До вашої уваги аналітичні записки «Християнсько-демократична експертиза», доступні для скачування:
Коли в лютому 2022 року російські війська вторглися на українську землю, першим зламався не фронт — першим вистояв соціум. Люди, розкидані по різних куточках країни, об’єдналися без наказів і вказівок. Хтось відкрив волонтерський штаб у себе в гаражі, хтось пік хліб для тероборони, хтось — просто мовчки взяв за руку людину поруч і сказав: «Тримайся». У ті перші дні і тижні війни зруйнувались старі схеми, а народилася нова, ще не артикульована, але дуже жива сила — український соціум як суб’єкт, як спільнота, як джерело стійкості.
Але чи достатньо нам цього тепла фронтової солідарності, щоб пройти марафон війни і після неї — відновлення, реформ, перетворень? Християнсько-демократична перспектива дає нам глибоку, принципову відповідь: ні, якщо ця солідарність не стане відповідальністю.
У 2022 році ми пережили унікальний соціальний момент — вибух довіри. Люди довіряли армії, волонтерам, навіть незнайомцям на вулиці. У повітрі стояло відчуття братерства. Цей «запас єдності» став ресурсом, який виніс нас через перші й найважчі місяці. Але довіра — це не магія, а механізм. Її потрібно підтримувати.
Уже у 2024–2025 роках ми бачимо тривожні сигнали. За даними досліджень «Фонду сприяння демократії», рівень суспільної тривожності зріс до 5.8 з 10. Люди втомлені, фрагментовані, зневірені. Розчарування у спроможності держави вирішувати щоденні проблеми породжує відчуття ізоляції. Замість об’єднання — атомізація, замість спільнот — міхур інформаційної самотності.
«Суспільство, яке не може захистити свій інформаційний простір, приречене програти війну за уми», — влучно зауважив Сергій Дем’янов.
І саме тому соціальна згуртованість — це не емоція, а стратегія, яку потрібно плекати на інституційному рівні.
Християнсько-демократичний підхід радикально відрізняється від ліберального чи соціалістичного. У центрі не держава і не ринок, а людина як особистість, створена для спільного життя. Не статистична одиниця, не «користувач послуг», а особа з гідністю, з потребами і здатністю відповідати за ближніх.
У цій філософії:
Саме тому християнська демократія не бачить у соціальній сфері просто «допомогу нужденним», а — етичний порядок, у якому сильні захищають слабких, не втрачаючи власної сили, а множачи спільне благо.
На папері Україна — країна з тисячами соціальних програм. У реальності — десятки мільйонів людей, які вважають себе покинутими. Які ж основні соціальні виклики постали перед нами зараз?
Усе це — не просто проблеми. Це ознаки розхитаної соціальної тканини, яку треба не латати, а відновлювати — зсередини, з опорою на базові моральні принципи.
Сучасний ліберальний світ бачить людину як споживача, а суспільство — як сукупність контрактів. Християнсько-демократична думка має іншу візію: communio — спільнота осіб, пов’язаних не лише правами, а й взаємними обов’язками.
«Громада, родина, школа, церква — це не атавізми. Це опорні структури соціального життя», — йдеться в аналітичній записці.
Якщо держава намагається замінити собою всі ці структури, вона не зцілює, а калічить. Якщо ж вона створює простір, де вони можуть діяти вільно, — зцілення можливе.
Ми звикли оцінювати соціальні реформи в цифрах: скільки людей охоплено? Скільки відсотків ВВП витрачено? Але справжній показник успішної соціальної політики — відчуття гідності у людини, яка її отримує.
Християнсько-демократичний підхід пропонує інше мислення:
Ми часто чуємо: «На фронті все зрозуміло, а в тилу — хаос». Але це неправда. Тил — це фронт. І він не менш важливий.
Християнська демократія нагадує: перемога можлива лише тоді, коли сильні захищають слабких, коли громади діють вільно, коли політика служить людині, а не навпаки.
Соціум — це не поле битви. Це — тіло нації. І якщо воно втрачає зв’язок між органами, між клітинами, то жодна зброя його не врятує.
Але якщо ми повернемося до гідності, до солідарності, до взаємної відповідальності — тоді ми не просто вистоїмо.
