Консервативна партія Британії, котра цього року вперше за останні 14 років втратила виборчу перевагу, обрала нову  лідерку.  «Торі» очолила британська депутатка нігерійського походження Кемі Баденох.

Вона стала першою темношкірою жінкою, котра очолила велику політичну партію у Сполученому Королівстві. Баденох обійшла опонента Роберта Дженріка і стала вже шостим лідером «торі» за 9 років, в час, коли партія переживає значну турбулентність. За результатами партійних виборів Баденох отримала 53 806 голосів проти 41 388 голосів за Дженріка і цей результат був з найменшим розривом за всю історію партії.

Прийшовши на зміну експрем’єр-міністру Ріші Сунаку, після поразки на парламентських виборах, Баденох у  промові після обрання, зазначила, що партія має «повернути» симпатії виборців, які голосували за їхніх головних опонентів – лейбористів. За словами нової лідерки консерваторів, партія «торі» повинна визнати, що «зробила помилки» й «порушила стандарти» за останніх 14 років перебування при владі. Такі слова просто мусили прозвучати, адже на дострокових виборах у липні 2024 року Лейбористська партія отримала на 209 більше, ніж на виборах 2019 року. А консерватори здобули лише 121 місце, що на 244 менше, ніж у 2019 році, коли вони мали 365 мандатів.

Кемі Баденох вже давно у британській політиці. Раніше вона була членом парламенту від Північно-Західного Ессексу з 2017 року, де знову була переобрана 2024 року.

З лютого 2023 року по липень 2024 року Баденох була державним секретарем Департаменту бізнесу та торгівлі.

З 2022 року по 4 липня 2024 року обіймала посаду держсекретаря з питань міжнародної торгівлі, а також була міністеркою у справах жінок та рівності в Центрі рівності.

Ще раніше з вересня 2021 року Баденох очолювала державне Міністерство житлового будівництва, громад та місцевого самоврядування. Та мала досвід роботи скарбником казначейства та парламентським заступником держсекретаря в Міністерстві освіти.

Очевидно, британські консерватори намагаються заручитися підтримкою у дедалі більш різноманітному суспільстві намагаючись конкурувати за голоси, котрі цього року перейшли до їхніх лівих опонентів. Чи допоможе їм кандидатура нової лідерки – покаже час і помилки опонентів.

Автор: Валерій Майданюк

З Європи знову пролунала критика щодо «Єдиного телемарафону» в Україні та стурбованість щодо монополії українського телевізійного простору за державою. Але на третій рік війни таке питання ставить щоразу й більша кількість українців.

На початку широкомасштабного вторгнення «Єдиний телемарафон» був потрібним і навіть відіграв важливу стабілізаційну роль. Коли ворог прорвався на території дев’яти областей, коли ми несли втрати, а допомога не приходила, було важливо, щоб нація не бачила всіх масштабів катастрофи, не впала у паніку й не зневірилася. І тоді це допомогло нам оговтатися і дати відсіч.

Якщо пригадати події АТО, коли частина українських телеканалів належали Медведчуку, а більшість критикували будь-які дії влади, сіючи зраду та зневіру, можна лише уявити, як ЗМІ, котрі й без того заради сенсації перебільшують масштаби проблем, подавали б ситуацію російського вторгнення у лютому-березні 2022 року. На початку АТО, частим явищем були навіть такі шокуючі події, як вихід у прямий ефір загальнонаціонального телеканалу бойовиків ДНР, які в найпопулярнішому ток-шоу, через відеозв’язок поширювали власну пропаганду, поки ведучий ввічливо запитував, яка їхня позиція.

Українцям пощастило, що в 2022 році олігархічні телеканали не показували нам «другую точку зрения», де б розповідали про «фашистів» в Україні та цілі «СВО». Тоді, «Телемарафон» захистив українців як від масиву брехливої російської пропаганди, так і від внутрішньої політичної ворожнечі в час, коли варто було консолідуватися.

Але минули роки і «Єдиний телемарафон», в умовах відсутності будь-якої конкуренції, почав «здавати позиції». В силу різних обставин та з огляду на фінансування з боку європейських партнерів, український монополізований телеефір став максимально рафінованим, позбавленим суб’єктивізму власної думки та дещо відмежованим від важливого в часи боротьби за незалежність національного патріотизму.

