Війна

Спецпідрозділ ГУР “Кракен” повідомив про знищення символічного мільйонного окупанта

від Юрій Гончаренко

За інформацією воєнної розвідки, 11 червня 2025 року воїни підрозділу активних дій ГУР “Kraken” ліквідували машаненкова сєргєя ніколаєвича, 1978 року народження. Загиблий окупант був уродженцем Камчатського краю та військовослужбовцем тихоокеанської морської піхоти збройних сил РФ.

Про це повідомляє Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA.

Варто зазначити, що підрозділ спеціального призначення “Кракен” входить до структури Головного управління розвідки та спеціалізується на проведенні операцій активних дій у тилу противника. Як раніше повідомляла InfoLight.UA, підрозділ неодноразово відзначався ефективними операціями проти російських військових об’єктів та особового складу.

У повідомленні ГУР також зазначається, що вздовж усієї лінії фронту українські захисники продовжують систематично знищувати російських загарбників. За словами воєнних розвідників, завдяки злагодженим діям всіх підрозділів Сил безпеки і оборони України ворожі втрати стали масовими та системними.

“Воєнні розвідники продовжують методично виявляти, знаходити й знищувати кожного, хто прийшов на нашу землю зі зброєю”, – йдеться в повідомленні ГУР.

Нагадаємо, що Головне управління розвідки регулярно звітує про успішні операції своїх підрозділів проти російських військових цілей як на території України, так і в тилу противника.

32 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Важливе

У Києві обговорили цінності як основу національної стійкості: експерти презентували нову християнсько-демократичну експертизу

від Юрій Гончаренко

КИЇВ, 27 травня 2025 року — Провідні українські експерти з питань безпеки, політики та соціального розвитку провели круглий стіл «Шляхи зміцнення суспільної стійкості України: експертиза на основі цінностей» та обговорили критично важливі для країни питання національної стійкості в умовах війни.

Захід, що тривав годину в інформаційній агенції «Інтерфакс-Україна», зібрав представників сектору безпеки та оборони, органів влади, громадянського суспільства та експертного середовища. Організаторами виступили Консервативна Платформа (спільний проєкт ГО «Фонд сприяння демократії» та Фонду Ганнса Зайделя в Україні) у партнерстві з Українським безпековим клубом.

Відкриваючи захід, Юрій Гончаренко, голова Українського безпекового клубу та ГО «Фонд сприяння демократії», окреслив ключові виклики: «В умовах безпрецедентних викликів, з якими стикається наша держава, питання національної стійкості набуває нового значення. Як сформувати ефективну модель суспільної згуртованості? Які механізми допоможуть Україні зберегти баланс між безпекою та свободою? Саме на ці запитання ми сьогодні шукатимемо відповіді».

Олена Максимова, представниця Фонду Ганнса Зайделя в Україні, долучившись до дискусії онлайн, зазначила, що українська та європейська єдність має бути зумовлена не лише наявністю спільного ворога, а насамперед спільними цінностями. «В цьому процесі християнська консервативна думка має відігравати важливу роль. Вона здатна сформулювати не лише ідеали, а й практичні підходи у сфері освіти, сімейної політики, медіа, етики влади тощо. Сьогодні Україна потребує таких лідерів та управлінців, які готові не лише керувати, а служити і які мають владу як покликання, а не як привілей», – додала Максимова.

Олексій Івашин, координатор Ініціативної групи Громадсько-військового руху, наголосив на важливості системного підходу: «Ми не можемо будувати національну стійкість фрагментарно. Потрібна комплексна стратегія, яка об’єднає зусилля держави, суспільства та кожного громадянина».

Андрій Юсов, представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, окреслив ключові виклики для держави: «Багато українців сьогодні прагнуть швидкого миру — це цілком природно. Ми всі хочемо повернутися до життя без тривог, без вибухів, без втрат близьких. Але неприємна правда полягає в тому, що найближчі роки, а можливо й десятиліття, колишнього мирного життя вже не буде».

Юсов зазначив, що подальших випробувань та ворожих атак зазнає саме українська єдність: «Одна зі складових цього – атаки на українських військових, яких намагатимуться дискредитувати в очах українського суспільства, зокрема, пояснювати, що «не все так однозначно». Дискредитація військових, які користуються колосальним довірою і підтримкою в країні, безумовно, це складова гібридної інформаційної війни Путіна проти України і українців».

Сергій Дем’янов, представник БО «Фонд дослідження майбутнього», акцентував увагу на інформаційній складовій: «Інформаційна оборона — це не менш важливий елемент оборонної демократії, ніж військова. Наші дослідження показують: суспільство, яке не може захистити свій інформаційний простір, приречене програти війну за уми. Росія веде проти нас не просто військову агресію, а цивілізаційну війну, де дезінформація та маніпуляції — така ж зброя, як танки та ракети».

Презентація аналітичних матеріалів

Центральною частиною заходу стала презентація аналітичних записок «Християнсько-демократична експертиза», яку зробив Юрій Гончаренко. Документ охоплює чотири ключові сфери — економіку, політику, соціум та культуру — пропонуючи комплексний підхід до вирішення національних викликів через призму цінностей.

«Наше дослідження — це не просто аналіз проблем, а конкретні рекомендації, як побудувати суспільство, де людська гідність, солідарність та відповідальність стають основою для прийняття рішень», — зазначив Гончаренко. «Проєкт Консервативна Платформа розпочався у 2016 році. Ми не з тих консерваторів, які виникли як гриби після дощу після перемоги Трампа. Підтримка Фонду Ганнса Зайделя в 2024 році дозволила нам знайти однодумців, та долучитися до Українського безпекового клубу. Сьогоднішнє дослідження — це результат багаторічної роботи над питанням: як побудувати суспільство, яке буде одночасно сильним і гуманним, захищеним і вільним»

Олексій Івашин, координатор Ініціативної групи Громадсько-військового руху та ветеран російсько-української війни, висвітлив проблеми стійкості української нації у війні, котра стала екзистенційним викликом для нашого суспільства та закликав не просто окреслити проблеми, а вийти на практичні моделі зміцнення стійкості через систему цінностей.