Ми — переможемо. Як суспільство. Як нація. Як спільнота.
Українська військова розвідка володіє технологіями та можливостями, яких немає в жодній іншій розвідувальній службі світу. На цьому наголосив ексзаступник керівника ГУР, генерал-майор Ілля Павленко в інтерв’ю телеканалу “Київ”, , повідомляє Фокус.
“На сьогодні Головне управління розвідки стало одним з центрів інновації та модернізації. Українська розвідка має можливості, яких не має жодна інша розвідка світу: бойові БПлА, ракети, засоби ППО, власна авіація, морські дрони і навіть супутники, які дозволяють бачити ворога навіть у найскладніших умовах,” – підкреслив Павленко.
За словами генерала, такий прогрес став можливим завдяки візіонерському підходу керівника ГУР Кирила Буданова, який створив не просто команду підлеглих, а колектив партнерів, з якими можна обговорювати ризики та приймати виважені рішення.
Павленко також відзначив створення інформаційного порталу War & Sanctions, через який розвідка ділиться даними про використання агресором підсанкційних компонентів для виробництва зброї, що допомагає міжнародним партнерам перекривати канали постачання.
“В ГУР на сьогодні створено атмосферу в якій люди хочуть розвиватися, впроваджувати інновації, бути лідерами. І якщо Україна прагне захистити себе – інших варіантів просто немає,” – підсумував Ілля Павленко.
На перший погляд, Україна сьогодні — об’єднана як ніколи. Спільний ворог, спільна боротьба, спільна кров. Але що ближче ми вдивляємося в тло великої картини, то чіткішими стають тріщини в суспільному ґрунті. Їх не видно з далеких трибун, але вони відчутні в розмовах у маршрутках, у коментарях під новинами, у родинних суперечках.
Це — розколи, які не завжди розривають суспільство гучно, але постійно підточують його зсередини: фронт і тил, місто і село, Захід і Схід, віряни різних конфесій, мови, цінності, досвіди. Усе це — не просто різноманіття, а потенційні лінії розлому, які підживлює війна, втома, недовіра, а іноді — ворожа пропаганда.
І якщо ми хочемо не просто вистояти, а перемогти як народ — нам потрібно зшити себе заново. Не гаслами, а змістами. Не примусом, а довірою. Не з однаковості — а з поваги до різності. І саме тут християнсько-демократична думка дає нам не тільки ціннісну основу, а й практичну дорожню карту.
Найбільша помилка, якої припускаються політики й експерти, — вважати, що розколи є патологією. Вони — природна реакція живого суспільства на стрес, на виклики, на невизначеність. Їх не можна скасувати законом чи замовчати указом.
Християнська демократія розуміє суспільство як складну тканину різних ідентичностей, традицій, голосів. Ця традиція не боїться різноманіття — вона прагне його об’єднати через спільне благо, а не уніфікацію.
«Суспільство — це не механізм, а communio — спільнота осіб, пов’язаних не лише правами, а й взаємною відповідальністю», — сказано в аналітичній записці «Соціум».
У цьому контексті будь-який розкол — це сигнал про втрату зв’язку, про розрив горизонтальних зв’язків, про зменшення довіри. І саме довіра — найдефіцитніший ресурс після двох років великої війни.
Мовчазне роздратування тих, хто воює, до тих, хто не воює. І навпаки — почуття провини або захисту власної «нормальності» в тилу. Це — розкол досвіду, і його не знімає жоден закон.
Ветерани повертаються у міста, де працюють салони краси й автосалони, але немає державних сервісів для реабілітації, де чиновник не розуміє, що таке ПТСР, і де люди з втраченими домівками конкурують за оренду з ІТ-шниками. Це — розкол справедливості.
Один народ — але тисячі інформаційних бульбашок. Телеграм-канали, нішеві медіа, блогери — створюють у кожного свою версію реальності. Ідеологічні «ми» і «вони» множаться. Це — розкол смислів.
Попри деколонізацію, глибоко вкорінені пострадянські уявлення про канон, «своє» і «чуже» досі панують у багатьох регіонах, освітніх і церковних просторах. Це — розкол ідентичності.
