Консерватизм є чи не єдиною ідеологією, котра не ідеалізує людину, не намагається зробити з неї ідеального громадянина і не примушує суспільство силою бути досконалим.

Консерватори керуються принципом недосконалості людської природи, усвідомлюють, що кожній людині притаманні якісь недоліки, пристрасті та гріхи і ставляться до цього з розумінням, не шукаючи бездоганності. Фраза «навіть на Сонці є плями» для консерваторів не лише про небесне світило. Комуністи намагалися примусити людей бути безкорисними, самовіддано працювати в комсомольських загонах за сухпайок і мріяти про успіхи соціалізму. А коли у них не виходило і в СРСР була і корупція, і фарцовщики, і спекулянти, і злочинність, і підлабузництво. І тоді комуністичні ідеалісти намагалися перевиховати людей репресіями, голодоморами і «гулагами».

Сучасні ліво-ліберали та лівацькі рухи борються з тим, що вони самі вважають латентними чи явними проявами нетолерантності, цензурують мову на hate speech, борються за правильне вживання фемінітивів і палко ненавидять тих, хто ніяк не може усвідомити важливості їхніх ідей. І все одно дослідження фіксують, що в жодній країні світу 100% населення не стало толерантним, рівним та інклюзивним. Навіть в Данії та Швеції – країнах, котрі вважаються флагманами торжества фемінізму, гендерні експерти стверджують, що права жінок захищені лише на 80-90 %. Немає чомусь в цій реальності жодного суспільства, котре досягло того рівня ідеалів толерантності, якого прагнуть ліво-ліберальні активісти.

Ні фашистам, ні екологістам, ні комуністам, ні лібералам досі не вдалося примусити людину припинити бути егоїстичною істотою, позбутися своїх стереотипів та бажань, а почати служити ідеалам сконструйованого ними досконалого суспільства. Дивно, правда?

Такі високі ідеї, пронизані загальнонародним благом, а чомусь все недосяжні.

В США досі  борються з расизмом, у Швеції з патріархатом, в Нідерландах з гомофобією і боротьба досі триває, а кінця їй не видно. Здається, й самі активісти вищезазначених ідеологій не вірять, що їхні ідеї можна реалізувати на 100%, але ніхто вголос про це не казатиме. А якщо людина залишається недосконалою, то й жоден ідеальний суспільний порядок не може бути створений.

Консерватори – єдині, хто не ґвалтує природу людини і не вимагає від громадян бути інклюзивними, різноманітними, толерантними, безкорисними чи відповідати чистоті якоїсь раси. Людство, на думку консерваторів ніколи не стане таким, як його бачать адепти соціальних утопій. А змушувати людей слідувати утопії – означає вбити мільйони «не таких» людей, які не відповідають стандартам утопічності. Ленін і Сталін винищували куркулів, буржуазію та «ворогів народу», в сучасному Ірані намагаються примусити жінок ховатися під чадрами, на Кубі комунізм добудували до загального блекауту і нікого не випускають з «острова свободи».

Консерватори переконані, що найоптимальніше не гнатися за жодними досконалими утопіями, а будувати відносно впорядковане, справедливе і максимально вільне суспільство, в якому не зникнуть бідність, нерівність та несправедливість, але їхні прояви будуть максимально нівельовані справедливим державним та соціальним регулюванням.

Звісно, завжди будуть невдоволені меншини: до прикладу, квадробери можуть бути незадоволені квотою парламентського представництва, а інші можуть скаржитися на недостатню повагу до їхньої ідентичності. Але базові положення Декларації прав і свобод людини є достатніми рамками для людського й суспільного розвитку.

Проводячи розсудливі реформи, суспільство може зберегти та покращити неідеальний, але терпимий порядок. Натомість ті, хто обіцяли досконалість людини та суспільства, перетворили свої країни на руїни та пекло. Консерватизм не примушує людей бути ідеальними і нікого за це не вбиває.

