Смерть Альче де Гаспері, та поступовий відхід першого покоління Християнських демократів вивів на перші ролі нове більш прагматичне та цинічне  покоління політиків. Якщо «християнські демократи першого призову» бачили в політиці передовсім ідеологічну складову, були готові страждати та нести жертви в ім’я політичних принципів, то нове покоління лідерів вбачало в політиці виключно інструментальну мету.

Персональне збагачення, боротьба за вплив та корупція стали важливими ознаками політичної культури Італії починаючи із 1950-х років. Корупція існує в усіх державах. Проте в більшості розвинених країн це точкове явище. Італія стала однією із перших країн де корупція із виключення перетворилась на системоутворюючий каркас, що тримав усю політичну систему. Збільшення державного втручання в політику призвело до того, що цілі галузі економіки стали джерелом особистого збагачення для кількох лідерів християнсько-демократичної партії.

Поступово з’явились цілі сім’ї, які протягом декількох поколінь зберігали вплив на ту чи іншу галузь, на те чи інше підприємство. Посади та неформальні привілеї поділялись між усіма політичними силами залежно від місцевої специфіки. Практично кожна установа, від профспілок до спортивних клубів, була поділена між християнськими демократами, соціалістами, комуністами та представниками інших партій.

Корупційна складова призводила до штучного консервування політичної системи. Намагання зберегти власні преференції та статки призводила до того, що істеблішмент чинив спротив будь-яким намаганням змінити систему.

Така система поступово призвела до зменшення індивідуальної ініціативи в економічному, політичному чи громадянському плані. Громадянські активності не пов’язані із парламентськими партіями не знаходили ані фінансової, ані медійної підтримки. Політична система Італії поступова ставала регідною, а як наслідок – занадто ламкою.

Надмірна бюрократизація економіки та вплив корупції призвели до того, що «італійське економічне диво» (на відміну від «німецького економічного дива») стало явищем нетривким. Італія, яка в 50-60 роки мала усі шанси стати ще одним із економічних «локомотивів» Європи, суттєво знизила показники економічного зростання. Корупція, як ракова пухлина, роз’їдала соціальне та економічне тіло Італії.

Вже в середині 70-х років стало очевидним, що електоральна підтримка італійських ХД має специфічний характер. Виборці, не підтримуючи політику християнських демократів, голосують за ХД лише як за найбільш потужну некомуністичну партію.

Після падіння комунізму та втрати противаги у вигляді потужної комуністичної партії, італійські ХД почали втрачати електоральну підтримку. Операція «Чисті руки», спрямована проти впливу мафії, продемонструвала корумпованість усіх політичних партій, зокрема й ХД. На політичній сцені Італії почали домінувати популістичні проекти.

Автор: Костянтин Канішев

Так само як і в Франції, італійська християнська-демократія значною мірою базувалась на ідеях Руху Опору. Формування християнської демократії в Італії відбулось, значною мірою, завдяки персональному впливу Альче де Гаспері.

Після І світової війни Альче де Гаспері обирається депутатом італійського парламенту від Італійської народної партії. Прихіду до влади фашистів та заборона Італійської народної партії перетворили Альче де Гаспері на одного із критиків тоталітарного режиму. Де Гаспері був заарештований. Лише завдяки втручанню ієрархів католицької церкви де Гаспері потрапляє під амністію. Протягом довгого часу після звільнення із в’язниці  Альче де Гаспері не міг знайти роботу, поки не влаштувався на малопомітну посаду у бібліотеці Ватикану.

На початку 1943 року Альче де Гаспері публікує маніфест «Ідеї реконструкції християнської демократії». В цьому документі де Гаспері пропонує відновлення післявоєнної Італії на принципах парламентаризму, гарантування громадських та політичних свобод, проведення соціальних реформ на християнських засадах. В документі передбачалось впровадження загального виборчого права, зокрема і для жінок, надання автономії регіонам, реформування промисловості, збільшення ролі робітників, реформування сільського господарства та податкової системи, заохочення процесу зближення європейських націй на основі християнських цінностей.

