Одним з наймудріших політиків ХХ століття, який завчасно усвідомив світову загрозу нацистської агресії і врятував свою країну від окупації, був консерватор Вінстон Черчилль. А найбільшою проблемою сьогодення є те, що на геополітичній арені наразі не видно діяча, який би став Черчиллем на фоні глобального наступу нового фашизму.

Епоха, в якій випало жити Черчиллю, дуже нагадувала нашу. Фашизм піднімав голову, а західні демократії турбувалися про бізнес, який любить спокій та вважали, що ділові люди зможуть про все з будь-ким домовитися.

У 1930-ті роки Черчилль попереджав про небезпеку з боку Гітлера, застерігав Європу від загибелі, закликав діяти, поки не стало пізно, але тогочасні респектабельні політики називали його «палієм війни».

Коли нацисти обрали своєю жертвою Чехословаччину, Черчилль закликав діяти рішуче. Але тогочасний британський прем’єр Невілл Чемберлен був адептом політики умиротворення агресора, яка полягала у поступках та компромісах з міжнародними злочинцями: «Якщо злочинцеві дати те, що він хоче, то можна уникнути війни», – вважав Чемберлен. Така політична філософія здається абсурдною лише зараз, а тоді все було дуже неоднозначно і багатьом видавалося, що є шанс все вирішити мирно. Мовляв – повоювати завжди встигнемо.

Чемберлен мислив цілком у дусі демократичних політиків, орієнтованих на вибори. Війна – це дорого, а тим більше — війна за якусь далеку Чехословаччину, в якій, як пише німецька преса, німців «угнєтают». Чи варто втягувати свою країну у війну за чужі інтереси, посилати на загибель британських солдатів, нести величезні витрати з бюджету та ще й перед виборами? Партія, котра таке зробить, неминуче програє вибори. «Чи не краще шукати компромісу за чужий рахунок, виторгувавши для британців мир та спокій?» – вважав Чемберлен точно так само, як через 80 років після нього думатимуть Обама, Байден, Трамп і тд.

Гітлер відверто зневажав західних демократичних лідерів, і особливо Чемберлена, якого назвав вголос нікчемою прямо у коридорі Мюнхенської конференції. А наївний Чемберлен, повернувшись до Лондона оголошував, що привіз мир цьому поколінню британців.

Лише Черчилль попереджав, що Гітлер обдурить і невдовзі буде світова війна, яка і сталася менше, ніж через рік. Але ця незручна правда мало кому подобалася. Так само як зараз нікому не подобаються попередження, що Росія може напасти на Європу в найближчі кілька років.

Сучасні західні політики намагаються обережно висловлюватися, попереджати, але так, щоб не порушити звичного стилю життя і не втратити популярність. Нещодавно генеральний НАТО Рютте, вказав на слабкість та неготовність Альянсу до такої широкомасштабної війни, яку Росія веде проти України.

Але й навіть це озвучувати – означає ризики для політичної кар’єри та рейтингу. Політики і генерали, які про це кажуть – ламають через коліно звичний шаблон життя і вимагають якихось екстраординарних заходів, котрі коштують величезних грошей, можуть вартувати поразки на виборах і ще невідомо чи себе виправдають, якщо війни не буде.

До прикладу, якщо б пересічна європейська країна розпочала реальну підготовку до оборони, почала виділяти на армію та озброєння колосальні суми, заморозила зайві соціальні проекти, різноманітні програми боротьби за толерантність і тд, а натомість розпочала навчання населення воєнної підготовки, почала будували окопи та бункери чи, не дай Боже – проводити мобілізацію – ця партія б точно програла вибори, і дуже ймовірно – дострокові.

Бо якщо війни не буде – електорат не побачить ефективності всіх тих озброєнь, ППО, військової техніки, а побачить лише скорочення власного комфорту. Тому політики обирають нічого кардинально не змінювати, готуватися до оборони настільки мінімально, щоб цього не відчули ні бюджет, ні виборці, і робити ставку на переговори, у сподіванні уникнути майбутнього конфлікту.

А Росія тим часом витрачає до половини свого ВВП на війну. І в Ерефії звучать дедалі чіткіші сигнали про необхідність бити по місцях постачання зброї Україні, «рятувати від блокади» Калінінградську область, яку «оточили» Польща та Литва, прориватися через Сувалківський коридор і тд.

Де-факто в Європі, та й на Заході, сьогодні немає впливового політика, який би мислив настільки рішуче і правильно щодо агресивних режимів, як Черчилль напередодні Другої світової. Заяви про те, що міжнародного злочинця Путіна треба посадити за стіл переговорів, а не на лаву підсудних, засвідчують, що в Європі сьогодні занадто багато чемберленів, але немає Черчилля.

