Аналітика

Чому німецькі консерватори програють популістам?

від Майданюк Валерій

Політичний баланс у Німеччині переживає переворотний момент – ще вчора маргінальна Альтернатива для Німеччини (AfD) сьогодні виходить у лідери рейтингів, випереджаючи ХДС/ХСС – партію, що стояла у витоків ФРН. І схоже, це не просто тимчасовий протест виборців, а сигнал про глибшу кризу всієї системи. І головне – електоральний зсув у ФРН може мати руйнівні наслідки не лише для Берліна, а й для всієї Європи і насамперед для України.

Криза довіри до традиційних консерваторів

Станом на весну 2026 року ультраправа «Альтернатива для Німеччини» (AfD) уперше очолює загальнонаціональні рейтинги, тоді як традиційний консервативний блок ХДС/ХСС демонструє втрату довіри. За даними Forsa, 26% німців готові підтримати AfD – і це вже не локальний феномен східних земель, а загальнонаціональна тенденція. Падіння рейтингу ХДС/ХСС має системний характер – виборці дедалі частіше не бачать у блоці під проводом Фрідріха Мерца чіткої альтернативи.  

Центристська позиція, яка раніше забезпечувала баланс, сьогодні працює проти них – частина електорату прагне жорсткіших рішень у питаннях міграції та безпеки.

Внутрішні суперечки і відсутність єдиної стратегії лише підсилюють відчуття слабкості. Симптоматично, що рівень підтримки самого Мерца опустився до критично низьких показників – лише 15% позитивних оцінок проти 83% негативних.

Протест як ресурс: чому зростає AfD

Зростання популярності AfD значною мірою базується на протестному голосуванні – партія капіталізує суспільне невдоволення економічною ситуацією, інфляцією та зростанням цін. Окремим фактором є міграційна політика – жорстка риторика AfD знаходить відгук у частини виборців, які скептично ставляться до інтеграційних процесів. Водночас партія пропонує прості відповіді на складні питання – класичний популістський інструмент, який працює в умовах розчарування мейнстрімною політикою. Додатковим чинником є і їхня позиція щодо Росії – заклики до перегляду та покращення відносин із РФ знаходять підтримку серед окремих груп населення, попри загальноєвропейський курс. Німцям пропонують «не воювати проти сильної імперії, а домовитися з нею та разом заробляти». І на фоні загроз мобілізації чоловіків у Німеччині, це видається для багатьох вигідним електоральним рішенням.

AfD отримує вигоду не лише від власної риторики, а й від слабкості конкурентів – постійні суперечки між соціал-демократами, «зеленими», лібералами та консерваторами щодо енергетики, кліматичної політики чи інфраструктурних рішень створюють враження хаосу. На цьому тлі AfD позиціонує себе як «єдину справжню опозицію» – силу, яка не брала участі у  політичних рішеннях минулих років і не несе за них відповідальності.

Технологія популізму: як працює стратегія AfD

Політична тактика AfD  будується на кількох рівнях – створення інформаційних конфліктів навколо чутливих тем, розхитування довіри до інституцій та посилення поляризації суспільства. Паралельно AfD намагається зруйнувати бар’єр між собою і традиційними партіями, змушуючи консерваторів розглядати співпрацю як можливий сценарій. Ще один елемент – перехоплення ключових тем опонентів: економіка, податки, безпека. У статусі опозиції партія може дозволити собі обіцяти максимум, не доводячи реалістичність цих обіцянок.

Зрештою, центристські сили часто програють у рейтингах популістам насамперед через кризу очікувань – у періоди економічної нестабільності, безпекових загроз і соціальних змін виборці шукають швидких і зрозумілих рішень. Поміркована політика, яка передбачає компроміси та довгі процедури, виглядає повільною і «беззубою» на тлі радикальних обіцянок. Популісти ж пропонують прості формули – знизити податки, закрити кордони, масштабні пільги для родин, «навести порядок» – навіть якщо ці рецепти не мають реалістичного підґрунтя.

До того ж ХДС/ХСС, як відповідальна і виважена політична сила, часто говорить мовою аргументів: законів, цифр, тоді як радикали працюють з емоціями, страхами і нагнітанням відчуття несправедливості. У медійну епоху це стає критичним – той, хто формулює прості й чіткі меседжі, отримує увагу. Популісти також ефективно використовують конфлікти, підсилюючи поляризацію і змушуючи центристів постійно виправдовуватися замість того, щоб задавати порядок денний.

І вишенька на торті – ефект «безвідповідальності» опозиції. Християнські демократи, які перебували при владі або входили до коаліцій, асоціюються з непопулярними рішеннями – від економічних реформ до міграційної політики. Натомість  популісти можуть критикувати всіх і не нести відповідальності за наслідки своїх пропозицій. У результаті формується парадокс – чим складніша ситуація в країні, тим більше шансів мають ті, хто обіцяє найпростіші, але найменш реалістичні рішення.

Позиції AfD підсилюються і зовнішніми впливами – заяви впливових фігур на кшталт Ілона Маска або Джей Ді Венса, контакти з американськими політиками додають партії відчуття «міжнародної легітимності». Водночас це викликає занепокоєння у Берліні, адже йдеться про силу, яка відкрито критикує політику ЄС і НАТО та виступає проти чинного курсу підтримки України.

Зрештою, чимало дій AfD працюють на користь Москви, тож не варто відкидати інформаційної, фінансової та політичної підтримки з її боку.

Виклик для України і Європи

Підйом AfD виходить за межі внутрішньої політики Німеччини – це частина ширшого європейського тренду зростання популістичних і праворадикальних сил. Для України це означає потенційне послаблення підтримки – партія скептично ставиться до санкцій проти Росії та виступає проти масштабної допомоги Києву. З огляду на роль Німеччини як ключового гравця ЄС і найбільшого економічного донора України в Європі, зміна політичного балансу може мати ефект доміно для всієї Європи. Адже популісти по всьому континенту здатні формувати коаліції, блокувати санкційні рішення або відмовлятися ратифікувати пакети допомоги для Києва

Сьогоднішнє лідерство AfD у соціології – це не випадковий сплеск, а симптом глибшої кризи довіри до традиційних політичних еліт. Німеччина опиняється в ситуації, яка дедалі більше нагадує американський сценарій – із сильним популістським гравцем, що апелює до «простих рішень» і позиціонує себе як голос народу проти системи. Питання лише в тому, чи зможе німецька християнська демократія знайти відповідь на цей виклик, не втративши власної стійкості?

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Заходи

З презентації в НаУКМА стартував конкурс студентських есе про фальшивий російський «консерватизм»

від Юрій Гончаренко

З презентації у Національному університеті «Києво-Могилянська академія» 22 квітня офіційно стартував конкурс студентських есе на тему: «Чому російське суспільство не відповідає західним уявленням про консерватизм і традиціоналізм». Подія в Музеї НаУКМА відкрила цикл публічних презентацій та тематичних дискусій, які відбуватимуться у різних університетах, дослідницьких і експертних осередках України впродовж усього періоду подачі робіт. Конкурс організовано ГО «Консервативна Платформа» за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні / Hanns Seidel Stiftung Ukraine.