Він також акцентував увагу на моделі оборонної демократії, що передбачає безумовне збереження всіх демократичних процедур та стандартів одночасно зі зміцненням єдності між усіма верствами українського суспільства – військовими, ветеранами та цивільними громадянами – як запоруки перемоги України та її майбутнього процвітання.

Центральними пунктами оборонної демократії Івашин назвав всебічну підтримку Сил оборони України, підвищення суспільної поваги до захисників держави, престижу військової служби та важливості виконання громадянських обов’язків.

Також експерт наголосів на необхідності виховання молоді в дусі національно-патріотичних цінностей та готовності до захисту України і відзначив важливість сприяння ветеранам і членам їхніх родин у реалізації законних прав та інтересів.

Івашин зазначив, що для розбудови оборонної демократії Громадсько-військовий рух вже концентрує увагу на проведенні навчань з військової справи та наданні домедичної допомоги для молоді, просвітницькій роботі серед громадян України, щодо необхідності захисту держави та готовності до протидії загрозам, волонтерській підтримці, організації національно-патріотичних і громадських заходів, спрямованих на зміцнення національної єдності, наданні підтримки ветеранам та їхнім родинам (адвокація, юридична допомога, інформаційний супровід).

Також він зазначив, що однією з відповідей на згадані виклики, є ротаційна модель військової служби, котра може бути справедливим і рівномірним навантаженням тягаря війни на все суспільство з метою відновлення сил українських оборонців.

Експертна дискусія

Андрій Юсов, представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, наголосив, що: «Тільки коли агресор знатиме, що відповідь на його агресію буде жорстка і безжальна, він не нападе. Тільки коли весь вільний світ і надалі бачитиме нашу рішучість давати відсіч злу, він підставить плече.

Україна приречена будувати потужну систему безпеки, зробити оборону і захист країни головним пріоритетом не лише держави, а і всього суспільства. Одним з елементів цього є принцип “Або в Силах оборони, або для Сил оборони”. Це не мілітаризація, це реалізм — усвідомлення того, що наша свобода вимагає постійної готовності її захищати».

Ярослав Божко з Центру політичних студій «Доктрина» наголосив на важливості ціннісного виміру політики та громадської діяльності, а також безпеки як однієї з базових цінностей: «Велику роль безпека починає набувати саме як одна з фундаментальних цінностей, поряд зі свободою і матеріальним комфортом. І можемо сказати, що якоюсь мірою лише війна підводить нас до того, що в якісь моменти це може виявитися найбільш фундаментальною цінністю, тому що заради неї люди жертвують і свободою, і матеріальним комфортом».

Сергій Дем’янов, представник БО «Фонд дослідження майбутнього», наголосив на важливості соціальної згуртованості: «Наші дослідження показують тривожну тенденцію — рівень соціальної згуртованості знижується. Це природний процес для тривалої війни, але ми маємо активно протидіяти цьому через конкретні програми та ініціативи».

Під час дискусії учасники детально обговорили чотири ключові питання:

  • Зміцнення суспільної згуртованості в умовах тривалої війни. Експерти погодилися, що емоційна мобілізація 2022 року потребує трансформації в більш стійку, інституційно підтриману солідарність.
  • Баланс безпеки та свободи. Дискусія показала необхідність знайти українську модель, яка забезпечить національну безпеку без втрати демократичних цінностей.
  • Відповідальна політика як відповідь на виклики. Учасники наголосили на важливості переходу від популізму до політики, заснованої на цінностях та довгостроковому баченні.
  • Практичні кроки до побудови мережі відповідальних політиків. Обговорено конкретні механізми формування нової політичної культури в Україні.

Завершуючи захід, Юрій Гончаренко підсумував результати дискусії: «Сьогоднішня розмова показала, що в українському експертному середовищі є розуміння викликів та готовність шукати рішення. Ми не можемо дозволити собі розкіш чекати кращих часів для впровадження ціннісно орієнтованої політики. Війна — це не привід відкладати реформи, а стимул робити їх більш глибокими та системними».

Організатори повідомили, що матеріали дослідження «Християнсько-демократична експертиза» опубліковані для широкого обговорення, а Консервативна Платформа планує продовжити серію експертних дискусій щодо формування ціннісно орієнтованої політики для України.

Трансляція заходу доступна на YouTube-каналі Інтерфакс-Україна для всіх, хто не зміг взяти участь особисто, але зацікавлений у обговоренні шляхів зміцнення суспільної стійкості України.

Аналітичні записки «Християнсько-демократична експертиза» опубліковані на сайті Консервативної Платформи та доступні до скачування:

https://conservative.org.ua/2025/05/27/analitychni-zapysky-khrystyiansko-demokratychna-ekspertyza

171 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Аналітика

Культура як зброя: як Україна веде війну за душі та смисли

від Юрій Гончаренко

В умовах російської агресії культурна політика перестає бути «м’якою темою» і стає питанням національного виживання. Нове дослідження пропонує революційний підхід: від оборони до наступу, від виживання до перемоги

Коли музеї стають фортецями

У підвалі Національного музею історії України ховаються не лише експонати, а й душа нації. Коли російські ракети летять на Київ, працівники музею рятують не просто артефакти – вони захищають код, за яким століттями жила Україна. Ця картина стала символом нової реальності: культура більше не розкіш для мирного часу, а поле битви за майбутнє.

