Олігархи є спільною хворобою для всього пострадянського простору, сформованою великою мірою за прикладом російської традиції державного будівництва 1990-2000-х років.

Це своєрідні наслідки уявлень тодішніх російських еліт про «дикий капіталізм», де в важкій боротьбі переможуть сильніші і зможуть сформуватись величезні фінансово- промислові групи, які будуть володіти цілими, в першу чергу стратегічними галузями економіки, а потім і медіа, і партіями. З невеликої групи червоних директорів, «бізнесменів з великої дороги», часто родичів, штучними зусиллями, часто за допомогою офіційної чи неофіційної державної допомоги було утворено кількадесят національного чи регіонального рівня напівкримінальних груп, які розібрали між собою основний актив національної економіки

В Україні основними творцями такого «нового класу» власників стали президенти Л.Кравчук і найбільше Л.Кучма, які навіть видавали спеціальні укази щодо сприяння створенню «великих фінансово-промислових груп». Ці «групи» доволі швидко захопили найласіші шматочки української економіки, поскуповували чи в кращому випадку постворювали над-витратні і впливові національні медіа, партії, депутатські фракції в парламенті, суди. Сьогодні вони можуть скидати чи ставити до влади президентів і уряди, заводити в парламент партії чи їх знищувати. Така ситуація ставить під загрозу українські національні інтереси, ставить під сумнів можливість громадян України на щось впливати, обирати когось у владу, здійснювати певний курс на розвиток держави, по суті – олігархи своїм існуванням і діяльністю ставлять під загрозу існування держави Україна.

На сьогодні вкрай необхідним є позбавити олігархів їх необмеженого впливу на державу, зокрема на виконавчу, законодавчу і судову, інформаційний простір України, політичні партії, економіку. Механізмів для таких завдань є багато, можна скористатись досвідом різних країн. Спочатку повинне відбутись перезавантаження державних і судових органів, які зможуть прийняти відповідне законодавство і відповідно його реалізувати. В Україні є безліч органів, які своєю діяльністю можуть припинити таке явище, як олігархи – це і Антимонопольний комітет, і Прокуратура, і НАБУ і т.д. Врешті-решт більшість українців повинні зрозуміти, що олігархи є їхніми одними із найнебезпечніших ворогів, які просто унеможливлюють успіх української держави і українців. Тому їх усунення від впливів є одним із найважливіших завдань сучасності.

Пропозиції:

• Перезапуск роботи Антимонопольного комітету України, Антикорупційних органів і суду, які повинні стати головними акторами в боротьбі з олігархами
• Усунення великого бізнесу від медіа
• Усунення впливу олігархів в парламенті і партіях
• Деолігархізація української економіки.

Автор: Юрій Міндюк

Актор, який став президентом, зміцнив армію,підняв економіку країни і доклався до розвалу «імперії зла» – це про Рональда Рейгана – консерватора, котрий знав як поводитися з Росією.

Рональд Рейган народився в Іллінойсі 1911 року в сім’ї ірландського та шотландського походження. Мити була прихожанкою протестантської церкви, батько багато пив. Через батька майбутній президент до кінця  життя  майже не вживав алкоголю. У 1930-х роках Рейган переїхав до Лос-Анджелеса, де розпочав кар’єру актора. Він знявся у ролях близько 77 фільмів та був спортивним коментатором. Коли почалася Друга світова війна, 1941 року Рейган вступив добровольцем до  війська, але через слабкий зір його залишили у США знімати навчальні та патріотичні фільми для підйому армійського духу.

1964 року Рейган знайомиться з впливовими республіканськими політиками та бізнесменами, на яких справляє враження.  Партійні лідери запропонували йому балотуватися на пост губернатора Каліфорнії, який він здобув 1966 року. Рейган пробує змагатися й за президентське крісло, однак двічі зазнає поразки. Лише 1980 року Рональду Рейгану вдалося виграти вибори і перемогти кандидата від Демократичної партії та чинного президента Джиммі Картера.

Політика президента-республіканця базувалася на класичних консервативних принципах: зменшення державного втручання в економіку, зменшення податків, концентрація уваги на безпосередніх і найголовніших обов’язках глави держави – обороні і зовнішній політиці. Критикуючи попередників, Рейган зазначав: «Уявлення держави про економіку можна звести до декількох коротких фраз: Якщо щось рухається, оподатковуй це; якщо воно продовжує рухатися, зарегулюй це. А як зупиниться — субсидуй це». Намагаючись не повторювати бюрократичних помилок опонентів, Рейган, протягом перших трьох років президентства, щороку знижував податок на прибуток на 10 %.