Автор: Валерій Майданюк

Одним з найнебезпечніших аргументів «Вісі диктатур» та Ерефії проти Заходу є поширене за останні роки надмірне спекулювання лівацькими цінностями та ЛГБТ риторикою, на фоні котрих, Путін зображає себе «консерватором».

Путінська диктатура вже офіційно називає себе «консервативною» як для внутрішньої російської аудиторії, так і для закордону. Усвідомлюючи, що лівацька політика ідентичності багатьом не подобається на Заході, Путін вирішив сконцентруватися на формуванні іміджу Ерефії як альтернативи лівому лібералізму. Росію подають як колиску традиційної сім’ї, моральних цінностей (!), консерватизму і традицій.

І це дає пропагандистський результат: прихильники Росії на Заході з’являються не лише за гроші «Газпрому», але й не бракує корисних ідіотів з числа інфлюенсерів. Коли чимало громадян вважають, що їхня країна, й загалом цивілізація, розвиваються неправильно та йдуть не тим шляхом, тож починають шукати інші орієнтири. І Кремль не шкодує зусиль, щоб видати себе за такий консервативний орієнтир, який підтримує традиційну сім’ю та звичні статеві ролі.

І на фоні наступаючих лівацьких цінностей на Заході це дає невтішний для демократії результат. Не лише у Франції, Угорщині чи Німеччині в парламенті присутні впливові антизахідні політичні сили, яку спекулюють на консерватизмі й традиційних цінностях. Але й список європейських країн, де популярність здобувають євроскептики і москвофіли зростає. Несподівано окрім Словаччини, де ще раніше переміг Роберт Фіцо, загрозлива ситуація склалася в Румунії, де зростає вплив антизахідних та антиукраїнських сил, котрі називають себе «консервативними» й орієнтуються на Росію.

При тому, що фашистська політика путінської Росії не має нічого спільного з консерватизмом. Навпаки, за такими ознаками як:

• Культ прославляння державного лідера;
• Національний шовінізм та культ вищості над іншими народами;
• Знищення демократичних інститутів;
• Агресивна зовнішня політика і захоплення чужих земель;
• Культ сили та мілітаризм;

Росія на 100% відповідає фашистському устрою і недотягує до нацистської Німеччини лише відсутністю расової політики «етнічної чистоти росіян», хоча це не заважає багатьом путінським шовіністам називати росіян «арійцями». Окрім пустої риторики, путінський режим не має нічого спільного з консерватизмом.

Консерватори не тільки поважають, а й захищають демократію як від загроз з боку узурпації зверху, так і знизу. В той час як путінський режим поховав російську демократію ще чверть століття тому.

Консерватори дійсно шанують законність, а не обнуляють конституцію, щоб всупереч закону знову зробити кремлівського карлика президентом.

Консерватори поважають церкву та релігійні інституції, а не підпорядковують їх спецслужбам, щоб перетворити на ще один пропагандистський інструмент.

Консерватори шанують традиційну сім’ю як середовище розвитку здорової людської особистості, а не перетворюють її на конвеєр для штампування робочих рук та гарматного м’яса для путінських воєн.

Консерватизм ніколи не бажав мати нічого спільного з фашизмом, хоча фашисти й хотіли копіювати консервативні риси за для власної легітимації. Як це робив засновник фашизму Беніто Муссоліні. Консерватизм – це насамперед повага до правил і традицій, а не ламання їх через коліно на догоду неврівноваженому диктатору. Жоден справжній консерватизм ніколи не постав без поваги до законів і демократичних традицій і це одна з найважливіших рис, чому путінська диктатура не має нічого спільного з консервативними цінностями.

Автор: Валерій Майданюк

Візит німецького канцлера Олафа Шольца став яскравою подією, котра залишила слід мемів та обговорень в українському сегменті соцмереж, але мета раптового й неоголошеного приїзду Шольца, може бути пов’язана з бажанням випередити … майбутнього канцлера.

Впливове видання Politico пише, що терміновий візит канцлера Німеччини до України міг бути викликаний передвиборчою стратегією. І те, що Шольц вперше за 2,5 року відвідав Україну, може бути пов’язане з запрошенням до Києва й очільника ХДС Фрідріха Мерца, котрий має найбільші шанси очолити німецький уряд після парламентських виборів у лютому 2025 року. «Чи не намагається Шольц виграти принаймні перегони до столиці України?», — зазначає Politico.

Цього року найбільша опозиційна сила Німеччини – консервативний блок Християнсько-демократичного союзу (ХДС) і баварського Християнсько-соціального союзу (ХСС) номінувала Фрідріха Мерца (Friedrich Merz) кандидатом на посаду канцлера на виборах до Бундестагу 2025 року.

