За словами колишнього французького прем’єр-міністра-соціаліста Гі Молле, християнсько-демократичний рух, як політична сила, взагалі «не повинен був би існувати» через значну різнорідність свого соціального складу: поєднання у своїх рядах і роботодавців, і робітників.  Проте, саме в такій різноманітності й полягає секрет успіху та одна із найсильніших сторін християнської демократії, яка зберігає здатність здобувати підтримку всіх соціальних груп.

Коли в грудні 1990-го року в Німеччині, вперше після об’єднання країни, відбулися вибори до бундестагу), блок ХДС/ХСС здобув підтримку електорату, яка у соціологічному розрізі відповідала демографічним показникам усіх соціальних груп і класів. Така міжкласовість християнської демократії зберігається й в інших в країнах, зокрема –  Латинської Америки.

Такі цінності християнської демократії як відповідальність, яка передбачає пріоритет загального блага, субсидіарність, котра передбачає не втручання державної влади у справи місцевих громад без прохання про таку допомогу, та солідарність за принципом “Один за всіх – всіх і за одного”, становлять основу християнсько-демократичної соціальної політики.

Її доповнюють повага до праці та її результатів, соціальна справедливість і соціальна ринкова економіка. Остання є винаходом християнських демократів. За її принципами, економічна політика має регулюватись державою, а не лише законами ринку. Держава має підтримувати не лише великі корпорації, а й середній клас та дрібних власників. Перерозподіл соціальних ресурсів має бути спрямований на підтримку найбільш соціально незахищених груп суспільства. Держава має стимулювати зникнення бідності.

Християнські демократи будують свою соціальну політику на ґрунті суспільства загального добробуту, моральності та поваги до прав людини, яка сприймається як істота, створена за подобою Божою.

До найважливіших завдань християнсько-демократичної соціально-економічної соціальної політики належить:

•        захист громадян від бідності та створення умов для гідного життя всіх;

•        створення груп солідарності та взаємодопомоги, адже одна людина не може впоратися з соціальними викликами;

•        збереження соціальної рівноваги, соціального миру та підтримка справедливості.

Ліві полюбляють підтримувати міф, начебто саме їм належить монополія захисту прав робітників і трудового класу, однак значна роль у цьому належала християнським профспілкам і Церкві, котрі без зайвого галасу працювали над покращенням становища найманих працівників, уникаючи пропаганди класової ворожнечі.

Соціальна політика в Німеччині, Нідерландах, Італії, Австрії та інших країнах, де християнські демократи перебували при владі, засвідчують створення якісних життєвих умов для людського й суспільного розвитку та добробуту.

Автор: Валерій Майданюк

Для людини кінця ХІХ – початку ХХ століття християнські партії із майже повною інфраструктурою – власними професійними об’єднаннями, мережею благодійних та філантропських організацій, власною пресою, тісними стосунками із священиками на рівні приходів – стали певним замінником «втраченого світу» інститутів традиційних суспільств.

Європа ХІХ сторіччя радикально змінювалась. Індустріалізація та урбанізація руйнувала світ традиційних суспільств. Спосіб життя людини в доіндустріальну епоху кардинально відрізнявся від сьогоднішнього. Весь побут та будь-яка соціальна діяльність концентрувались у відносно невеликих колективах, де традиція та релігія відігравали важливу роль.

У традиційному суспільстві патерналістські зв’язки людини із громадою, гільдіями, церковним приходом та великими землевласниками створювали неформальні інститути соціальної стабільності. Зв’язок з цими інститутами був для людини гарантією стабільного існування її самої та її дітей. Свобода в цих умовах сприймалась не як можливість, а як загроза відлучення від соціальних інститутів.

Руйнування традиційного світу та послаблення зв’язку людини із традиційними інститутами тягнуло за собою для більшості людей відчуття покинутості, самотності та ностальгійної туги за «втраченим світом».

Для більшості цих людей модерні політичні ідеології були чужими, або ж незрозумілими. Власне поява християнських партій була однією із ознак кризи ліберально-консервативної парадигми ХІХ сторіччя. В політику приходили нові групи, яких не задовольняли старі ідеї.

Лібералізм із його апеляцією до свободи та закликом до відмови від патерналістських інститутів був занадто радикальним. Ліберальна повага до індивідуалізму йшла всупереч християнській соборності. Довгі парламентські процедури та повага до закону, здавалось, є лише ширмою, яка приховує егоїстичні інтереси кількох осіб.