Замість просвітницьких історичних телепрограм, котрі б показували українцям, як над нашим народом століттями знущалася Москва, замість харизматичних патріотичних спікерів,  замість пізнавальних передач з медіаграмотності і тд, українцям переважно продовжували показувати «розмовляючі голови» – десяток виважено-позитивних та обережних у висловлюваннях експертів по відеозв’язку. А у перервах між ними – кадри вогневої роботи ЗСУ, синьо-жовті прапори, порятунок людей і котиків.

На відміну від приватних телеканалів, котрі можуть транслювати власну й неординарну думку, демократична держава, навіть під час війни, рідко собі може дозволити нетолерантні висловлювання щодо ворога. В результаті, український ефір перетворився на малозмістовний та нейтральний потік інформації казенного, цензурованого характеру, найбільшим «гріхом» якого, стала неефективність.

Дивлячись одноманітний і відверто «беззубий» ефір, який оминає найгостріші суспільні проблеми та переважно показує лише хороше тоді, коли прийшов час показувати людям трішки більше правди, український глядач перейшов в Telegram та You Tube. І саме туди, у вільний та наповнений різноманіттям думок (в тому числі й російською пропагандою) інформаційний простір, спрямував вістря свого удару й наш ворог.

Знаючи, що державне телебачення «всієї правди не каже», українці почали слухати псевдоекспертів, скандальних блогерів, хайпожерів і навіть політичних екстрасенсів, котрі подавали шокуючу, екстравагантну, брехливу, але цікаву інформацію, в той час як «Телемарафон» котрий рік транслював одну й ту саму позитивну синьо-жовту картинку.

Як наслідок, ті приватні телеканали, котрі залишилися в ефірі, демонструють значно живіші й цікавіші сюжети, аніж позбавлені конкуренції й законсервовані державним регулюванням журналісти «Телемарафону». Хотіли як краще, але не знали, де вчасно зупинитися.

Теперішня версія «Єдиних новин» потребує переконливого переформатування, адже такі дефіцитні бюджетні гроші, виділені на «Телемарафон», більше не конвертуються у той початковий вплив на глядача, котрий перейшов від телевізійного солодкого позитиву в інтернет-простір зради і скандалів, котрі підривають стійкість української держави.

Автор: Валерій Майданюк

Економічний успіх та політична стабільність Швейцарії, значною мірою, зумовлені особливостями її політичної системи, в якій чільне місце займають також християнські демократи.

Швейцарська християнсько-демократична народна партія (Christlichdemokratische Volkspartei, CVP) є найменшою з чотирьох учасників правлячої коаліції Швейцарії і є асоційованим членом Європейської народної партії. Партія була заснована в 1912 р. як Швейцарська консервативна партія, й створювалася для представництва швейцарських римо-католиків. До партії також входили представники християнських профспілок.

В наш час партія підтримує залучення релігійних установ та релігійних цінностей для вирішення соціальних проблем, а її політика спрямована на зміцнення родини та допомогу країнам, що розвиваються.

З 1975 по 1983 роки швейцарські християнські демократи були найбільшою партією в країні. Цей період став одним з найважливіших для зміцнення економіки країни та посідання того економічного місця в Європі, котрим Швейцарія сьогодні може похвалитися.

Але з середини 1980-х почалося падіння електоральної підтримки. Вже на початку XXI століття це була найслабша з чотирьох коаліційних партнерів, який формували уряд, а в 2003 р. її представництво у Федеральній раді скоротилося до одного місця.

На виборах 2019 року партію підтримало 275,842 тис виборців, що становить 11.4 % електоральної підтримки. В останні роки спостерігається явне зниження кількості голосів відданих за швейцарських християнських демократів, які ще у 1980-х мали підтримку на рівні 20 %.

Причому втрати помітні навіть у традиційних католицьких округах, де завжди підтримували християнських політиків. Це пов’язано з тим, що молодь у містах більше орієнтується на соціально-ліберальні ідеї, аніж на консервативну християнсько-демократичну риторику. Програш християнсько-демократичного депутата-сенатора у кантоні Фрібур, який навіть називали ««Християнською республікою»,  став причиною початку партійних дебатів щодо доцільності християнської складової у назві партії, що однак, було відхилено більшістю партійних делегатів на партійній конференції у м. Фрауенфельд.

