Хоча ми сьогодні і розуміємо Європу значно ширшою за кордони ЄС, проте часто на побутовому рівні починаємо ототожнювати ці поняття – «єесівський» і «європейський». Це робити неправильно, оскільки Європа є значно ширшою за об’єднання 27 країн, а ЄС навіть починає втрачати своїх колишніх членів, як от Велику Британію.

 Щонайменше ще із 13 країн не належать до ЄС, а це і розвинуті західноєвропейські країни (Норвегія, Велика Британія, Ісландія, Швейцарія), а також бідніші 6 балканських (Сербія, Чорногорія, Албанія, Боснія і Герцеговина, Північна Македонія, Косово) і 3 східноєвропейських країни (Молдова, Україна, Білорусь), як і країни, які частково лежать в Європі – Росія, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Туреччина, Казахстан.

Сьогодні ЄС і Європа в цілому переживають черговий етап боротьби із викликами, які випробовують їх на міцність.

Ці та інші проблеми викликають певну фрустрацію в європейців, багато хто з них шукає порятунку в обіймах відвертих правих чи лівих популістів, які обіцяють прості рішення вже і негайно. Християнська демократія також переживає складні часи, оскільки її позиція є доволі складною, політика ґрунтується на виваженому центризмі, відповідальності, співпраці та солідарності, а багато людей втомились бути такими, шукаючи прості рецепти на всі нові біди. Завдяки цьому відбуваються спалахи популярності чи то ультраправих політичних сил, які захоплюють мешканців Європи простими пропозиціями «викинути мігрантів геть», «не пускати», «боротись з ісламом», або ультралівих із їхніми «боротись із капіталізмом і багатіями, імперіалістами, які винні у всьому», «боротись із засиллям релігійного патерналізму і традиційних цінностей, білим супремасизмом і християнством».

Ці гасла з двох сторін підривають основи ідеї об’єднаної Європи, яка побудована на базі об’єднуючих християнських цінностей, які по суті є фундаментом цієї ідеї і в свій час стали поштовхом для зародження зокрема ідеї прав людини, солідарності, свободи, відповідальності і співпраці. Заперечення і вихолощення цих ідеї веде до руйнування підмурівку спільного європейського дому, що може викликати неминучі і масштабні катастрофи.

Автор: Юрій Міндюк

Для багатьох українців видається парадоксальним, але чимало наших опонентів на Заході мають з Україною більше спільного, аніж ті, кого ми звикли вважати союзниками.

Американські та європейські консерватори і праві, окрім тих, які, перебувають на зарплатах у Кремля і їм платять за свідому брехню, в світоглядних позиціях перебувають дуже близько до традиційних поглядів українців.

До прикладу, в трампістів майже однакове з українцями бачення проблем міграції, гендерної політики та ЛГБТ, традиційних цінностей та збереження звичних суспільних норм, аніж з прихильниками BLM від Демократичної партії США. Подібна ситуація і з європейськими консерваторами, котрі стоять на позиціях захисту суспільної моралі, традиційного типу сім’ї, свободи слова без цензури та справжньої рівності на ґрунті раси чи статі, без ілюзій позитивної дискримінації.

Проблемою є те, що декотрі західні сили, котрі мають з українцями стільки спільного, часто виступають проти військово-фінансовою підтримки України з декількох головних причин:

А) Перебувають в опозиції і критикують будь-які ініціативи ліберальних урядів, навіть якщо самі б у випадку здобуття влади підтримували Україну. Це питання політичної кон’юктури, яка завжди розвивається за подібною логікою.

Б) Популісти, які просто шукають вигідні для електоральних балів теми. Ці люди не є прямими ворогами України, але ситуативно перебувають в становищі, в якому вигідно критикувати допомогу нашій країні. Якщо з ними працювати і доносити українську позицію – там цілком можливо комусь щось пояснити.

В) Латентна російська агентура або середовища, які годуються з кремлівської годівниці і сповідують антизахідну конспірологію. Важко сперечатися з тими, кому платять за те, щоб вони дотримувалися іншої думки. Хоча в цьому середовищі чимало зазомбованих, котрі є лише жертвами пропаганди.

З двома першими категоріями і навіть з аудиторією третіх українцям варто працювати і поширювати нашу точку зору. Вони виступають проти засилля “масонів та світового уряду”, а Україна – невелика держава, яка бореться проти агресії величезної імперії. Якщо хтось хоче бути на боці добра проти світового зла – варто бути з Україною. Цю ж тезу могли б підтримати і на Глобальному Півдні, котрий почав скаржитися на засилля “північан” – Росія якраз і є північною країною, котра запускає свої колоніальні щупальці до африканських і азійських країн.