Протягом 1943 року в Італії виникає значна кількість християнських груп Руху Опору та антифашистських «білих партизанських загонів». Саме «Ідеї реконструкції християнської демократії» стали своєрідним ідеологічним інструментом для тих партизанських груп, які не поділяли комуністичні чи соціалістичні переконання.

Вже наприкінці 1943 року християнські демократи створюють політичну партію. Головою партії обирається Альче де Гаспері. Новоутворена християнсько-демократична партія входить із комуністами та соціалістами в коаліційний уряд.

На перших післявоєнних виборах в Італії Християнсько-демократична партія набирає 48,5% голосів, що склало на 17% більше, аніж набрав блок комуністів та соціалістів. До виборів 1992 року італійські християнські демократи або самостійно, або в коаліції із іншими партіями створювали уряди країни.

Підтримка християнських демократів на парламентських виборах в Італії:

Християнські демократи фактично стали заручниками специфіки італійської політичної культури. У післявоєнній Італії паралельно існувало дві «політичні субкультури» – католицька та соціалістично-комуністична. Виборці обох «субкультур» існували в різних символічних полях та практично не перетинались. Виборці-католики за жодних умов не голосували за ліві партії, виборці лівих партій так само не голосували б за християнських демократів та інші праві партії.

В більшості країн така поляризація врівноважується значною кількості «невизначених виборців», які можуть ситуативно голосувати або за одну, або за іншу партію. Проте в Італії такого поля практично не існувало. І християнські демократи, і комуністи із соціалістами мали свій сталий електорат, який практично не змінювався протягом усіх виборчих циклів.

Смерть Альче де Гаспері, та поступовий відхід першого покоління Християнських демократів вивів на перші ролі нове більш прагматичне та цинічне  покоління політиків.

Автор: Костянтин Канішев

Попри низку класичних консервативних поглядів та протистояння лівацькому «прогресизму», політичні погляди Дональда Трампа в багатьох аспектах розходяться з консерватизмом.

Американський дипломат, президент Center for Transatlantic Renewal (CTR) та старший науковий співробітник Religious Freedom Institute Тодд Гайзінга зазначає, що у Сполучених Штатах спостерігається тяжіння до так званого «руйнівного консерватизму». «Мова йде не про тиху та ввічливу риторику, а навпаки — про голосну і руйнівну» – зазначає вчений.

На відміну від консерватизму Рональда Рейгана, політична орієнтація Трампа розходиться з консерватизмом як мінімум у трьох аспектах та відзначається невластивими консерваторам ідеями: популізмом, ізоляціонізмом та радикалізмом.

Про популізм Трампа констатують занадто багато науковців та політичних фахівців, а це якраз абсолютно невластива консерваторам риса. Консерватори завжди були одними з найбільших противників популізму, загравання з масами, спекуляціях на проблемах простих людей та застерігали від ілюзій їхнього вирішення простими методами. Натомість «підтримка простої людини, простого американця» стала новою тезою Дональда Трамп та значної частини республіканців, які перебувають під впливом партійного лідера. Трамп — перший президент-республіканець, який акцентує не на підтримці середнього класу та підприємництва, а апелює до плебсу, не гребуючи адептами теорій змов.

Звісно, в США дедалі помітніший зростаючий розрив між все більш заможнішою елітою та нижчим середнім класом, чимало людей не можуть собі дозволити навчання в коледжі навіть працюючи на кількох роботах, а рівень життя  знизився в порівнянні з часами Рейгана. Прості американці як ніколи потребують підтримки, але трампівські загравання з масами та відверто популістські заяви, мають мало спільного з реальним захистом громадян.

Трамп голослівно розповідає, скільки мільярдів Штати дали Україні витягнувши їх з кишень американців, при тому, що ці суми – насправді мізерні копійки в порівнянні з військовими кампаніями республіканських президентів в Іраку та Афганістані, які до того ж виявилися непотрібними.