Від соціалізму християнські партії відділяли ставлення до релігії – практично всі течії соціалізму ставали атеїстичними. Заклик соціалістів до створення радикально нового ладу йшов всупереч «екзистенційній ностальгії» про втрачений традиційний світ. Наприкінці ХІХ сторіччя практично в усіх європейських країнах – від Лісабону та Лондону до Санкт-Петербургу та Бухаресту – виникли окремі групи християнських соціалістів. Проте ці групи були вкрай невпливовими та не змогли стати основою масового руху.

Здавалось, що природним прихистком для цих людей має стати консерватизм. Проте, як показала практика, консерватизм зміг абсорбувати ці настрої лише в тих країнах де парламенти грали помітну роль. В цих країнах консервативні партії, намагаючись розшити базу підтримки, апелювали до простих громадян і так чи інакше захищали його інтереси. Класичним прикладом такої практики є діяльність консервативної партії Британії.

У більшості ж країн Європи консерватизм кристалізувався навколо правлячих династій та домінуючих соціальних верств. Консерватизм із аристократичною зверхністю ставився до настроїв великих мас, сприймаючи їх плебейськими та низькими. Поступове збільшення прав парламентів та розширення виборчого права призвело до утворення величезних електоральних груп, для яких був чужим і лібералізм великого капіталу, і «безбожно-космополітичний» соціалізм, і консерватизм аристократичних кіл.

Саме спираючись на такі настрої великих мас, починають виникати перші християнські партії ХІХ століття.

В Бельгії у 1869 році виникає «Католицька партія». У 1870 році у Німеччині утворюється «Антиліберальна партія», згодом перейменована в партію «Центр». У Нідерландах у 1879 році остаточно формується «Антиреволюційна партія». В 189 1893 році в Австрії створюється «Християнсько-соціальна партія».

Апеляція до релігії виявилась доволі успішною практикою. Протягом короткого часу християнські партії здобувають чималу електоральну підтримку. Позиції християнських партій укріплювало те, що з часом діячі цих партій починають створювати християнські профспілки, молодіжні об’єднання та численні християнські допомогові комітети. Саме соціальна робота партій сприяє тому, що електорат християнських партій виявився найбільш консолідованим та намагніченим. Незважаючи на релігійність та стихійний монархізм, стосунки християнських партій із церковними інститутами та монархіями не були партнерськими.

Зокрема в Нідерландах діячі Антиреволюційної партії увійшли в світоглядний конфлікт із ліберально налаштованим керівництвом кальвіністської церкви та врешті утворили власну церковну структуру.

В Австрії представник Християнсько-соціальної партії декілька разів вигравав вибори мера Відня, проте не отримував мандат від імператора, що призводило до фактичного анулювання результатів муніципальних виборів.

В новоутвореній Німецькій імперії канцлер Отто Бісмарк, вважаючи, що мешканці імперії мають бути передовсім німцями, а лише потім католиками, починає так звану «війну за культуру» (Kulturkampf). Культуркамф був спрямований на послаблення католицьких спільнот. Проте культуркампф ще більше консолідував католицьку спільноту в Німеччині. Зокрема партія «Центр» посилює свою співпрацю з католицькими організаціями. Особливе значення мало укладання «Центром» союзу із партіями, які також були пов’язані із католицизмом: «Баварською народною партією» та «Католицькою народною партією» в Бадені. Консолідація католицьких кіл у Німецькій імперії фактично призвела до першої політичної поразки «залізного канцлера».

Ще більш складними були стосунки церковної ієрархії та християнських політичних рухів у суто католицьких країнах: Італії, Іспанії, Португалії та Ірландії. Хоча, здавалось, саме тут існувала можливість для утворення потужних народних християнських рухів, проте в ХІХ столітті цього не сталось. Цей феномен пояснюються офіційною позицією католицької церкви. Римський престол довгий час засуджував участь католиків у політиці, вибори до парламентів та демократію в цілому. Ці явища вважались руйнівними та антиканонічними, а право на владу визнавалось лише за «даним Богом сувереном».

Наприклад, в Італії Римська курія офіційно виступала проти участі католиків у виборах до 1913 року. Діяльність багатьох товариств, які намагались примирити інтереси церкви та політичних сил,також не знаходила підтримки з боку кліру.

Лише з часу правління Римського Папи Льва ХІІІ (1878-1903) католицька церква починає поступово змінювати своє ставлення до політики. Лев ХІІІ в своїх енцикліках закликав католиків до активної соціальної діяльності для усунення соціальних перекосів та створення католицьких допомогових комітетів. Енцикліки Лева ХІІІ «Rerum Novarum»та «Graves de Communi Re» сформували так звану «соціальну доктрину католицької церкви». Католики почали активно формувати допомогові комітети, професійні спілки, сільські банки, кооперативи, молодіжні організації та корпоративну пресу. Значну увагу католицька церква почала приділяти створенню мережі недільних шкіл, що в умовах обмеженого доступу до освіти кінця ХІХ сторіччя мало вкрай важливе значення. Хоча папський престол і далі виступав проти створення католицьких партій, проте участь католиків у виборах вже не засуджувалась.