Християни повинні знати, що наша держава – один з останніх оплотів західної цивілізації, котра бореться проти чеченсько-бурятської орди. Якщо хтось захоплюється хрестосносцями, то сучасні хрестоносці – це українці, які своїм опором бережуть східний фланг Західної цивілізації.

Техаські мачо та любителі зброї на джипах мають знати, що Україна – країна сильних людей, котрі мужньо борються за свою землю і домівки проти жорстоких варварів. Практично кожна категорія європейських правих і консервативних кіл могла б знайти втілення своїх ідеалів у боротьбі українців за свободу, якщо б цю інформацію до них доносили. Українська діаспора та нова хвиля емігрантів має колосальний об’єм роботи, щоб донести до західного обивателя правду, котру намагаються спотворити проросійські інфлюенсери та анонімні телеграм-канали.

Це великий об’єм роботи і на нього часто немає ресурсів, але українці не повинні оминати нагоди привернути на свій бік тих, з ким поділяємо спільні світоглядні цінності.

Автор: Валерій Майданюк

Перетворення нацизму на домінуючу силу в континентальній Європі не зміцнило позиції традиціоналізму, як сподівались консерватори, а призвело до встановлення тоталітарного «нового порядку». Тоталітаризм фактично знищив усі старі інститути. Верховенство права, персональні та політичні свободи, підзвітність уряду були скасовані. Більш того під загрозою існування опинились навіть інститут церкви  та релігія.

Ідеологія нацизму вкрай критично розглядала вплив християнства на долю європейської цивілізації. Для нацистів діяльність християнської церкви дорівнювала «єврейському впливу».

Традиційні чесноти християнського вчення, як-от милосердя, справедливість, універсалізм, сприймались нацистами як риси, що негативно вплинули на арійські чесноти європейців.

Вплив християнських церков було суттєво обмежено. Поступово нацисти заборонили діяльність усіх соціальних церковних організацій: профспілок, допомогових комітетів, молодіжних організацій. Також була накладена заборона на християнські друковані видання. Під заборону потрапляли навіть малотиражні єпископальні вісники.

Нацисти планували суттєво ревізувати вчення церкви. Під заборону мали потрапити Старий Заповіт та апостольські послання. Серед нацистів існували плани, що в церквах поруч із Біблією мав знаходитись «Майн Кампф» Гітлера, а місце традиційних хрестів у церквах мала зайняти свастика.

Стало зрозуміло, що в разі тривалого домінування нацизму вплив християнства суттєво зменшиться, а саме християнство буде змінене до непізнаваності. Поступове усвідомлення цього факту викликало справжній шок у багатьох сучасників діячів вже заборонених християнських партій, священників чи християнських інтелектуалів.

Сумнівні перспективи християнства призвели до появи в контрольованих нацистами країнах феномену «християнського опору». Окремі християнські інтелектуали, діячі заборонених християнських партій, священики, а подекуди і церковні ієрархи висловлювали позицію, що йшла врозріз із ідеологією нацистів. Ще більша частина ієрархів намагалась уникнути будь-якої публічної підтримки дій нацистів, а також негласно рятували групи, переслідувані нацистами. Саме такої позиції дотримувався Папа Римський Пій ХІІ. Утримуючись від публічної підтримки нацистів, Пій ХІІ давав неофіційні розпорядження монастирям переховувати політичних опонентів нацизму та євреїв.

Поступово в русі опору Італії та Франції з’явились християнські групи, що почали збройну боротьбу із нацизмом.

Існування «християнського опору» та радикальна поляризація із тоталітарними партіями перетворили середовища «демократичного християнства» на одну із найбільш помітних сил у постнацистській Європі.

Боротьба із тоталітарним нацизмом та потенційна загроза з боку тоталітарного комунізму призвела до утворення найбільш оригінального європейського явища післявоєнного періоду – потужних християнсько-демократичних рухів.

Хоча більшість європейських християнсько-демократичних партій були створені в другій половині 40-х років, проте ключовими для кристалізації інтелектуального підґрунтя християнської демократії стали останні роки ІІ Світової війни.

В 1943 році французький філософ-персоналіст Жак Марітен видає книгу «Християнство та демократія». Книга Марітена окреслила основні підходи та ідеологічні засади християнсько-демократичних рухів. Марітен констатував, що через недалекоглядність політичних еліт Європа опинилась перед вибором «між комунізмом, який бореться із Богом, та нацизмом, який намагається підкорити Бога своїм цілям».

На думку Марітена, післявоєнна Європа зможе досягнути тривалого миру лише за умови, якщо «християнство та демократія знов об’єднаються». Ключовим питанням для Марітена стало питання, чи зможуть християни перетворитись на громадян, які здатні взяти на себе відповідальність за долю батьківщини, Європи та загалом християнської цивілізації.