Автор: Валерій Майданюк

Дональд Трамп формує свій урядовий кабінет і підбирає членів команди, котра завтра керуватиме внутрішньою та зовнішньою політикою США. Тож для нас особливо актуально, хто в команді нового господаря Білого дому займатиметься питаннями, пов’язаними з Україною.

Виборча перевага республіканців у Конгресі, Сенаті та в Білому домі дозволяє Трампу отримати повноту влади та свободу у прийнятті рішень та призначенні бажаних претендентів. Кандидатом на пост державного секретаря Трамп обрав сенатора-республіканця від Флориди Марка Рубіо котрий раніше підтримував допомогу Україні й навіть критикував однопартійців за сумніви у продовженні допомоги нашій країні. Новий держсекретар ще має отримати схвалення у Конгресі у січні 2025 року, але з огляду на перевагу республіканців у Сенаті США – його кандидатура має бути проголосована без ускладнень.

Але за останні роки Рубіо висловлював скептичну риторику щодо характеру російсько-української війни, у квітні він не підтримав  закон про виділення 61 млрд доларів на підтримку України. Водночас Рубіо неоднозначно висловився щодо шляхів завершення війни: назвав боротьбу України за незалежність проти російських окупантів «війною, що зайшла в глухий кут».

«Я думаю, що українці були неймовірно хоробрими і сильними, коли протистояли Росії. Але, врешті-решт, те, що ми тут фінансуємо, – це патова війна, і вона повинна бути доведена до кінця. Я думаю, що тут повинен бути здоровий глузд. Не потрібно бути фанатом Владіміра Путіна, щоб хотіти закінчення війни», – сказав Рубіо.

Радником з національної безпеки Трамп вибрав Майкла Вальца, котрий займав жорстку позицію щодо Китаю і РФ. Минулого року  Вальц приїжджав до Києва розкритикував Байдена за повільні темпи поставок, та писав у твіттері, що зброя мала бути в Україні ще до війни, а не на другий рік після її початку. Вальца відносять до «яструбів», котрі вимагають протидіяти Росії та Китаю, вказують, на їхні агресивні наміри щодо Заходу та США, як лідера демократичного світу. З такими кандидатами, зовнішня політика США має шанс стати рішучішою та сильнішою.

На посаду спеціального представника з питань переговорів для «завершення російсько-української війни» Трамп може призначити кадрового дипломата Браяна Гука, котрого називають «яструбом» та критиком Ірану. 56-річний Браян Гук – юрист за освітою, працював у республіканських адміністраціях Джорджа Буша-молодшого та Дональда Трампа. Гук відповідав за іранський напрямок: був керівником міжвідомчої групи з координації санкцій, підтримував вихід із іранської ядерної угоди та операцію з ліквідації іранського генерала Касема Сулеймані. Наразі повноваження спецпредставника США не є чітко визначеними, але преса стверджує, що головним завданням такого потенційного призначення є виконання обіцянки Трампа щодо швидкого завершення війни.

Водночас проблемним моментом кадрової політики Трампа стала ініціатива призначення директоркою Національної розвідки Тулсі Габбард – політичної діячки та колишньої офіцерки резерву американської армії, котра повторювала російську пропаганду. У 2022 році вона вийшла з Демократичної партії, назвала її «елітарною кабалою розпалювачів війни» і за місяць до президентських виборів долучилася до республіканців.

Тулсі Габбард відома своєю позицією проти надання  нашій країні військової допомоги.  Ба, більше – у 2022 році Центр протидії дезінформації при РНБО заявляв, що Тулсі Габбард працює на іноземну аудиторію за гроші Кремля. До прикладу, вона заявляла, що «США винні у військовій агресії» Росії, «провокували» агресора багато років, а «панівна еліта Вашингтона руками українців хоче вбити якомога більше росіян».

В ефірі американського телеканалу Fox News, який підтримує Трампа, Тулсі Габбард поширювала російські пропагандистські тези про зброю масового знищення в біолабораторіях України. У 2018 році Габбард звинуватила Польщу та Україну в антисемітизмі, звеличуванні нацизму та запереченні Голокосту.  Хоча Асоціація єврейських громад (ВААД)  відкинула ці звинувачення й назвала  слова Габбард «антиукраїнською дифамацією», яку використовують росіяни.