«Росія веде проти нас не просто військову агресію, а цивілізаційну війну», – кажуть експерти, які презентували масштабне дослідження культурної політики України. І в цій війні кожна збережена книжка, кожна українська пісня, кожен урок в школі стають актами опору.

Від «молодшого брата» до рівноправного гравця

Століттями українська культура розвивалася за законами виживання. Ховалася в селах від імперських переслідувань, мімікрувала під «регіональну специфіку», боялася заявити про себе на повний голос. Навіть після здобуття незалежності цей комплекс «молодшого брата» не зник – просто змінив форми.

Сьогодні дослідники пропонують кардинально інший підхід. Замість захисної позиції – наступальну. Замість виправдань за свою «провінційність» – гордість за унікальність. Замість копіювання чужих зразків – створення власних.

«Ми маємо перейти від культури виживання до культури перемоги», – пояснюють автори дослідження. І це не просто красиві слова. За ними стоїть конкретна стратегія, як зробити українську культуру не лише самодостатньою, а й привабливою для світу.

Мова як територія свободи

В одній із київських кав’ярень молода мама читає дитині українську книжку. Поруч сидить програміст, який слухає український подкаст про штучний інтелект. За сусіднім столиком студенти обговорюють українською філософські проблеми. Ці будничні сцени – результат тихої революції, яка відбувається в українській мові.

Дослідники називають це стратегією «позитивного утвердження». Замість примусу – створення привабливого контенту. Замість заборон – конкуренція якістю. Результат вражає: люди переходять на українську не тому, що «так треба», а тому, що «так цікавіше».

Особливо це помітно в цифровому просторі. Українські ютубери збирають мільйони переглядів, українські подкасти потрапляють у топи, українські серіали дивиться півсвіту. Мова, яку ще недавно вважали «непрестижною», раптом стала модною.

«Найкращий спосіб захистити мову – не примушувати на ній говорити, а зробити так, щоб на ній хотілося говорити», – кажуть дослідники. І життя підтверджує цю тезу щодня.

Школа майбутнього: не лише знання, а й характер

В одній із львівських шкіл урок історії триває не в класі, а біля пам’ятника жертвам репресій. Діти не просто вивчають дати – вони розуміють, за що боролися їхні предки. В іншій школі на Харківщині учні створюють документальний фільм про свою громаду. Третя школа в Ужгороді організує обмін з польськими однолітками.

Це не окремі ініціативи ентузіастів – це частина нової освітньої філософії. Школа має виховувати не лише фахівців, а й особистостей. Людей, які вміють мислити критично, діяти відповідально, жити з гідністю.

Особливу увагу приділяють медіаграмотності. В епоху фейків та пропаганди вміння відрізняти правду від маніпуляцій стає навичкою виживання. «Хто контролює інформацію – контролює свідомість», – нагадують педагоги. Тому навчання критичного мислення стає такою ж важливою дисципліною, як математика чи література.

Коли мистецтво лікує душі

У реабілітаційному центрі для ветеранів поранений боєць малює автопортрет. На полотні – не біль, а надія. Психологи кажуть: мистецтво робить те, що не під силу ліками – повертає людині віру в себе.

Арт-терапія стала масовим явищем воєнного часу. Діти в укриттях малюють свої страхи і перемагають їх. Внутрішньо переміщені особи створюють інсталяції про втрачений дім і знаходять новий. Ветерани пишуть вірші, в яких війна перетворюється на досвід, а не травму.

«Мистецтво має унікальну здатність перетворювати біль на красу, хаос на сенс, розпач на надію», – кажуть арт-терапевти. І це не метафора. Це медично підтверджений факт: творчість дійсно лікує.

Водночас українське мистецтво стає все більш впізнаваним у світі. Українські художники виставляються в провідних галереях, режисери отримують престижні нагороди, музиканти підкорюють міжнародні сцени. Культура стає «м’якою силою» України – засобом впливу, який іноді ефективніший за дипломатію.

Цифрова революція по-українськи

В київському ІТ-хабі програміст створює додаток для вивчення української мови. В одеському стартапі розробляють платформу для українських письменників. У львівській студії знімають анімацію про українську історію для дітей усього світу.

Цифрова революція кардинально змінює правила гри в культурі. Тепер не потрібні великі бюджети чи державна підтримка, щоб достукатися до мільйонів людей. Достатньо мати талант, ідею і доступ до інтернету.

Українські креатори це прекрасно зрозуміли. Вони створюють контент, який конкурує з голлівудськими блокбастерами за увагу глядачів. Український «Квартал 95» став глобальним феноменом задовго до того, як його засновник став президентом. Українські геймдевелопери створюють ігри, які грають мільйони людей по всьому світу.

«Цифрові технології – це шанс для малих культур стати великими», – кажуть експерти. І Україна цим шансом активно користується.

Пам’ять без помсти

На Майдані стоїть пам’ятник Героям Небесної Сотні. Люди несуть квіти не лише в дні річниць, а й просто так – коли хочеться пригадати, за що боролися і за що борються досі. Це жива пам’ять, яка не заганяє в депресію, а надихає на дії.

Робота з історичною пам’яттю – одне з найскладніших завдань культурної політики. Як пам’ятати про трагедії, не культивуючи ненависть? Як поважати жертв, не перетворюючись на жертв? Як будувати майбутнє, не забуваючи минулого?

Дослідники пропонують принцип «правди без реваншизму». Говорити правду про історію, але не використовувати її як зброю проти сьогодення. Пам’ятати про злочини, але не переносити відповідальність на нащадків. Шанувати героїв, але не ідеалізувати їх до карикатурності.