Сьогодні становище християнської демократії характеризується мінливістю і в деяких країнах, де, ще вчора християнські демократи були в опозиції, вони мають високі шанси сформувати уряд. Швейцарія – не виняток.

Автор: Валерій Майданюк

Декілька років тому, українці дивилися шокуючі новини про Північну Корею чи Іран та відмежовано собі думали «добре, це зло нас не стосується». Всі ці знущання над людьми – десь далеко, на іншому краю Азії, в нас – свої проблеми.

Дехто вважав, що якщо ті народи так живуть – отже їм це підходить. Декотрі навіть засуджували США за втручання, критику та погрози військовою інтервенцією в Ірак, Іран чи КНДР. Коли в ході війни в Іраку у пресі з’являлися відомості про можливу американську військову кампанію проти Ірану – деякі українці, особливо ті, котрі були тодішніми жертвами засилля російського телебачення, рішуче критикували можливі спроби Вашингтона «втручатися у внутрішні справи диктаторських режимів. Наші співвітчизники щиро дивувалися: яке діло американцям до того Ірану чи північної Кореї? – Нехай там собі живуть як хочуть, нехай собі казяться! Але минули роки і вони доказилися так, що Україна відчула це на собі.

Іранські безпілотники прилетіли в наші міста, Білорусь надала свою територію та технічні ресурси для вбивства українців, а зазомбовані північнокорейські солдати, під загрозою концтаборів для їхніх родин, прийшли воювати проти української армії. Водночас північнокорейських цивільних рабів привезли до окупованого українського Маріуполя розбирати зруйновані росіянами заводи. Зло, яке здавалося тліло собі десь далеко від нас, прийшло у нашу хату. Якби українці тоді знали що буде, ми б не критикували, а благали б США завдати ударів по Ірану на початку 2000-х. Тоді іранські безпілотники точно не з’явилися б в українському небі в 2022. Світове зло, яке видавалося від нас так далеко і вважалося чужими проблемами, з’явилося на нашій землі і стало нашою проблемою.

Колись деякі українці вважали, що в Білорусі – «порядок» і добрі дороги, й навіть хотіли жити так само. Але природа диктатур корениться у війні – рано чи пізно, кожен диктатор кине свій народ на війну. Війна – це їхній козир для збереження влади. Під гаслами єдності нації перед ворогами, можна без огляду на видимість пристойності, закручувати гайки до скреготу і пасивна більшість вважатиме такі кроки необхідністю. Диктатура, якщо вона проіснувала достатньо довго, завжди передбачає війну. У випадку Білорусі – як не за власним бажанням, то під стиком союзників-диктаторів білорусів можуть невдовзі погнати в м’ясні штурми.

На наших очах на планеті формується нова «Вісь зла», яку можна назвати союзом чи коаліцією диктатур. Їх головною особливістю є поневолення власних народів диктаторськими режимами, задурманення населення пропагандою і використання людей як м’яса для зовнішньої агресії. Кожна країна з цієї Осі є «тюрмою народів» і кожен диктатор пригноблює навіть власну титульну націю.

В цьому, безумовно, є й значна частка провини «гарантів» світового порядку, котрі розповідали бідним країнам про «домашні завдання» з демократії та боротьби з корупцією, бомбили Югославію, Ірак та Лівію, і торгували з Росією та Китаєм, звідки й проросли паростки Третьої світової. Цивілізована світова спільнота «недогледіла», не усвідомила ризиків і вчасно не поставила на місце світових негідників, а зараз ховає голову в пісок, намагаючись не помічати, як їй кидають виклик.

В кожної диктатури є слабке місце – сплеск народного невдоволення, котрий може перерости в революцію й повалення диктатури. Але для звільнення зазомбованих рабів, до того, як вони прийдуть зі зброєю до нас, потрібна колосальна робота. До прикладу, білоруський диктатор Лукашенко цього тижня обурився спробами російських еліт позбавити Білорусь суверенітету і навіть натякнув на війну, якщо таке трапиться. Але з цим потенціалом всередині «Осі диктатур» треба працювати. І поки не помітно, щоб сили, які так багато говорять про права людини, зробили щось вагоме для звільнення більш ніж 1,7 млрд людей в Китаї, Росії, Білорусі, Ірані та Північній Кореї.