Габбард навіть таємно зустрічалась із сирійським диктатором Башаром Асадом, зустріч з яким назвала «місією зі встановлення фактів» та відмовилась назвати Асада військовим злочинцем. Призначення такої кандидатки у розвідку є серйозною проблемою для успішного протистояння з російським агресором, якщо Трамп не змінить свій вибір, або Габбард не змінить своєї позиції.

Нова потенційна команда адміністрації Дональда Трампа, котра ще потребує затвердження в Капітолії формується з кандидатур, котрі не у всьому одностайні щодо візії зовнішньої політики США. Частина трампівських кандидатів займають цілком правильну, консервативну й прозахідну позицію, декотрі хочуть найшвидшого закінчення війни, а дехто помічений у поширенні російської пропаганди, якщо тільки це не можна списати на популістичну риторику заради рейтинговості. Але хто б не працював у американському Держдепі, визначальний вплив на перебіг нашої боротьби за незалежність залежить від ЗСУ, кризових здібностей діючої української влади та стійкості української нації.

Автор: Валерій Майданюк

Нещодавня урядова криза в Німеччині може знову повернути владу християнським демократам, котрі залишилися найпопулярнішою партією в країні.

Де-факто трипартійна правляча коаліція ФРН на базі есдеків, зелених та вільних демократів припинила своє існування, після того, як канцлер Олаф Шольц оголосив, що звільнить «вільного демократа» міністра фінансів Крістіана Лінднера через постійні розбіжності щодо витрат та економічних реформ. «Світлофорна» коаліція, котру назвали так за головними кольорами партій – червоний (соціал-демократи), зелений (і так зрозуміло) та жовтий (вільні демократи) припиняє своє існування.

Розбіжності в коаліції виникли через позицію міністра фінансів від «Вільних демократів» Лінднера, яких наполягав, щоб уряд дотримувався економії коштів знижував податки, в той час як «есдеки» хотіли зберегти соціальні витрати та надавати німецькій промисловості підтримку за допомогою економічних стимулів. Лінднер вимагав ліберальних економічних реформ, зниження податків, згортання кліматичної політики задля стимулювання економічного зростання, але такі положення суперечили політиці Зелених та СДП. Канцлер Шольц виявляв невдоволення таким підходом міністра фінансів й критикував його «ощадливість» щодо допомоги Україні, але Ліндер відмовлявся, «порушити присягу».

Звільнення міністра фінансів виводить Вільну демократичну партію з урядової коаліції і змушує канцлера Шольца оголосити вотум довіри у парламенті, який має відбутися 15 січня. Якщо діючий канцлер програє це голосування – а конкуруючі партії та «Вільні демократи» навряд чи підтримають урядову політику, то дострокові вибори відбудуться вже у березні 2025 року.

Також зберігається можливість, що протягом 21 дня парламентські партії сформують нову більшість, урядова коаліція залучить до партнерства іншу партію і депутати затвердять нового  канцлера.

Враховуючи, що партія «Вільних демократів» зараз має рейтинг близько 4 %, що не дозволяє їй пройти до Бундестагу, парламентське майбутнє німецьких лібералів залишається під знаком питання.

Дострокові вибори, з великою ймовірністю приведуть до влади новий уряд на чолі з ХДС/ХСС, який наразі лідирує в соціологічних з великим відривом.  За останні роки німецькі християнські демократи перейшли на більш правоцентритські позиції у питанні міграції, а також виступили за надання Україні більшої військової допомоги.

Автор: Валерій Майданюк

Перемога на президентських виборах у СШП Дональда Трампа може повернути ідеологічний вектор західних держав з ліво-ліберального до більш центристського.

За останні роки на Заході панувала переважно ліво-ліберальна ідеологічна повістка, через що західні цінності у світі почалися сприйматися з упередженнями. Впливове видання The Economist констатує, що помітна дедалі більше розходження в цінностях між Заходом і рештою світу, а західні цінності вже не вважаються такими прогресивними, як раніше.