Особливе завдання чекає на деокупованих територіях. Там доведеться не просто відновлювати зруйновані будівлі, а й лікувати покалічені душі. Повертати людям право на власну історію, мову, ідентичність. Це буде довгий і складний процес, але без нього неможлива справжня перемога.

Церкви як культурні центри

У невеликому волинському селі місцева церква стала не лише місцем молитви, а й культурним центром. Тут організовують концерти, виставки, лекції. Священник веде блог про історію села, а молодь створила хор, який співає не лише церковні пісні, а й народні.

Це не унікальний випадок. По всій Україні релігійні громади стають точками кристалізації культурного життя. Особливо там, де немає державних установ культури чи вони працюють погано.

Дослідники вважають це позитивним явищем. Церкви мають те, чого часто бракує державним установам: довіру людей, волонтерський ресурс, здатність об’єднувати громаду. Головне – щоб ця діяльність була відкритою для всіх, незалежно від віросповідання.

«Культура об’єднує людей поза межами конфесійних розбіжностей», – кажуть експерти. І це справді так: на концерті української музики чи виставці місцевих художників разом збираються православні, католики, протестанти і навіть невіруючі.

Економіка творчості

У київському арт-кварталі відкривається чергова галерея. Поруч працює дизайн-студія, звукозаписна студія, школа анімації. Це не просто культурний простір – це економічний кластер, який створює робочі місця і приносить прибуток.

Креативні індустрії стали одним із найшвидше зростаючих секторів української економіки. Навіть під час війни українські розробники ігор, аніматори, дизайнери продовжують працювати і заробляють валютну виручку для країни.

«Культура – це не витрата, це інвестиція», – переконують економісти. Кожна гривня, вкладена в культуру, повертається у вигляді податків, робочих місць, туристичних доходів. А ще – у вигляді того, що неможливо виміряти грошима: національної гордості, впізнаваності у світі, «м’якої сили».

Особливо перспективним напрямком вважають культурний туризм. Коли закінчиться війна, мільйони людей захочуть побачити країну, яка так героїчно опиралася агресору. І важливо, щоб вони побачили не лише руїни, а й живу, творчу, самобутню культуру.

Виклики глобалізації

В одному з українських університетів студенти дивляться корейський серіал з українськими субтитрами, слухають африканську музику і читають японську мангу. Глобалізація робить світ все більш однорідним. Чи є в цьому місце для національних культур?

Дослідники впевнені: є, але лише для тих, які зможуть знайти свою унікальність. «Світ втомився від одноманітності. Він шукає автентичності», – кажуть вони. І приводять приклад корейської хвилі: як невелика азійська країна підкорила світ своєю поп-культурою саме завдяки тому, що залишилася собою.

Україна має всі шанси повторити цей успіх. У неї є те, чого немає у багатьох інших: драматична історія, багата культурна спадщина, молоді таланти і, головне, досвід боротьби за свободу, який резонує з мільйонами людей по всьому світу.

«Наша трагедія може стати нашою силою, якщо ми зумієм правильно її розповісти», – кажуть культурологи. І цей процес уже почався: українські фільми про війну збирають аншлаги на міжнародних кінофестивалях, українська література перекладається десятками мов, українська музика лунає на світових сценах.

Дорога до перемоги

Культурна перемога України вже відбувається. Вона – в кожному українському слові, сказаному публічно. В кожній українській пісні, що лунає в ефірі. В кожній дитині, яка вчить вірш Шевченка. В кожному музеї, що працює всупереч обстрілам. В кожному художнику, що малює красу всупереч жахіттю.

Але ця перемога потребує системної підтримки. Не бюрократичного управління, а розумного сприяння. Не диктату згори, а підтримки знизу. Не копіювання чужих моделей, а розвитку власних.

«Культура – це не галузь економіки, це спосіб життя народу», – підсумовують дослідники. І від того, яким буде цей спосіб життя, залежить не лише те, якою буде Україна після перемоги, а й те, чи буде ця перемога взагалі.

Тому що справжня перемога – це не лише звільнення території. Це утвердження права бути собою. Права мати власну мову, власну історію, власну мрію. Права на гідність, творчість, свободу. І це право ніхто не може відібрати – якщо сам народ готовий його захищати.

В цьому захисті культура стає не розкішшю, а зброєю. Не додатком до «серйозної» політики, а її серцевиною. Не справою окремих ентузіастів, а загальнонаціональним завданням.

І коли це завдання буде виконане, Україна стане не просто незалежною державою, а культурною силою, яка змінить світ. Як це вже робили малі народи з великою душею – від давніх греків до сучасних корейців. Тільки цього разу – це буде українська історія успіху.

Світлана Кушнір, спеціально для Консервативної Платформи.

69 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Аналітика

Культура в час війни: як від оборони перейти до творення. Християнсько-демократичний погляд на культурну політику України

від Юрій Гончаренко

Ми звикли думати, що культура — це щось додаткове. Є економіка, є безпека, є політика — а вже потім, десь у кінці, книжки, кіно, музеї. Але сьогодні, коли російська війна проти України стала не просто військовим вторгненням, а навмисною спробою знищення самої української ідентичності, саме культура виявилася тією силою, яка тримає суспільство від розпаду.

«Росія веде проти нас не просто війну за території, а цивілізаційну війну — спробу зруйнувати право українців бути собою», — сказано в аналітичній записці «Християнсько-демократична експертиза».
«Саме тому бібліотека, церква, театр і музей — це не просто заклади. Це — опорні пункти національного спротиву».

