Чимало християнсько-демократичних партій Європи перебували спочатку на лівих позиціях, але після економічного відновлення і вирішення матеріальних проблем трудящих, змістилися від суспільних крайнощів до центризму.

В берлінській організації, як і в більшості інших організацій ХДС, домінували ліві настрої. Серед Берлінського бюро найбільш впливовими були такі авторитетні ліві діячі як Андреас Гермес та Якоб Кайзер. Репутація цих двох політиків базувалась на тому, що вони не зрадили власних поглядів та не йшли на компроміс із нацистським режимом навіть в умовах ув’язнення.

І Гермес, і Кайзер були щирими прихильниками «соціалізму, який базується на християнській відповідальності», нейтрального статусу Німеччини, яка стане «мостом» між країнами західної демократії та Радянським союзом. Значною мірою саме завдяки Гермесу та Кайзеру концепція «мосту» стала популярною у тогочасній Німеччині.

Враховуючи, що частково Берлін входив до радянської зони окупації, влада СРСР могла впливати на процеси в берлінському бюро. В радянських розсекречених документах чітко зазначається, що метою радянської влади було, впливати на ХДС в усіх зонах окупації, взявши під контроль Берлінське бюро. Кращого варіанту аніж тиск та репресії радянська окупаційна влада придумати не могла.

Арешти, обшуки, залякування – саме ці методи використовувались з метою тиску на Берлінського бюро. Через прямі вимоги радянської влади Берлінське бюро ХДС декілька разів змінювало керівництво.

Незважаючи на постійну зміну керівництва та постійний тиск на берлінський ХДС, йому вдалось налагодити якісну роботу із активом партії, євангелічною церквою та християнськими професійними союзами. Значну роль відігравала активність партійних християнських соціальних допомогових комітетів.

На земельних виборах 1946-го року в радянській зоні окупації, незважаючи на великий адміністративний тиск, християнські демократи отримують доволі високі результати. ХДС почало перетворюватись на другу по силі партію в східній Німеччині.

Берлінський ХДС закріпив за собою статус найбільш авторитетної організації серед земельних християнських союзів в усіх зонах окупації. Так чи інакше але ХДС вдавалось налагоджувати партнерські стосунки із радянською окупаційною адміністрацією. Проте, як і будь-якому тоталітарному режиму, радянській владі не потрібні були партнери. СРСР потрібні були лише сателіти.

Наприкінці 1947- на початку 1948 року тиск на берлінський ХДС досяг апогею. Більше 600 активістів Християнсько-демократичного союзу були змушені виїхати із радянської зони окупації. Серед них були й Андреас Гермес та Якоб Кайзер. В східній Німеччині ХДС хоча й продовжував існувати, проте на чолі організацій були поставлені прямі радянські агенти.

Якщо раніше лідерство берлінського ХДС було незаперечним, то в 1948 році в партії склався вакуум лідерства. Внаслідок цього на перші позиції поступово вийшов маловпливовий до того часу Конрад Аденауер, який почав провадити суто центристську внутрішню та максимально прозахідну зовнішню політику.

Пізніше, в першій половині 1950-х років СРСР докладав величезних зусиль щоб унеможливити інтеграцію керованої Аденауером ФРН в євро-атлантичні структури. Але однозначна прозахідна позиція Аденауера поставила хрест на цих планах.

Парадоксально, але якби не розгром берлінського ХДС, то ліві кола залишилися б домінуючими в партії. Ймовірніше за все в Німеччині склався б консенсус ХДС та СДП, отож Кремль без жодних зусиль домігся б того, чого так безрезультатно добивався в першій половині 1950-х років.

Центризм, як концепт, є актуальним для християнсько-демократичних партій до сьогодні. Хоча протягом довгого часу і ліві партії, і частина преси, і радянська пропаганда нав’язували християнсько-демократичним партіям ярлик «консерваторів», самі християнські демократи намагались уникати цього терміну й продовжували наполегливо позиціонувати себе саме як центристів.

Причинами уникнення терміну «консерватор» в європейській континентальній політичній культурі було дві. По-перше, в політичній пам’яті ще довгий час були живі згадки про сприяння консервативних кіл приходу до влади фашистів та нацистів. По-друге, дискурс другої половини ХХ сторіччя здебільшого базувався на поняттях «прогрес», «динаміка», «розвиток». Відповідно, будь-яка політична сила в континентальній Європі не бажала протистояти цьому дискурсу, навіть на семантичному рівні.

Автор: Костянтин Канішев

В минулому, два століття тому, консерватизм і лібералізм були протилежностями у поглядах щодо демократії, а сьогодні консерватори залишилися чи не єдиними прихильниками справжньої демократії.

Право більшості, свобода слова, рівність усіх замість привілеїв, традиційно вважалися основотворчими принципами демократії. Але у ХХІ столітті, під впливом ідей “нових лівих”,  лібералізм почав відходити від цих принципів на користь того, що декому видається “соціальною справедливістю”. Натомість консерватизм, перейшов на позиції захисту автентичної демократії без расових та гендерних квот, без покарань за свободу висловлювань, без “кенселінгу” та булінгу людей інших поглядів.