Старт саме в Могилянці — невипадковий: НаУКМА історично є одним із головних інтелектуальних осередків країни, простором, де вивчення історії, релігієзнавство, філософія та політична думка традиційно ведуться поза радянсько-російською оптикою. Університет задає високу планку академічної дискусії, і саме з цієї планки конкурс далі рухатиметься в інші середовища — від столичних та регіональних університетів до експертних і дослідницьких майданчиків.

Презентацію провели Юрій Гончаренко, співзасновник і керівник проєкту «Консервативна Платформа», та Олена Семеняка — філософиня, дослідниця консервативної думки й випускниця кафедри філософії і релігієзнавства НаУКМА.

Університетський та академічний вимір події забезпечив Сергій Квіт, президент Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Презентація стала розмовою про те, як росія роками експортує на Захід образ себе як «носія традиційних цінностей» і «рятівника» християнської цивілізації, тоді як цей образ дедалі частіше вступає в конфлікт із реальністю самого російського суспільства та з практиками російської держави. В офіційному описі конкурсу наголошено, що такі наративи знаходять відгук у частини західних суспільств, а славістичні студії в провідних університетах під впливом російських інституцій часто фактично зводяться до русистики.

Учасники зустрічі говорили про потребу академічно точної, доказової та водночас зрозумілої для міжнародної аудиторії відповіді на російський псевдоконсервативний міф. Центральна ідея конкурсу — заохотити студентів дослідити історичні, історіографічні, соціокультурні, релігійні та ідеологокритичні аспекти теми, показавши, чому путінська риторика «традиційності» не є справжнім консерватизмом, а радше інструментом політичної маніпуляції. Сам конкурс покликаний сприяти розвитку повноцінних і критичних російських студій, не підпорядкованих російській оптиці.

Особливий акцент під час презентації було зроблено на студентській ролі в цій роботі. Есеїстична форма дозволяє поєднати академічну уважність до фактів із авторською позицією, а сама тема відкриває простір для міждисциплінарного аналізу — від історії ідей до релігієзнавства, від соціології до політичної філософії. Організатори очікують від учасників не лише критики російського міфу, а й аргументів, здатних бути почутими поза Україною.

Переможці перших трьох призових місць отримають грошові винагороди, ще три автори — заохочувальні призи. Дедлайн подачі робіт — 31 травня 2026 року. Згідно з умовами конкурсу, обсяг есе має становити до одного авторського аркуша, текст потрібно оформити шрифтом Times New Roman 14 кегля з міжрядковим інтервалом 1,5, а цитування і список літератури — за одним із академічних стилів.

Деталі – за посиланням: https://conservative.org.ua/2026/04/21/konkurs-studentskykh-esena-temu-chomu-rosijske-suspilstvo-ne-vidpovidaie-zakhidnym-uiavlenniam-pro-konservatyzm-i-tradytsionalizm/

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Кемі Баденок: модерне обличчя партії, яка не зраджує традиції

від Майданюк Валерій

Партія Черчилля і Тетчер, яка десятиліттями уособлювала британський політичний істеблішмент, входить у нову епоху. Кемі Баденок – лідерка, що ламає стереотипи своїм походженням, але водночас послідовно відстоює класичні консервативні цінності. І це поєднання може змінити не лише партію, а й політичний баланс у Британії.

Консервативна партія Британії: традиція, що вміє змінюватися

Консервативна партія Великої Британії є однією з найстаріших і найвпливовіших політичних сил у світі. Її витоки сягають кінця XVIII століття, коли сформувалася політична традиція торі, що згодом трансформувалася у сучасну Консервативну партію. Офіційно ж партія в її нинішньому вигляді склалася у XIX столітті, ставши носієм ідеї збереження інституцій, еволюційного розвитку та виваженого реформування.

Протягом своєї історії консерватори неодноразово визначали політичний курс Великої Британії. Серед їхніх найвідоміших лідерів – Бенджамін Дізраелі, який заклав основи соціального консерватизму, Вінстон Черчилль, що став символом національної стійкості у Другій світовій війні, та Маргарет Тетчер, яка радикально переосмислила економічну політику країни, зробивши ставку на ринок, приватизацію та індивідуальну відповідальність. У новітній історії важливими фігурами були Девід Кемерон, який ініціював референдум щодо Brexit, а також Борис Джонсон, за якого Велика Британія остаточно вийшла з ЄС.

Попри репутацію сили, що стоїть на сторожі традицій, Консервативна партія завжди демонструвала здатність адаптуватися до нових реалій. Її ідеологія поєднує прагматизм, підтримку ринкової економіки, сильну державу у питаннях безпеки та обережне ставлення до швидких соціальних експериментів. Саме ця гнучкість дозволяє партії залишатися актуальною протягом століть.

Новий етап у розвитку партії пов’язаний з ім’ям Кемі Баденок (Kemi Badenoch) – політичної діячки, яка очолила Консервативну партію та стала лідеркою опозиції в листопаді 2024 року після поразки консерваторів на парламентських виборах. Вона перемогла Роберта Дженріка у внутрішньопартійному голосуванні, здобувши підтримку членів партії, і швидко стала однією з найпомітніших фігур британської політики.

Баденок народилася 1980 року у Вімблдоні в родині вихідців з Нігерії. Її освіта поєднує технічний, юридичний та бізнесовий напрями, що відображається у прагматичному стилі політики. До Консервативної партії вона приєдналася у 2005 році, а вже у 2017 році стала членом парламенту. Її кар’єра розвивалася стрімко: від віцеголови партії до ключових посад в уряді – зокрема міністерки з питань рівності, місцевого самоврядування, міжнародної торгівлі та бізнесу.

У 2022 році Баденок вперше спробувала очолити партію після відставки Бориса Джонсона, позиціонуючи себе як політика, готового «говорити правду» та виступати за «сильний, але обмежений уряд». Тоді їй не вдалося перемогти, однак ця кампанія зробила її впізнаваною серед партійного електорату. Після поразки консерваторів на виборах 2024 року вона повернулася до боротьби – і цього разу успішно.

Політичні погляди Кемі Баденок викликають жваві дискусії. Вона є послідовною прихильницею Brexit і критично ставиться до надмірного втручання держави в економіку. Водночас її позиції з питань колоніального минулого, політкоректності та ЛГБТК+ неодноразово ставали предметом критики з боку … лібералів. Баденок наголошує на необхідності «розповідати обидві сторони історії» Британської імперії та виступає проти того, що вона вважає надмірною ідеологізацією сучасної соціальної політики. Її висловлювання та голосування з окремих питань спричиняли резонанс, але водночас зміцнювали її позиції серед консервативного ядра партії.