Найпотужніша відповідь на розкол — це не «мир за всяку ціну» і не «перемога правої думки». Це — відновлення гідності кожного.
Християнсько-демократична традиція говорить чітко:
Це означає: примирення — не коли всі мовчать, а коли всі можуть висловитись і бути почутими.
Дати громадам не тільки податки, а й право на голос у формуванні освітньої, культурної, соціальної політики. Не вирівнювати за лекалом Києва, а створювати можливість бути собою.
Церкви, школи, ветеранські центри, бібліотеки, волонтерські простори — мають бути не лише інституціями послуг, а просторами розмови. Там мають зустрічатися «фронт» і «тил», «ліберали» і «консерватори», «місто» і «село».
Офіційна політика має не просто «вшановувати» захисників і постраждалих — вона повинна повертати їм публічне місце у спільноті. Через вшанування, участь, залучення до рішень.
Підтримка регіональних медіа, локальних блогерів, громадських проєктів. У фокусі — не сенсації, а мости порозуміння між різними аудиторіями.
Історія — це не зброя. Це — мова порозуміння. Християнська демократія визнає важливість правди, але не дозволяє їй стати інструментом приниження. Ми маємо вчити історії, яка дає спільні точки зору, а не тільки спільного ворога.
Християнсько-демократична концепція єдності — це не абсолютистська згода, а етичне зобов’язання бути разом попри різне. Це шлях — не через нав’язування, а через служіння. Через відповідальність. Через любов — як політичну, громадянську, моральну категорію.
«Перемога — це не лише коли ворог відступає, а коли ми не втрачаємо себе», — нагадує логіка цього підходу.
Ми часто говоримо про «централізовану державу». Але в християнсько-демократичному баченні держава — це не центр влади, а шов, який з’єднує частини. Якщо шов зроблено грубо, тканина рветься. Якщо з розумінням структури — вона тримається.
Розкол — не приреченість. Він — запрошення до праці. До політики поваги, а не тиску. До культури спілкування, а не домінації. До суспільства відповідальних, а не зранених.
І якщо ми знайдемо в собі силу будувати таке суспільство — ми справді станемо єдиною нацією.
Українська воєнна розвідка здатна ефективно працювати на території російської федерації. Цьому не здатні завадити ні російські сили безпеки, ні тисячі росгвардійців. Це під час свого виступу на Київському безпековому Форумі відзначив Пол Колбі, старший науковий співробітник The Intelligence Project в Центрі Белфера Гарвардської школи Кеннеді.
Американський спеціаліст висловив захоплення результатами реформи української воєнної розвідки: «По-перше, що мене приємно здивувало і вразило, це те, яким чином служби змогли розвернутися швидко після ери КДБ та реформуватися. В тому сенсі, що вони не стали каральною службою. Найдивніше, що я бачив за останні роки – ця служба має свою агентуру у рф і там працює. Відбуваються і польоти дронів, і ліквідації вищого керівництва».
У своєму аналізі Пол Колбі також порівняв професійний рівень розвідок двох воюючих країн: «Треба говорити про повний провал розвідки росії. Вони думали, що увійдуть в Україну і це буде просто прогулянка. Що стосується їхньої еволюції, то вони зазнали цілої низки поразок».
Науковець переконаний, що «можна говорити про глобальні масштаби дій розвідувальної спільноти України».
Українська воєнна розвідка здатна ефективно працювати на території російської федерації. Цьому не здатні завадити ні російські сили безпеки, ні тисячі росгвардійців. Це під час свого виступу на Київському безпековому Форумі відзначив Пол Колбі, старший науковий співробітник The Intelligence Project в Центрі Белфера Гарвардської школи Кеннеді.
Американський спеціаліст висловив захоплення результатами реформи української воєнної розвідки: «По-перше, що мене приємно здивувало і вразило, це те, яким чином служби змогли розвернутися швидко після ери КДБ та реформуватися. В тому сенсі, що вони не стали каральною службою. Найдивніше, що я бачив за останні роки – ця служба має свою агентуру у рф і там працює. Відбуваються і польоти дронів, і ліквідації вищого керівництва».