Ще два десятиліття тому жителі Азії чи Африки захоплювалися західною рівністю, повагою до прав людини, демократією, були приголомшені тим, що на Заході жінки мають право самі вибирати, за кого виходити заміж. Захід ніс прогрес, справедливість, руйнував забобони. А сьогодні більшість топових тем у західних медіа викликають нерозуміння і навіть глузування серед індійців, арабів чи африканців. «Чоловік, у жіночій сукні зайняв посаду в Міністерстві енергетики США», «Чи можуть трансгендери відвідувати жіночі туалети та душові?» – такі головні суспільні теми на сторінках BBC, New York Times та інших популярних видань не сприймаються в решті світу і, особливо, в країнах Глобального Півдня, як прогресивні. Важко бути моральним орієнтиром для всього світу, коли західні цінності не для всіх зрозумілі.

Але фактична «монобільшість» республіканців в Сенаті та в Білому домі можуть трохи повернути домінуючу американську і всю західну політичну риторику в більш консервативне русло. Хоча консерватизм Трампа є досить специфічним та межує з радикалізмом та популізмом, в багатьох аспектах його однопартійці декларують захист сімейних, національних цінностей та реальної свободи слова, на противагу лівацьким ініцативам.

Чимало аналітиків стверджують, що перемога Трампа стала електоральною відповіддю на лівацьку риторику Камали Гарріс та демократів про політику ідентичності. А в американському сегменті соцмереж Камалу Гарріс порівнюють з комуністкою та поширюють меми з нею у комуністичному образі. Цьому сприяли декотрі заяви Гарріс про державний контроль над цінами і тд. Американське суспільство відверто втомилося від далекої від традиційної системи цінностей, котрі оголошуються істиною навіть не встигнувши сформуватися та постійно оновлюються дедалі більш лівими ініціативами. Показово, що за Трампа проголосувала навіть більшість латиноамериканців, яких демократи вважали меншиною, котра потребує ліберальної риторики про ідентичність, в той час як вони обрали зрозуміліші для них прагматичні консервативні ідеї.

Цілком ймовірно, що нова адміністрація Трампа може навіть зменшити грантову допомогу американських урядових фундацій, спрямованих на поширення ліво-ліберальних цінностей за кордоном чи навіть розвернути ці структури в «правий бік». Заяви, котрі лунають з табору Трампа щодо заміни низки чиновників на республіканців, можуть призвести й до приходу консерваторів у сферу, котра так багато зробила для поширення лівих цінностей в сучасному світі. Хоча помітним залишатиметься вплив приватних ліберальних фондів та брюссельських фундаційних інституцій, але обрання Трампа здатне сповільнити еволюцію та існуючі темпи поширення їхнього світогляду в планетарному масштабі.

Можна припустити, що Штати у наступні декілька років зменшать оберти популяризації ліберальних цінностей та акцентують на просуванні більш консервативної риторики.

Автор: Валерій Майданюк

Консервативна партія Британії, котра цього року вперше за останні 14 років втратила виборчу перевагу, обрала нову  лідерку.  «Торі» очолила британська депутатка нігерійського походження Кемі Баденох.

Вона стала першою темношкірою жінкою, котра очолила велику політичну партію у Сполученому Королівстві. Баденох обійшла опонента Роберта Дженріка і стала вже шостим лідером «торі» за 9 років, в час, коли партія переживає значну турбулентність. За результатами партійних виборів Баденох отримала 53 806 голосів проти 41 388 голосів за Дженріка і цей результат був з найменшим розривом за всю історію партії.

Прийшовши на зміну експрем’єр-міністру Ріші Сунаку, після поразки на парламентських виборах, Баденох у  промові після обрання, зазначила, що партія має «повернути» симпатії виборців, які голосували за їхніх головних опонентів – лейбористів. За словами нової лідерки консерваторів, партія «торі» повинна визнати, що «зробила помилки» й «порушила стандарти» за останніх 14 років перебування при владі. Такі слова просто мусили прозвучати, адже на дострокових виборах у липні 2024 року Лейбористська партія отримала на 209 більше, ніж на виборах 2019 року. А консерватори здобули лише 121 місце, що на 244 менше, ніж у 2019 році, коли вони мали 365 мандатів.