Консерватори занепокоєні не лише падінням рівня патріотизму, але й загальним зниженням авторитету Заходу на планеті, зумовленого пануючою системою ідеологічних вірувань. Двадцять років тому жителі Азії захоплювалися західною рівністю, повагою до прав людини, західною демократією, були приголомшені тим, що на Заході жінки мають право водити авто й самі вибирати, за кого виходити заміж. Декілька десятиліть тому Захід ніс прогрес, справедливість, руйнував забобони. А сьогодні більшість топових тем у західних медіа викликають нерозуміння і навіть глузування серед індійців, арабів чи африканців. Впливове видання The Economist фіксує дедалі більшу розбіжність між ліберальними цінностями Заходу та рештою світу. Така ситуація може привести замість лідерства до маргінесу.

Сучасний консерватизм виступає за повернення автентичних демократичних принципів, за якими демократія має бути владою більшості, а не диктатурою різноманітних меншин, котрі нав’язують свою волю більшості. Консерватори проти того, щоб погляди меншості називали “прогресивізмом”, а думку більшості – “популізмом”, оскільки це руйнує самі основи демократичного врядування.

Консерватори вважають проблемою, що свобода слова, як одне з найбільших досягнень західних суспільств, опинилася під загрозою, бо ваші висловлювання чи погляди “порушують чиїсь стандарти”. При тому, що насправді вони можуть просто не подобатися якимсь вразливим і закомплексованим людям.

Рівність, як одне з найбільших досягнень лібералізму, сьогодні перетворюється на свою протилежність і виступає за привілеї для окремих категорій населення. Консерватори сьогодні  залишаються одними з небагатьох захисників того, що звикли називати демократією, рівністю та справжньою свободою без зірочки та терабайтами обумовлень дрібним шрифтом, які нівелюють справжнє значення демократичних цінностей.

Автор: Валерій Майданюк

Той факт, що християнсько-демократичні партії постали як частина рухів Опору, зближувала християнських демократів із соціалістами та комуністами. Усі ці партії об’єднувала апеляція до соціальної справедливості, переконаність у необхідності державного втручання в економіку та неприйняття ліберальних методів економічної політики. Здавалось, що коаліції колишніх сил опору – соціалістів, комуністів та християнських демократів – стануть домінуючими в Європі. Якби такий сценарій був реалізований, то цілком ймовірно, що історія другої половини ХХ століття пішла б геть по-іншому. Європа, скоріш за все стала б нейтральною, що суттєво б посилило позиції СРСР в Холодній війні.

Починаючи з 1947–го року в світі відбулись геополітичні зміни, які суттєво послабили лівий вплив в християнсько-демократичних партіях.

В перші повоєнні роки в країнах Заходу комуністи вважались однією із демократичних партій. Вони виглядали як реформістська партія, яка визнавала вибори та закликала до встановлення в Європі демократично-парламентських республік. І країнами-переможцями, і суспільствами європейських країн комуністи сприймались як повноцінний партнер в антифашистському консенсусі.

Європейською нормою стало те, що комуністи входили в коаліційні уряди країн та окремих земель окупованої Німеччини. Але несподіваний поворот Кремля та його вимога до комуністичних партій йти на конфронтацію із «буржуазними урядами» суттєво змінила європейський порядок денний. Саме політика Кремля та керованих ним комуністів сприяла тому, що в християнсько-демократичних партіях посилились центристські течії.

За результатами виборів 1946 року у Франції була сформована коаліція, до якої увійшли ФКП, християнські демократи та соціалісти. Але в 1947 році СРСР вимагає від спонсорованої ними КПФ вийти із коаліції та почати конфронтацію із «буржуазним урядом Франції». Така зміна політичного курсу стала несподіванкою і для християнських демократів, і для соціалістів, і для самих французьких комуністів.

Внаслідок конфронтації між комуністами та іншими силами, відбувся суттєвий зсув вправо у інших партій, зокрема й в рядах християнських демократів. І хоча в подальшому Народно-республіканський рух залишався найбільш лівою із усіх християнсько-демократичних партій Європи, НРП однозначно підтримував створення НАТО, налагоджував співпрацю із Німеччиною та відкидав будь-який можливий союз із комуністами, як вкрай ненадійними партнерами.

За таким само конфронтаційним сценарієм відбувався розвиток подій в Італії. Під час війни і комуністичним, і християнсько-демократичним партизанам, разом із іншими партіями вдалось налагодити співпрацю та створити Комітет національного визволення. Цей комітет і сформував післявоєнний уряд Італії.

В повоєнний час за наполяганням СРСР італійські комуністи почали вести лінію на жорстку конфронтацію. Співпраця інших партій із комуністами виглядала майже нереальною. Відповідно, були послаблені й ліві кола в християнсько-демократичній партії Італії.

Результати перших післявоєнних парламентських виборів в Італії виглядали таким чином: Християнські демократи – 48,51, Народно-демократичний фронт (блок Італійської комуністичної партії та Італійської соціалістичної партії) – 30,98 %.