У своєму аналізі Пол Колбі також порівняв професійний рівень розвідок двох воюючих країн: «Треба говорити про повний провал розвідки росії. Вони думали, що увійдуть в Україну і це буде просто прогулянка. Що стосується їхньої еволюції, то вони зазнали цілої низки поразок».
Науковець переконаний, що «можна говорити про глобальні масштаби дій розвідувальної спільноти України».
Керівник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирило Буданов звернувся до українців з нагоди Дня Матері, підкресливши особливу роль матерів у житті кожного захисника.
“Україно свята, мати героїв! З Днем Матері, українці!”, — такими словами розпочав своє привітання очільник військової розвідки.
У зверненні Буданов наголосив на значущості родинних зв’язків для воїнів на фронті. “З-поміж усіх знань у нашій памʼяті найнадійніше місце займає комбінація кількох цифр — номер телефону рідної”, — зазначив він.
“Перший дзвінок після непростого бою або після важкого полону — завжди до мами. Немає кращих митей за ті, коли життя, добро, любов і віра перемагає смерть і темряву”, — підкреслив керівник ГУР.
Буданов також висловив вдячність матерям, які виховали нинішнє покоління захисників: “Мамо, твої сини й дочки у збройній боротьбі — сильні, гідні і чесні з собою, як ти вчила з дитинства”.
Окрему увагу в привітанні приділено матерям загиблих воїнів: “Підтримуймо сьогодні і завжди матерів, які втратили своїх дітей на війні — Україна стоїть тільки завдяки сину чи дочці чиєїсь матері, в якої російські окупанти забрали найдорожче”.
Завершуючи звернення, Буданов процитував Тараса Шевченка: “І буде син, і буде мати, І будуть люде на землі!” та наголосив, що боротьба триває “за наших усіх матерів, за нерозривний цикл вільного буття України”.
Нагадаємо, День Матері в Україні відзначається щороку у другу неділю травня.
Протягом десятиліть українці жили в системі, де держава представлялася як всесильний і всезнаючий покровитель, здатний вирішити всі проблеми. Патерналістська культура, успадкована від радянських часів, створила парадоксальну ситуацію: громадяни одночасно не довіряють державі й очікують від неї всеохопного піклування. Сьогодні, коли Україна стоїть перед безпрецедентними викликами війни та післявоєнної відбудови, ця модель демонструє свою неефективність і потребує кардинального переосмислення.
Патерналізм у соціальній політиці проявляється в кількох ключових аспектах. По-перше, це централізований підхід до надання соціальних послуг, де держава виступає головним, а часто і єдиним суб’єктом допомоги. По-друге, це створення складної системи пільг, категорійних виплат і допомог, які часто не враховують реальні потреби людей. По-третє, це формування залежності від державної допомоги, а не стимулювання самостійності та ініціативи.
“Патерналістські системи створюють залежність, знеохочують ініціативу,” – зазначається в аналітичній записці “Християнсько-демократична експертиза”. Цей підхід породжує психологію утриманства, коли отримувачі допомоги сприймають її як належне, а не як тимчасову підтримку для подолання складних життєвих обставин.
Війна проявила як слабкі, так і сильні сторони соціальної системи України. З одного боку, державні механізми часто виявлялися неповороткими в кризових умовах. З іншого – суспільство продемонструвало надзвичайну здатність до самоорганізації, взаємодопомоги та волонтерства. Цей феномен вказує на потенціал для побудови принципово нової моделі соціальної політики.
Альтернативою патерналізму в християнсько-демократичній традиції виступає принцип солідарності. На відміну від патерналізму, який встановлює вертикальні залежності, солідарність передбачає горизонтальні зв’язки взаємної підтримки між різними членами та групами суспільства.
“Солідарність – це відповідь на спокусу індивідуалізму. Йдеться не лише про допомогу нужденним, а про глибоку моральну установку на спільне життя, турботу, взаємну підтримку,” – пояснюється в аналітичних матеріалах.
Християнсько-демократичне розуміння солідарності базується на кількох ключових принципах:
Перехід від патерналізму до солідарності особливо важливий у контексті післявоєнної відбудови України, коли обмежені ресурси мають розподілятися справедливо, а всі члени суспільства – об’єднувати зусилля для подолання спільних викликів.