Консервативний господар Білого дому Рейган  дотримувався стратегії найменшого регулювання економіки, скорочення державних витрат – насамперед на чиновників та контролю над інфляцією.  Його економічну політику преса назвала «Рейганомікою» і саме ця модель оздоровила країну та подолала кризові явища. Внаслідок «рейганоміки» покращився притік закордонних інвестицій, збільшилася завантаженість промисловості,   скорочення безробіття з 11 до 5,5 %, зростання частки США у промисловому виробництві та активізація національної економіки.

За часів Рейгана, армія, котрій демократи приділяли небагато уваги, стала пріоритетом №1. «У 1981, коли я посів президентське крісло в Білому домі, — згадував Рейган про початок свого президентства, – волокна воєнного м’яза були настільки атрофовані, що наша здатність успішно відбити можливу атаку з боку Радянського Союзу була дуже сумнівна: винищувачі не літали, бойові кораблі не плавали. Наші найкращі сини і доньки покидали військову службу, моральний стан добровольчої армії перебував у занепаді; наше стратегічне озброєння десятиліттями не модернізувалося. Водночас Радянський Союз створював воєнну машину, яка загрожувала перевершити нашу на будь-якому рівні. Мені хотілося сісти за стіл переговорів, щоб покласти край цій безглуздій політиці „взаємного гарантованого знищення“, але для цього Америці насамперед потрібно було збільшити свою воєнну міць. Тоді ми могли б вести переговори з позиції сили, а не слабкості» – згадував Рейган.

У своїй знаменитій промові 1983 року Рейган проголосив СРСР «імперією зла». І хоч як це не пасувало лідеру держави, правду було озвучено з найвищої трибуни. Москва тоді знищувала народ Афганістану, практично розгромила дисидентський рух, в країні запанувала «андропівщина» – називати чорне білим було всупереч традиційним консервативним принципам Рейгана.

Американський лідер відмовився від зруйнованої Кремлем політики «розрядки», розпочав переозброєння армії та підтримку антикомуністичних рухів по всій планеті. 1983 року почалася широкомасштабна програма з досягнення військової переваги Штатів в космосі, котру преса охрестила «Зоряними війнами». Показово, що сама програма мала й подвійне значення – змусити СРСР втягнутися у виснажливе економічне протистояння і ослабити свої ресурси. Рейган знав, що росіяни у Кремлі не пошкодують нічого, аби випередити США у космічній гонці озброєнь, тому й спровокував їх на дорогу та витратну програму, котра підірвала радянську економіку.

Світове падіння цін на нафту в 1986 році, коли нафта впала з 32 доларів до 8 за барель, за оцінками економістів, пов’язане із зовнішньою політикою Рейгана щодо підриву основної статті експорту СРСР. Рейган зумів переконати саудитів здійснити короткостроково невигідний, але стратегічно надзвичайно важливий і переможний крок щодо максимального збільшення видобутку «чорного золота», котре своєю кількістю на ринку мало б обвалити ціну.

Саме політичні ініціативи Рейгана вже через 3 роки спричинили падіння комуністичних режимів в Центрально-Східній Європі, масові протести поневолених народів в СРСР, а невдовзі – й обвал «імперії зла». Нинішнім американським республіканцям-консерваторам надзвичайно бракує державної мудрості, геополітичної стратегії та розуміння суті московського режиму, котрим володів Рональд Рейган.

Автор: Валерій Майданюк

На сьогодні Україна потребує радикальних реформування і модернізації як суспільного життя, так і матеріальних ресурсів. Практично немає галузі, де б в України все було добре. Гострі проблеми в гуманітарній, культурній, інформаційній сфері, сфері охорони здоров’я, оборони. Окреме питання – політико-правова, державно-адміністративна і партійні системи.

Важливий момент – здійснення модернізації як подолання радянської спадщини. Модернізація повинна бути всеохопною, здійснюватись в першу чергу в органах державної влади, які повинні стати промоторами її здійснення серед широких мас українців. Така модернізація повинна заторкнути як матеріальну, так і гуманітарну, наукову, інформаційні сфери. Країна вимагає як оновлення інфраструктури – доріг, залізниці, аеропортів, так і економічних відносин, сфери соціального захисту, медицини – одним словом – всього. Проте в нашої держави немає достатніх ресурсів для такого важливого цивілізаційного ривка. Розраховувати на зовнішню допомогу особливо не приходиться.