Стосовно колоніальної історії  Британії Баденок стверджує, що «були жахливі речі, які відбувалися за часів Британської імперії, були й інші хороші речі, які траплялися, і ми повинні розповісти обидві сторони історії». А у злитих особистих повідомленнях з WhatsApp, Баденок писала: «Мене не хвилює колоніалізм, тому що знаю, що ми робили до того, як там з’явився колоніалізм», і стверджує, що європейці «прийшли і просто зробили іншу групу переможців і переможених» на африканському континенті.

Крім цього Баденок також стверджувала, що до колонізації «ніколи не існувало поняття «права», тому люди, які програли, були старою елітою, а не прогресивними людьми». На фоні критики білого колоніалізму такі погляди політичної діячки у Британії з африканським походженням видаються революційно консервативними.

Особисте життя Баденок також відображає поєднання традиційних цінностей як життєвого кредо. Вона одружена, має трьох дітей, сповідує християнство та неодноразово підкреслювала значення сімейних цінностей. Її чоловік має досвід роботи у фінансовому секторі та місцевій політиці, що також формує середовище її політичної діяльності.

Обрання Кемі Баденок стало історичним: вона стала першою темношкірою лідеркою провідної політичної партії у Великій Британії. Ще кілька десятиліть тому подібний сценарій виглядав би майже неможливим для політичної сили, яка асоціюється з традицією та національною ідентичністю. Сьогодні ж це свідчить про глибоку трансформацію не лише партії, а й британського суспільства загалом.

Консервативна партія Британії пройшла довгий шлях – від елітарного клубу аристократії до широкої політичної сили, здатної відображати різноманітність сучасної країни. І саме в цьому полягає її парадоксальна сила: залишаючись вірною базовим принципам, вона змінюється разом із часом.

Кемі Баденок уособлює цю нову фазу. Її поява на чолі партії демонструє, що сучасний британський консерватизм більше не обмежується походженням чи соціальними рамками. Водночас вона залишається носійкою доволі жорстких консервативних переконань. І в цьому – головна інтрига її лідерства: для частини суспільства її позиції виглядають суперечливими або навіть радикальними, але для самої партії вони є логічним продовженням її ідеологічної традиції.

Консервативна партія Великої Британії сьогодні – це приклад модерної політичної сили, яка поєднує історичну спадкоємність із новими реаліями. І той факт, що жінка африканського походження очолює одну з найстаріших партій Європи, вже не сприймається як сенсація, а стає новою нормою Сполученого Королівства. Водночас її переконання нагадують: модернізація форми не обов’язково означає зміну суті.

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Консерватизм Шарля де Голля: держава, нація і незалежність

від Майданюк Валерій

Консерватизм став формулою успіху не лише для німецького чи італійського економічного дива, але й був рушієм відновлення однієї з ключових країн ЄС – Франції. Нинішня П’ята республіка у Франції є результатом політичної діяльності Шарля де Голля, який створив власний варіант консерватизму на основі цінностей нації та незалежності.

Консерватизм Шарля де Голля займає особливе місце в європейській політичній традиції. Його не можна повністю ототожнити ані з класичним британським консерватизмом, ані з американським правим рухом. Де Голль створив власну модель – голлізм, яка поєднала сильну державу, національний суверенітет і прагматичний підхід до модернізації. Ця ідеологія виникла не в теоретичних кабінетах, а в умовах війни, кризи та відновлення державності, що визначило її практичний характер. Показово, що першу українську конституцію 1996 року було по суті запозичено з політичної моделі П’ятої республіки у Франції.

Голлізм як відповідь на кризу Франції

Після Другої світової війни Франція опинилася у стані політичної нестабільності. Четверта республіка була слабкою, уряди змінювалися один за одним, а держава втрачала здатність до стратегічного управління. Саме в цьому контексті де Голль запропонував нову модель влади, в центрі якої стояв сильний президент як гарант стабільності.

Його консерватизм не був спрямований на повернення до старих порядків. Навпаки, він передбачав реформування політичної системи таким чином, щоб забезпечити її ефективність. Конституція П’ятої республіки, ухвалена у 1958 році, стала ключовим втіленням цієї ідеї. Вона закріпила сильну виконавчу владу і створила баланс, який зберігається у Франції до сьогодні.

На відміну від ліберальних підходів, де Голль вважав, що свобода громадян можлива лише за наявності сильної і дієздатної держави. Для нього держава була не обмеженням, а інструментом захисту національних інтересів.

Це проявлялося у кількох напрямах. По-перше, централізація влади дозволила стабілізувати політичну систему. По-друге, держава активно втручалася в економіку, сприяючи індустріалізації та розвитку стратегічних галузей. Франція в цей період демонструвала швидке економічне зростання, що підтвердило ефективність такого підходу. Таким чином, голлізм поєднав консервативну ідею порядку з модернізаційним імпульсом, що зробило його унікальним явищем.

Національний суверенітет як ключова цінність

Центральним елементом консерватизму де Голля була ідея національної незалежності. Він послідовно виступав за те, щоб Франція залишалася самостійним гравцем у міжнародній політиці, навіть у межах союзів.

Найяскравішим прикладом стала його політика щодо НАТО. У 1966 році на знак протесту проти надмірного домінування США в НАТО Франція вийшла з військової структури Альянсу, зберігши лише політичну участь. Це рішення було продиктоване прагненням уникнути залежності від США і зберегти стратегічну автономію.

Водночас де Голль не був ізоляціоністом. Він підтримував європейську інтеграцію, але лише як союз суверенних держав, а не наднаціональну конструкцію. Його підхід часто описують як “Європа націй”. Основи ЄС були розвиненні саме за часів Шарля де Голля у співпраці з християнськими демократами Німеччини та Італії.

Голлістська партія: інструмент, а не самоціль

Політичним втіленням ідей де Голля стала створена ним партія, яка в різні періоди існувала під різними назвами – від Союзу за нову республіку до Об’єднання на підтримку республіки (RPR). Важливо, що для де Голля партія не була класичною ідеологічною структурою. Вона радше слугувала інструментом мобілізації суспільства навколо державницького проєкту.

Голлістський рух об’єднував різні соціальні групи – від консерваторів до поміркованих центристів і католиків. Його основою була не вузька ідеологія, а лояльність до держави і національного інтересу. Після відходу де Голля його політична спадщина не зникла. Голлістські ідеї продовжили впливати на французьку політику через наступні партії, включно з сучасними правоцентристськими силами.

