В українських ЗМІ та передовсім соцмережах можна часто почути твердження, що, мовляв, “європейські праві підтримують путіна”. Іноді до слова праві додають “ультра”, проте головний наратив тут простий: праві нібито прямі союзники росії путіна, і, отже, вороги України. Допомагає просуванню цих тез і те, що режим путіна називає себе захисником консервативних цінностей, а також – оголошує боротьбу проти “гейропи”, “лгбт-сатанизму” та головного тригера сучасної політики – міграції.

Проте, як завжди, у тому, що стосується росії, це відверта маніпуляція та брехня. А ті, хто стверджують про “проросійськість європейських правих”, по суті – допомагають путіну та його ідеологам.

Що не так з міфами про “європейських правих”?

Розберемо спочатку, а хто ж є найбільшим та послідовним союзником путіна в Європі. Звісно, одразу згадується Віктор Орбан та Марі Ле Пен. Та їх політичні сили, які вони формально та неформально очолюють. З цим дійсно важко посперечатися, і доказів співпраці чи принаймні солідарності з путіним щодо Орбана цілком достатньо, як і фактів щодо фінансування Ле Пен з кремля, та відповідної риторики у відповідь.

Але ж це лише дві партії. Є звісно й інші, як Партія Свободи в Австрії, АУР в Румунії та інші. Проте варто відзначити, що не тільки праві партії підтримують кремль та фінансують російськими грошима. В Німеччині окрім правопопулістичної АдН, проросійською є і ліва Die Linke. А Герхард Шредер, який просто пішов працювати на росію – належить до соціал-демократів, і був канцлером від цієї партії.

Ще цікавіше у Великобританії. До 2020 року нинішню правлячу Лейбористську партію очолював Джеремі Корбін. Він, як і ще кілька впливових лейбористів є співзасновником та лідером об’єднання Stop the War Coalition, яке є фактично одним з найдавніших та послідовних російських союзників у світі. Про них мало говорять, хоча на початку своєї діяльності їм вдавалося збирати на своїх заходах в Лондоні до двох мільйонів учасників. Об’єднання діє з 2001 року і послідовно виступає проти будь-яких бойових дій у світі, які ведуть країни НАТО. Проте жодної критики росії від них не було, анексію Криму вони підтримали, а після 24.02.2022 виступають за мир “з урахуванням інтересів росії”. Чи варто додавати, що вони підтримують ХАМАС в їх атаках на Ізраїль? Також варто додати, що до їх лідерів належить і Чарльз Кеннеді, один з лідерів Ліберальних демократів Великобританії. А на їх заходах, в тому числі й проти допомоги Україні, збиралися всі союзники путіна в Європі, і праві, і ліві.

Якщо поглянути на питання з іншої сторони, то варто нагадати приклад Джорджі Мелоні, лідерки “Братів Італії” та прем’єр-міністерки цієї країни. Серед провідних партій Європи важко знайти більш праву, в тому числі й історично. За бажання, до неї можна додати й ультра, так само як і до партії Ле Пен. Проте ця партія як і її лідерка – послідовні противники росії та друзі України. А якщо повернутися в Британію, то Консервативна партія цієї країни, яка теж належить до правого політичного спектра – друзі України.

Якщо заглибитися в більш дрібні партії в різних країнах, то там також буде поділ щодо питання проросійськості. Хоча, звісно, безглуздо заперечувати, що кремль вкладав величезні ресурси, щоб здобути собі союзників. Але, як бачимо, ставити знак рівності між правими та прокремлівськими принципово неправильно. Бо це не відповідає дійсності.

Чому ж кремль системно працює з правими?

Заперечувати, що росія шукає собі союзників серед партій правого спектра – безглуздо. Проте намагання та результат не завжди йдуть поруч.

Основне пояснення в тому, що після відносно недовгих пошуків, росія зупинилася на консерватизмі як на основній державній ідеології. Важко сказати чому було зроблено саме такий вибір, проте орієнтовно з другої половини нульових вона не тільки була в цілому сформована, але й озвучувалася публічно. І саме під неї шукалися союзники по всьому світу, яким росія пропонувала гроші та підтримку в медіа.

Для цього була залучена величезна мережа холдингу “раша тудей/спутнік”, а також медіа, які купували російські олігархи. Окремо йшла робота по лінії неонацистських рухів та футбольних хуліганів, які поступово перейшли під повний контроль фсб. Проте вже на цьому етапі у путіна вийшла перша велика проблема, коли пасіонарні учасники цих рухів, які не підпали під контроль, вийшли з-під нього і влаштували кілька неприємних заходів, найбільшим з яких були заворушення на “манежці” через вбивство одного з уболівальників представниками однієї з кавказьких кримінальних діаспор.