Так само, як до недавнього часу українці, мешканці західних країн не підозрюють, що вчасно незнищене та маргіналізоване зло завтра може прийти до них.

Автор: Валерій Майданюк

Олігархи є спільною хворобою для всього пострадянського простору, сформованою великою мірою за прикладом російської традиції державного будівництва 1990-2000-х років.

Це своєрідні наслідки уявлень тодішніх російських еліт про «дикий капіталізм», де в важкій боротьбі переможуть сильніші і зможуть сформуватись величезні фінансово- промислові групи, які будуть володіти цілими, в першу чергу стратегічними галузями економіки, а потім і медіа, і партіями. З невеликої групи червоних директорів, «бізнесменів з великої дороги», часто родичів, штучними зусиллями, часто за допомогою офіційної чи неофіційної державної допомоги було утворено кількадесят національного чи регіонального рівня напівкримінальних груп, які розібрали між собою основний актив національної економіки

В Україні основними творцями такого «нового класу» власників стали президенти Л.Кравчук і найбільше Л.Кучма, які навіть видавали спеціальні укази щодо сприяння створенню «великих фінансово-промислових груп». Ці «групи» доволі швидко захопили найласіші шматочки української економіки, поскуповували чи в кращому випадку постворювали над-витратні і впливові національні медіа, партії, депутатські фракції в парламенті, суди. Сьогодні вони можуть скидати чи ставити до влади президентів і уряди, заводити в парламент партії чи їх знищувати. Така ситуація ставить під загрозу українські національні інтереси, ставить під сумнів можливість громадян України на щось впливати, обирати когось у владу, здійснювати певний курс на розвиток держави, по суті – олігархи своїм існуванням і діяльністю ставлять під загрозу існування держави Україна.

На сьогодні вкрай необхідним є позбавити олігархів їх необмеженого впливу на державу, зокрема на виконавчу, законодавчу і судову, інформаційний простір України, політичні партії, економіку. Механізмів для таких завдань є багато, можна скористатись досвідом різних країн. Спочатку повинне відбутись перезавантаження державних і судових органів, які зможуть прийняти відповідне законодавство і відповідно його реалізувати. В Україні є безліч органів, які своєю діяльністю можуть припинити таке явище, як олігархи – це і Антимонопольний комітет, і Прокуратура, і НАБУ і т.д. Врешті-решт більшість українців повинні зрозуміти, що олігархи є їхніми одними із найнебезпечніших ворогів, які просто унеможливлюють успіх української держави і українців. Тому їх усунення від впливів є одним із найважливіших завдань сучасності.

Пропозиції:

• Перезапуск роботи Антимонопольного комітету України, Антикорупційних органів і суду, які повинні стати головними акторами в боротьбі з олігархами
• Усунення великого бізнесу від медіа
• Усунення впливу олігархів в парламенті і партіях
• Деолігархізація української економіки.

Автор: Юрій Міндюк

Актор, який став президентом, зміцнив армію,підняв економіку країни і доклався до розвалу «імперії зла» – це про Рональда Рейгана – консерватора, котрий знав як поводитися з Росією.

Рональд Рейган народився в Іллінойсі 1911 року в сім’ї ірландського та шотландського походження. Мити була прихожанкою протестантської церкви, батько багато пив. Через батька майбутній президент до кінця  життя  майже не вживав алкоголю. У 1930-х роках Рейган переїхав до Лос-Анджелеса, де розпочав кар’єру актора. Він знявся у ролях близько 77 фільмів та був спортивним коментатором. Коли почалася Друга світова війна, 1941 року Рейган вступив добровольцем до  війська, але через слабкий зір його залишили у США знімати навчальні та патріотичні фільми для підйому армійського духу.

1964 року Рейган знайомиться з впливовими республіканськими політиками та бізнесменами, на яких справляє враження.  Партійні лідери запропонували йому балотуватися на пост губернатора Каліфорнії, який він здобув 1966 року. Рейган пробує змагатися й за президентське крісло, однак двічі зазнає поразки. Лише 1980 року Рональду Рейгану вдалося виграти вибори і перемогти кандидата від Демократичної партії та чинного президента Джиммі Картера.

