Надзвичайно важливим завданням українців після зупинення російської агресії є економічне відновлення та подолання бідності, котра є нічим іншим, як втратою людської гідності.

Більшість людей в Україні здатні заробити за свого життя суму, еквівалентну середньостатистичній квартирі. Ще частина може собі дозволити купити її в розстрочку, витрачаючи решту коштів на підтримання певного рівня життя. Багато людей, особливо пенсіонери, інваліди, постійно живуть за межею бідності, дозволяючи собі тільки найнеобхідніші речі. Все це спричиняє багатьма людьми втрату гідності – багато хто впадає в спокусу алкоголізму, хтось стає злочинцем. Проте більшість людей постійно зайняті проблемою виживання, боротьбою за існування в умовах не до кінця справедливого суспільного ладу, де влада сильно відірвана від проблем людей і потреби їх вирішення.

Багато хто вважає, що більшість політиків зацікавлені в такому стані справ, бо керувати бідним і пригніченим народом значно легше, як заможним і вільним. Насправді українська політична система є глибоко хворою, оскільки більшість політиків, які перебувають у нас при владі, першочергово зайняті не боротьбою із бідністю і покращення стану добробуту українців, а насамперед турбуються про доступ до медіа і фінансових ресурсів, оскільки ці два компоненти є головними умовами їх успіху в наявній політичній системі.

Поміняти економічну ситуацію в Україні, даючи людям доступ до якісної освіти, до хоча б низько-і-середньооплачуваної роботи по мірках ЄС дозволить змінити суспільну ситуацію, давши більшості людей можливість користатися із благ ринку нерухомості, якісних харчів, освіти, дозвілля і відпочинку та культури. Ріст споживчих можливостей українців надасть внутрішнього драйву розвитку економіки, яка із свого боку буде приносити нові податки в бюджет

Це одне із найважливіших завдань кількох найближчих десятиліть. Скорочення безробіття, скорочення частки населення, яке перебуває за межею бідності – ось завдання для справжніх державців.

Пропозиції:

• Скоротити бідність в 2 рази за найближчі 10 років, розвиваючи ринок праці і створивши близько 3-5 мільйонів нових робочих місць
• Сприяти росту заробітної плати зокрема мінімальної
• Сприяти утворенню класу дрібних приватних власників, як фермерів в сільській місцевості так і підприємців в містах, стимулюючи зокрема самозайнятість, кооперативи і сімейний бізнес
• Створення умов для зайнятості і повернення мільйонів заробітчан.

Автор: Юрій Міндюк

«Українська карта» стала однією з найважливіших у передвиборчій гонці США, тож команда Дональда Трампа не оминула нагоди використати тему війни задля рейтингу. І нещодавні нападки декотрих республіканців на Володимира Зеленського засвідчують не стільки некомпетентність української дипломатії, яка й так балансує «між краплями», скільки загострення виборчої епопеї.

Ще десятиліття тому українцям здавалася би фантастикою така суб’єктність, де американські республіканці образяться, якщо під час візиту українського президента на завод у США їх не покличуть до делегації. Неймовірною була б історія, що за ймовірний тиск на українського президента, лідеру США оголосять імпічмент, як це трапилося в 2019 році. Але жодній країні світу насправді не хотілося б такої суб’єктності у тій ситуації, в якій ми перебуваємо.

Цього тижня контраверсійна і достатньо непрозора політика Трампа що України знову змішала карти серед тих, хто намагався дати від повідь на питання: «Трамп дійсно проти України чи лише прикидається?»

Останні заяви Трампа про «тисячолітні зруйновані міста», про те, що «України вже немає» і «всіх грошей світу не вистачить на відбудову» і тд. засвідчують нерозуміння лідером республіканців багатьох аспектів російсько-української війни. А його вимоги «укласти угоду», що насправді означають заморожений конфлікт без перемоги, у вигляді облудливої пропозиції «мир в обмін на території», розвіюють сподівання на звичайний передвиборчий популізм. Наразі немає жодної ознаки, що після перемоги Трамп може на 180 градусів змінити своє ставлення до підтримки України і почати рішуче допомагати.

Але особиста зустріч із Зеленським, комюніке якої завершилося загальними фразами про мир і потиснутими руками, знову актуалізувала аргументацію тих, котрі стверджують, що критикою допомоги Україні Трамп лише атакує рейтинг адміністрації демократів. Зараз Трамп дозволяє собі висловлювання, котрі ніколи б не дозволив на посаді президента, але він сподівається, що цими словами зіграє на настроях американського плебсу й виграє вибори. Далі вже, на потенційній президентській посаді, Трампові довелося б відмовитися від ексцентричних вчинків, а слідувати усталеному курсу зовнішньої політики США.  Чимало інституцій системи стримувань та противаг у політичному апараті Штатів примушують кожного лідера до зваженості та врахування думок інших вагомих гравців.