До сьогодні можна почути думку, що результати виборів 1948 року були виграні ХДП завдяки американському втручанню та впливу католицької церкви. Не можна заперечити ані союзу ХДП із Ватиканом, ані допомоги американців, проте основними причинами перемоги стали геть інші причини.

В той час як ХДП наголошувала на необхідності нормалізації та стабілізації життя в країні, комуністи наголошували на необхідності конфронтації із «буржуазним урядом». Саме це відштовхнуло від ІКП значну частину виборців.

Проти комуністів також спрацював той фактор, що вони виступали за передачу комуністичній Югославії Трієсту, основне населення якого складали італійці.

Ці фактори і стали визначальними в поразці на виборах комуністів, та перемоги християнських демократів.

Безумовно, в рамках європейських християнсько-демократичних партій завжди існували консервативні кола, проте вони традиційно не суттєвого впливали на політику власних партій.

Певна зміна ставлення до слова консерватор сталась в 1980-х роках під час так званої «неоконсервативної революції». Неокони змінили не лише економіку, але й дискурсивні практики. Слова «консерватор», «неокон», «ліберальна економіка» відтепер стали престижними та символізували успішність, силу, ефективність й динаміку. Більшість християнсько-демократичних партій  почали позиціонуватися як об’єднання центристських, консервативних та ліберальних політиків. Проте позиціонування не завжди дорівнює практиці. Ідеологія християнсько-демократичних партій і далі базувалась на тому сплаві центристських та лівих ідей, які були закладені ще в 1940-1950-х роках.

Автор: Костянтин Канішев

Сьогодні консерватизм в світовому масштабі переживає кризу: трампісти в Америці намагаються підмінити його популізмом, а росіяни хочуть привласнити для маскування путінського фашизму. За правдивий консерватизм без популізму і фашизму потрібно боротися.

Республіканська партія у США дедалі частіше таврується як популістська, а консерватори, які завжди виступали за сильну зовнішню політику та захист демократії у всьому світі, сьогодні розповідають про економію коштів на мир. В той час як президенти-республіканці Трумен, Рейган, обидва Буші вважали зміцнення позицій США в світі запорукою успіху, нинішні консервативні пабліки в США охопив раптовий напад жадібності.

Незважаючи на те, що республіканці в американській політиці завжди виступали головними “яструбами”, Трамп раптом почав апелювати до інтересів та кишень простого американця. Республіканська партія, котра обома руками голосувала за військові операції в Афганістані та Іраку, раптом почала рахувати, як багато американські платники податків витрачають на допомогу Україні. Американські консервативні пабліки заповнені інфовкидами про те, скільки своїх податків техаський фермер витрачає на підтримку України. Партія, яка з моменту терактів 11 вересня 2001 витратила близько $1,6 трлн на війну в Іраку та Афганістані, раптом починає шкодувати 60 млрд на захист демократичного союзника від головного геополітичного ворога Штатів. І це при тому, що левова частина цих коштів залишиться в США й піде на активізацію американської промисловості.

Затримка американської допомоги Україні та заяви Трампа про те, що він не захищатиме європейських союзників і навіть буде заохочувати Росію нападати на них, якщо вони не сплачують рахунків, засвідчили високий рівень геополітичної безвідповідальності в середовищі американських консерваторів.

Іншою загрозою для світового консерватизму став путінський фашизм, який нещодавно вирішив себе також називати “консерватизмом”. Російський диктатор розпочав пропагандистську кампанію в якій себе видає за “захисника” традиційних цінностей, який протистоїть ліберальній аморальності. Найгірше, що на таку абсурдну пропаганду почали вестися навіть авторитетні консервативні інфлюенсери.

Популярний консервативний філософ Джордан Пітерсон, якого називають “іконою консерватизму”, нещодавно зганьбився проросійськими наративами. Пітерсон критикував расові та гендерні квоти та обстоював класичні консервативні цінності західної цивілізації. А потім несподівано почав вбачати “оборонців духовності” в середовищі азійських диктаторських режимів.  Пітерсон опустився до озвучки російсько-фашистських пропагандистських меседжів про те, що “Росія має свою сферу впливу”, а також ядерну зброю, тому, зі слів філософа “Заходу слід це поважати”.  Цілком можливо, на такі погляди Пітерсона вплинула й російська агентурна робота. Незрозумілим чином, канадський професор психології раптом вирішив поправити здоров’я та полікуватися від депресії в Москві та Бєлграді (Сербія) із застосуванням психоактивних речовин. Але Москві вдалося використати одного з найвідоміших консервативних філософів на свою користь.

На сьогодні єдиним оплотом консерватизму, як ідеології захисту людської свободи та конструктивних цінностей, залишаються британські консерватори та християнсько-демократичні сили континентальної Європи. Адже критерієм справжнього консерватизму є істина відданість християнським та гуманістичним принципам. Консерватизм – це про свободу, гідність і повагу до людини та суспільства, а не про зони імперського впливу та ядерний шантаж кривавих диктаторів.

Автор: Валерій Майданюк