Культура, на відміну від зброї, працює повільно. Але її ефект — довготривалий. У 2022-му українці показали феномен єдності. Вони співали гімн у підземеллях метро, тримали в руках не лише автомати, а й книжки. Вистави й концерти у бомбосховищах стали символами: ми ще живі, ми ще творимо, ми — народ.

Та вже у 2024–2025 роках стало зрозуміло: соціальна і моральна втома підточує цю єдність. Мистецтво не може триматися на одному героїзмі. Йому потрібна системна підтримка.

Як розвивати культуру в умовах війни: не просто «зберегти», а «переосмислити»

Християнсько-демократичний підхід до культурної політики починається з глибокого переконання: культура — це спосіб життя народу, а не набір «послуг» чи «івентів». Це — поле смислів, де вирішується головне: ким ми є, у що віримо, за що готові померти і навіщо жити далі.

Ось ключові ідеї цього підходу:

1. Персоналізм: кожен — носій культури

У центрі всього — людина. Не як об’єкт «культурного продукту», а як особистість, здатна творити, шукати сенс, передавати досвід.

«Мистецтво й освіта служать розкриттю людської особистості в усій її повноті», — йдеться в аналізі.

Це означає: культурна політика повинна підтримувати не тільки великі театри й академії, а й маленькі сільські бібліотеки, парафіяльні хори, дитячі студії образотворчого мистецтва.

2. Субсидіарність: ініціатива народжується «знизу»

Культура не народжується в міністерських кабінетах. Вона починається з родини, церкви, школи, громади. Завдання держави — підтримувати, а не диктувати. Це означає дати місцевим громадам ресурс і право творити — і не втручатися без потреби.

3. Солідарність: культура — для всіх

Доступ до культурного надбання не може бути привілеєм.
Село має право на виставу так само, як столиця.
Діти з сімей переселенців мають отримати доступ до творчості на рівні з усіма.
Культурна політика повинна усувати бар’єри, а не створювати нові.

4. Укоріненість і відкритість: пам’ять і діалог

У християнсько-демократичному баченні культура — це не ізоляція. Це відкритість до діалогу, але з чітким розумінням своєї ідентичності.

«Хрещення Русі було не просто релігійною подією, а цивілізаційним вибором. Воно заклало той духовний код, на якому тримається українська культура й досі».

Сьогодні ми маємо шанс перейти від режиму виживання до режиму самоствердження. Ми більше не просто обороняємось — ми творимо. І цей перехід має стати віссю нової культурної політики.

Що конкретно треба робити?

  1. Переосмислити канон.
    Повернути до культурного обігу тих, кого замовчувала радянська система: репресованих митців, філософів, педагогів, які творили альтернативну традицію.
    Кожен регіон має своє ім’я, свою легенду — настав час зшити ці імена в єдиний національний пантеон.
  2. Підтримати інституції — але не централізовано.
    Культурна політика не може бути зосереджена в Києві. Треба розгорнути мережу місцевих центрів культури, які будуть автономними в управлінні, але отримають фінансову підтримку.
  3. Дати голос громадським і церковним ініціативам.
    Християнсько-демократичний принцип субсидіарності означає: держава не повинна замінювати громаду. Волонтерські хори, парафіяльні музеї, фольклорні колективи — це справжні носії живої культури. Їм потрібна не «комісія з перевірки», а проста заявка на грант і довіра.
  4. Зробити ставку на цифрову культуру.
    Молодь живе в TikTok і YouTube. Там, де української культури немає, буде чужа. Треба створити платформи підтримки україномовного контенту, навчання блогерів, перекладачів, мультиплікаторів.
  5. Очищувати, але не руйнувати.
    Деколонізація — не про знищення, а про правду. Не йдеться про те, щоби стерти Пушкіна, а про те, щоби дати голос Кулішу, Довженку, Крушельницькій, Домонтовичу.
    Це — не війна з минулим, а будівництво майбутнього, в якому ми більше не будемо «молодшими братами».

Замість епілогу: культура як покликання, а не послуга

«Усе, що тримає нас як спільноту, — тримається на культурі. Це — не тільки мистецтво. Це — сенс», — підсумовує аналітична записка.

Ми виграємо війну лише тоді, коли відвоюємо не лише території, а й смисли. А для цього потрібна культура. Не декоративна. Не святкова. А глибока, правдива, спільнотна. Та, що формує людину — вільну і відповідальну.

І саме таку культуру — культуру соборності, гідності, служіння — і пропонує християнсько-демократичний підхід.

70 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Аналітика

Аналітичні записки «Християнсько-демократична експертиза»

від Юрій Гончаренко

До вашої уваги аналітичні записки «Християнсько-демократична експертиза», доступні для скачування:

91 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Аналітика

Український соціум в умовах війни: від виживання до відповідальності

від Юрій Гончаренко

Коли в лютому 2022 року російські війська вторглися на українську землю, першим зламався не фронт — першим вистояв соціум. Люди, розкидані по різних куточках країни, об’єдналися без наказів і вказівок. Хтось відкрив волонтерський штаб у себе в гаражі, хтось пік хліб для тероборони, хтось — просто мовчки взяв за руку людину поруч і сказав: «Тримайся». У ті перші дні і тижні війни зруйнувались старі схеми, а народилася нова, ще не артикульована, але дуже жива сила — український соціум як суб’єкт, як спільнота, як джерело стійкості.

Але чи достатньо нам цього тепла фронтової солідарності, щоб пройти марафон війни і після неї — відновлення, реформ, перетворень? Християнсько-демократична перспектива дає нам глибоку, принципову відповідь: ні, якщо ця солідарність не стане відповідальністю.