Другим фундаментальним принципом християнсько-демократичного підходу є субсидіарність. Цей принцип передбачає, що рішення мають прийматися на найнижчому можливому рівні, а вищі рівні влади повинні втручатися лише тоді, коли нижчі рівні не можуть ефективно вирішити проблему самостійно.
“Субсидіарність гарантує, що допомога ‘згори’ втручається тільки тоді, коли неможливо впоратися ‘внизу’. Це стимулює ініціативність громад, родин, церков, громадських організацій,” – підкреслюється в аналітичних матеріалах.
У контексті соціальної політики субсидіарність означає:
Яскравим прикладом субсидіарності в дії став волонтерський рух під час війни. Коли централізовані державні механізми не могли швидко адаптуватися до кризових умов, саме громадські ініціативи, парафії, місцеві громади взяли на себе значну частину роботи з підтримки військових, внутрішньо переміщених осіб, вразливих груп населення.
Перехід від патерналістської до солідарної моделі соціальної політики вимагає конкретних кроків на різних рівнях:
Одним із найбільш яскравих прикладів необхідності переходу від патерналізму до солідарності та субсидіарності є підтримка груп, найбільш постраждалих від війни: ветеранів, внутрішньо переміщених осіб, родин загиблих.
“Ці групи не повинні бути ‘бенефіціарами допомоги’, вони мають стати партнерами у відбудові країни,” – наголошується в аналітичних матеріалах.
Традиційний патерналістський підхід розглядає цих людей як пасивних отримувачів допомоги, яким держава “надає послуги”. Натомість, християнсько-демократичний підхід підкреслює їхню суб’єктність, гідність та потенціал для активної участі в суспільному житті.
Для ветеранів важливо не просто отримати пільги чи виплати, а мати можливість реінтегруватися в цивільне життя, реалізувати свій досвід та навички, отримати визнання свого внеску в захист країни. Для ВПО ключовим є не просто отримати “допомогу переселенцям”, а стати повноцінними членами приймаючих громад, зберігаючи при цьому свою ідентичність. Для родин загиблих – не лише матеріальна підтримка, але й постійне визнання жертви їхніх близьких, створення умов для гідного життя та розвитку дітей.
Особливе місце в оновленій соціальній політиці має належати Церквам та релігійним організаціям. В українському контексті вони традиційно користуються високим рівнем довіри та мають значний досвід соціального служіння.
Християнсько-демократичний підхід передбачає не просто залучення Церков до благодійної діяльності, а їх системну участь у формуванні та реалізації соціальної політики:
Перехід від патерналізму до солідарності та субсидіарності – це не просто зміна механізмів надання соціальних послуг. Це глибока трансформація відносин між державою, громадянським суспільством та окремими громадянами, перехід від вертикальної моделі “опікун – підопічний” до горизонтальної моделі партнерства та взаємної відповідальності.
Справедлива соціальна політика – це не централізована роздача благ, а створення умов, в яких кожен член суспільства може реалізувати свій потенціал і водночас підтримувати тих, хто цього потребує. Саме в цьому полягає сила християнсько-демократичного підходу до соціальної сфери.
У контексті викликів, з якими стикається сучасна Україна – війни, міграції, економічних труднощів, психологічних травм – такий підхід дозволяє не лише ефективніше використовувати обмежені ресурси, але й зберігати та зміцнювати людську гідність, соціальні зв’язки та довіру, які є основою стійкого суспільства.
Як показав досвід війни, українці здатні до надзвичайної самоорганізації та взаємодопомоги. Завдання оновленої соціальної політики – не замінити ці ініціативи державним контролем, а підтримати їх, створити для них сприятливі умови та інтегрувати в системну роботу з розбудови справедливого, солідарного суспільства.
29 квітня 2025 року в Трускавці, у межах Демократичного тижня Карпатського моря, відбулася панельна дискусія «Поточний стан соціальної згуртованості в Україні. Довіра, економіка, соціальні настрої». Подія стала майданчиком для представлення результатів масштабного соціологічного дослідження про те, як українці реагують на війну в психологічному, соціальному та економічному вимірах.