Політика президента-республіканця базувалася на класичних консервативних принципах: зменшення державного втручання в економіку, зменшення податків, концентрація уваги на безпосередніх і найголовніших обов’язках глави держави – обороні і зовнішній політиці. Критикуючи попередників, Рейган зазначав: «Уявлення держави про економіку можна звести до декількох коротких фраз: Якщо щось рухається, оподатковуй це; якщо воно продовжує рухатися, зарегулюй це. А як зупиниться — субсидуй це». Намагаючись не повторювати бюрократичних помилок опонентів, Рейган, протягом перших трьох років президентства, щороку знижував податок на прибуток на 10 %.

Консервативний господар Білого дому Рейган  дотримувався стратегії найменшого регулювання економіки, скорочення державних витрат – насамперед на чиновників та контролю над інфляцією.  Його економічну політику преса назвала «Рейганомікою» і саме ця модель оздоровила країну та подолала кризові явища. Внаслідок «рейганоміки» покращився притік закордонних інвестицій, збільшилася завантаженість промисловості,   скорочення безробіття з 11 до 5,5 %, зростання частки США у промисловому виробництві та активізація національної економіки.

За часів Рейгана, армія, котрій демократи приділяли небагато уваги, стала пріоритетом №1. «У 1981, коли я посів президентське крісло в Білому домі, — згадував Рейган про початок свого президентства, – волокна воєнного м’яза були настільки атрофовані, що наша здатність успішно відбити можливу атаку з боку Радянського Союзу була дуже сумнівна: винищувачі не літали, бойові кораблі не плавали. Наші найкращі сини і доньки покидали військову службу, моральний стан добровольчої армії перебував у занепаді; наше стратегічне озброєння десятиліттями не модернізувалося. Водночас Радянський Союз створював воєнну машину, яка загрожувала перевершити нашу на будь-якому рівні. Мені хотілося сісти за стіл переговорів, щоб покласти край цій безглуздій політиці „взаємного гарантованого знищення“, але для цього Америці насамперед потрібно було збільшити свою воєнну міць. Тоді ми могли б вести переговори з позиції сили, а не слабкості» – згадував Рейган.

У своїй знаменитій промові 1983 року Рейган проголосив СРСР «імперією зла». І хоч як це не пасувало лідеру держави, правду було озвучено з найвищої трибуни. Москва тоді знищувала народ Афганістану, практично розгромила дисидентський рух, в країні запанувала «андропівщина» – називати чорне білим було всупереч традиційним консервативним принципам Рейгана.

Американський лідер відмовився від зруйнованої Кремлем політики «розрядки», розпочав переозброєння армії та підтримку антикомуністичних рухів по всій планеті. 1983 року почалася широкомасштабна програма з досягнення військової переваги Штатів в космосі, котру преса охрестила «Зоряними війнами». Показово, що сама програма мала й подвійне значення – змусити СРСР втягнутися у виснажливе економічне протистояння і ослабити свої ресурси. Рейган знав, що росіяни у Кремлі не пошкодують нічого, аби випередити США у космічній гонці озброєнь, тому й спровокував їх на дорогу та витратну програму, котра підірвала радянську економіку.

Світове падіння цін на нафту в 1986 році, коли нафта впала з 32 доларів до 8 за барель, за оцінками економістів, пов’язане із зовнішньою політикою Рейгана щодо підриву основної статті експорту СРСР. Рейган зумів переконати саудитів здійснити короткостроково невигідний, але стратегічно надзвичайно важливий і переможний крок щодо максимального збільшення видобутку «чорного золота», котре своєю кількістю на ринку мало б обвалити ціну.

Саме політичні ініціативи Рейгана вже через 3 роки спричинили падіння комуністичних режимів в Центрально-Східній Європі, масові протести поневолених народів в СРСР, а невдовзі – й обвал «імперії зла». Нинішнім американським республіканцям-консерваторам надзвичайно бракує державної мудрості, геополітичної стратегії та розуміння суті московського режиму, котрим володів Рональд Рейган.

Автор: Валерій Майданюк