Кемі Баденох вже давно у британській політиці. Раніше вона була членом парламенту від Північно-Західного Ессексу з 2017 року, де знову була переобрана 2024 року.

З лютого 2023 року по липень 2024 року Баденох була державним секретарем Департаменту бізнесу та торгівлі.

З 2022 року по 4 липня 2024 року обіймала посаду держсекретаря з питань міжнародної торгівлі, а також була міністеркою у справах жінок та рівності в Центрі рівності.

Ще раніше з вересня 2021 року Баденох очолювала державне Міністерство житлового будівництва, громад та місцевого самоврядування. Та мала досвід роботи скарбником казначейства та парламентським заступником держсекретаря в Міністерстві освіти.

Очевидно, британські консерватори намагаються заручитися підтримкою у дедалі більш різноманітному суспільстві намагаючись конкурувати за голоси, котрі цього року перейшли до їхніх лівих опонентів. Чи допоможе їм кандидатура нової лідерки – покаже час і помилки опонентів.

Автор: Валерій Майданюк

З Європи знову пролунала критика щодо «Єдиного телемарафону» в Україні та стурбованість щодо монополії українського телевізійного простору за державою. Але на третій рік війни таке питання ставить щоразу й більша кількість українців.

На початку широкомасштабного вторгнення «Єдиний телемарафон» був потрібним і навіть відіграв важливу стабілізаційну роль. Коли ворог прорвався на території дев’яти областей, коли ми несли втрати, а допомога не приходила, було важливо, щоб нація не бачила всіх масштабів катастрофи, не впала у паніку й не зневірилася. І тоді це допомогло нам оговтатися і дати відсіч.

Якщо пригадати події АТО, коли частина українських телеканалів належали Медведчуку, а більшість критикували будь-які дії влади, сіючи зраду та зневіру, можна лише уявити, як ЗМІ, котрі й без того заради сенсації перебільшують масштаби проблем, подавали б ситуацію російського вторгнення у лютому-березні 2022 року. На початку АТО, частим явищем були навіть такі шокуючі події, як вихід у прямий ефір загальнонаціонального телеканалу бойовиків ДНР, які в найпопулярнішому ток-шоу, через відеозв’язок поширювали власну пропаганду, поки ведучий ввічливо запитував, яка їхня позиція.

Українцям пощастило, що в 2022 році олігархічні телеканали не показували нам «другую точку зрения», де б розповідали про «фашистів» в Україні та цілі «СВО». Тоді, «Телемарафон» захистив українців як від масиву брехливої російської пропаганди, так і від внутрішньої політичної ворожнечі в час, коли варто було консолідуватися.

Але минули роки і «Єдиний телемарафон», в умовах відсутності будь-якої конкуренції, почав «здавати позиції». В силу різних обставин та з огляду на фінансування з боку європейських партнерів, український монополізований телеефір став максимально рафінованим, позбавленим суб’єктивізму власної думки та дещо відмежованим від важливого в часи боротьби за незалежність національного патріотизму.

Замість просвітницьких історичних телепрограм, котрі б показували українцям, як над нашим народом століттями знущалася Москва, замість харизматичних патріотичних спікерів,  замість пізнавальних передач з медіаграмотності і тд, українцям переважно продовжували показувати «розмовляючі голови» – десяток виважено-позитивних та обережних у висловлюваннях експертів по відеозв’язку. А у перервах між ними – кадри вогневої роботи ЗСУ, синьо-жовті прапори, порятунок людей і котиків.

На відміну від приватних телеканалів, котрі можуть транслювати власну й неординарну думку, демократична держава, навіть під час війни, рідко собі може дозволити нетолерантні висловлювання щодо ворога. В результаті, український ефір перетворився на малозмістовний та нейтральний потік інформації казенного, цензурованого характеру, найбільшим «гріхом» якого, стала неефективність.