Ми повинні прийняти якусь життєздатну схему, яка дозволить здійснити значущі кроки в цьому напрямку. Найважливішим кроком, на нашу думку, було б оновлення і реформи державної і політичної сфери. Державні органи і політичні партії, які формують більшість в парламенті, повинні стати промоторами змін, реформ і модернізації. Без них більшість зусиль будуть намарними і в кращому разі половинчастими.

Тому першим кроком повинна стати радикальна реформа державної сфери і політичної сфери, а це в першу чергу стосується партій в парламенті і медіа. Якщо буде здійснена така реформа, тоді в суспільства з’явиться суб’єкт таких реформ, який буде намагатись їх здійснити. Модернізація буде здійснюватись не всупереч волі влади, а згідно її плану і вона ж сама буде за це відповідальна.

Саме поняття «чесний суддя» вважався ледь не оксюмороном, не набагато краща ситуація в правоохоронних органах. По суті можна визнати, що судова і правоохоронна система в Україні зазнали повної девальвації, вони стали не сервісом для громадян, а тільки перешкодою для встановлення справедливості чи правосуддя.

Важливо зрозуміти, що в цих реформах не можливі половинчасті заходи, а потрібні рішучі дії, які зможуть очистити цю галузь від тотальної скверни, яка оповила її.

Пропозиції:

• Перебудова системи державної служби за західними зразками
• Реформа партійної і медійної сфери
• Перебудова гуманітарної сфери України. Зміна програм освіти, охорони здоров’я, культури
• Створення нових інфраструктурних можливостей для України – автомобільних доріг, аеропортів, морської інфраструктури.

Автор: Юрій Міндюк

Країна, котра воює за незалежність на позичені гроші і просить іноземної фінансової допомоги, вирішила запровадити ініціативу безкоштовного харчування в школах, котру не можуть собі дозволити найбагатші країни Європи.

Як зазначається у повідомленні на сайті Міністерства освіти і науки України, від жовтня уряд забезпечить безоплатним одноразовим харчуванням учнів 1-4 класів. Для цього за ініціативою президента України на 2024 рік з бюджету було виділено 2 млрд грн місцевим громадам у формі субвенції. Загалом, повідомив президент Володимир Зеленський, на цю програму передбачено 5,8 млрд грн.

Раніше в Україні безкоштовними обідами забезпечували лише учнів пільгових категорій: дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування, дітей із малозабезпечених сімей, переселенців та інших вразливих категорій, зокрема, – певні категорії дітей ветеранів. Як зазначено у повідомленні міністерства, таким чином державна ініціатива сприятиме формуванню правильних харчових звичок з раннього віку. У МОН пояснили, що субвенція може бути використана як для придбання продуктів харчування, так і для оплати послуг кейтерингу та/або аутсорсингу. Фірми-постачальники, звісно, раді новим замовленням, але для економіки воюючої країни така соціальна ініціатива виглядає надмірним тягарем.

Людям, котрі платять підвищені цього місяця податки, з останніх коштів донатять на ЗСУ та бачать відверто злиденну економічну ситуацію в країні, може здатися, що цю новину журналісти помилково взяли з новинної стрічки німецьких чи британських сайтів. Особливо, коли українці чують в новинах як Україна просить західні країни профінансувати виробництво української зброї на українських військових заводах. Зокрема цього року Данія профінансує і оплатить виробництво 18 українських САУ «Богдана». Простішими словами  – купить в українських виробників і дасть Україні (!). В українському бюджеті просто на це немає грошей – розводять руками чиновники.

Але в німецьких та британських школах немає загального безкоштовного харчування для всіх. Ці країни не звикли марно проїдати гроші платників податків й оплачувати з бюджету харчування дітей багатіїв і середнього класу, які досить часто також вчаться в державних школах. Маргарет Тетчер у Британії, котра скасувала безплатну видачу молока школярам в 1980-х роках, прямо заявила: «безкоштовного молока не буває». Тетчер часто повторювала: немає в країні державних грошей, а є лише гроші платників податків.