Сьогодні багато елементів голлізму знову набувають актуальності. Питання суверенітету, ролі держави в економіці, балансу між інтеграцією і незалежністю – усе це повертається в центр політичних дискусій. Франція й досі зберігає риси, закладені де Голлем: сильну президентську владу, прагнення до стратегічної автономії та активну роль держави. Навіть у межах ЄС вона часто виступає за більшу самостійність і захист власних інтересів. Водночас французький консерватизм стикається з новими викликами – глобалізацією, транснаціональними структурами, цифровою економікою. Це змушує переосмислювати його принципи, але не скасовує їхньої значущості.

Консерватизм Шарля де Голля – це приклад того, як ідеологія може поєднати традицію і модернізацію. Голлізм довів, що консерватизм може бути не лише силою збереження, а й силою творення. Він не просто стабілізував Францію після кризи, а заклав основу її сучасної політичної системи. У світі, де держави знову шукають баланс між глобалізацією і суверенітетом, досвід де Голля виглядає не історичним винятком, а цілком актуальною моделлю.

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Важливе

Конкурс студентських есе на тему: «Чому російське суспільство не відповідає західним уявленням про консерватизм і традиціоналізм».

від Юрій Гончаренко

Конкурс організований ГО «Консервативна Платформа» за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні / Hanns Seidel Stiftung Ukraine.

Запрошуємо студентів взяти участь у конкурсі есе, присвяченому осмисленню і критичному аналізу російських наративів про «консервативні цінності».

Путінський режим позиціонує себе як «захисника традиційних цінностей», а свою ідеологію називає «консерватизм», паплюжачи таким чином демократичну сутність консервативної ідеології.

Росія активно інвестує ресурси у формування та поширення образу держави як носія традиційних цінностей і «рятівника» Заходу. Попри внутрішню суперечливість, ці наративи знаходять відгук у частини західних суспільств, резонуючи з внутрішнім запитом на здорову альтернативу чи джерело відродження. Водночас під впливом російських інституцій і лобістських мереж славістичні студії у провідних західних університетах світу здебільшого майже тотожна русистиці.

Учасникам конкурсу пропонується в есеїстичній формі розкрити історичні, історіографічні, соціокультурні, релігійні та ідеологокритичні аспекти проблематики фальшивого російського «консерватизму», сприяючи розвитку повноцінних і критичних російських студій.

Цей конкурс есе покликаний зібрати цікаві факти, висновки і пропозиції, які здатні розвінчати поширений у певних середовищах західних країн міф про те, що Росія нібито залишилася останньою і єдиною берегинею первісних та не зіпсованих сучасністю цінностей християнського світу. Росіяни добре розуміють цей запит певних західних середовищ, і продовжують «продавати» їм цей абсолютно вигаданий і безпідставний образ. Наше завдання – зруйнувати основу під цим міфом. Ваші есе мають допомогти донести до західних експертних та академічних кіл меседж про хибність надій на Росію як на останній бастіон захисту християнського світу.

Нагороди: Переможці перших призових трьох місць отримають грошову винагороду.

Ще три кращих автори – заохочувальні призи.

Вимоги до робіт:

  • обсяг — до 1 авторського аркуша (еквівалентно 40 тис. знаків (або 20-22 сторінок тексту)
  • шрифт Times New Roman, 14 кегль, міжрядковий інтервал 1,5.
  • оформлення цитувань і списку літератури — за одним із академічних стилів.

Есе має супроводжуватися переліком ключових слів та містити коротку довідку про автора.

Дедлайн подачі робіт: 31 травня 2026 року.

Критерії оцінювання робіт:

  • Змістовний виклад і аналітичні висновки.
  • Культурно-цивілізаційний контекст “Україна-Захід”.
  • Цікаві факти, варті ширшого висвітлення.
  • Способи донесення цієї інформації до міжнародної громадськості.

Надсилати есе на електронну адресу: [email protected]

Всі уточнюючі питання також надсилайте на цю електронну скриньку.

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

10 вражаючих фактів про консерватизм

від Майданюк Валерій

Консерватизм – аж ніяк не щось застигле, спрямоване лише на збереження минулого. Насправді ж це одна з найгнучкіших і найдемократичніших політичних традицій, яка неодноразово доводила свою здатність адаптуватися до нових умов. Від післяреволюційної Європи до сучасних демократій – консерватизм відігравав ключову роль у формуванні держав, інститутів і небувалих в історії економічних стрибків.

1. Консерватизм народився як відповідь на хаос, а не як опір змінам

Ідеологія консерватизму сформувалася наприкінці XVIII століття як реакція на кривавість Французької революції, коли натовп відправляв на гільйотину тисячі людей. Революція стала руйнуванням і це змусило переосмислити погляди суспільства на те, яким чином має наступати нове і чи завжди доцільно руйнувати? Її засновники, зокрема Едмунд Берк, не виступали проти змін як таких – вони застерігали проти радикального руйнування інституцій без розуміння наслідків. Саме ця обережність стала основою консервативного мислення.

2. Консерватизм: “змінювати без руйнування”

Консерватизм часто плутають із реакційністю. Насправді його суть – еволюція замість революції. Багато реформ у Європі XIX–XX століть, включно з розширенням виборчих прав, відбувалися саме під впливом консервативних політиків, які прагнули змін, але контрольованих.

3. Консерватори створювали успішні держави

Саме консерватори часто були архітекторами нинішніх успішних держав: Саме християнські демократи та консерватори стали на чолі післявоєнної Німеччини в часи німецького «економічного дива». Саме за часів консерваторки Маргарет Тетчер Британія перестала вважатися «хворою людиною Європи» і почала успішно розвивати економіку та добробут населення. Економічне піднесення США сталося саме за часів консерватора Рональда Рейгана – з його модернізаційним підходом «рейганоміки».

Японське економічне диво – також результат правління консервативної за змістом – Ліберально-Демократичної партії, котра своєю головною ідеологією вважає консерватизм. Економічний стрибок ще одного азійського тигра – Південної Кореї – також результат консервативної політики збереження та примноження.

Адже правлячою партією (станом на квітень 2026 р.) є консервативна партія «Сила народу» (People Power Party), ідеологічними основами якої є консерватизм, правоцентризм, і економічний лібералізм – єдиний лібералізм, який цінують консерватори. Консерватори не просто зберігали – вони будували.

4. Консерватизм має багато форм, а не одну “правильну” версію

Британський, американський, європейський і навіть азійський консерватизм суттєво відрізняються. Десь акцент на ринку і свободі, десь – на традиціях і соціальному порядку. Це не монолітна ідеологія, а цілий спектр підходів. Це робить консерватизм фактором, котрий визначається політичною культурою та контекстом.

5. Консерватизм рятує від радикалізації

У кризові періоди саме консервативні сили нерідко ставали стабілізатором і запобіжником від вибуху. Вони стримували як крайній лівий радикалізм, так і крайні праві небезпечні експерименти. Саме тому консерватизм часто конфліктує з популізмом. Консерватизм спирається на інституції і довгострокову відповідальність, тоді як популізм – на швидкі рішення і емоції. У багатьох країнах саме консерватори виступають опонентами популістичних експериментів.