Дивлячись одноманітний і відверто «беззубий» ефір, який оминає найгостріші суспільні проблеми та переважно показує лише хороше тоді, коли прийшов час показувати людям трішки більше правди, український глядач перейшов в Telegram та You Tube. І саме туди, у вільний та наповнений різноманіттям думок (в тому числі й російською пропагандою) інформаційний простір, спрямував вістря свого удару й наш ворог.

Знаючи, що державне телебачення «всієї правди не каже», українці почали слухати псевдоекспертів, скандальних блогерів, хайпожерів і навіть політичних екстрасенсів, котрі подавали шокуючу, екстравагантну, брехливу, але цікаву інформацію, в той час як «Телемарафон» котрий рік транслював одну й ту саму позитивну синьо-жовту картинку.

Як наслідок, ті приватні телеканали, котрі залишилися в ефірі, демонструють значно живіші й цікавіші сюжети, аніж позбавлені конкуренції й законсервовані державним регулюванням журналісти «Телемарафону». Хотіли як краще, але не знали, де вчасно зупинитися.

Теперішня версія «Єдиних новин» потребує переконливого переформатування, адже такі дефіцитні бюджетні гроші, виділені на «Телемарафон», більше не конвертуються у той початковий вплив на глядача, котрий перейшов від телевізійного солодкого позитиву в інтернет-простір зради і скандалів, котрі підривають стійкість української держави.

Автор: Валерій Майданюк

Економічний успіх та політична стабільність Швейцарії, значною мірою, зумовлені особливостями її політичної системи, в якій чільне місце займають також християнські демократи.

Швейцарська християнсько-демократична народна партія (Christlichdemokratische Volkspartei, CVP) є найменшою з чотирьох учасників правлячої коаліції Швейцарії і є асоційованим членом Європейської народної партії. Партія була заснована в 1912 р. як Швейцарська консервативна партія, й створювалася для представництва швейцарських римо-католиків. До партії також входили представники християнських профспілок.

В наш час партія підтримує залучення релігійних установ та релігійних цінностей для вирішення соціальних проблем, а її політика спрямована на зміцнення родини та допомогу країнам, що розвиваються.

З 1975 по 1983 роки швейцарські християнські демократи були найбільшою партією в країні. Цей період став одним з найважливіших для зміцнення економіки країни та посідання того економічного місця в Європі, котрим Швейцарія сьогодні може похвалитися.

Але з середини 1980-х почалося падіння електоральної підтримки. Вже на початку XXI століття це була найслабша з чотирьох коаліційних партнерів, який формували уряд, а в 2003 р. її представництво у Федеральній раді скоротилося до одного місця.

На виборах 2019 року партію підтримало 275,842 тис виборців, що становить 11.4 % електоральної підтримки. В останні роки спостерігається явне зниження кількості голосів відданих за швейцарських християнських демократів, які ще у 1980-х мали підтримку на рівні 20 %.

Причому втрати помітні навіть у традиційних католицьких округах, де завжди підтримували християнських політиків. Це пов’язано з тим, що молодь у містах більше орієнтується на соціально-ліберальні ідеї, аніж на консервативну християнсько-демократичну риторику. Програш християнсько-демократичного депутата-сенатора у кантоні Фрібур, який навіть називали ««Християнською республікою»,  став причиною початку партійних дебатів щодо доцільності християнської складової у назві партії, що однак, було відхилено більшістю партійних делегатів на партійній конференції у м. Фрауенфельд.

Сьогодні становище християнської демократії характеризується мінливістю і в деяких країнах, де, ще вчора християнські демократи були в опозиції, вони мають високі шанси сформувати уряд. Швейцарія – не виняток.

Автор: Валерій Майданюк

Декілька років тому, українці дивилися шокуючі новини про Північну Корею чи Іран та відмежовано собі думали «добре, це зло нас не стосується». Всі ці знущання над людьми – десь далеко, на іншому краю Азії, в нас – свої проблеми.