Безкоштовне харчування для школярів усіх вікових груп є лише у Швеції, Фінляндії та Естонії. У низці країн – Австрії, Франції, Бельгії, Греції, Ірландії, Болгарії, Італії, Польщі, Румунії, Нідерландах, Люксембурзі, Німеччині, Угорщині, Британії, Чехії, Португалії, Іспанії, Словаччині, Словенії – безоплатне харчування передбачено для дітей із сімей з низьким доходом або у бідніших регіонах, що є цілком закономірно й справедливо.

Але Україна, очевидно багатша за Нідерланди чи Австрію, якщо може собі дозволити елементи соціальної політики, котрих не можуть дозволити навіть найбагатші країни ЄС. Пересічні українці добре знають, якими іноземними автівками, лексусами і теслами забиті парковки українських державних шкіл, коли батьки везуть дітей на уроки. І чудово знають, які найостаніші моделі «айфонів» та інших гаджетів мають деякі школярі тих самих державних і вічно недофінансованих шкіл.

Державна ініціатива де-факто створює ситуацію, коли пересічні платники податків (в Україні це переважно не великі корпорації, а прості працівники) фінансуватимуть обіди дітей місцевих бізнесменів, суддів, прокурорів та чиновників, котрі й самі легко можуть оплатити харчування своїх дітей. Найбільшу частку серед податкових надходжень українського бюджету займає саме податок на доходи фізичних осіб – і саме прості українці оплачуватимуть цю напівкомуністичну ініціативу.

В Україні цілком можна було б запровадити безкоштовне харчування для діток в майбутньому, після перемоги, коли всього вистачатиме і не знатимемо, на що ще спрямувати гроші. Але не за умов, коли ми стоїмо з простягнутою до світу рукою, а нашій армії бракує зброї. Коли наші військові заводи не мають збуту, бо держава не має чим їм заплатити за озброєння. Соціальна політика – це завжди добре, коли на це є зайві гроші, коли країна може собі дозволити проїдати, бо є з чого заробляти, але не тоді, коли ворог захоплює українські села та міста, а нам не вистачає грошей на оборону незалежності.

Ініціативою безкоштовного шкільного харчування, Україна нагадує безробітного безхатька, котрий заходить в бар і всіх пригощає. Більше того – таке марнотратство неодмінно спонукає популістичні сили в європейських країнах та в США вимагати припинення фінансової допомоги Україні, якщо у неї гроші на те, на що немає в американців та німців. До прикладу, як би таке прокоментував Дональд Трамп та американські консерватори чи опозиційні німецькі й французькі лідери думок? А як після цього їхні виборці змінять відсоток у соцопитуваннях щодо продовження військово-фінансової допомоги Україні?

Не секрет, що вся «цивільна» частина українського бюджету фінансується з іноземної допомоги, в той час як наша економіка працює на армію. Цілком можна припустити, що іноземні партнери радили витрачати їхні гроші суто на суспільні потреби, а не дай Боже, на оборонну війну проти Росії. Але чомусь українська влада не знайшла інших критично проблемних цивільних напрямків куди спрямувати ці кошти, щоб це не викликало заздрості та закидів, в тому числі й від закордонних партнерів. Лівацька політика проїдання та марнотратства, безкоштовної роздачі грошей платників податків, особливо не підкріплених міцною економікою, ніколи не приводила країни до процвітання, але часто приводила до катастрофи.

Автор: Валерій Майданюк

Найбільш «зелена»,  лівоцентристська та «прогресивна християнська» партія Нідерландів Християнський союз конкурує за голоси молоді з лібералами.

В Нідерландах діють дві впливові християнсько-демократичні партії, які мають вагоме представництво в парламенті країни.  Однією з них є Християнський союз (нід. ChristenUnie, CU) — християнсько-демократична партія, заснована у 2000 році як блок християнських політичних сил. На сьогодні партія належить до парламентських і має 4 місця із 75 у першій палаті та 5 місць із 150 у другій палаті Генеральних штатів. А також – 1 місце із 25 призначених для Нідерландів у Європарламенті та є членом фракції «Європейські консерватори та реформісти».

Одразу після створення Християнський союз отримав парламентські мандати, а  на виборах 2006 року партія подвоїла свій результат і увійшла до урядового кабінету, в якому лідер Християнського союзу Андре Равут став міністром у справах сім’ї та молоді. Нідерландський Християнський союз називає себе християнською соціальною партією та поєднує консервативні погляди на етичні проблеми та зовнішню політику і водночас – лівоцентристську візію на економічні, соціальні та екологічні аспекти суспільного життя. Партія виступає за відмову від абортів та евтаназії, припинення політики терпимості до легких наркотиків, боротьбу з порнографією і проституцією, обмеження використання генної інженерії, дозвіл державних службовців відмовлятися від реєстрації одностатевих шлюбів та захист свободи освіти, що передбачає право на заснування релігійних шкіл.