Наступний збій відбувся у 2014 році, коли частина дуже авторитетних лідерів цих рухів виступила категорично проти анексії Криму та вторгнення на Донбасі. Те саме повторилося й у 2022 році. При цьому частина лідерів виїхала з росії, а Денис Капустін навіть став засновником і командиром РДК, який воює проти кремля на боці України. Це стало великою проблемою, оскільки Капустін – достатньо відомий та впливовий в цих колах діяч. Не менше відомий аніж Сергій Коротких (Боцман). Та вбитий в тюрмі Максим Марцинкевич (Тєсак), який свого часу публічно підтримував Майдан.

Звісно, кремль створив і повністю підконтрольні загони, такі як “еспаньйола” та “106”. Але і тут у росії певна пастка, оскільки одне з найбільших фанатських угрупувань росії, до того ж – з групи підтримки цска (москва), під назвою “рбв”, має у своїй емблемі символ “мертва голова”, відверто нацистський. І саме лідери цього угрупування – засновники “еспаньйоли” та воюють проти України. Денацифікують через нацизм, так би мовити.

Кадирівська пастка

Основна причина, чому ставка на правих у кремля виявилася стратегічно програшною, має навіть ім’я – рамзан кадиров. Не секрет, що контроль на Кавказі путін отримав не в результаті успішної воєнної операції, а купивши один з кланів Ічкерії, кадирова. Якому дозволено робити в росії майже все, за умови персональної лояльності до путіна. І це призвело до того, що власне праві рускіє ідеї є ворожими до того, що дозволено кадирівцям.

Інша глобальна проблема – масова міграція з Середньої Азії, а останнім часом і з Африки. В москві вже є цілі мікрорайони, де або взагалі не розуміють російську мову, або розуміють, але не користуються. Так само не йдеться і про підтримку православія в його російській версії. Попри появу публічних заяв російських високопосадовців щодо “боротьби з мігрантами” в контексті злочинності та навіть закликів до її обмеження, реальні дії в цьому напрямку неможливі, оскільки є кадиров.

Якому путін оголосити війну не може. І нахабство якого просто не знає меж, а з “подвігов” батальйону “ахмат” не глузував хіба що лінивий. Проте кадиров – недоторканий, що чудово було видно, коли його сину дозволили публічно побити людину у в’язниці.

То який союз росії з європейськими правими за цих умов можливий? Тільки заснований на фінансових ресурсах та у випадку маргіналізації правих.

Чому ліберали стають союзниками путіна?

З вищезазначеного випливає парадоксальний висновок, що на цьому етапі кремль зацікавлений в тому, щоб українські та європейські ліберальні діячі максимально демонізували правих та консервативних політиків, саме через звинувачення у співпраці з росією. Це єдиний шлях зберегти ситуацію, коли на чолі правих та консервативних партій в Європі зберігаються політики, які прямо куплені або є агентами фсб.

За будь-якого іншого розвитку подій в цих партіях рано чи пізно візьмуть гору ті, хто ставитимуть прості та вбивчі для кремля питання, головне з яких: чому декларований консерватизм росії не співпадає з реальністю? Чому росія віддала столицю своєї країни мігрантам? Чому найбільш впливовий після путіна політик на росії – кадиров? Чому і для чого працює програма “африканська дєрєвня”, яка має асимілювати вихідців з південної Африки? Чому значна частина російської еліти має гомосексуальні схильності та це постійно потрапляє в публічний простір? І, зрештою, чому авторитетні та незалежні російські праві на боці України?

Політика в Європі працює так, що там є реальна конкуренція та збереження монополії на владу в партіях потребує серйозних зусиль. Наприклад – залучення ідеологічних ворогів з ліберального табору для того, щоб створити хибні уявлення про росію та Україну

Ліберальна Україна?

Для того, щоб зруйнувати російські міфи про денацифікацію України, в поєднанні з боротьбою проти “содомії” та на захист православ’я, достатньо аргументовано донести до прихильників пропутінських правих такі факти, як, наприклад, що 80% українців є християнами. Що міграційна політика України не стимулює штучно появу величезної кількості громадян з Середньої Азії чи Африки.

Україна – демократична країна, яка поки що на шляху до громадянської та політичної освіченості власного суспільства. Нам бракує вміння розрізняти ідеології та в нас великий вплив популістичних політиків. Проте в характері українців – як самозарадність, так і схильність до збереження родинних зв’язків, традиційної сім’ї, приватної власності та національної ідентичності. Ліберальний мультикультуралізм в Україні не має особливого успіху, на відміну від взаємопідтримки.

То чи є ми переважно ліберальними? Навряд. Швидше правоконсервативними. І що ж нас розділяє з європейськими правими? Гроші та медійний вплив кремля. В тому числі й нав’язування ярликів щодо “європейські праві підтримують путіна”.