А при евакуації в Афганістані США кинули озброєнь на суму $80 млрд! Це неспівмірно більша сума, аніж пакети допомоги Україні. Залишити талібам (!) бойові гелікоптери, танки і ракетні комплекси, 73 літаки – це ок, а виділити Україні значно меншу суму, і при цьому дати заробити американській промисловості – навколо цього влаштовувалася ціла блокада на рівні Конгресу.

Дати українцям для захисту цивільних престарілу «Петріот» 1970-х років – треба проводити тривалі наради і оглядатися на червоні лінії, поки українці гинуть в річках червоної крові. А залишити ісламським терористам космічного вигляду системи ППО C-RAM Centurion 2009 року випуску, які збивають артснаряди – запросто. Ці цифри засвідчують фальшивість обурення трампістів та їхню вдавану економність коштів простих платників податків. Бо якби трампісти справді поважали кошти американців – Пентагон не розкидав би їх  у Афганістані. І не справа у тому, що чимало цих подій відбулося за Байдена – проти кинутої в Афганістані американської зброї трампісти так не кричали, як проти військової допомоги Україні.

Зовнішня політика завжди була пріоритетом американських консерваторів, котрі у захисті американських інтересів на міжнародному рівні, справедливо вбачали добробут всієї американської нації. Натомість Трамп та представники його команди, тяжіють до якоїсь форми фактичного ізоляціонізму, розповідаючи, що варто самоусунутися від безпекової проблеми у Європі та війни в Україні, шляхом припинення підтримки. Трамп називає такий підхід «принциповим реалізмом» і закликає рахуватися зі світовими викликами. Пропонує національний суверенітет замість глобалізму, але не бажає усвідомлювати, що відступ США з існуючих позицій світового лідера призведе до обвалу всієї міжнародної системи безпеки і Штати самі швидко стануть жертвою.

Не тільки консерватори-республіканці, але й інші американські президенти завжди поважали стабільність та послідовність зовнішньої політики Вашингтона – міжнародні союзники мають знати, що Штати не змінять курс в залежності від прізвища господаря Білого дому. Що було б, якби кожен американський президент тасував союзників як карткову колоду: одному президенту США Ізраїль  був союзник, а новий президент вирішив дружити з Іраном, а третій вже передумав і знову співпрацює з Єрусалимом. Один буде дружити з Південною Кореєю, Японією, Тайванем, а інший – обере нових фаворитів, а старими пожертвує. Хто тоді орієнтуватиметься на США? Якщо попередні лідери США підтримували Україну – і новому президенту пасувало б не менше підтримувати українську державу.

Можна зрозуміти бажання Трампа уникати участі США у воєнних конфліктах, які не є в безпосередніх американських інтересах.  Але у зовнішній політиці Дональд Трамп парадоксальним чином хоче тиснути на Китай і дружити з Росією, не усвідомлюючи, що це учасниці однієї, поки не надто гласної, геополітичної осі. Трамп не розуміє, що не можна бити сусіда по правій руці і гладити ліву.

Чимало заяв Трапа звучать радикально – а радикалізм, як схильність до різких і часто невиважених змін, є головним антагонізмом консерватизму. Змінювати варто продумано, раціонально, і лише за необхідності – вважають консерватори. Але виваженість – це не про Трампа. Гайзінга підмічає, що «Трамп — голосний дядько на різдвяній вечірці, який розповідає незграбний жарт, змушуючи людей думати: “Боже, що він говорить”. Але краще подивіться, що він робить». Популізм і радикальність – найгірші союзники для консерваторів, і завжди призводять до нівелювання консерватизму – ідеології здорового глузду.

Автор: Валерій Майданюк

Політичні християнсько-демократичні організації мають широку світову мережу і тісний рівень міжнародної співпраці та намагаються впливати на державний курс, аби надати політиці християнської моралі й цінностей.

На теренах Європи впливовою міжнаціональною християнською структурою став Європейський християнсько-політичний рух (European Christian Political Movement, ECPM), який об’єднує політичні партії та організації, які поділяють християнські цінності та дотримуються ідеалів християнської демократії й консерватизму. Рух був заснований в 2002 році коли на конференції  «За християнську Європу» низка політичних партій з більш ніж 15 країн вирішили посилити вплив християнської політики в Європі.