Саме внаслідок такої позиції римської курії в найбільш католицьких країнах християнські партії почали створюватись лише в ХХ столітті. Зокрема, всупереч позиції церковних ієрархів, католицький священик Луїджо Стурцо створює «Італійську народну партію».

У Франції, Ірландії, Польщі, Югославії, Іспанії, Чехословаччині та Португалії також утворюються християнські партії, проте занадто пізній початок створення цих партій та брак ініціативності у керівництва обумовив те, що ці партійне перетворились на потужні організації. Запізніле створення християнських партій найбільш негативно вплинуло на політичний розвиток піренейських країн. В силу релігійної специфіки політичної культури, саме християнські партії могли б виступити стабілізуючим чинником політичної системи. Проте внаслідок відсутності таких партій і Іспанія, і Португалія довго балансували між радикально лівими та крайньоправими силами, що й призвело до довготривалої доби політичних диктатур.

Автор: Костянтин Канішев

Більшість ідеологій мають свій ідеал “світлого майбутнього” – утопію досконалого суспільства, де пануватиме прогрес, не буде деструктивних сил і всі житимуть у гармонії. Лише консерватизм не розповідає дорослим спокусливих казок про ідеальний світ.

Комунізм спокушав побудовою суспільства рівності та благоденства, в якому не буде грошей, влади і приватної власності. Лівацький лібералізм пропонує утопію де не буде жодної дискримінації, зникнуть численні відмінності між людьми і всі стануть гендерно нейтральними та толерантними. Лібертаріанці пропонують будувати світ без кордонів та держав, позбутися податків і все віддати у владу ринку, після чого має наступити омріяна свобода. Соціал-демократія, анархізм, фемінізм, екологізм з Гретою Тунберг – пропонують свої рецепти ідеального устрою.

Консерватори не обманюють людей розповідями, що ідеальний світ можна побудувати. Не закликають вбивати “ворогів прогресу і народу” мільйонами, як це робили комуністи. Не закликають людство відмовитися від джерел енергії, зруйнувати екологічно шкідливі технології і перейти до ідилії збиральництва та гармонії з природою, як пропонують екофашисти. Не закликають забороняти і знищувати “неповноцінні” чи “неправильні” суспільні групи. У побудові майбутнього консерватори радять звертати увагу на досвід минулих поколінь людської цивілізації. Якщо нікому на жодному континенті досі не вдалося побудувати ідеальне суспільство рівності та справедливості, то не треба насильно примушувати людей до нього прагнути і вбивати всіх на шляху до утопічного ідеалу. Чи принаймні не треба ґвалтувати людську природу підганяючи її під чиїсь ілюзорні ідеали – зазвичай, кабінетних теоретиків, котрі не мають уявлення про реальне людство. СРСР, Північна Корея, Камбоджа, Китай, Куба, Венесуела  чи сучасні агресивні рухи є наочним прикладом, чому утопії шкідливі.

Але це не означає, що в консерватизму немає жодного зразка якщо не ідеального, то хоча б адекватного суспільства, до стандартів якого варто рівнятися. Такий “ідеал” в консерватизму, безперечно існує, правда, на відміну від інших ідеологій – в більш раціональному та реалістичнішому форматі.

Щасливе майбутнє консерватори радять будувати на основі збереження  всього доброго та ефективного, що довело свою корисність протягом десятиліть. Збереження демократії, замість її заміни диктатурою меншин; збереження свободи слова, замість цензури й затикання рота тим, хто має свою, гарантовану правами людини, думку; збереження суспільної моралі та сімейних цінностей, замість розгулу морального релятивізму, збереження національної ідентичності, замість зникнення націй у “плавильному казані” новітнього інтернаціоналізму. Формула ідеального консервативного майбутнього базується на збереженні існуючих досягнень демократії, громадянських прав та свобод, при зростанні економічного добробуту населення, зміцненні моралі, порядку й стабільності.

Між добрим та утопічним консерватори обирають добре. Консерватори не вірять у реалістичність утопічного не тому, що не хочуть побудови ідеального суспільства, а тому, що зберігають раціональний, тверезий, критичний і найголовніше – базований на цивілізаційному досвіді погляд на суспільство і тенденції його розвитку. Консерватор просто знають, що утопії не можливі, бо людська природа залишається неідеальною, попри появу смартфонів та електромобілів. Між доброю роботою та онлайн-казино, консерватор обирає добру роботу. А між популістичними обіцянками завтра закінчити війну, подолати корупцію і до вечора вступити в ЄС та продуманими демократичними реформами на ґрунті законності – консерватор обирає друге.