6. Консерватизм не лише захист бізнесу, а – соціальна політика

Існує стереотип, що консерватизм – це лише про ринок і мінімальну державу. Але історія показує інше: той же Бісмарк або сучасні європейські партії доводять, що консервативна політика може включати сильні соціальні програми, якщо вони зміцнюють стабільність суспільства. І саме консервативна ХДС/ХСС в Німеччині почали будувати соціальну ринкову економіку – модель, за якої людина ніколи не опиниться бідною чи голодною на вулиці, бо держава подбає про добробут громадянина.

7. Консерватизм – єдина ідеологія без “казок про світле майбутнє”

На відміну від інших ідеологій, які будують грандіозні й утопічні картини майбутнього про всезагальну рівність і справедливість, консерватизм пропонує стриманіший і реалістичніший підхід. “Консервативне майбутнє” – це не стрибок у невідоме, а обережне продовження теперішнього. Основний акцент робиться на стабільності, зростанні добробуту, зміцненні моралі та підтримці порядку. І саме в цьому – головна відмінність: консерватизм не обіцяє ідеального світу, він пропонує зробити реальний світ трохи кращим, не ризикуючи зруйнувати його основу.

8. Консерватизм – єдиний не прагне зробити людину ідеальною

Консерватори прямо заявляють, що людина – недосконала і грішна істота, тому не треба заганяти її в рамки нездійсненних ідеалів. Консерватори не прагнуть нав’язати людині ані образ ідеального пролетарія, який здасть батька до НКВС за мішок пшениці, ані супер-толерантного громадянина, котрий палко підтримує всі ліберальні ідеї, які з’являються немов гриби після дощу і намагаються змінити суспільні погляди на стать, націю, віру, історію та ідентичність.

9. Консерватизм – ідеологія української незалежності

Де-факто, саме консерватори здобули українську державу в 1991 році. Політична сила, без якої незалежність би не настала – Народний Рух України на чолі з В’ячеславом Чорноволом спирався на принципи консерватизму. Передусім – пріоритет національної ідентичності, повагу до історичної традиції, захист мови та культури, а також глибоке вкорінення в християнській етиці. Для діячів Руху незалежність України була не лише політичним проєктом, а моральним обов’язком перед попередніми поколіннями і майбутнім нації.

10. У ХХІ століття консерватизм переживає нову хвилю піднесення

Глобалізація, міграція, культурні зміни викликали запит на національну ідентичність і стабільність. Це повернуло інтерес до консервативних ідей у багатьох країнах – від США до Європи. Люди шукають баланс між відкритістю і збереженням власної культурної основи. Сьогодні консерватори перемогли і в найбагатшій країні світу – США, і в найбагатшій країні Європи – Німеччині. Це значущі висновки та орієнтири, котрі варто враховувати й українцям.

Консерватизм — це не просто про традиції чи минуле. Це про відповідальність за майбутнє через розуміння минулого. Він не заперечує зміни, але вимагає, щоб вони були осмисленими і не руйнували основ суспільства. Саме тому ця ідеологія залишається впливовою і сьогодні: у світі швидких трансформацій вона пропонує те, чого часто бракує – стабільність, тяглість і здоровий запобіжник від радикальних експериментів.

Автор: Валерій Майданюк

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Ідеологія незалежності: як консерватори здобули українську державу

від Майданюк Валерій

Консервативні цінності були визначальними для витоків української незалежності. У масовій свідомості цей факт часто розмивається або підмінюється загальними формулами про «демократичний рух», однак ядро українського визвольного процесу кінця 1980-х – початку 1990-х років було значною мірою консервативним за своїм світоглядом, цінностями та політичною культурою.

Політична сила, без якої незалежність би не настала – Народний Рух України на чолі з В’ячеславом Чорноволом був не просто національно-демократичним об’єднанням, а формуванням, яке у своїй суті спиралося на принципи консерватизму. Йдеться передусім про пріоритет національної ідентичності, повагу до історичної традиції, захист мови та культури, а також глибоке вкорінення в християнській етиці. Для діячів Руху незалежність України була не лише політичним проєктом, а моральним обов’язком перед попередніми поколіннями і майбутнім нації.

Серед провідних ідей Руху та його лідерів варто виділити кілька ключових.

  • По-перше, це утвердження української державності як найвищої політичної цінності.
  • По-друге, опора на традиційні суспільні інститути – родину, громаду, церкву.
  • По-третє, неприйняття радикальних соціальних експериментів і недовіра до утопічних ідеологій, які руйнують природний суспільний порядок.
  • По-четверте, ідея відповідальності особи перед суспільством і державою, що є фундаментальною для консервативного світогляду.

Такі національно-демократичні партії, як Народний Рух України, а згодом Українська народна партія Юрія Костенка та Республіканська партія Левка Лук’яненка, були чітко вираженими консервативними силами. Вони стояли на міцній християнсько-демократичній платформі, де поєднувалися політичний прагматизм із моральними орієнтирами. Їх об’єднувало визнання національних цінностей і християнського морального устрою як базових засад державного життя. Тоді їх називали націонал-демократами. Але світова політична наука не оперує таким ідеологічним терміном. За політичними поглядами ідеї рухівців відповідають саме консерватизму.

У ширшому контексті консерватизм і християнська демократія часто виступають як взаємодоповнювальні або навіть взаємозамінні ідеології. У країнах із сильною консервативною традицією, як-от США чи Велика Британія, християнсько-демократичний електорат підтримує консерваторів. У Німеччині ж консервативний виборець голосує за ХДС/ХСС, які прямо апелюють до християнсько-демократичної спадщини. В Україні саме Народний Рух уособлював подібний тип ідеологічного синтезу.

Однак уже в другій половині 1990-х років українські консервативні  сили почали втрачати вплив. На політичну арену дедалі активніше виходили політики, орієнтовані не на ідейні принципи, а на меркантильні інтереси та популістську риторику. Поступово першість перейшла до популістських проєктів, які експлуатували соціал-демократичні гасла: обіцянки загального добробуту, зростання соціальних видатків, всебічної опіки держави над громадянами. Така політика часто підміняла відповідальність короткостроковими електоральними вигодами.

Ідеї консерватизму та християнської демократії ще певний час зберігалися в середовищі партій блоку «Наша Україна», але цей період виявився нетривалим. Згодом українська політика остаточно втратила потужну ідеологічну консервативну опору. Консерватизм та християнську демократію задекларувала як свою ідейну платформу «Європейська Солідарність» Петра Порошенка. Але її суспільна підтримка виявилася невеликою. Особливо коли суспільство звертало увагу на скандали часів правління 5-го президента, а не на ідеологію.