Зрештою, якщо не сам Трамп, то лідери та спонсори республіканців і високопосадовці, котрі здійснюють всю основну управлінську роботу,  усвідомлюють, як відреагують американські партнери та союзники, якщо США завтра кинуть напризволяще країну, котру підтримували три роки й називали союзником. Що скажуть і зроблять Ізраїль, Південна Корея, Японія, Тайвань і зрештою – Європа? А відповідь очевидна – вони почнуть створювати власну ядерну зброю або посилювати наявний ядерний потенціал. Трампові не дозволять зруйнувати основи світового порядку і перетворити США на ізольований Елізіум, котрий кинув союзників на поталу Росії, Ірану та Китаю і виграв десятиліття спокою, поки не прийшли за Аляскою і Гаваями. Наразі в США ще не траплялося, щоб зі зміною президента Штати відмовлялися підтримувати союзника, якого підтримували роками.

Дональд Трамп продовжує зберігати інтригу щодо власної позиції у підтримці України. На це й розрахована його виборча стратегія: залучити голоси й противників і прихильників допомоги Україні. А після ймовірної перемоги, господар Білого дому робитиме те, що відповідатиме інтересам та збереженню іміджу Сполучених Штатів.

Автор: Валерій Майданюк

Ймовірний підозрюваний у вбивстві Ірини Фаріон та численні повідомлення про підлітків, котрі за гроші підпалюють автівки ЗСУ, засвідчують ризики у політиці держави щодо виховання молоді. Хоча в нас такої політики, як цілісної програми, насправді не існує.

Сьогодні Tik Tok, Telegram та Instagram мають більший вплив на виховання українських підлітків, аніж школа, сім’я, а тим більше церква. Комплексної виховної політики, виховання етичної поведінки, патріотизму і тд в сучасній НУШ фактично не ведеться. Запозичена на Заході методика освіти американських державних шкіл, котра там провалилася, має дуже небагато інструментів впливу на виховання молоді. Більше того, це вважається зайвим втручанням у свободу дітей та підлітків.

Бездумне копіювання досвіду країн, котрі живуть у достатку та мирі десятиліттями, також не у всьому підходить Україні, котра ще багато років може жити в умовах загрози зі сходу. Нам було б значно корисніше придивлятися до досвіду воюючих демократій, котрі мають неадекватного сусіда: Південної Кореї, Ізраїлю, Тайваню і тд. Було б корисно знати, на яких принципах у них відбувається шкільна освіта та виховання молоді, які форми та підходи застосовуються, яку роль виконує держава і патріотичні громадські організації і тд?

Наразі у нас патріотичне виховання ведеться поодинокими вчителями ентузіастами та громадськими організаціями, такими як «Пласт» чи «Сокіл», але вони діють далеко не всюди і точно не у кожній школі. Україна перебуває в ситуації, коли ентузіастів недостатньо і потрібна програма, котра охопить політико-патріотичним вихованням учнів та студентів всіх закладів освіти. Декотрі заходи все-таки проводяться і в сучасній школі, але вони не несуть того ідейного патріотичного впливу і того почуття національної єдності та відповідальності, котрого потребує наша країна.

Навіть на третій рік війни ніхто навіть не обговорює загальношкільних програм політико-патріотичного виховання української молоді. Хоча тверезого погляду на ситуацію досить, щоб зрозуміти, що й через десять років Україні будуть потрібні люди, котрі будуть мотивовані щось робити для своєї країни. Сьогодні значна частина старшокласників планує емігрувати з України. І є висока частка ймовірності, що для української нації ці молоді люди, котрі на Заході там швидко адаптуються, будуть втрачені.

Якщо українська держава вже зараз не буде працювати з молоддю віддавши її виховання китайському Tik Tok з російським контентом, через десятиліття нам бракуватиме не лише тих, хто буде мотивований захищати країну, але й навіть тих, хто залишатиметься тут жити.

Автор: Валерій Майданюк

Смерть Альче де Гаспері, та поступовий відхід першого покоління Християнських демократів вивів на перші ролі нове більш прагматичне та цинічне  покоління політиків. Якщо «християнські демократи першого призову» бачили в політиці передовсім ідеологічну складову, були готові страждати та нести жертви в ім’я політичних принципів, то нове покоління лідерів вбачало в політиці виключно інструментальну мету.

Персональне збагачення, боротьба за вплив та корупція стали важливими ознаками політичної культури Італії починаючи із 1950-х років. Корупція існує в усіх державах. Проте в більшості розвинених країн це точкове явище. Італія стала однією із перших країн де корупція із виключення перетворилась на системоутворюючий каркас, що тримав усю політичну систему. Збільшення державного втручання в політику призвело до того, що цілі галузі економіки стали джерелом особистого збагачення для кількох лідерів християнсько-демократичної партії.