Про кандидатуру Мерца тепло відгукнувся лідер ХСС, прем’єр-міністр Баварії Маркус Зедер (Markus Söder), котрий наголосив, що у консерваторів є спільна мета:   замінити правлячу «світлофорну коаліцію» й повернути Німеччину на правильний шлях».

Показово, що саме блок ХДС/ХСС є фаворитом майбутніх виборів і залишається найпопулярнішою партією в Німеччині. Проведене на початку вересня опитування показало, що три правлячі партії – есдеки, зелені та ліберали з «Вільної демократичної партії» разом набрали б мали 30 %. Тоді як блок ХДС/ХСС готові підтримати 33 % виборців, що є напрочуд вагомим показником.

Отож, доцільним було б розглянути біографію та політичну позицію, можливого майбутнього канцлера країни, котра сьогодні є лідером у Європі за постачанням військової допомоги в Україну.

Фрідріх Мерц – німецький консервативний політик, за освітою – юрист. До 1976 року проходив строкову військову службу. Вивчав право в Боннському університеті. Працював суддею, займався адвокатською практикою.  

З 1989 по 1994 рік був  депутатом Європейського парламенту, потім – обраний в Бундестаг, де здобув популярність завдяки законодавчим ініціативам у фінансово-економічній сфері. В кінці 1990-их став заступником лідера фракції ХДС/ХСС.

А у 2000 році  став беззаперечним лідером фракції. Хоча через два роки Мерц залишив посаду після поразки ХДС на парламентських виборах. Мав напружені відносини з Ангелою Меркель, котра виступала за усунення його з посади заступника голови фракції та блокувала запропоновану Мерцем податкову реформу.

Натомість Мерц критикував запропоновану Ангелою Меркель реформу охорони здоров’я та на противагу канцлерці виступав за загальноєвропейську бюджетну політику і загальний ринок праці.

Суперечності між Мерцем і Меркель мали чітко виражений ідеологічний характер. Меркель тяжіла до лівого спектру, а Мерц стояв на правоцентристських консервативних позиціях. Активно критикував будівництво «Північного потоку-2». У травні 2022 року відвідав Київ і зруйновані під час російського вторгнення  містечка Київщини.

Восени цього року Фрідріх Мерц заявив, що у Заходу немає мети перемогти Росію в конфлікті з Україною, але остання має відновити суверенітет над своєю територією та забезпечити свою безпеку. На думку Мерца, західні союзники діяли «надто пізно» і зробили «надто мало», і в результаті баланс сил сьогодні «виглядає досить жахливим і дуже протверезним».

Фрідріх Мерц вважається прихильником посилення допомоги Україні. Зокрема, неодноразово закликав почати постачання Україні німецьких далекобійних ракет Taurus. Є всі підстави вважати, що можлива перемога Мерца у наступному році зробить україно-німецьку співпрацю змістовнішою, а міжнародну позицію Німеччини – рішучішою.

Автор: Валерій Майданюк

Ліва преса та блогосфера знайшли дуже зручного об’єкта для нападок – поміркований консерватизм, котрий чи не єдиний продовжує захищати справжню демократію та права і свободи людини, не пригноблені меншістю.

Навіть у вітчизняних лівих та лівоорієнтованих виданнях консерватизм не цураються тегати в одному рядку «Шовінізм, Консерватизм, Дискримінація», намагаючись спаплюжити ідеологію, котра закликає до здорового глузду та законності. Консерватизм легко обрати жертвою, бо він занадто ввічливий, раціональний та толерантний, щоб вступати у дискусію на рівні справжніх крайніх правих. Хоча це не заважає лівацьким силам називати «крайніми правими» консерваторів за патріотизм, національну ідентичність, чи навіть за такі «радикальні» з точки зору лівацьких активістів ідеї, як заклики до збільшення народжуваності, бо комусь здається, що це «дискримінуватиме права жінок на кар’єрний успіх». Самих жінок, звісно не запитують, а якщо відповідь жіночої більшості не влаштовуватиме – обізвуть «не достатньо прогресивними».

Консерватори не кричатимуть з піною навколо рота, не обзиватимуть поганими словами і не кинуть в опонента банкою з фарбою, як це роблять численні «прихильники прогресу», котрі псують витвори мистецтва в музеях. Помірковані консерватори взагалі намагаються нікого не звинувачувати, не констатувати реальних діагнозів, не вступати в запеклі дискусії.

На наших очах відбувся цікавий парадокс: ліві ліберали та «прогресисти», котрі кілька десятиліть тому були апологетами толерантності, сьогодні критикують і таврують опонентів без будь-яких оглядок навіть на логіку, не кажучи вже про повагу до іншої точки зору, між іншим, гарантованої батьками-засновниками лібералізму. Фраза, яку приписують Вольтеру «Я не згоден з жодним вашим словом, але готовий померти за ваше право це говорити», яка тривалий час була популярна серед лібералів, сьогодні виглядає як іронія.