Сьогодні в Україні фактично немає впливової консервативної партії загальнонаціонального масштабу. Водночас існує значний потенціал для її формування. Значна частина українського суспільства не поділяє ліберальних цінностей у їх радикальному вигляді, натомість зберігає прихильність до традиційних, релігійних і національних орієнтирів.

Окремим фактором є війна та перспектива тривалого протистояння з Росією. Наявність великої кількості військових, які традиційно є носіями консервативних установок, патріотизму, порядку,  – також впливає на суспільні настрої. Геополітична нестабільність і безпекові виклики не сприяють поширенню абстрактних ліберальних ідей толерантності, зокрема – до російської  мовної та національної меншини. Натомість підсилюють запит на цінності національної єдності, сили держави, віри, морального порядку.

У такі періоди історії суспільства природно повертаються до консервативних основ – патріотизму, мужності, відповідальності, релігійної та культурної ідентичності. Україна не є винятком із цього правила.

Консервативні сили стояли біля витоків української незалежності. І сьогодні, в умовах нових викликів і загроз, вони мають шанс знову відіграти ключову роль вже у війні за незалежність. І цього разу не лише у здобутті, а й у збереженні та зміцненні української державності.

Автор: Валерій Майданюк

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Від Великого Бурлука до Лаври: як Росія веде війну проти української пам’яті та християнської спадщини

від Майданюк Валерій


7 квітня 2026 року Росія знищила садибу Донців-Захаржевських у Великому Бурлуку на Харківщині. За даними місцевої влади та ДСНС, у пам’ятку архітектури XIX століття влучили два безпілотники типу «Шахед», після чого вогонь охопив близько 2 тисяч квадратних метрів дерев’яної споруди. Йшлося не про випадкову стару будівлю, а про об’єкт культурної спадщини місцевого значення, пов’язаний з історією слобідського старшинського роду Донців-Захаржевських, із місцевою пам’яттю про Григорія Сковороду, а також із легендою про «дощечки» «Велесової книги», яку самі джерела подають саме як дискусійний сюжет, а не беззаперечний факт.
Ця втрата має не лише символічний, а й унікальний архітектурний вимір. Харківський архітектор Віктор Дворніков назвав садибу останнім дерев’яним маєтком такого масштабу на Харківщині, що зберігся в автентичному вигляді. Суспільне також нагадує, що будинок був узятий під охорону ще у 1972 році, а у 2008-му його внесли до переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації. Тобто удар прийшовся не просто по старій дерев’яній будівлі, а по захищеному об’єкту історичної пам’яті, який давно мав офіційний статус і чітко вписувався в український культурний ландшафт.

Саме тому Великий Бурлук слід розглядати не як поодинокий епізод, а як частину довгої кампанії. Станом на 25 березня 2026 року UNESCO незалежно підтвердило пошкодження 525 культурних об’єктів в Україні, серед них 153 релігійні споруди, 275 будівель історичного та мистецького значення, 39 музеїв, 33 пам’ятники, 20 бібліотек, 4 археологічні об’єкти та 1 архів. Водночас сама UNESCO окремо пояснює, що її цифри формуються шляхом перехресної перевірки інцидентів із кількома надійними джерелами, тобто це радше консервативний мінімум, ніж повна картина.

На цьому тлі уряд України 8 березня 2026 року повідомляв уже про 1 707 пошкоджених або зруйнованих об’єктів культурної спадщини та 2 503 об’єкти культурної інфраструктури, з яких 558 були знищені повністю. Різниця між цими цифрами не заперечує масштаб злочину, а лише показує, наскільки обережною є міжнародна верифікація і наскільки ширшими є національні дані про втрати.

Великий Бурлук особливо болісно вписується в цю послідовність тому, що Харківщина вже пережила один із найгучніших ударів по українській філософській та духовній спадщині. 7 травня 2022 року російський снаряд влучив у дах Національного літературно-меморіального музею Григорія Сковороди в Сковородинівці, і будівлю фактично було знищено. У зверненні того ж дня президент України прямо наголосив на абсурдності самого факту: російська армія випустила ракету, щоб знищити музей філософа XVIII століття, який учив людей християнському ставленню до життя та самопізнанню. Випадковістю такий вибір цілі назвати дедалі важче.

Далі були Одеса, Київ, Львів. UNESCO документує, що Спасо-Преображенський собор в Одесі, розташований у межах об’єкта всесвітньої спадщини «Історичний центр Одеси», був тяжко пошкоджений ракетним ударом 23 липня 2023 року. У січні 2026 року, за повідомленням уряду України, були пошкоджені об’єкти Національного заповідника «Києво-Печерська лавра», а 24 березня 2026 року удари зачепили будівлю біля Бернардинського монастиря в межах об’єкта всесвітньої спадщини у Львові. У відповідь UNESCO нагадало очевидне: культурна спадщина захищена Гаазькою конвенцією 1954 року та Конвенцією про всесвітню спадщину 1972 року, а сторони конфлікту зобов’язані утримуватися від будь-яких дій, що завдають їй шкоди. Коли під ударом опиняються Лавра, собор, монастир і старовинна слобожанська садиба, говорити про «супутню шкоду» стає дедалі менш переконливо.

Міжнародне гуманітарне право формулює це ще жорсткіше. За звичаєвим правом війни, узагальненим ICRC, навмисне спрямування атак проти будівель, присвячених релігії, освіті, мистецтву, науці або історичних пам’яток, є воєнним злочином.

Те саме закріплено і в Римському статуті Міжнародного кримінального суду. Отже, питання тут не лише моральне чи емоційне. Якщо удари наносяться свідомо по об’єктах, які мають духовне, історичне або мистецьке значення і не є військовими цілями, це входить у площину міжнародної кримінально-правової відповідальності.

Але війна проти духовності — це не тільки війна проти каменю, дерева й штукатурки. В оприлюдненому 2 квітня 2026 року зверненні, підписаному релігійними діячами та науковцями, Українська греко-католицька церква навела дані, що станом на кінець 2025 року внаслідок російської агресії в Україні було пошкоджено або зруйновано 737 місць поклоніння, а 67 священнослужителів різних конфесій загинули. Додатково USCIRF фіксує, що у 2024 році та в першій половині 2025 року російська влада переслідувала представників «нетрадиційних» релігійних груп як у самій Росії, так і на окупованих територіях України. Тобто йдеться не лише про руйнування церковних мурів, а й про системний тиск на саме право вірити, молитися і жити поза імперською ідеологією.

На цьому тлі особливо промовисто звучить російська риторика про «традиційні цінності». В інтерв’ю «Коммерсанту» директор Ермітажу Михайло Піотровський, пояснюючи передачу музейних реліквій РПЦ, сказав, що в сучасній Росії «ритуальное значение важнее, чем художественное». Це надзвичайно точна формула російської державної «духовності»: не жива віра, не благоговіння перед спадщиною, не відповідальність за святиню, а ритуалізована демонстрація сакральності, підпорядкована державі. Саме тому Росія може одночасно гратися в охорону «святинь» у себе вдома й спалювати музеї, садиби, собори та монастирі в Україні.