Дехто вважав, що якщо ті народи так живуть – отже їм це підходить. Декотрі навіть засуджували США за втручання, критику та погрози військовою інтервенцією в Ірак, Іран чи КНДР. Коли в ході війни в Іраку у пресі з’являлися відомості про можливу американську військову кампанію проти Ірану – деякі українці, особливо ті, котрі були тодішніми жертвами засилля російського телебачення, рішуче критикували можливі спроби Вашингтона «втручатися у внутрішні справи диктаторських режимів. Наші співвітчизники щиро дивувалися: яке діло американцям до того Ірану чи північної Кореї? – Нехай там собі живуть як хочуть, нехай собі казяться! Але минули роки і вони доказилися так, що Україна відчула це на собі.

Іранські безпілотники прилетіли в наші міста, Білорусь надала свою територію та технічні ресурси для вбивства українців, а зазомбовані північнокорейські солдати, під загрозою концтаборів для їхніх родин, прийшли воювати проти української армії. Водночас північнокорейських цивільних рабів привезли до окупованого українського Маріуполя розбирати зруйновані росіянами заводи. Зло, яке здавалося тліло собі десь далеко від нас, прийшло у нашу хату. Якби українці тоді знали що буде, ми б не критикували, а благали б США завдати ударів по Ірану на початку 2000-х. Тоді іранські безпілотники точно не з’явилися б в українському небі в 2022. Світове зло, яке видавалося від нас так далеко і вважалося чужими проблемами, з’явилося на нашій землі і стало нашою проблемою.

Колись деякі українці вважали, що в Білорусі – «порядок» і добрі дороги, й навіть хотіли жити так само. Але природа диктатур корениться у війні – рано чи пізно, кожен диктатор кине свій народ на війну. Війна – це їхній козир для збереження влади. Під гаслами єдності нації перед ворогами, можна без огляду на видимість пристойності, закручувати гайки до скреготу і пасивна більшість вважатиме такі кроки необхідністю. Диктатура, якщо вона проіснувала достатньо довго, завжди передбачає війну. У випадку Білорусі – як не за власним бажанням, то під стиком союзників-диктаторів білорусів можуть невдовзі погнати в м’ясні штурми.

На наших очах на планеті формується нова «Вісь зла», яку можна назвати союзом чи коаліцією диктатур. Їх головною особливістю є поневолення власних народів диктаторськими режимами, задурманення населення пропагандою і використання людей як м’яса для зовнішньої агресії. Кожна країна з цієї Осі є «тюрмою народів» і кожен диктатор пригноблює навіть власну титульну націю.

В цьому, безумовно, є й значна частка провини «гарантів» світового порядку, котрі розповідали бідним країнам про «домашні завдання» з демократії та боротьби з корупцією, бомбили Югославію, Ірак та Лівію, і торгували з Росією та Китаєм, звідки й проросли паростки Третьої світової. Цивілізована світова спільнота «недогледіла», не усвідомила ризиків і вчасно не поставила на місце світових негідників, а зараз ховає голову в пісок, намагаючись не помічати, як їй кидають виклик.

В кожної диктатури є слабке місце – сплеск народного невдоволення, котрий може перерости в революцію й повалення диктатури. Але для звільнення зазомбованих рабів, до того, як вони прийдуть зі зброєю до нас, потрібна колосальна робота. До прикладу, білоруський диктатор Лукашенко цього тижня обурився спробами російських еліт позбавити Білорусь суверенітету і навіть натякнув на війну, якщо таке трапиться. Але з цим потенціалом всередині «Осі диктатур» треба працювати. І поки не помітно, щоб сили, які так багато говорять про права людини, зробили щось вагоме для звільнення більш ніж 1,7 млрд людей в Китаї, Росії, Білорусі, Ірані та Північній Кореї.

Так само, як до недавнього часу українці, мешканці західних країн не підозрюють, що вчасно незнищене та маргіналізоване зло завтра може прийти до них.

Автор: Валерій Майданюк