Європейський християнсько-політичний рух на сьогодні об’єднує понад півсотні християнсько-демократичних партій різних конфесій, неурядових організацій, аналітичних центрів та окремих політичних діячів із понад двадцяти країн ЄС та європейського континенту. Активну увагу організація приділяє й молодіжній політиці, зокрема, молодіжні християнсько-демократичні рухи об’єднані в структурі ECPYouth. ECPM прийняв вісім Керівних принципів у декларації “Цінності для Європи”, яка декларує бачення християнських перспектив ЄС. Європейський християнсько-політичний рух прагне відновити ті християнські засади об’єднаної Європи, які у свій час заклали фундатори ЄС – християнські демократи Робер Шуман, Конрад Аденауер та Альчіде де Гаспері, і від яких, сучасна Європа сьогодні віддаляється.

У 2005 році ECPM був офіційно зареєстрований у Нідерландах. А у 2010 році офіційно визнаний європейською політичною партією, яка в 2014 році вперше взяла участь у загальноєвропейських виборах. Протягом 2014–2019 років у ECPM входило шість депутатів Європейського парламенту, які були членами групи Європейських консерваторів та реформаторів (ECR). В липні 2021 року ECPM отримав п’ять місць в Європарламенті.

Впливовою міжнародною християнсько-демократичною платформою є Міжнародний демократичний союз (International Democrat Union), який був заснований в Лондоні 1983 році, а штаб-квартира сьогодні перебуває в Осло.

Регіональні асоціації IDU  включають Союз демократів Африки з 14 членами, латиноамериканське об’єднання Latinoamericanos Unión de Partidos (UPLA) в котре входять 19 членів та Союз демократів Азіатсько-Тихоокеанського регіону (APDU), що налічує 14 членів. До 2002 року Міжнародний Демократичний Союз (EDU) мав свою європейську секцію, однак вона невдовзі об’єдналася з Європейською народною партією.

На американському континенті найвпливовіше міжнародне об’єднання християнських політичних партій називається Християнсько-демократична організація Америки (ісп. Organización Demócrata Cristiana de América, ODCA). Ідейна основа організації ґрунтується на принципах християнської демократії і християнського гуманізму. Об’єднання американських християнських демократів охоплює католицькі держави латиноамериканського регіону і є філією Центристського демократичного інтернаціоналу та регіональним партнером Європейської народної партії.

На сьогодні організація об’єднує 34 політичні як правлячі, так і опозиційні партії з 21 країни Латинської Америки, які репрезентують  близько  третину громадян виборчого віку в своїх країнах. Під юрисдикцією Християнсько-демократичної організації Америки діють «Молодіжна християнсько-демократична організація Америки», «Жінки християнські демократи Америки», «Фронт робітників — християнських демократів Латинської Америки» та низка політичних фондів та інститутів.

Християнсько-демократична організація Америки була створена1947 року, коли група політиків Аргентини, Бразилії, Чилі та Уругваю домовилися про необхідність формування міжнаціонального об’єднання християнських демократів Латинської Америки. Декларація, прийнята на зустрічі, проголошувала метою організації побудову справжньої політичної, економічної та культурної демократії на ґрунті принципів християнського гуманізму,  гідності людської особистості, цінностей общинного розвитку та розвінчування тоталітаризму. Пізніше до організації приєдналися представники Еквадору, Болівії та майже всього латиноамериканського регіону. В 2000 році на XVI конгресі в Чилі було задекларовано стратегію організації, яка передбачає розширення співпраці з партіями гуманістичного і центристського спрямування, погляди котрих є співзвучними християнській демократії.

Показово, що саме в Сантьяго – столиці Чилі, у 1961 р. був заснований Всесвітній християнсько-демократичний союз, який сьогодні зветься Центристський демократичний інтернаціонал. Цей факт підкреслює знакову роль Латинської Америки в світовій спільноті християнської демократії.

Автор: Валерій Майданюк