Тому, що консерватор мислить по-дорослому, не вірить красивим обіцянкам і орієнтується лише на реальні справи.

Автор: Валерій Майданюк

В Нідерландах, де християнські партії впливають на роботу уряду від початку ХХ століття, потужні позиції займає впливова правоцентристська консервативна партія Християнсько-демократичний заклик (нід. Christen-Democratisch Appèl, CDA). Подолавши конфесійні розбіжності між католиками та протестантами  в 1980-х роках партія стала найпотужнішою силою в країні, набравши 35,3% голосів.

Проте  невдовзі партія почала втрачати підтримку й у 1994 році вперше за 76 років християнські демократи не змогли увійти до уряду.  У ті дні було написано багато некрологів для голландської християнської демократії, проте на початку 2000-х Християнсько-демократичний заклик знову стала найбільшою в парламенті. В 2006 році партія повернула 80% своїх парламентських місць 1989 року, і зайняла ключову позицію у формуванні коаліції. 

Партія “Християнсько-демократичний заклик” запропонувала модернізовану політичну платформу, яка має коріння в християнсько-демократичній традиції, але й також включає основні консервативні, ринково-ліберальні пропозиції. Нідерландська християнська демократія стала відповіддю на соціал-демократію, створивши особливий режим соціальної держави, який систематично відрізняється як від соціал-демократичного, так і від консервативно-ліберального типів соціальної політики. Основними його ознаками є надання привілеїв сім’ям, а не індивідам, напівдержавний характер основних аспектів управління та здійснення соціальної політики, а не їх централізація та державний контроль, відтворення соціального статусу, а не зміна соціальної структури. Система була спрямована на захист домогосподарств, а соціальна політика переважно базувалася на принципі промислового страхування від професійних ризиків, що фінансувалася за рахунок цільових внесків заробітної плати роботодавців і працівників. Головною політичною метою стало  відновлення соціальної згуртованості громади та режиму соціального забезпечення, заснованого на трансферах, страхування та привілейованій сім’ї.

В останній політичній програмі нідерландська партія “Християнсько-демократичний заклик” задекларувала орієнтованість на справедливу економіку на принципах рейнської моделі співпраці на відміну від англосаксонської моделі конкуренції та боротьби. У сфері економіки партія пропонує створити систему полегшень для дрібних підприємців в часи карантину і формі стимулів та компенсації збитків

Вагомим пунктом партійної програми є заклик  стимулювати жіноче підприємництво шляхом кращого доступу до знань та інновацій, кредитів та субсидій. Показово, що партія виступає за захист саме європейських підприємців в рамках стратегії Made in Europe задля збільшення стратегічної автономії та обмеження залежності від третіх країн (Китаю). Значна увага приділена насамперед підтримці спадкоємного сімейного  бізнесу та спрощення оподаткування та бюрократизації. А податкове навантаження ніде не повинно перевищувати верхню ставку 49,5%.

Кардинальною відмінністю “Християнсько-демократичного заклику” від лівих християнських партій є її ставлення до великого бізнесу. “Великі компанії та транснаціональні компанії є незамінними для нашого процвітання та працевлаштування робітників. Вони підвищують міжнародний імідж нашої економіки і виступають в ролі драйвера. Заради цього необхідно зміцнювати та підтримувати хороший бізнес-клімат для цих компаній щоб захистити економіку та зайнятість громадян – зазначається у програмі “Християнсько-демократичного заклику”.

Партія пропонує спрощення системи податкових пільг та стратегію виходу з кризи за допомогою комбінації інвестування у відновлення економіки та підвищення стійкості компаній і домогосподарств. Задекларовано режим сприяння відкриття бізнесу, заохочення компаній до найму працівників на довготривалій основі, підтримку підприємців, які допомагають працевлаштуватися людям з обмеженими можливостями та боротьбу з дискримінацією. А для контролю над вільним розвитком підприємництва пропонується запровадження незалежного податкового омбудсмена з повноваженнями проводити розслідування та допомагати цивільним особам, які потрапили в конфлікт з податковими органами. “Християнсько-демократичний заклик” виявляє турботу про широкі верстви населення та ініціює програми допомоги по безробіттю на неповний робочий день. 

“Християнсько-демократичний заклик”є учасником урядової коаліції. На останніх парламентських виборах партія отримала 21 мандат із 75 у першій палаті та 21 мандат із 150 у другій палаті Генеральних штатів. До того ж, християнські демократи мають 5 мандатів із 25 виділених для Нідерландів у Європарламенті, де партія входить до фракції Європейської народної партії.

Автор: Валерій Майданюк