Соціальна згуртованість: не просто єдність, а довіра

У 2022 році ми пережили унікальний соціальний момент — вибух довіри. Люди довіряли армії, волонтерам, навіть незнайомцям на вулиці. У повітрі стояло відчуття братерства. Цей «запас єдності» став ресурсом, який виніс нас через перші й найважчі місяці. Але довіра — це не магія, а механізм. Її потрібно підтримувати.

Уже у 2024–2025 роках ми бачимо тривожні сигнали. За даними досліджень «Фонду сприяння демократії», рівень суспільної тривожності зріс до 5.8 з 10. Люди втомлені, фрагментовані, зневірені. Розчарування у спроможності держави вирішувати щоденні проблеми породжує відчуття ізоляції. Замість об’єднання — атомізація, замість спільнот — міхур інформаційної самотності.

«Суспільство, яке не може захистити свій інформаційний простір, приречене програти війну за уми», — влучно зауважив Сергій Дем’янов.

І саме тому соціальна згуртованість — це не емоція, а стратегія, яку потрібно плекати на інституційному рівні.

В основі — людина, а не держава чи ринок

Християнсько-демократичний підхід радикально відрізняється від ліберального чи соціалістичного. У центрі не держава і не ринок, а людина як особистість, створена для спільного життя. Не статистична одиниця, не «користувач послуг», а особа з гідністю, з потребами і здатністю відповідати за ближніх.

У цій філософії:

  • Гідність → основа всієї соціальної політики.
  • Свобода → не анархія, а можливість відповідального вибору.
  • Відповідальність → не лише індивідуальна, а й взаємна, перед громадою та суспільством.

Саме тому християнська демократія не бачить у соціальній сфері просто «допомогу нужденним», а — етичний порядок, у якому сильні захищають слабких, не втрачаючи власної сили, а множачи спільне благо.

Головні соціальні виклики воєнного часу

На папері Україна — країна з тисячами соціальних програм. У реальності — десятки мільйонів людей, які вважають себе покинутими. Які ж основні соціальні виклики постали перед нами зараз?

1. Демографічна криза

  • Скорочення населення.
  • Масова еміграція жінок і дітей.
  • Старіння нації, руйнування демографічного балансу.

2. Нерівність і втома

  • Відчуття несправедливості: одні на фронті, інші — у ресторанах.
  • Зріст недовіри між різними соціальними групами.
  • Поляризація між містом і селом, «центром» і «периферією».

3. Криза інституцій

  • Зневіра в здатність держави надати соціальні послуги.
  • Бюрократичні перепони у допомозі ВПО, ветеранам, родинам загиблих.

4. Інформаційна фрагментація

  • Медіа й телеграм-канали створюють замкнені простори, де кожен бачить свій варіант реальності.

Усе це — не просто проблеми. Це ознаки розхитаної соціальної тканини, яку треба не латати, а відновлювати — зсередини, з опорою на базові моральні принципи.

Суспільство — це спільнота, а не ринок обміну

Сучасний ліберальний світ бачить людину як споживача, а суспільство — як сукупність контрактів. Християнсько-демократична думка має іншу візію: communio — спільнота осіб, пов’язаних не лише правами, а й взаємними обов’язками.

«Громада, родина, школа, церква — це не атавізми. Це опорні структури соціального життя», — йдеться в аналітичній записці.

Якщо держава намагається замінити собою всі ці структури, вона не зцілює, а калічить. Якщо ж вона створює простір, де вони можуть діяти вільно, — зцілення можливе.

Соціальна політика як етика, а не технократія

Ми звикли оцінювати соціальні реформи в цифрах: скільки людей охоплено? Скільки відсотків ВВП витрачено? Але справжній показник успішної соціальної політики — відчуття гідності у людини, яка її отримує.

Християнсько-демократичний підхід пропонує інше мислення:

  • Політика має бути прозорою, щоб громада брала участь у її формуванні.
  • Вона має бути орієнтованою на розвиток, а не на залежність.
  • Вона повинна лікувати не симптоми, а відновлювати гідність, відновлювати суспільну тканину.

Конкретні напрями дії: від концепції до практики

  1. Розвиток мережі місцевих соціальних центрів, підпорядкованих не Києву, а громадам.
  2. Програми реабілітації та підтримки ветеранів, які поєднують медичну, психологічну і духовну допомогу.
  3. Підтримка родин загиблих не лише матеріально, а й через спільнотні структури (церкви, школи, волонтерські мережі).
  4. Інтеграція ВПО не як проблема, а як шанс — через зайнятість, спільні проєкти, діалог.
  5. Фінансування горизонтальних ініціатив — волонтерських, громадських, парафіяльних, які замінюють функції слабких інституцій.
  6. Довгострокові програми формування соціального капіталу: школи співпраці, локальні медіа, міжрегіональні обміни, підтримка молодіжних спільнот.

У підсумку: соціум — це фронт

Ми часто чуємо: «На фронті все зрозуміло, а в тилу — хаос». Але це неправда. Тил — це фронт. І він не менш важливий.

Християнська демократія нагадує: перемога можлива лише тоді, коли сильні захищають слабких, коли громади діють вільно, коли політика служить людині, а не навпаки.

Соціум — це не поле битви. Це — тіло нації. І якщо воно втрачає зв’язок між органами, між клітинами, то жодна зброя його не врятує.

Але якщо ми повернемося до гідності, до солідарності, до взаємної відповідальності — тоді ми не просто вистоїмо.

Ми — переможемо. Як суспільство. Як нація. Як спільнота.

70 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Без категорії

Наша розвідка має можливості, яких немає у світі”: генерал Павленко про успіхи ГУР під керівництвом Буданова

від Юрій Гончаренко

Українська військова розвідка володіє технологіями та можливостями, яких немає в жодній іншій розвідувальній службі світу. На цьому наголосив ексзаступник керівника ГУР, генерал-майор Ілля Павленко в інтерв’ю телеканалу “Київ”, , повідомляє Фокус.