У Великому Бурлуку згоріла не просто стара деревина. Там горіла тяглість української Слобожанщини — пам’ять про рід, про місце, про філософа, про культуру, яка пережила імперії, революції та дві світові війни, але знову стала мішенню для російської зброї.

І коли такі удари лягають в один ряд із музеєм Сковороди, одеським собором, Києво-Печерською лаврою та об’єктами всесвітньої спадщини у Львові, дедалі важче уникнути висновку: Росія воює не лише проти української держави. Вона воює проти української пам’яті, проти християнської спадщини і проти самої можливості українців залишатися собою.

Автор: Юрій Гончаренко

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Аналітика

Неокони: ідеологія і вплив у добу Трампа

від Майданюк Валерій

Вони були архітекторами воєн США і головними «яструбами» Вашингтона. Їх називають найзатятішими ворогами Кремля у США.  Неоконсерватори хочуть більш рішучих дій і не бояться говорити про поразку Росії. А Україну неоконсерватори вважають ключовим фронтом глобального протистояння зі злом. Сьогодні їхні прогнози виглядають дедалі реальнішими. І питання лише в тому – чи дослухається до них Америка зараз?

Американський консерватизм ніколи не був однорідним. У його межах співіснують різні течії – від традиціоналістів і релігійних консерваторів до лібертаріанців й ізоляціоністів. У базовому політичному сенсі консерватори виступають за обмеження ролі федерального уряду, вільний ринок, зниження податків і дерегуляцію, а також підтримку традиційних цінностей і релігійної етики.

Проте саме у сфері зовнішньої політики розбіжності стають найбільш помітними. Неоконсерватори – або «неокони» – сформувалися як окрема течія ще в другій половині ХХ століття. Історично частина неоконсерваторів походила з Демократичної партії, де вони представляли її праве крило. Багато з них походили з колишніх ліберальних або навіть лівих кіл, але розчарувалися в пацифізмі та ставленні демократів до СРСР. Вони поступово перейшли до Республіканської партії – особливо в епоху Рональда Рейгана. Тоді коли їхні ідеї – жорстка антирадянська політика і просування демократії – стали мейнстрімом.

Головна відмінність неоконів від інших консерваторів – їхній підхід до ролі США у світі. Якщо значна частина правих виступає за обмеження зовнішнього втручання, то неоконсерватори дотримуються протилежної логіки.

Їхні основні ідейні риси:

  • підтримка активної глобальної ролі США – аж до військового втручання;
  • просування демократії у світі як стратегічної мети;
  • переконання, що американська сила – це інструмент стабільності;
  • жорстка позиція щодо авторитарних режимів – Росії, Ірану, Китаю;
  • підтримка сильного військово-промислового комплексу.

Саме неоконсерватори були ідеологами багатьох рішень початку 2000-х років, зокрема війни в Іраку. Вони вважали, що повалення диктатур і встановлення демократичних режимів відповідає як моральним принципам, так і стратегічним інтересам США.

Тоді як палеоконсерватори та частина трампістів виступають за ізоляціонізм – мінімальне втручання у зовнішні конфлікти та концентрацію на внутрішніх проблемах. Лібертаріанці взагалі скептично ставляться до будь-яких військових операцій за кордоном. У цьому сенсі неоконсерватори – це радше «глобалісти» в межах правого спектра. Вони переконані, що відхід США зі світової арени створює вакуум, який заповнюють авторитарні держави. Саме ця суперечність стала особливо гострою після приходу Дональда Трампа.

Ідеологи неоконсерватизму сьогодні

У політичному спектрі США неоконсерватори традиційно вважаються одними з найжорсткіших критиків Росії. Їх часто називають «яструбами» – політиками та інтелектуалами, які виступають за активну, наступальну зовнішню політику і не бояться застосування сили. Саме в їхньому середовищі сформувалося бачення Росії як головної стратегічної загрози для Заходу.

Цю позицію яскраво уособлював сенатор Джон Маккейн – один із найбільших друзів України в американській політиці. За своїми поглядами і риторикою він був близький до неоконсервативного табору, послідовно виступав за стримування Росії і підтримку демократичних рухів у Східній Європі.

Попри втрату частини політичного впливу, неоконсерватори залишаються активними у публічному просторі. Серед ключових фігур: Джон Подгорець, Вільям Крістол, Роберт Каган – інтелектуали і публіцисти, які формують зовнішньополітичний дискурс у США.

Більшість із них займає різко критичну позицію щодо Дональда Трампа. Вони розглядають трампізм як відхід від традиційної ролі Америки у світі і навіть як ознаку глибокої кризи Республіканської партії. На їхню думку, ізоляціоністські тенденції підривають глобальне лідерство США і створюють можливості для авторитарних режимів.

У сучасній Республіканській партії, яка значною мірою трансформувалася під впливом Трампа, неоконсерваторів дедалі частіше сприймають як «стару гвардію», що втратила домінуючі позиції.

Найбільший вплив неоконсерватори мали після терактів 11 вересня 2001 року. Саме тоді їхні ідеї про необхідність активного втручання США у світову політику стали основою для рішень адміністрації Джорджа Буша-молодшого. Вони були серед головних ідеологів війни в Іраку, вважаючи, що повалення авторитарних режимів сприятиме поширенню демократії. Однак після складних наслідків цієї кампанії їхній авторитет похитнувся, а вплив – зменшився.

Україна як принципове питання

Для неоконсерваторів підтримка України – не просто елемент політики, а питання принципу. Вони розглядають війну як частину глобального протистояння між демократіями і авторитарними режимами.

У цьому контексті Росія сприймається як загроза номер один. У риториці неоконів вона постає як деструктивна сила, яку потрібно стримувати і послаблювати. Деякі з них прямо говорять про необхідність «деконструкції» російської імперської моделі як умови стабільності у Європі. Неоконсерватори також критикували адміністрацію Джо Байдена за недостатньо рішучі дії на підтримку України. На їхню думку, більш швидке і масштабне постачання зброї могло б змінити хід війни.

Як зазначає історик Євген Мочалов, неоконсерватори – це ті самі політичні «яструби», які свого часу зробили адміністрації Рейгана і Буша-молодшого жорсткими та рішучими у зовнішній політиці. Сьогодні нове покоління неоконів уже не має колишнього впливу, але активно працює над збереженням і розширенням підтримки України.

Конфлікт із трампізмом

Значна частина цього середовища виступала проти висунення Трампа ще на етапі праймеріз і надалі залишалася його опонентами. Якщо неокони вважають, що США повинні активно формувати світовий порядок, то трампізм тяжіє до ізоляціонізму і прагматизму. У цьому сенсі неоконсерватори бачать у трампізмі не просто політичну альтернативу, а ознаку деградації республіканської зовнішньої політики.