Поступово з’явились цілі сім’ї, які протягом декількох поколінь зберігали вплив на ту чи іншу галузь, на те чи інше підприємство. Посади та неформальні привілеї поділялись між усіма політичними силами залежно від місцевої специфіки. Практично кожна установа, від профспілок до спортивних клубів, була поділена між християнськими демократами, соціалістами, комуністами та представниками інших партій.

Корупційна складова призводила до штучного консервування політичної системи. Намагання зберегти власні преференції та статки призводила до того, що істеблішмент чинив спротив будь-яким намаганням змінити систему.

Така система поступово призвела до зменшення індивідуальної ініціативи в економічному, політичному чи громадянському плані. Громадянські активності не пов’язані із парламентськими партіями не знаходили ані фінансової, ані медійної підтримки. Політична система Італії поступова ставала регідною, а як наслідок – занадто ламкою.

Надмірна бюрократизація економіки та вплив корупції призвели до того, що «італійське економічне диво» (на відміну від «німецького економічного дива») стало явищем нетривким. Італія, яка в 50-60 роки мала усі шанси стати ще одним із економічних «локомотивів» Європи, суттєво знизила показники економічного зростання. Корупція, як ракова пухлина, роз’їдала соціальне та економічне тіло Італії.

Вже в середині 70-х років стало очевидним, що електоральна підтримка італійських ХД має специфічний характер. Виборці, не підтримуючи політику християнських демократів, голосують за ХД лише як за найбільш потужну некомуністичну партію.

Після падіння комунізму та втрати противаги у вигляді потужної комуністичної партії, італійські ХД почали втрачати електоральну підтримку. Операція «Чисті руки», спрямована проти впливу мафії, продемонструвала корумпованість усіх політичних партій, зокрема й ХД. На політичній сцені Італії почали домінувати популістичні проекти.

Автор: Костянтин Канішев

Так само як і в Франції, італійська християнська-демократія значною мірою базувалась на ідеях Руху Опору. Формування християнської демократії в Італії відбулось, значною мірою, завдяки персональному впливу Альче де Гаспері.

Після І світової війни Альче де Гаспері обирається депутатом італійського парламенту від Італійської народної партії. Прихіду до влади фашистів та заборона Італійської народної партії перетворили Альче де Гаспері на одного із критиків тоталітарного режиму. Де Гаспері був заарештований. Лише завдяки втручанню ієрархів католицької церкви де Гаспері потрапляє під амністію. Протягом довгого часу після звільнення із в’язниці  Альче де Гаспері не міг знайти роботу, поки не влаштувався на малопомітну посаду у бібліотеці Ватикану.

На початку 1943 року Альче де Гаспері публікує маніфест «Ідеї реконструкції християнської демократії». В цьому документі де Гаспері пропонує відновлення післявоєнної Італії на принципах парламентаризму, гарантування громадських та політичних свобод, проведення соціальних реформ на християнських засадах. В документі передбачалось впровадження загального виборчого права, зокрема і для жінок, надання автономії регіонам, реформування промисловості, збільшення ролі робітників, реформування сільського господарства та податкової системи, заохочення процесу зближення європейських націй на основі християнських цінностей.

Протягом 1943 року в Італії виникає значна кількість християнських груп Руху Опору та антифашистських «білих партизанських загонів». Саме «Ідеї реконструкції християнської демократії» стали своєрідним ідеологічним інструментом для тих партизанських груп, які не поділяли комуністичні чи соціалістичні переконання.

Вже наприкінці 1943 року християнські демократи створюють політичну партію. Головою партії обирається Альче де Гаспері. Новоутворена християнсько-демократична партія входить із комуністами та соціалістами в коаліційний уряд.

На перших післявоєнних виборах в Італії Християнсько-демократична партія набирає 48,5% голосів, що склало на 17% більше, аніж набрав блок комуністів та соціалістів. До виборів 1992 року італійські християнські демократи або самостійно, або в коаліції із іншими партіями створювали уряди країни.

Підтримка християнських демократів на парламентських виборах в Італії:

Християнські демократи фактично стали заручниками специфіки італійської політичної культури. У післявоєнній Італії паралельно існувало дві «політичні субкультури» – католицька та соціалістично-комуністична. Виборці обох «субкультур» існували в різних символічних полях та практично не перетинались. Виборці-католики за жодних умов не голосували за ліві партії, виборці лівих партій так само не голосували б за християнських демократів та інші праві партії.

В більшості країн така поляризація врівноважується значною кількості «невизначених виборців», які можуть ситуативно голосувати або за одну, або за іншу партію. Проте в Італії такого поля практично не існувало. І християнські демократи, і комуністи із соціалістами мали свій сталий електорат, який практично не змінювався протягом усіх виборчих циклів.

Смерть Альче де Гаспері, та поступовий відхід першого покоління Християнських демократів вивів на перші ролі нове більш прагматичне та цинічне  покоління політиків.

Автор: Костянтин Канішев