Діяльність Жака Марітена є доволі показовою та може слугувати прикладом трансформації ідеологічних поглядів покоління, що пережило ІІ Світову війну. Ще в 20-х роках Марітен належав до католицької групи «Аксьйон Франсез», що сповідувала авторитарно-корпоративні погляди. Так само, як і Марітен, великі групи європейців, стикнувшись із реаліями нацизму, відмовлялись від ілюзій щодо авторитаризму та заново відкривали для себе роль церкви і християнського вчення.

Якщо книга Жака Марітена вплинула здебільшого на елітні групи, то для широких мас значно важливішим стала зміна позиції Римської церкви. У різдвяному посланні 1944 року Римський Папа Пій ХІІ заявив, що демократія є тією формою правління, яка найбільш близька до християнських ідеалів. Ця заява остаточно легітимізувала політичну діяльність католиків з боку церкви та сприяла утворенню демократичного католицизму.

Різдвяне послання Пія ХІІ мало тим більше значення, що ті території, які в післявоєнній Європі були звільнені від нацистських режимів та не потрапили під комуністичну окупацію, були значною мірою католицькими. Навіть у західних зонах окупованої Німеччини католики становили приблизно рівну частину населення порівняно  протестантами.

Книга Жака Марітена та послання Пія ХІІ не стільки сформували суспільний запит на поєднання християнства та демократії, а радше відобразили його. Саме ці два політичні діячі остаточно кристалізували інтелектуальні обриси християнської демократії.

Автор: Костянтин Канішев

Сьогодні чимало українців та європейців не знають, що ЄС – який став запорукою миру та економічного зростання Європи, сім десятиліть тому створили християнсько-демократичні діячі.

За словами дослідника Джеффа Фонтейна у першій половині ХХ століття Франція та Німеччина поводилися немов приблудні пси, хапаючи шматки прикордонних територій і провокуючи світові війни. Але швидке і тривале примирення між європейськими країнами стало можливим завдяки невеликій групі діячів, котрі сповідували християнські цінності.

Саме християнські цінності допомогли повоєнним європейським політикам домовитися про довготривалий мир та співпрацю між країнами, котрі до цього майже тисячу років воювали. Лише за друге тисячоліття нашої ери між французами, німцями, італійцями, голландцями, іспанцями і тд. були сотні воєн, а кожна з країн вважала сусідів – головними ворогами. Християнські пастори здійснили великий примирливий вплив на погляди представників антагоністичних держав – Німеччини і Франції щодо приналежності Саарського вугільного басейну. Міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман та канцлер ФРН Конрад Аденауер зуміли налагодити діалог насамперед завдяки спільному відвідуванню християнських заходів, де кожен усвідомив необхідність компромісів та довіри.

Сьогодні видається, нібито після краху нацизму, появи плану Маршалла і створення НАТО Європа була приречена на мирний розвиток, але це зовсім не так. Через недовіру і загостреність стосунків між державами ці проєкти могли провалитися, а Європа була за крок до повторення помилок минулого. Засновники європейської інтеграційної ідеї Роберт Шуман, Альчіде де Гаспері та Конрад Аденауер вважали, що окрім економічних ініціатив, потрібно створити насамперед атмосферу прощення, каяття та примирення.

Шуман наголошував, що реконструкція Європи можлива лише на основі глибоко вкорінених, базових християнських цінностей. Ба, більше – Шуман вважав, що демократія буде або християнською, або її взагалі не буде. Антихристиянська демократія перетвориться на пародію, яка потоне в тиранії чи анархії. На думку Шумана, перерізавши християнські коріння, Європа втратить поняття рівності, людської гідності та толерантності.

Шуман запропонував Аденауеру створити наднаціональну систему контролю над вугіллям і металургією обох країн і зробити війну не лише небажаною, але й матеріально неможливою. Це був інноваційний крок “Батька Європи”, котрий не обійшовся без впливу християнського світогляду.

Після виголошеної 9 травня 1950 року Декларації Шумана про концептуальну структуру європейської інтеграції, було запущено подальший процес об’єднання. 18 квітня 1951 року підписано Паризький договір про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі, далі був Римський договір 1957 року та створення Європейської економічної спільноти (ЄЕС), Євроатом і митні угоди. Шарль де Голль, який не бажав послаблення суверенітету Франції лавірував між послабленням і посиленням впливу Німеччини, Британії, США та європейських інституцій у Європі, на два десятиліття “затягнув” інституційну еволюцію ЄС. Але основи, закладені християнськими демократами уможливили створення структури, яка для всього світу досі залишається зразком безпеки, економічного розвитку і соціальної справедливості.

Автор: Валерій Майданюк