“На сьогодні Головне управління розвідки стало одним з центрів інновації та модернізації. Українська розвідка має можливості, яких не має жодна інша розвідка світу: бойові БПлА, ракети, засоби ППО, власна авіація, морські дрони і навіть супутники, які дозволяють бачити ворога навіть у найскладніших умовах,” – підкреслив Павленко.

За словами генерала, такий прогрес став можливим завдяки візіонерському підходу керівника ГУР Кирила Буданова, який створив не просто команду підлеглих, а колектив партнерів, з якими можна обговорювати ризики та приймати виважені рішення.

Павленко також відзначив створення інформаційного порталу War & Sanctions, через який розвідка ділиться даними про використання агресором підсанкційних компонентів для виробництва зброї, що допомагає міжнародним партнерам перекривати канали постачання.

“В ГУР на сьогодні створено атмосферу в якій люди хочуть розвиватися, впроваджувати інновації, бути лідерами. І якщо Україна прагне захистити себе – інших варіантів просто немає,” – підсумував Ілля Павленко.

56 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Аналітика

Як зшити націю: християнсько-демократична візія подолання суспільних розколів в Україні

від Юрій Гончаренко

На перший погляд, Україна сьогодні — об’єднана як ніколи. Спільний ворог, спільна боротьба, спільна кров. Але що ближче ми вдивляємося в тло великої картини, то чіткішими стають тріщини в суспільному ґрунті. Їх не видно з далеких трибун, але вони відчутні в розмовах у маршрутках, у коментарях під новинами, у родинних суперечках.

Це — розколи, які не завжди розривають суспільство гучно, але постійно підточують його зсередини: фронт і тил, місто і село, Захід і Схід, віряни різних конфесій, мови, цінності, досвіди. Усе це — не просто різноманіття, а потенційні лінії розлому, які підживлює війна, втома, недовіра, а іноді — ворожа пропаганда.

І якщо ми хочемо не просто вистояти, а перемогти як народ — нам потрібно зшити себе заново. Не гаслами, а змістами. Не примусом, а довірою. Не з однаковості — а з поваги до різності. І саме тут християнсько-демократична думка дає нам не тільки ціннісну основу, а й практичну дорожню карту.

1. Розкол — це не аномалія, це сигнал

Найбільша помилка, якої припускаються політики й експерти, — вважати, що розколи є патологією. Вони — природна реакція живого суспільства на стрес, на виклики, на невизначеність. Їх не можна скасувати законом чи замовчати указом.

Християнська демократія розуміє суспільство як складну тканину різних ідентичностей, традицій, голосів. Ця традиція не боїться різноманіття — вона прагне його об’єднати через спільне благо, а не уніфікацію.

«Суспільство — це не механізм, а communio — спільнота осіб, пов’язаних не лише правами, а й взаємною відповідальністю», — сказано в аналітичній записці «Соціум».

У цьому контексті будь-який розкол — це сигнал про втрату зв’язку, про розрив горизонтальних зв’язків, про зменшення довіри. І саме довіра — найдефіцитніший ресурс після двох років великої війни.

2. Які розколи найнебезпечніші сьогодні?

Фронт і тил

Мовчазне роздратування тих, хто воює, до тих, хто не воює. І навпаки — почуття провини або захисту власної «нормальності» в тилу. Це — розкол досвіду, і його не знімає жоден закон.

Соціально-економічний розрив

Ветерани повертаються у міста, де працюють салони краси й автосалони, але немає державних сервісів для реабілітації, де чиновник не розуміє, що таке ПТСР, і де люди з втраченими домівками конкурують за оренду з ІТ-шниками. Це — розкол справедливості.

Інформаційний розлам

Один народ — але тисячі інформаційних бульбашок. Телеграм-канали, нішеві медіа, блогери — створюють у кожного свою версію реальності. Ідеологічні «ми» і «вони» множаться. Це — розкол смислів.

Історико-культурний поділ

Попри деколонізацію, глибоко вкорінені пострадянські уявлення про канон, «своє» і «чуже» досі панують у багатьох регіонах, освітніх і церковних просторах. Це — розкол ідентичності.

3. Християнсько-демократичний підхід: єдність через гідність

Найпотужніша відповідь на розкол — це не «мир за всяку ціну» і не «перемога правої думки». Це — відновлення гідності кожного.

Християнсько-демократична традиція говорить чітко:

  • Людина — не об’єкт, а суб’єкт політики.
  • Свобода — не уніфікація, а право бути собою у спільноті.
  • Солідарність — не милостиня, а моральний обов’язок сильного захищати слабкого.

Це означає: примирення — не коли всі мовчать, а коли всі можуть висловитись і бути почутими.

4. Як «зшивати»? Практичні стратегії

а) Локалізація і повага до регіонального досвіду

Дати громадам не тільки податки, а й право на голос у формуванні освітньої, культурної, соціальної політики. Не вирівнювати за лекалом Києва, а створювати можливість бути собою.

б) Спільні платформи діалогу

Церкви, школи, ветеранські центри, бібліотеки, волонтерські простори — мають бути не лише інституціями послуг, а просторами розмови. Там мають зустрічатися «фронт» і «тил», «ліберали» і «консерватори», «місто» і «село».

в) Публічна реабілітація гідності

Офіційна політика має не просто «вшановувати» захисників і постраждалих — вона повинна повертати їм публічне місце у спільноті. Через вшанування, участь, залучення до рішень.