Водночас партія відстоює збереження державної системи освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення, збільшення відкритості політики щодо мігрантів, особливо тих, які піддаються переслідуванням з релігійних причин.  Партія також активно ініціює розвиток зеленої енергетики, за що нідерландський Християнський союз називають зеленою християнською партією.

Партія називає себе “прогресивною християнською” та декларує низку соціальних ініціатив, притаманних соціал-демократичним програмам, зокрема – рівні умови праці та ефективна система соціального захисту. 

Серед ініціатив, нідерландський Християнський Союз пропонує обов’язкове державне базове страхування, підвищення мінімальної погодинної зарплати на 10 %, особливо для молоді. Стоячи на захисті прав працівників, партія виступає за серйозні фінансові штрафи роботодавцю, якщо немає розумних підстав для звільнення працівника. Християнський Союз закликає “вогнем і мечем” боротися з усіма формами дискримінації на ринку праці між чоловіками та жінками, пропагує рівну оплату за рівну роботу, в тому числі, й між голландськими працівниками та трудовими мігрантами.

Християнський союз у Нідерландах декларує правоцентристські ініціативи зниження податку на прибуток з 37% зараз до 35% до доходу 70 000 євро. А  максимальна ставка податків становитиме 50%. Водночас партія не проти підвищення податків для найбагатших на різні форми багатства, які наразі не оподатковуються або майже не оподатковуються, що наближає її економічну політику до елементів лівих політичних платформ.

Соціальна допомога, за програмою Християнського Союзу, має збільшуватися відповідно до підвищення мінімальної заробітної плати, а також необхідна індивідуальна допомога бездомним молодим людям. Проте, в цілком консервативному ключі, партія переконана, що працевлаштування – найкраще соціальне забезпечення, яке знизить залежність від державних пільг. Натомість пенсійний вік Християнський Союз пропонує збільшувати у відповідності зі зростанням тривалості життя. 

Щодо ісламу в Нідерландах, то Християнський Союз виступає за інклюзивне суспільство, в якому кожен може брати участь на основі рівності, незалежно від того, чи є хтось християнином, мусульманином чи невіруючим. Захист релігійних меншин, для партії також означає захист багатовікових релігійних традицій, зокрема таких як ритуальний забій худоби, хоча партія одночасно виступає за гарантоване благополуччя тварин. Така ліво-ліберальна риторика в поєднанні з консервативними та правоцентристськими позиціями, зумовлена тим, що партія сьогодні веде жорстку конкурентну боротьбу за голоси молоді та електорату, який не регулярно відвідує церкви, тому й намагається додати більш привабливих електоральних гасел.

Автор: Валерій Майданюк

Противники консерватизму часто необґрунтовано звинувачують консерваторів у «протидії прогресу» і зображають консерваторів такими собі любителями Cередньовіччя в чернечих сутанах, котрі палять книги та прагнуть законсервувати і вкрити столітньою павутиною мороку будь-що нове. На жаль, у цей міф вірить чимало людей, попри те, що саме консерватори були найбільшими рушіями прогресу в період від Другої світової й до сьогодні.

Найбільшими сплесками економічного та технологічного розвитку на Заході в другій половині ХХ століття були саме роки урядування консерваторів. «Економічне диво» Німеччини та Італії в 1950-60-х роках, коли, як гриби після дощу, зростали нові заводи та фабрики, розвивалися технології, підвищувався громадянський добробут, завдяки якому розвивалася культура і музика, припали саме на правління християнських демократів Конрада Аденауера та Альчіде де Гаспері.

Всю другу половину ХХ століття Британію називали «хворою людиною Європи», котра здавала позиції та переживала економічну стагнацію. І лише в  роки правління консервативного уряду Маргарет Тетчер економіка країни досягла злету. Багато її ідей, які на той час були радикальними, тепер стали частиною мейнстріму. В країні з’явилися мільйони нових акціонерів – британці стали справжньою «нацією нових капіталістів». За 11 років правління Тетчер виробництво в країні зростало на 3-4% щорічно. За темпами зростання продуктивності праці Сполучене Королівство вийшло на друге місце у світі, після Японії. Саме Тетчер досягла повної енергонезалежності країни, створивши умови для сучасних технологій нафтовидобутку. На цій фінансовій подушці піддані Її Величності могли розвивати і рок-н-рол, і музику, і культуру, і кінематограф – адже у бідній, корумпованій та голодній країні ніколи б не виникли ані «Beatles», ані «Rolling Stones». І хоч що би ті, хто сьогодні називає себе «прогресистами», казали про консерваторів, але фінансову основу для прогресивних культурних трендів заклали саме консерватори в 1970-1980-х.