Захід організовано ГО «Фонд сприяння демократії» у партнерстві з Українським безпековим клубом та за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Після 2022 року українське суспільство демонструвало безпрецедентний рівень солідарності. Проте тривалість війни, втома, економічна нестабільність і суперечливе ставлення до мобілізації створили нові виклики. Із цим викликом і працює згадане дослідження, проведене у квітні 2025 року спільно ГО Фонд сприяння демократії, Дослідницько-аналітичною групою InfoLight.UA та соціологічною компанія Active Group.
Опитування включало понад 80 запитань, що охопили 7 тематичних блоків: психологічну стійкість, соціальну згуртованість, ставлення до мобілізації, економічну впевненість, інформаційну стійкість, ціннісні орієнтації та соціально-демографічні показники. Усього зібрано 1474 анкети у дві хвилі.
Індекс психологічної стійкості (Resilience Index) склав 64,23 зі 100, що свідчить про загалом високий рівень адаптації до стресу.
Середній рівень тривожності за десятибальною шкалою — 5,8.
Індекс соціальної згуртованості (Cohesion Index) становить 51,8 зі 100. Це означає, що українці ще здатні діяти разом — але на межі втрати єдності. Найбільше довіри — до своїх, до ЗСУ, до волонтерів. Найменше — до судової гілки влади, парламенту та Кабміну.
Респонденти відзначили, що найбільше сьогодні українців об’єднують:
Натомість джерелами найбільшої напруги стали:
Як зазначив ветеран і керівник ГО «Ветерани оборони» Олексій Івашин, суспільство потребує нової угоди про мобілізацію — справедливої, ротаційної, з прозорими правилами. «Зараз відчуття несправедливості розриває навіть ті середовища, які мали б бути згуртованими», — наголосив він.
Однією з найцікавіших частин презентації стала оцінка довіри до суспільних інституцій. Лідерами є:
Зокрема, довіра до ГУР перевищує рівень довіри до СБУ (2,6), Нацполіції (2,4), Кабміну (1,7) та Верховної Ради (1,8). Це свідчить про високий авторитет воєнної розвідки у суспільстві як до ефективного та відносно незалежного гравця.
Коментуючи найвищий рівень довіри до ГУР, експерти відзначили, що в попередньому дослідженні, проведеного в січні 2025 року Дослідницько-аналітичною групою InfoLight.UA, спецпідрозділи ГУР користувалися найбільшою довірою серед тих, хто готовий добровільно мобілізуватися в бойовий підрозділ.
“Ймовірно, ця довіра є наслідком системної роботи, яка полягає в найкращому навчанні, забезпеченні, турботі про життя кожного бійця і, в тому числі, бажання бути причетним до найкрутіших операцій” – відзначив Юрій Гончаренко, засновник Дослідницько-аналітичної групи InfoLight.UA.
Найнижчі оцінки — у судової системи (1,6) та уряду, що підкреслює глибоку кризу легітимності частини державних інститутів.
«Ми не маємо ідеалізувати ситуацію», — зазначив Юрій Гончаренко. «Наша мета — не сказати, що все добре, а навпаки — визнати розломи й знайти на них відповіді».
Він підкреслив, що результати дослідження повинні стати базою для державної політики солідарності, а також для рішень на рівні місцевих громад, волонтерських структур і церков, які сьогодні часто ближчі до людей, ніж державні чиновники.
Презентація у Трускавці була не просто формальною панеллю, а спробою говорити чесно про слабкі місця нашої згуртованості. Україна встояла — але втримати суспільну єдність у 2025 році — це окремий фронт. І цей фронт вимагає не героїзму, а системних рішень, справедливих правил і уваги до кожного, хто сьогодні на межі емоційного виснаження чи соціального розчарування.
Трускавець, 29 квітня 2025 року. Курортне місто, де зазвичай розмовляють про мінеральні води та профілактику, цього разу стало майданчиком для розмови про соціальне здоров’я України. Одразу після глибокої панельної дискусії «Поточний стан соціальної згуртованості в Україні», організованої ГО «Фонд сприяння демократії», у затишному холі готелю зібралися 14 людей — без камер, пафосу й протоколів — на круглий стіл «Мережа відповідальних політиків».