г) Децентралізація медіа і контенту

Підтримка регіональних медіа, локальних блогерів, громадських проєктів. У фокусі — не сенсації, а мости порозуміння між різними аудиторіями.

д) Етика пам’яті — без монополій

Історія — це не зброя. Це — мова порозуміння. Християнська демократія визнає важливість правди, але не дозволяє їй стати інструментом приниження. Ми маємо вчити історії, яка дає спільні точки зору, а не тільки спільного ворога.

5. Єдність як довга робота, а не момент тріумфу

Християнсько-демократична концепція єдності — це не абсолютистська згода, а етичне зобов’язання бути разом попри різне. Це шлях — не через нав’язування, а через служіння. Через відповідальність. Через любов — як політичну, громадянську, моральну категорію.

«Перемога — це не лише коли ворог відступає, а коли ми не втрачаємо себе», — нагадує логіка цього підходу.

Замість епілогу: держава — це не центр, а шов

Ми часто говоримо про «централізовану державу». Але в християнсько-демократичному баченні держава — це не центр влади, а шов, який з’єднує частини. Якщо шов зроблено грубо, тканина рветься. Якщо з розумінням структури — вона тримається.

Розкол — не приреченість. Він — запрошення до праці. До політики поваги, а не тиску. До культури спілкування, а не домінації. До суспільства відповідальних, а не зранених.

І якщо ми знайдемо в собі силу будувати таке суспільство — ми справді станемо єдиною нацією.

66 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Внутрішній фронт

Успішні реформи та високий рівень професіоналізму – американський експерт оцінив роботу української розвідки

від Юрій Гончаренко

Українська воєнна розвідка здатна ефективно працювати на території російської федерації. Цьому не здатні завадити ні російські сили безпеки, ні тисячі росгвардійців. Це під час свого виступу на Київському безпековому Форумі відзначив Пол Колбі, старший науковий співробітник The Intelligence Project в Центрі Белфера Гарвардської школи Кеннеді.

Американський спеціаліст висловив захоплення результатами реформи української воєнної розвідки: «По-перше, що мене приємно здивувало і вразило, це те, яким чином служби змогли розвернутися швидко після ери КДБ та реформуватися. В тому сенсі, що вони не стали каральною службою. Найдивніше, що я бачив за останні роки – ця служба має свою агентуру у рф і там працює. Відбуваються і польоти дронів, і ліквідації вищого керівництва».

У своєму аналізі Пол Колбі також порівняв професійний рівень розвідок двох воюючих країн: «Треба говорити про повний провал розвідки росії. Вони думали, що увійдуть в Україну і це буде просто прогулянка. Що стосується їхньої еволюції, то вони зазнали цілої низки поразок».
Науковець переконаний, що «можна говорити про глобальні масштаби дій розвідувальної спільноти України».

Українська воєнна розвідка здатна ефективно працювати на території російської федерації. Цьому не здатні завадити ні російські сили безпеки, ні тисячі росгвардійців. Це під час свого виступу на Київському безпековому Форумі відзначив Пол Колбі, старший науковий співробітник The Intelligence Project в Центрі Белфера Гарвардської школи Кеннеді.

Американський спеціаліст висловив захоплення результатами реформи української воєнної розвідки: «По-перше, що мене приємно здивувало і вразило, це те, яким чином служби змогли розвернутися швидко після ери КДБ та реформуватися. В тому сенсі, що вони не стали каральною службою. Найдивніше, що я бачив за останні роки – ця служба має свою агентуру у рф і там працює. Відбуваються і польоти дронів, і ліквідації вищого керівництва».

У своєму аналізі Пол Колбі також порівняв професійний рівень розвідок двох воюючих країн: «Треба говорити про повний провал розвідки росії. Вони думали, що увійдуть в Україну і це буде просто прогулянка. Що стосується їхньої еволюції, то вони зазнали цілої низки поразок».

Науковець переконаний, що «можна говорити про глобальні масштаби дій розвідувальної спільноти України».

58 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Події

Керівник ГУР Буданов до Дня Матері: “Перший дзвінок після бою — завжди до мами”

від Юрій Гончаренко

Керівник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирило Буданов звернувся до українців з нагоди Дня Матері, підкресливши особливу роль матерів у житті кожного захисника.

“Україно свята, мати героїв! З Днем Матері, українці!”, — такими словами розпочав своє привітання очільник військової розвідки.

У зверненні Буданов наголосив на значущості родинних зв’язків для воїнів на фронті. “З-поміж усіх знань у нашій памʼяті найнадійніше місце займає комбінація кількох цифр — номер телефону рідної”, — зазначив він.

“Перший дзвінок після непростого бою або після важкого полону — завжди до мами. Немає кращих митей за ті, коли життя, добро, любов і віра перемагає смерть і темряву”, — підкреслив керівник ГУР.

Буданов також висловив вдячність матерям, які виховали нинішнє покоління захисників: “Мамо, твої сини й дочки у збройній боротьбі — сильні, гідні і чесні з собою, як ти вчила з дитинства”.

Окрему увагу в привітанні приділено матерям загиблих воїнів: “Підтримуймо сьогодні і завжди матерів, які втратили своїх дітей на війні — Україна стоїть тільки завдяки сину чи дочці чиєїсь матері, в якої російські окупанти забрали найдорожче”.

Завершуючи звернення, Буданов процитував Тараса Шевченка: “І буде син, і буде мати, І будуть люде на землі!” та наголосив, що боротьба триває “за наших усіх матерів, за нерозривний цикл вільного буття України”.

Нагадаємо, День Матері в Україні відзначається щороку у другу неділю травня.

60 переглядів
FacebookTwitterLinkedinWhatsappTelegramViberThreadsBlueskyEmail
Новіші
Старіші
Close