Нинішні «прогресисти» борються за заборони, обмеження свободи слова, за збільшення банів у соцмережах того, що вони зі щоразу більшою мінливістю називають «мовою ненависті», котра щороку змінює свої рамки. Єдиними, хто продовжує поважати і слідувати цьому ліберальному гаслу, котре приписують Вольтеру, залишаються консерватори. – Доросла думка дорослих, вихованих і виважених людей, з освітою та життєвим досвідом.

Де-факто, нинішні консерватори залишилися останніми справжніми лібералами, котрі виступають за свободу слова, зібрань, совісті і поважають думку більшості. І як не парадоксально, обзивають іншу точку зору «популістичною», «праворадикальною» чи «нетолерантною» і нікому не нав’язують свою, «єдиноправильну, різноманітну» думку без жодної різноманітності.

Немає жодної успішної країни чи суспільства, де загальнонародного блага вдалося досягнути без моральної та відповідальної еліти. Чим швидше це зрозуміють українці – тим швидше в нас почнеться ефективне державне будівництво.

Однією з характерних рис консерватизму та, зрештою, й християнської демократії, є акцент на визначальній ролі еліти в житті суспільства. Але елітизм тут не повинен сприйматися як панування зажерливих багатіїв над трудящим народом, як це часто подається у лівацьких перекрученнях цієї раціональної та тверезої думки. Візьмемо прості збори класу, студентської групи, ОСББ чи робочого колективу і всюди й завжди будь-яка діяльність спрямована на загальне благо буде неможливою без ініціативної меншості, без лідерства. В масштабах громади чи держави це буде політична еліта, з якою українцям не завжди щастило, але не ми одні такі. Але без керівної ролі еліти, котра править за народним мандатом, неможливий розвиток ні держави, ні нації.

Для українців це є величезною проблемою, адже проблема якості української еліти є однією з найгостріших, хоча корені її криються у реальних пануючих цінностях українського народу, котрий з 1990-х живе за специфічними життєвими орієнтирами. Якщо особисте збагачення будь-якою ціною чи порушення закону є приводом для вихваляння і не зустрічає засудження з боку оточуючого середовища і навіть суспільства, то нема чого дивуватися, що кожна нова хвиля еліти буде такою ж самою, як і попередня.

Але в нашій державі вже існують осередки з принципово іншими цінностями, на базі котрих нова українська еліта може бути обрана до влади. Але щоб це сталося – необхідно, щоб виборці, котрі даватимуть владний мандат, обрали кандидатів, котрі обіцяють чесні правила для всіх, замість тих, які дали кульок гречки і привезли КАМаз щебеню на сільську вулицю.

Однією з найглибших проблем українського державотворення є те, що значна частина українців сприймає еліту як апріорі щось чуже і антинародне, вважаючи, що «глибинний народ» сам вирішить усі проблеми. Попри те, що такої думки можуть дотримуватися лише ті, хто ніколи нічого суспільно-важливого не робив, така ідея вже приводила до важких суспільних катастроф.

У грудні 1918 року соціалістично орієнтовані лідери УНР схвалили так званий «трудовий принцип», за яким влада на місцях мала належати радам робітників, селян і трудової інтелігенції. Буржуазію було позбавлено виборчих прав, фактично викинувши еліти з процесу державотворення. Враховуючи катастрофічний рівень грамотності серед тогочасних селян, робітників та солдатів, загроза популізму тоді нависла над Україною навіть більша, аніж московсько-більшовицька навала.

Як наслідок, вже наступного місяця Директорія втрачає столицю України і виявляється нездатною організувати армію, оборону, подолати отаманщину і запровадити дисципліну і тд. А потім прийшли більшовики та запровадили репресії, голодомори та подальшу русифікацію. 100 років тому українці так не любили свої еліти, що змушені були плазувати перед чужими – значно гіршими.

Для консерваторів еліта є тим рушієм, що задає вектор розвитку завдяки своїй освіті, досвіду управління людьми та моральним якостям, базованими на відповідальності перед суспільством. Український історик Роман Лехнюк зазначає, що вихід зі становища, в якому опинилася Україна, полягає не у відкиданні еліт як таких, а у створенні умов, за яких зможе сформуватись якісно нова еліта з соціальними ліфтами, що функціонують не згідно з патерналістськими зв’язками, а за критерієм ефективності для суспільства.

Українцям варто пам’ятати, що власну державу важко здобути, але дуже легко втратити. Особливо  враховуючи, наших сусідів. Але власна, навіть недосконала, держава – завжди краща, аніж чужа. Хоча б тому, що українці завжди можуть примусити свою владу зважати на думку народу.

Автор: Валерій Майданюк