Через це багато класичних неоконсерваторів дистанціювалися від нього ще під час кампанії 2016 року. Частина з них навіть підтримала демократів або зайняла нейтральну позицію. Політичний феномен Трампа значною мірою базувався на критиці традиційної зовнішньої політики США. Його гасло «America First» фактично заперечувало ключові принципи неоконсерватизму.

Трамп неодноразово критикував витрати на союзників по НАТО, спроби «експорту демократії», і, як не парадоксально – «нескінченні війни» на Близькому Сході. Втім, ситуація не є чорно-білою. Попри риторику, у різні періоди в адміністрації Трампа працювали люди з неоконсервативними поглядами.

Попри втрату впливу після Іраку і трансформацію Республіканської партії, неоконсерватори залишаються важливим інтелектуальним і політичним фактором. Глобальні кризи – війна Росії проти України, напруження у відносинах із Китаєм, нестабільність на Близькому Сході – знову роблять їхні аргументи актуальними.

І хоча сьогодні вони не визначають політику США так, як це було раніше, саме неоконсерватори залишаються тією силою, яка найбільш послідовно виступає за жорстке стримування Росії і максимальну підтримку України. У разі їхнього повернення до реального впливу, американська зовнішня політика може знову стати значно більш рішучою і наступальною.

До прикладу Ліндсі Грем – послідовний прихильник жорсткої зовнішньої політики і підтримки України, чимало висловлював саме неоконсервативних ідей. Зокрема Грем наголошує, що США витратили сотні мільярдів на Холодну війну і не перемогли Росію. А Україна за значно менші гроші перемолола вже левову частину російської армії.

Республіканська партія переживає ідеологічну трансформацію. Усередині неї триває боротьба між різними баченнями ролі США у світі – від ізоляціонізму до глобального лідерства. Неоконсерватори залишаються важливою частиною цієї дискусії. Вони наполягають, що відступ Америки лише підштовхне агресивні режими до нових дій. Їхні опоненти вважають, що саме надмірна активність США призвела до виснаження ресурсів і довготривалих конфліктів. Який із цих підходів переможе – значною мірою визначить не лише майбутнє Республіканської партії, а й глобальний баланс сил у найближчі роки.

Автор: Валерій Майданюк

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Важливе

Форум Українського Християнського Руху: курс на єдність і духовне відновлення України

від Майданюк Валерій

Російська агресія та внутрішні воєнні виклики стали важким випробуванням для українського суспільства. І насамперед – духовна стійкість та віра в значення і цілі нашої боротьби здатні підсилити психологічну міцність нації і допомогти вистояти проти переважаючого ворога. Як цього досягти і як зміцнити духовну силу українців, обговорили 20 березня цього року в столиці України на інавгураційному форумі Українського Християнського Руху – платформи, яка об’єднує два ключові духовно-інформаційні сегменти – церкви та громадські об’єднання, котрі впродовж війни відіграють величезну роль у волонтерській та духовній підтримці країни.

Платформа Українського Християнського Руху була створена у квітні 2025 року на спільній зустрічі представників Наради Християнських Церков України та громадських організацій як відповідь на необхідність мобілізації суспільства на виклики сьогодення та потреби духовної допомоги і відновлення. Пріоритетною метою цьогорічного форуму стала саме координація зусиль церков і громадянського суспільства та пошук шляхів вирішення духовних і психологічних криз крізь призму християнських цінностей.

Форум об’єднав близько 300 учасників – представників церков, громадянського суспільства, експертів і науковців. Показово, що третину учасників склала молодь віком до 30 років, що підкреслює зацікавленість нового покоління у формуванні ціннісного майбутнього країни.

Заявлена мета Форуму – створення постійного майданчика для обговорення актуальних потреб українського суспільства крізь призму духовних цінностей, а також координації й співпраці за найвагомішими духовними напрямками: підтримка сім’ї та захист життя, капеланство, збереження моральних вартостей, і особливо – міжнародна адвокація України.

Серед ключових спікерів форуму Українського Християнського Руху виступили провідні представники українських церков, християнських організацій та об’єднань, котрі акцентують на духовних, традиційних і патріотичних цінностях. Зокрема: глава УГКЦ Святослав Шевчук, єпископ ПЦУ Єфрем (Хом’як), єпископ РКЦ Віталій Кривицький, релігійні лідери різних конфесій.

З фундаментальними доповідями виступили голова Української асоціації релігієзнавців, професор Людмила Филипович, яка представила огляд «Суспільний запит до церкви в Україні», а також голова правління «Консервативна Платформа» Юрій Гончаренко, який  в рамках секції «Адвокація України та діаспора» наголосив на важливості події, на якій уперше для реалізації спільних цілей об’єдналися не лише представники всіх християнських конфесій, а й профільні громадські організації.

Ключовим результатом форуму стало ухвалення підсумкової Резолюції під назвою «Християнська єдність на шляху до національного відродження України». У документі наголошується, що українське суспільство переживає переломний момент, а відповідальність церков і християнських спільнот за майбутнє держави суттєво зростає. Учасники заявили про пріоритет єдності понад конфесійними відмінностями та готовність до співпраці задля духовного відновлення країни в умовах війни та глобальних трансформацій. Вагомим пунктом резолюції було зазначено усвідомлення різноманітності не як перешкоди, а як дару.

Учасники підкреслили важливість єдності попри конфесійну різноманітність і домовилися об’єднувати зусилля у семи ключових сферах: підтримка сім’ї та захист життя, розвиток християнської освіти, соціальне служіння, капеланство і турбота про ментальне здоров’я, утвердження права і моралі, міжнародна адвокація України та розвиток творчості.

Подібні заяви є революційними для середовища релігійних структур та організацій, котрі часто конкурували на ґрунті конфесійних поділів, зокрема й в Україні за роки незалежності. І формують підстави для міцних духовних основ української боротьби за незалежність, для якої духовна єдність є вагомою передумовою національної згуртованості та підвищення рівня стійкості українського суспільства.

Окремо було наголошено, що Український Християнський Рух має стати простором взаємодії між церковними інституціями та громадськими ініціативами, формуючи новий рівень партнерства для впливу на суспільні процеси і державотворення.

«Сучасні виклики вимагають зрілих партнерств, здатних нести християнські цінності в усі сфери життя та бути активними учасниками націє- та державотворення. Прагнемо будувати співпрацю на засадах взаємоповаги, братерства та усвідомлення сили єдності», – наголошено у резолюції Українського Християнського Руху.

В нашій історії українська боротьба за незалежність часто програвала через суспільні, релігійні та духовні розколи. Але перемагала за умов ідейної та насамперед – духовної єдності, коли Україна ставилася вище інших конфесійних ідентичностей.

Автор: Валерій Майданюк

FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberEmail
Новіші
Старіші
Close