Саме в часи «Рейганоміки» у США, яка стала політикою подолання економічної кризи під керівництвом консерваторів-республіканців, відбулася справжня «консервативна революція». Почалося справжнє переозброєння американської армії, розвивалися нові технології, почалися роботи по створенню протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь (так звана стратегічна оборонна ініціатива – СОІ або програма «Зоряних війн». Зрештою – найбільш культові фільми американського кінематографу вийшли саме в пік розвитку економіки за правління консерваторів Рональда Рейгана та Джорджа Буша-старшого. Нові космічні досягнення, нові технології інтенсивно розвивалися за сприяння тих, кого ліваки сьогодні намагаються видати за «ворогів прогресу».

Консерватори ніколи не заперечували змін та еволюції, якщо вони були потрібними та ефективними, а не змінами, аби просто щось поміняти з перевіреного на нове, ефективність котрого неочевидна. Ті, хто сьогодні називає себе «прогресистами» і висміює «середньовічних консерваторів», насправді мають дуже мало спільного зі справжнім прогресом, як розвитком заради суспільного блага. Консерватори проти соціальних експериментів над людьми, проти, щоб робити щось, аби спробувати і подивитися, що вийде. Консерватори ніколи не були ворогами прогресу – навпаки, часто вони його очолювали, коли це було корисним для суспільства.

Автор: Валерій Майданюк

Відносини німецького ХДС з сестринською партією Християнсько-соціальний союз (нім. Christlich-Soziale Union, CSU) є партнерськими та базованими на ідеологічному співробітництві, хоч і не завжди були безхмарними.

ХСС – більш правоцентристська і більш консервативна політична сила. Будучи коаліційними партнерами з ХДС на федеральному рівні та утворюючи єдину фракцію у бундестазі, ХСС зберігає самостійність в організаційному аспекті.

Заснована у Мюнхені в 1945 році на ґрунті баварських християнсько-соціалістичних політичних сил та організацій, ХСС відмовилася від пропозиції Конрада Аденауера про злиття з християнськими демократами й залишилася незалежною. ХСС проводить у Баварії власну політику, яка найбільше відповідає інтересам цієї переважно католицької федеральної землі, яка до того ж є однією з найбагатших земель ФРН. Таких успіхів Баварія досягла, значною мірою і під проводом ХСС, яка  вже понад півстоліття беззмінно є правлячою партією Баварії і очолює земельний уряд. Сьогодні ХСС має серед партій Німеччині найбільшу частку членів, що мають вищу освіту – 39%.

Будучи відомою як партія євроскептичних позицій, ХСС виступає за регіонально та національно стабільну Європу, яка ґрунтується на принципах федералізму та субсидіарності. У співпраці з десятком інших європейських християнсько-демократичних та консервативних партій ХСС у 1976 році ініціював створення Європейської народної партії і з часу перших виборів до Європарламенту постійно має там представництво в кількості від семи до десяти депутатів.

У 1976 році між ХДС та ХСС мало не трапився партійний розкол, спричинений поразкою блоку ХДС/ХСС на парламентських виборах. Деякі лідери ХСС тоді висловили ідею розпуску партійного союзу з ХДС, однак через місяць кризу врегулювали і спільне фракційне об’єднання функціонує на підставі “Домовленості щодо продовження дії фракційного об’єднання між ХДС і ХСС”.

Міжпартійні домовленості від 2017-го року декларують, що засадничі рішення фракції ХДС/ХСС ухвалюються лише за згодою обох груп. А ХСС може мати відмінну від більшості фракції думку щодо особливо важливих питань, яку може відстоювати у Бундестазі самостійно. Фактично, керівництво ХДС визнає право баварської  партнерської партії голосувати окремо від позиції більшості союзної фракції. Тож обидві політичні ідеологічно спорідненні партії виступають партнерами на основі широкої автономії і, розділивши сфери федерального впливу, не вступають у перегони між собою.

Автор: Валерій Майданюк