до монархічних концепцій.
Проте згодом партія зазнала ідейної трансформації. Після приходу до її керівництва тоді ще економіста, а сьогодні блогера Олега Соскіна, вона поступово відійшла від виразно консервативної позиції у бік національно-ліберальної. Сам факт такої еволюції показовий: українські політичні сили часто не стільки розвивали усталені ідеологічні традиції, скільки змінювали свою риторику відповідно до політичної кон’юнктури.
Ще однією цікавою консервативною силою стала Українська консервативна партія – проєкт президента навчального закладу МАУП – Георгія Щокіна. На піку популярності ця мережа навчальних закладів тоді володіла грошима і певним суспільним капіталом. Ідейний вплив на УКП мало партійне співробітництво партії з УНА-УНСО й арабською партією «БААС», що привело до акцентування на національних та етнічних критеріях. За рахунок УКП було видано чимало консервативної літератури, здійснено популярзицію консерватизму. Але з втратою популярності та фінансового ресурсу Щокіна та МАУП, партія канула в Лету.
Чому українське суспільство не стало консервативним?
Український консерватизм зіткнувся ще з однією проблемою – механічним перенесенням західних політичних моделей на український ґрунт. Українські політики та інтелектуали часто використовували поняття «консерватизм», «лібералізм», «демократія» чи «націоналізм», але за цими словами далеко не завжди стояв відповідний західний зміст.
На Заході консервативні партії часто були частиною усталеної політичної системи. Вони могли сперечатися про податки, соціальну політику чи масштаби держави, не ставлячи під сумнів самі демократичні інституції. В Україні ситуація була іншою. Тут політична система сама залишалася нестабільною, а держава ще тільки вибудовувала власні інституції.
Тому український консерватизм нерідко набував революційної, протестної форми. Замість захисту статус-кво він вимагав радикальної зміни держави. Замість поступової еволюції – «сильної руки», яка мала швидко навести порядок.
У цьому і полягає один із головних парадоксів українського консерватизму. Консерватори часто виступали не за збереження існуючого порядку, а за його радикальну перебудову. Вони хотіли створити сильну державу, якої фактично ще не було, відновити традиції, значною мірою зруйновані радянським періодом, і сформувати політичну еліту, яка ще не встигла сформуватися. Тому український консерватизм початку XXI століття залишався радше інтелектуальним проектом, ніж масовим політичним рухом.
Консервативний запит нікуди не зник
Водночас було б помилкою вважати, що слабкість консервативних партій означала відсутність консервативних настроїв у суспільстві. Політична партія та суспільний запит – далеко не одне й те саме.
Потреба в консервативній ідеології зазвичай посилюється тоді, коли еліти, бізнес та суспільство прагнуть захистити певні цінності від швидких змін. Цими цінностями можуть бути сім’я, релігія, національна культура, мова, історична пам’ять, приватна власність, локальні громади або сама ідея сильної держави.
Для України ця проблема особливо актуальна. Після десятиліть радянського панування суспільство одночасно прагнуло модернізації та відновлення власної традиції. Українці хотіли бути сучасною європейською нацією, але водночас шукали власне історичне коріння. І тут відкривається головна перспектива українського консерватизму. Його майбутнє залежить не від того, скільки партій проголосить себе консервативними, а від того, чи зможе ця ідеологія запропонувати суспільству переконливу відповідь на сучасні проблеми.
Український консерватизм на початку XXI століття був слабким не тому, що українському суспільству були чужі традиція, порядок, сім’я, релігія чи національна держава. Проблема полягала в іншому – Україна не мала достатньо сформованого соціального та інституційного середовища, на якому міг би постати класичний консервативний рух.
У міру зростання загрозі українській ідентичності (російська агресія, мігранти), формування класу власників, зміцнення громадянського суспільства, відродження релігійних та культурних інституцій і переосмислення національної історії може виникнути значно міцніший запит на консервативну політику.
Якщо український консерватизм зможе відповісти на ці запити, він матиме шанс перестати бути лише історичною традицією та невеликими партійними проектами і перетворитися на впливову частину українського політичного спектра.
Автор: Валерій Майданюк