Формат був камерний, але зміст — стратегічний. У центрі обговорення — психологічна втома, фрагментація суспільства, довіра до інституцій та найболючіша тема — мобілізація.
«Ми не маємо ідеалізувати ситуацію», — з цього почав Юрій Гончаренко, засновник аналітичної групи InfoLight.UA. — «Суспільство розділене більше, ніж ми хочемо визнати. Але саме тому ми маємо шукати чесні відповіді».
Гончаренко нагадав, що Resilience Index, за підсумками опитування, становить 64,2 зі 100 — це немало, але вже не той порив, що був у 2022.
Cohesion Index ще нижчий — 51,8 бала, на межі «розхитаної єдності».
Учасники дискутували про нову «угоду справедливості»: як сформувати модерну політику мобілізації, яка не викликатиме протесту, не виглядатиме як примус, а стане частиною відчуття спільної відповідальності.
Олексій Івашин, ветеран і керівник ГО «Ветерани оборони», виступив коротко, але чітко:
«Найбільше зараз руйнує — несправедливість. Люди не бояться служити. Люди бояться бути “крайніми”, поки інші відсиджуються. Це розриває спільноти зсередини».
Паралельно точилася розмова про довіру. Найбільше українці довіряють ЗСУ, волонтерам і воєнній розвідці (ГУР). Найменше — уряду, парламенту та судам. Це — не просто соціологія, це карта легітимності.
Світлана Кушнір, політологиня та медійниця, зазначила, що «сьогодні громади, церкви та волонтери — це те, що тримає довіру. Але це ресурс, який теж має межі. І якщо політики не включаться — цей ресурс просто вигорить».
На фінал модератор зауважив, що «мережа відповідальних політиків» — це не клуб обраних, а спроба запустити горизонтальну платформу для тих, хто хоче не просто вигравати вибори, а нести відповідальність за єдність і тверезість суспільства.
Висновок дня був простий: Україна встояла. Але втримати — це складніше, ніж захистити. І якщо не зшивати країну політично, психологічно та економічно вже зараз — розриви лише поглибляться.
Протягом десятиліть українці жили в системі, де держава представлялася як всесильний і всезнаючий покровитель, здатний вирішити всі проблеми. Патерналістська культура, успадкована від радянських часів, створила парадоксальну ситуацію: громадяни одночасно не довіряють державі й очікують від неї всеохопного піклування. Сьогодні, коли Україна стоїть перед безпрецедентними викликами війни та післявоєнної відбудови, ця модель демонструє свою неефективність і потребує кардинального переосмислення.
Патерналізм у соціальній політиці проявляється в кількох ключових аспектах. По-перше, це централізований підхід до надання соціальних послуг, де держава виступає головним, а часто і єдиним суб’єктом допомоги. По-друге, це створення складної системи пільг, категорійних виплат і допомог, які часто не враховують реальні потреби людей. По-третє, це формування залежності від державної допомоги, а не стимулювання самостійності та ініціативи.
“Патерналістські системи створюють залежність, знеохочують ініціативу,” – зазначається в аналітичній записці “Християнсько-демократична експертиза”. Цей підхід породжує психологію утриманства, коли отримувачі допомоги сприймають її як належне, а не як тимчасову підтримку для подолання складних життєвих обставин.
Війна проявила як слабкі, так і сильні сторони соціальної системи України. З одного боку, державні механізми часто виявлялися неповороткими в кризових умовах. З іншого – суспільство продемонструвало надзвичайну здатність до самоорганізації, взаємодопомоги та волонтерства. Цей феномен вказує на потенціал для побудови принципово нової моделі соціальної політики.
Альтернативою патерналізму в християнсько-демократичній традиції виступає принцип солідарності. На відміну від патерналізму, який встановлює вертикальні залежності, солідарність передбачає горизонтальні зв’язки взаємної підтримки між різними членами та групами суспільства.
“Солідарність – це відповідь на спокусу індивідуалізму. Йдеться не лише про допомогу нужденним, а про глибоку моральну установку на спільне життя, турботу, взаємну підтримку,” – пояснюється в аналітичних матеріалах.
Християнсько-демократичне розуміння солідарності базується на кількох ключових принципах:
Перехід від патерналізму до солідарності особливо важливий у контексті післявоєнної відбудови України, коли обмежені ресурси мають розподілятися справедливо, а всі члени суспільства – об’єднувати зусилля для подолання спільних викликів.
Другим фундаментальним принципом християнсько-демократичного підходу є субсидіарність. Цей принцип передбачає, що рішення мають прийматися на найнижчому можливому рівні, а вищі рівні влади повинні втручатися лише тоді, коли нижчі рівні не можуть ефективно вирішити проблему самостійно.
“Субсидіарність гарантує, що допомога ‘згори’ втручається тільки тоді, коли неможливо впоратися ‘внизу’. Це стимулює ініціативність громад, родин, церков, громадських організацій,” – підкреслюється в аналітичних матеріалах.
У контексті соціальної політики субсидіарність означає:
Яскравим прикладом субсидіарності в дії став волонтерський рух під час війни. Коли централізовані державні механізми не могли швидко адаптуватися до кризових умов, саме громадські ініціативи, парафії, місцеві громади взяли на себе значну частину роботи з підтримки військових, внутрішньо переміщених осіб, вразливих груп населення.
Перехід від патерналістської до солідарної моделі соціальної політики вимагає конкретних кроків на різних рівнях:
Одним із найбільш яскравих прикладів необхідності переходу від патерналізму до солідарності та субсидіарності є підтримка груп, найбільш постраждалих від війни: ветеранів, внутрішньо переміщених осіб, родин загиблих.
“Ці групи не повинні бути ‘бенефіціарами допомоги’, вони мають стати партнерами у відбудові країни,” – наголошується в аналітичних матеріалах.
Традиційний патерналістський підхід розглядає цих людей як пасивних отримувачів допомоги, яким держава “надає послуги”. Натомість, християнсько-демократичний підхід підкреслює їхню суб’єктність, гідність та потенціал для активної участі в суспільному житті.
Для ветеранів важливо не просто отримати пільги чи виплати, а мати можливість реінтегруватися в цивільне життя, реалізувати свій досвід та навички, отримати визнання свого внеску в захист країни. Для ВПО ключовим є не просто отримати “допомогу переселенцям”, а стати повноцінними членами приймаючих громад, зберігаючи при цьому свою ідентичність. Для родин загиблих – не лише матеріальна підтримка, але й постійне визнання жертви їхніх близьких, створення умов для гідного життя та розвитку дітей.
Особливе місце в оновленій соціальній політиці має належати Церквам та релігійним організаціям. В українському контексті вони традиційно користуються високим рівнем довіри та мають значний досвід соціального служіння.
Християнсько-демократичний підхід передбачає не просто залучення Церков до благодійної діяльності, а їх системну участь у формуванні та реалізації соціальної політики:
Перехід від патерналізму до солідарності та субсидіарності – це не просто зміна механізмів надання соціальних послуг. Це глибока трансформація відносин між державою, громадянським суспільством та окремими громадянами, перехід від вертикальної моделі “опікун – підопічний” до горизонтальної моделі партнерства та взаємної відповідальності.
Справедлива соціальна політика – це не централізована роздача благ, а створення умов, в яких кожен член суспільства може реалізувати свій потенціал і водночас підтримувати тих, хто цього потребує. Саме в цьому полягає сила християнсько-демократичного підходу до соціальної сфери.
У контексті викликів, з якими стикається сучасна Україна – війни, міграції, економічних труднощів, психологічних травм – такий підхід дозволяє не лише ефективніше використовувати обмежені ресурси, але й зберігати та зміцнювати людську гідність, соціальні зв’язки та довіру, які є основою стійкого суспільства.
Як показав досвід війни, українці здатні до надзвичайної самоорганізації та взаємодопомоги. Завдання оновленої соціальної політики – не замінити ці ініціативи державним контролем, а підтримати їх, створити для них сприятливі умови та інтегрувати в системну роботу з розбудови справедливого, солідарного суспільства.
Реалізується ГО Фонд сприяння демократії за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні
